* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ярослав та Ярослава. Доля і кохання головної української націоналістки

17:20 14.05.2015

Ярослав та Ярослава. Доля і кохання головної української націоналістки

Знайомі чоловіки кажуть, що вона була невисокого росту. Мені вона здавалася високою. Постава? Підбори? Ідеальна зачіска? Незворушна стриманість. Її українська мова, яка вперто видавала в ній діаспорянку, в кулуарах парламенту звучала завжди природно.

Вона не прогулювала парламентських засідань. І ніколи не засинала і не нудьгувала під час них, як інші «літні» депутати - символи різних епох і фракцій. На парад до Дня Незалежності в 2002 році вона прийшла на трибуну раніше за всіх чоловіків. «Пані Славо, - звернувся до неї мій колега, - раніше за всіх державних мужів на трибуну прийшла жінка, ви не втомитеся тут стояти?» «Жінка, якщо вона патріотка, має цікавилися військовим станом і військовою технікою держави», - з вогниками в очах відповіла колишня підпільниця.

Є такий тип людей - колишні члени УПА (ОУН), які тривалий час перебували за кордоном. Вони, потрапляючи в Україну, просто жадібно дихають і живуть нею. Їм усе цікаво та потрібно, здається, ти й сам відчуваєш, як вони насолоджуються присутністю тут. Я особисто знала кількох таких.

Коли 2002 року Ярослава Стецько як найстарший депутат зачитувала присягу народного депутата України при обранні парламенту четвертого скликання, я внутрішньо напружилася, спостерігаючи з ложі преси за поведінкою комуністів та новоприбулої в центральну політику Партії Регіонів, точніше - Донецького регіону.

Вони схилили голови: жодної провокації, вигуку, протесту.

«Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо вітчизни і добробут українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України...», - вони слухали присягу з уст жінки, яка серед них усіх у цьому парламенті зробила найбільше, щоб в Україні була своя Конституція, свій парламент, свої збройні сили. Щоб була сама Україна.

Це - неправда, що героїв не цінують за життя. Ми, парламентські журналісти, її цінували. Навіть були трохи щасливі, що серед отого кадрового політичного депутатського непотребу: охоронців, водіїв, обслуги, коханок, коханців, резидентів-комуністів, корупціонерів, - була така постать. Ярослава Стецько, дружина соратника Бандери, одне з головних облич українського націоналізму. 14 травня їй виповнилося би 95 років.

Західна Україна дала нам «світлу галерею образів» дітей учителів та священиків, які отримували блискучу освіту і ставали воїнами. Ці люди проходили через польські, німецькі та радянські в'язниці, вони створювали рухи і потужні організації, військові підрозділи, укладали міжнародні угоди, завдяки їм у поліських і прикарпатських лісах супермогутньої держави до 80-х років жили вояки, які чекали падіння радянського режиму і вірили в це. Завдяки їм ми маємо таку цікаву історію визвольного руху.

Я чомусь завжди відкладала велике інтерв'ю з Ярославою Стецько за її життя, обмежувалася коментарями. Завжди розуміла, що тут потрібно зо три години часу і думала: ще встингу, аж ні... Ярослава Стецько померла у 2003 році.

Тому я зібрала те, що було у фрагментарних коментарях, поговорила з рідними і виклала все, що знала з історії, від неї особисто та почула від її рідних. Деколи я думаю, що про жінку дуже багато можуть розказати її подорожі. Я вибрала лише три її мандрівки, три етапи її життя.

ПОДОРОЖ ПЕРША. З ДОМУ ДО ПІДПІЛЛЯ ЧЕРЕЗ МОНАСТИР

Одного ранку, 76 років тому, з потягу, що прямував з Тернополя до Львова на станції маленького містечка зійшла дівчина років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Худорлява, симпатична, з маленьким чемоданом. Через годину вона була у помешканні самотньої побожної жінки, монахині-василіанки.

- Геню, - чому ти не поїхала до Львова? Тобі небезпечно тут залишатися. Для чого тобі Бібрка? - скрушно спитала вона.

- Я хочу зв'язатися з підпіллям, буду тут, - уперто заявило дівча.

Це була Анна-Євгенія Музика, перспективна і талановита випускниця Теребовлянської гімназії, яку весь дисидентський і весь український світ пізніше спізнав під іменем Ярослава Стецько. За кілька днів до тої подорожі на загальних зборах молоді Анна-Євгенія у Теребовлі, куди прийшла радянська влада, проголосила гучну і яскраву, як для її ніжного віку, промову - чому вона ніколи не вступить до комсомолу. Її не арештували на зборах, але за кілька днів священики попередили дівчину, що їй потрібно залишити місто, інакше - арешт. Насправді, якщо відслідковувати шляхи підпільників, членів ОУН, то помітно, що найяскравіші постаті часто пов'язані між собою, що родини загиблих підпільників завжди мали зв'язок із центральним проводом націоналістичних рухів, і що практично всі так чи інакше були пов'язані з греко-католицькою церквою. Всі вони були або зі священичих родин, або, як Анна-Євгенія, з сім'ї, де батько був «старшим братом парафії» (щось на зразок голови парафіяльної десятки).

Галичани завжди з кимось боролися. З поляками, з комуністами, з нацистами, з комуністами та нацистами одночасно. Така вона, історія України. Старший брат Анни-Євгенії потрапив у в'язницю ще коли Галичина була під владою Польщі, добили його вже радянські «визволителі».

Талант, розум, релігійна родина та загиблий за Україну брат стали вхідним квитком для Анни-Євгенії в Організацію українських націоналістів. Два роки Анна-Євгенія вчителювала у сільській школі вже під іншим іменем, а в перших числах липня 1941 року зачитувала Акт відновлення Української Держави у маленькому містечку. Нагадаю, це був такий романтичний період українського націоналізму, наївний і відчайдушний. Оці зібрані по селах, лісах, підпільних помешканнях, університетах, підприємствах люди оголосили себе урядом та проголосили Акт відновлення Української Держави. Вони проголосили його навіть всупереч попередженню Ганса Коха, який сказав, що Вермахт забороняє це. Вони нікого не боялися. Після того, як Акт відновлення Української Держави прочитали у Львові, його почали читати члени ОУН по селах, містечках, у храмах, на ринках та майданах Західної України. Анна-Євгенія прочитала його у Бібрці. А сотні членів ОУН понесли цю звістку на Східну Україну.

5 липня 1941-го гестапівці заарештували близько 300 членів ОУН. Довідавшись про цей акт, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери. До 1943 року Анна-Євгенія переховується у Львові. Там у її валізі німці знаходять заборонену літературу, і дівчина потрапляє до в'язниці. Невдовзі її вдалося звільнити, а в 1944 році провід ОУН наказав їй залишити Україну.

ПОДОРОЖ ДРУГА. У ВІДНІ ЇЇ ВАЛІЗУ НІС СТЕПАН БАНДЕРА

Приїхавши прощатися з рідним селом, вона запитала батька, чи не хоче він віддати з нею молодшого сина - Михайла.

- Старший загинув, ти їдеш, ти воюєш, а ще Михайла хочеш забрати, з ким я лишуся? - спитав батько.

Одного ранку з потягу зі Львова у Відні вийшла жінка з маленькою валізою. Її з вагона підхопив чоловік, а інший - земляк із Тернопільщини стояв поруч. Вони весело йшли й говорили про Україну.

- А ти знаєш, хто несе твою валізу? - раптом спитав її земляк.

- Ні.

- Степан Бандера.

- Він уже зміг утекти з концтабору і перебував у Відні. Більше того, він був перший, хто зустрів мене, я замовчала і просто поїдала його очима, - казала пізніше Анна-Євгенія.

Тут, у Відні вона знайомиться зі своїм чоловіком Ярославом Стецьком. «Побачивши його, я вперше відчула себе жінкою», - казала потім Анна-Євгенія.

З парламентських дам нашого періоду раннього парламентаризму вона одна розповідала про своє приватне життя легко й охоче. Не лише тому, що вона була західна незашкарубла людина. Її в її прайвесі не було чого соромитися, було чим пишатися. Коли пишеш про видатну жінку, без любовної історії не обійтися. Тим більше, коли любов - одна на все життя, від першого до останнього подиху. Степан Бандера та Ярослав Стецько завжди були подразниками для радянської влади. За ними спостерігали дуже уважно, всі їх пересування намагалися контролювати. Достеменно невідомо, як поранений Ярослав Стецько опинився в госпіталі містечка Штайнгофф (Чехія), який перебував під контролем комуністичної влади. Родичі Анни-Євгенії кажуть, що радянські війська обстріляли обоз біженців, і тоді той отримав поранення. Але Анна організувала викрадення свого коханого і відвезла спливаючого кров'ю Ярослава в американську зону окупації в Мюнхені.

Анна-Євгенія розповідала, що була страшенно горда тим, що Ярослав Стецько саме їй дозволив супроводжувати його в американську зону окупації. Я думаю, що Ярослав, який не вірив, що зможе вижити, по-перше, хотів доручити це тій, яка його кохає, а по-друге, просто на випадок смерті, хотів бачити поруч кохану.

Анна-Євгенія розповідала, що Ярослав був слабкий і просив дати йому померти. Але ви знаєте, на що здатна революціонерка, якщо вона закохана? Вона знайшла найкращого професора Мюнхена, вона поміняла госпіталь на інший і таки врятувала його.

Деколи я думаю, що пізніше КДБ не змогло вбити Ярослава Стецька не тому, що той краще за Бандеру переховувався. А тому що поряд була Ярослава. Так він називав її, коли непритомний, без надії вижити, їхав у обозі в американську частину Мюнхена, таке ім'я взяла вона собі через рік, коли вони одружилися.

Чоловіки-революціонери, вони такі, що не люблять жіночих прикрас, вважають, що жінці не личить. Ярослава ж їх любила і не збиралася відмовлятися від цього. Її чоловік, який завжди бурчав, що прикраси – це погано, зрештою, сам почав їх привозити їй. Теж по-своєму жертва чи компроміс?

ПОДОРОЖ ТРЕТЯ. В УКРАЇНУ НАЗАВЖД

Напевно, ви думаєте, що емігрантське життя в радянську добу солодке, якщо ти відомий в'язень? Без сумніву, в Європі більше комфорту, якщо не враховувати, що дисиденти та борці завжди знали, що вони - мішень КДБ. Тим більше, якщо ви - видавці двох антирадянських журналів і діячі потужної структури «Антибільшовицький блок народів». У цьому блоці були зібрані представники справжньої еліти своїх країн, люди з особливим геном свободи, які не змогли змиритися з радянською владою. Напевно, буде нудно розповідати про рутинну діяльність емігрантів-антибільшовиків. Розкажу про візити.

Колись у Туреччині член уряду повіз Ярослава Стецька на прогулянку яхтою вночі. Вони, порушуючи кордон, зайшли в екваторіальні води України і набрали там пляшку води, бо це була українська вода. Ярослав Стецько вилив її на могилу Бандери. «Ми не змогли кинути йому української землі, просто окропили землю українською водою», - розповідала згодом Анна-Євгенія.

Одного разу у Токіо на конгресі Антибільшовицького блоку весь стадіон вітав українську делегацію стоячи.

У 1983 році у Вашингтоні була конференція за участю Рональда Рейгана, де американський президент сказав Ярославу та Ярославі Стецько, мовляв, «ваша боротьба є нашою боротьбою» і назвав СРСР імперією зла.

Вона вже була вдовою, коли Україна здобула незалежність.

1991 року вона вийшла з літака в аеропорту Бориспіль. І вперше приїхала сюди під своїм ім'ям. Є дані, що Ярослава приїжджала сюди і в Радянський час під чужим іменем, але тільки після незалежності вперше приїхала під своїм.

Вона ступила на землю, повітря, небо, сонце та зелень, якої здавалися їй найкращими в світі. Земля, свободі якої вона служила все своє життя, заради якої вона ховала рідних та друзів. Не знаю, що відчула вона після майже півстолітнього вигнання.

Але точно знаю, ті дванадцять років, які вона жила тут, вона була щаслива.

 

Лана Самохвалова. Укрінформ