* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК

05:29 30.11.2011

НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК

 

Серце і мозок не хочуть думати і говорити про нього в минулому часі, надто в той день, коли ми мали б адресувати Назарієві найщиріші віншування. У житті був таким же, як у своїх піснях, яким його пам’ятають і люблять мільйони. Щирим і безпосереднім, відвертим і товариським, непримиренним до кривди, підступу й улесливості. Був «зіркою» першої величини, популярним і знаменитим, але ніхто й ніколи не помічав у Назарієві найменшого натяку на пиху і чванливість. Цінував друзів і колег, радів їхнім успіхам, до денця душі переймався проблемами інших, завше поспішав на допомогу, підставляв своє надійне плече.

 

Ні ноти фальшу

Уже з перших виконуваних ним пісень Назарій не зійшов — увірвався на найвищу орбіту визнання і любові: від «Червоної рути», «Водограю», «Незрівнянного світу краси» до «Зачаруй», «Стожарів», «Писанки», «Смерекової хати», «Запорозьких козаків», «Родини». Як і кожен значущий митець, він мав і, безумовно, матиме учнів і послідовників, які зростатимуть, звіряючи свій поступ із високою міркою — мистецтвом Назарія Яремчука. І в цьому також полягає його значення для національної культури.

Він не міг подумати навіть, щоб співати під фонограму. 1973 року разом зі «Смерічкою» дав у Львові 46 концертів за 23 дні, й аншлаги були такі, що мало не обвалювалися балкони концертного залу філармонії, а сцена була встелена квітами. Перед московською Олімпіадою у червні 1980–го Назарій протягом лише одного місяця дав у містах України 96 аншлагових концертів — звісно, без жодних фонограм. Хто із сучасних «зірочок» зможе сьогодні бодай наблизитися до такого рекорду?

* * *

Пригадується, як наприкінці лютого 1993 року раптово випав великий сніг, потиснули морози, які застали Назарія зі «Смерічкою» в карпатських селах Путильського і Верховинського районів. Перед одним із концертів до Назарія підійшов десятирічний хлопчик з листом від свого класу: «Слава Ісусу Христу! Вельмишановний Назарій Яремчук, дуже просимо Вас впустити нас на Ваш концерт, ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, з нами це вперше. Ми без грошей, бо цілий тиждень живемо в пришкільному інтернаті. Дуже любимо пісню «Батько і мати» у Вашому виконанні. Будемо пам’ятати Вашу доброту». Звичайно, всіх цих дітей пропустили і посадили у першому ряду. А за лаштунками плакав Назарій, згадавши дитинство своє босоноге, Вижницьку школу–інтернат…

* * *

На одній iз гастролей у Львові він узяв з собою синів Дмитра і Назарія — тоді школяриків молодших класів. «Глянь–но, — сказав він, коли ми зустрілися в гримерці перед концертом. — Бачиш, чим займаються, чим захоплюються мої малюки?». І з якоюсь особливою гордістю і втіхою показав невелику тарілочку, в якій Дмитрик і Назарчик пророщували пшеницю. Там уже був невисокий зелений килимок юних стебелець. Потім я не раз нагадував Назарієві той епізод, а тепер ми згадуємо про нього із заслуженими артистами України Дмитром і Назарієм–молодшим Яремчуками.

Справжній друг

— Я познайомився з Назарієм на початку 70–х, іще у самодіяльний вижницький період «Смерічки», — згадує співак, композитор і перекладач, художній керівник львівського театру–студії «Не журись!» Віктор Морозов, який дев’ять років пропрацював iз Назарієм Яремчуком у «Смерічці» вже у Чернівецькій філармонії. — Якось Назар, будучи на гастролях у Львові, зайшов до мене у гості. А якраз той час був для мене дуже нелегким, зокрема й у матеріальному плані. Ще й з університету відрахували... Назар помітив це, хоча вигляду не подав. Посиділи ми з ним до глибокої ночі, він пішов, а вранці я виявив у кишені свого піджака на вішаку доволі значну суму грошей. Ніхто, крім Назарія, не міг покласти їх туди! Потім, уже працюючи в «Смерічці», якось нагадав йому той випадок, а Назар лише усміхнувся та й каже: «Що ти, Вікторе, які гроші? Щось не пригадую я такого... Певно, жартуєш».

Він не любив дешевого галасу, свої власні негаразди ніколи не виносив на загал, а тримав їх усередні, в собі, переживав і переболював непомітно для стороннього ока. Втім близькі друзі й товариші відчували це і приходили на допомогу — не змовляючись. Назарій не сприймав напускного, удаваного, штучного — й у мистецтві, й у буденному житті. Не вирізняв людей за посадами і титулами, ставився до всіх з однаковою шанобою, увагою і щирістю — чи то був міністр культури, чи електрик філармонії. Не пхався в президії, не любив бути у центрі уваги, навіть у добірному товаристві найближчих друзів і однодумців — приміром, коли зустрічалися у Києві на традиційних «Пісенних вернісажах» у Палаці «Україна». Сидів скромно в куточку, не встрявав у загальну бесіду, але коли вже щось і казав, то, як мовиться, влучав у «десятку». Тим паче що володів справжнім почуттям гумору — витонченим і справді українським.

Часом доводиться читати «мемуари», в яких, на жаль, стверджують, що Назарій полюбляв заглядати в чарку. Це абсолютно не відповідає дійсності. Він і не палив, сигарету міг узяти хіба, як–то кажуть, за компанію.

«Головне — я вдома!»

— Якось Назарій був у Львові і звідти мав їхати до Києва чи то на зйомки, чи на запис, — згадує соліст Львівської філармонії народний артист України Мар’ян Шуневич. — Ми з Ігорем Білозіром вирішили провести його на поїзд. Вийшли на перон, бачимо, стоїть потяг «Львів — Чернівці». Спрацювала підсвідомість, адже Назарій — iз Чернівців. «Назарчику, ось твій поїзд!» — кажемо йому. Провідник його, звісно, впізнав і про квиток не питав. Яремчук зайшов у вагон, поїзд рушив, і тільки тоді, коли він зник за поворотом, ми з Білозіром зрозуміли, що поїхав він не у напрямку Києва, куди потрібно було нашому другові, а в протилежний бік — на Чернівці. Наступного дня з острахом телефоную Назарові додому: «Як доїхав?» — «Прекрасно!» — каже Назар. «А як же зйомки в Києві?» — «Нічого страшного, весело відказує він. — Головне — я вдома!»

* * *

Це була мужня людина. Разом зі «Смерічкою» Назарій мав концерти на афганській війні, одним iз перших приїхав у Чорнобильську зону після катастрофи на ЧАЕС. Мало хто знає, що він писав вірші, до самої смерті вів щоденник.

«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках, — писав Назарій незадовго до смерті, у червні 1995–го в Чернівцях. — Ми гордилися раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так… Навала московського примітиву на кшталт «Ласкового мая», що вкрадений від німецького «Модерн токінг», створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів. Добивають нас у власному домі–державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу–бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть про Україну». Хіба не актуально, не гостро лунають ці рядки, написані більш як 16 років тому?!

З останнім ударом його серця зупинився і годинник — о 10.10

Він спочатку здогадувався, а потім уже знав про свою хворобу — страшну, невиліковну, зарадити якій не змогли і заокенські лікарі: п’ятигодинну операцію в Канаді зробили запізно. Але — жив, співав, мріяв. Готував відзначення 30–річчя «Смерічки» (на той час уже був її художнім керівником і очолював мистецький центр «Смерічка»), запланував на 23 і 24 вересня... Ті концерти таки відбулися — вже як концерти його пам’яті...

Він помер у лікарні в Чернівцях 30 червня 1995 року на руках родини і найближчих друзів — Павла Дворського і Володимира Прокопика, з якими багато років працював разом у «Смерічці». З останнім ударом його великого і щирого серця зупинився і годинник на Назарієвій руці, яка була такою дружньою для багатьох, — о 10 годині 10 хвилин. Просто містика якась...

* * *

Останні виступи Назарія — 24 і 25 травня 1995 року у Києві на ювілейних концертах Юрія Рибчинського в Палаці «Україна». Тоді ми й бачилися з ним востаннє. Він був уже смертельно хворий, ішов на сцену, долаючи пекельний біль (я бачив на столику в його номері цілу купу різних пігулок, у тім числі — сильні знеболювальні). Першу з пісень — «Реквієм» пам’яті Володимира Івасюка — зміг виконати тільки сидячи. Потім усе ж підвівся, ступив на авансцену, і переповнений чотиритисячний зал співав «Ти, земле моя».

До сліз зворушив тоді такий, здавалося б, незначущий епізод. У нас була традиція: з кожних закордонних гастролей «смерічанці» привозили мені в подарунок фірмові запальнички з тієї країни, де побували. Приміром, маю такий сувенір із зображенням кенгуру, подарований Павлом Дворським після його гастролей у Австралії. На початку 1995 року Назарій був на лікуванні в Канаді. Здавалося б, яка там традиція із запальничками! Але Назарій не забув про неї і тоді, під час нашої останньої зустрічі, вручив мені «вогнедобувач», як він висловився, куплений ним спеціально у Торонто... Ця запальничка і сьогодні в мене як дорога реліквія, а всередині — його вогонь.

Тоді, у травні 1995–го, я взяв у Назарія інтерв’ю для львівської обласної молодіжної газети «Молода Галичина», воно виявилося, на жаль, узагалі останнім інтерв’ю в його житті. Ми планували його в номер на 1 липня, газета була вже зверстана, коли до мене в редакцію подзвонив Павло Дворський і розпачливо мовив: «Усе. Нема...» Ми нічого не стали змінювати в тексті, тільки змінили врізку, де повідомили про сумну новину...

— У суспільстві катастрофічно губиться моральність, втрачається святе, — казав тоді в інтерв’ю Назарій. — Люди стають зажерливішими, навколо стільки кривди. А черства і червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки. Слід розуміти просту річ: на камінні нічого не виросте, крім каміння... Кожен з нас повинен постійно бути у польоті — крізь долю, над суєтою, у вільному леті вільною людиною. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати святі речі: хто тебе породив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду. Ось так летіти і неодмінно сягнути мети.

Максим МІЩЕНКО,
викладач факультету журналістики Львівського Національного університету імені Івана Франка
УМ