Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати.

Як і в літературі, в кіно не так багато великих творів. Погані фільми дивитися – шкідливо, як і читати погані книги. Вони зменшують, а не збільшують читача. Краще вже – кудись у парк, ліс, на озеро, в концерт. Бійся телевізора, подивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них – любов до телепередач.

Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а інше – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Українська муза носить шевченків кожух – і не тільки впріває в ньому: умліває. А римувати по-українському – особливо тяжко, рим не так багато, на асонанси не кожен відважиться і т.д… Коли з`явиться в майбутньому цікавий поет – то саме такий: вільний од рим і староканонів, кожушаного духу в ньому не почуєш.

Музикою я марив. У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару і грав – на одній струні – своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув – усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2-3 години – і не чезти, коли збіг час. Це було пізніше, вже й у інституті.

Що таке поет у чистому вигляді? Людина, що  виривається із обмежень дійсності: поневажає приявним і прагне утраченого й неосягненого. Козаки ставали кобзарями, вже не маючи змоги держати в руках грізної зброї. Гомер компенсував утрачений зір. Сучасний поет шукає самого себе – в тому обширі, яким він – завжди всупереч реальності – визначає простір своєї індивідуальності. Але, шукаючи іще себе, він і губить і те, що має.

Пам`ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав – з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. «Це на мене зорі з неба посипались», – промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка могла ще прирости.  Більше він не приходив до пам`яті.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака – і необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те,що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за  якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто;  ситуація, за якого моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину;  національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом.

Творчість – то тільки гримаса індивідуального болю, а наша естетика – то естетика страждання, трохи потамованої муки.

Здається, що пасеїстичний дух православ`я тяжким каменем впав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночності духу як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух,  додавши йому агресивності й пірамідальності будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна із причин нашої національної ідеї. Не люблю християнства. Ні.

Один з найкращих друзів – Сковорода.

Образливо, коли в камеру вриваються наглядачі і забирають усі записи, всі книжки, залишаючи тільки по 5 книжок (рахуючи і журнали). Образливі конфіскації листів: майже ніхто не дістає листів од непрямих родичів чи друзів. У кожного є тільки один дозволений адресат, але й од нього листи доходять не так легко. Одне слово, уряд дозволив робити з нами все, що завгодно.

Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.

Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і недозріла. Вона втратила свою якість або вона ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов`язує.

Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб`ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб`я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб`я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало – то як? Але в моїй пам`яті – поки й житиму – буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили люди – світ став кращий. Бо й мені, й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі.

Зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні справи!

Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але – чи на краще?), можна буде уявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляються і серед найкращих. Але поки що я не бачу – нікого і нічого. Жодного знаку сподівання.