Як символічно, а тепер розуміємо – пророчо, звучать слова Павла Тичини, присвячені пам’яті загиблих у нерівному бою українських захисників.

29 січня (за іншими даними – 30 січня, – авт.) 1918 року на залізничній станції Крути, між Бахмачем і Ніжином, відбулася битва, що стала важливим фрагментом у сучасній українській історичній пам’яті. Ця подія давно привернула увагу суспільства і стала об’єктом дослідницької полеміки, в той же час зазнавши значної міфологізації. Тож ГУРТ вирішив звернутися до спогадів сучасників тих подій, фактів, відомих історії, аби зрозуміти, яке значення для України має пам'ять про Крути сьогодні.

Січень 1918 року. Україна занурена у вирій національної революції. Триває війна, ускладнена політичною ситуацією, відсутністю згуртованості та єдності серед провідників українського руху, а на додачу ще й відсутністю повноцінних збройних сил. За таких умов зачаток української державності – новопроголошена Українська Народна Рада – був приречений.

Під час наступу більшовиків у напрямку Києва відбувся бій між більшовицькими військами на чолі з М. Муравйовим і об’єднаними військами юнкерів 1-ї Київської юнацької школи імені Б. Хмельницького та першої сотні новоствореного Студентського куреня імені Січових стрільців (в їхньому числі студенти університету Св. Володимира). Переважна більшість студентів воювала без жодної військової підготовки, дві швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі [1].

Перед юними вояками, яких очолив сотник А. Гончаренко, стояло завдання затримати більшовицький наступ на лінії Бахмач-Ніжин. Збереження столиці в руках національного уряду мало велике політичне значення з огляну на переговори з державами-посередниками в Бересті, що саме тоді відбувалися.

Маючи переважаючі сили (близько 3 тис.), більшовики створили протяжну лінію, що загрожувало взяттям в оточення українських сил. Основний наступ із боку більшовиків розпочався близько 9 години ранку. «Ворог обстрілював наш тил – залізничну станцію і потяг, що мав від'їхати у південному напрямку», –  згадує один із учасників подійЛевко Лукасевич.

Під час запеклого бою перестала стріляти гармата – основна зброя українського війська, закінчувалися запаси набоїв, а їхнє постачання перервалося. «На правому відтинку під командуванням Омельченка частина січовиків під натиском непомірно сильнішого ворога відступила на станцію Крути, не знаючи що вона вже в руках більшовиків. Там їх оточили та взяли в полон. Січовиків лівого відтинку (на чолі з Гончаренком), які були ближче до насипу, теж захопили в полон. Решта, за наказом сотника, що певно орієнтувався в ситуації, більшим півколом оминула станцію і пробилася крізь коло, яке все більше затягав ворог [2].

Запеклий бій і не менш важкий відступ кручан продовжувався до п’ятої години вечора. Зазнавши значних втрат (від 300 до 420 чоловік – за різними підрахунками), врешті-решт купка тих, хто залишився, згідно з наказом старшин, сіла до потягу, перед тим знищивши колію – останнє, що залишалося їм зробити, аби будь-якою ціною виконати стратегічне завдання.

З поверненням Центральної Ради до Києва 9 березня 1918 рокусуспільству стало відомо про ті трагічні події. Вже тоді бій під Крутами став об’єктом політичних колізій і спекуляцій. Врешті, головну вину за політичні прорахунки і загибель молодих воїнів поклалили на плечі уряду Центральної Ради.

З того часу й до сьогодні бій під Крутами був актуальною темою досліджень як істориків в еміграції, так і вітчизняних науковців. Наприклад, воєнний історик Б. Монкевич  прийшов до цілком виваженого висновку, що, хоча в стратегічному відношенні бій не мав великого значення, однак у моральному плані він породив незламне бажання йти до перемоги.

Є. Маланюк характеризує Крути як «оборонний бій нашого війська» [3]. При тому автор не нівелює тактичні здобутки: ворога на деякий час все-таки вдалося затримати.

Висновок автора продовжує думки його попередників: «після Крут українці усвідомили, що незалежність Батьківщини виборюється у жорстокій, кривавій боротьбі» [4].

І хоча до сьогодні в наукових колах точаться дискусії з приводу важливих питань із точки зору фактології: чисельність і склад учасників бою з української сторони, кількісні втрати з обох сторін, присутність С. Петлюри на полі бою, питання зради командирів, – все це залишається майданчиком для подальших дослідницьких дискурсів. Однак у серцях українців бій під Крутами назавжди залишиться неспростовним фактом героїзму і жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну.

Джерела

1. Любарець А. Бій під Крутами в історичній пам’яті. Як експлуатується міф // Українська правда. – 21 січня, 2012.

2. Бій під Крутами. Спогади учасника бою Левка Лукасевича // Правий поступ. – Січень, 2010. – С. 2.

3. Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. – Прага, 1941. – С. 9.

4. Маланюк Є. Вказ. Праця. – С. 7-8.

Підготувала Діана Бущук