* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

КИРИЛО ОСЬМАК

08:02 08.07.2011

КИРИЛО ОСЬМАК

 

Наталя Осьмак майже 20 років збирає по зернині відомості про свого батька — президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака. Вона об’їздила Росію, де відбував покарання та вчився її тато, шукала документи і свідків тих подій у Карпатах, Києві та Львові. Пані Наталя знімає фільми, пише книжки про батька. І завдяки її активній громадянській позиції та щирій доньчиній любові прах Кирила Осьмака перевезений до України — тепер український президент спочиває не біля мурів Володимирської в’язниці, а на Байковому кладовищі, під козацьким хрестом.

Дивовижно, але дізналася пані Наталя про те, ким був її тато, майже у 50 років. Відтоді життя столичного інженера, проектувальника мостів, киянки Наталі Осьмак кардинально змінилося. В одному з листів до своєї сестри Галини президент УГВР якось написав про свою дочку: «Сподіваюся, що вона понесе в життя ідеали свого батька». Так воно й сталося.

Із пані Наталею ми спілкуємося напередодні чергової, 67–ї, річниці створення УГВР. А в неділю, 10 липня, у селі Сприня Самбірського району на Львівщині відбудеться урочисте відкриття пам’ятного знака Великого Збору УГВР — підпільного парламенту воюючої України в роки Другої світової війни. Наталя Осьмак неодмінно буде там.

 

«Мама сказала: тато зник безвісти»

— Пані Наталю, повернімося у ваше дитинство. Ви виросли без батька і довго не знали про його долю. Розкажіть, будь ласка, про ті часи.

— Знаєте, я росла в такий час, за таких обставин, коли в багатьох дітей не було батьків: хтось помер, загинув, когось посадили. Тому той факт, що я росла без батька, не надто травмував мою дитячу душу. Сприймала це, як данність...

Тата я знала до двох років і семи місяців. До того як його обрали президентом УГВР і він пішов у підпілля, мій тато працював легально у Стрию директором товариства «Сільський господар». Після створення УГВР наша родина якийсь час жила у партизанському селі Недільна, де був Головний штаб УПА, далі нас iз мамою під опікою УПА перевезли до села Тур’є–Горішнє, затим було село Опака. Там якийсь «енкаведист» (напевно, ця людина співпрацювала з підпіллям) сказав мамі, щоб вона пішла в районне село Підбуж і там зареєструвалася (у нас же не було жодних документів!). «Бо інакше перша облава — і вас схоплять», — сказав він і дав мамі якусь довідку. Із нею мама зареєструвалася й отримала роботу.

Так ми й жили в Підбужі в різних хатах, у незнайомих людей. Не всюди нас радо приймали (бо ми ж «східняки», і хто там знав, яким духом ми дихали). Та знайшлися прекрасні люди — родина Катерини та Ігната Павликiв. Вони нам iз мамою дали маленьку кімнатку з сінями — прибудова до хати, певно, для прислуги. І це помешкання є для мене підбузькою батьківщиною. Цим людям мама дещо розповідала і про себе, і про свого чоловіка. Я про це дізналася вже після маминої смерті.

А це якраз був час «установлєнія совєцкой власті»: добре пам’ятаю тих вояків iз «тамбовсько–вологодською» специфічною мовою...

— Важко, мабуть, вам жилося?

— Мамі було важко. Бо мусила дбати про все: і про дах над головою, про дрова, харчі, роботу. А ще дамокловим мечем над нами висів той факт, що нас будь–коли можуть вивезти в Сибір. Звісно, вона боялася... Мама, колишній метеоролог, працювала кравчинею (хоча спершу ми навіть швейної машинки не мали). Те, що вона гарно шила, нам допомагало не тільки фінансово, а й, так би мовити, політично. Бо мама шила одяг дружинам начальників НКВС. І це певною мірою нас оберігало.

— А що мама вам казала про тата?

— Казала, що батько пропав безвісти. А потім, у квітні 1954–го року, несподівано прийшов лист iз Володимирської тюрми. Я пам’ятаю цей момент: заходить у двір листоноша (я якраз була на подвір’ї) і дає мені конверт. Я читаю: «Поштова скринька, місто Володимир, Осьмак Кирило Іванович». Я собі думаю: «Я теж Осьмак. Але хто такий Кирило?» Мама ж, переймаючись моєю безпекою, мені змінила метрику: по батькові я була Богданівна (напевно, вони з татом про це домовилися). Змінила рік і місяць мого народження...

І ось зайшла я до хати, даю мамі листа, вона тільки глянула і каже: «Це батько. — А чому Кирило? — Бо так його звуть». Лист був коротенький — тато уточнював, чи це ми. Він нас давно шукав.

На батьків лист і мама, і я відповіли. Тоді ж я дізналася, що народжена насправді у Києві, а не в Тернополі, як до цього мені говорила мама. Відтоді почалося наше листування з татом. І в цьому ж році ми поїхали до Києва до родичів.

«Батько відмовився виходити з тюрми»

— Ви знали, за що сидить батько?

— Ні, не знала. В одному листі тато написав, що йому дали 25 років. Я запитала маму: за що? А вона відповіла: за те, що він під час німецької окупації працював. Це було цілком вичерпна відповідь для мене.

А що вона мені могла сказати? Я сумніваюся, що мама взагалі знала щось про УГВР. І навряд чи знала достеменно, хто був її чоловік. Якось батько написав мамі у листі: «У своїй діяльності я намагався не втаємничувати тебе в ті речі, за які мав відповідати я сам». Так воно і було.

— Але ж виховувала мама вас в українському дусі?

— Інакше й не могло бути! Я жила в українському світі, у карпатському селі! Та ще й на межі із ворожим російським світом. Ми всі чітко усвідомлювали, що є українцями: шанували українські свята, співали українські пісні. Тарас Шевченко й Іван Франко для нас були такими природними, як повітря чи вода...

У Підбужі я закінчила школу, вчилася добре. А не одержала золотої медалі через політичну помилку — не згадала про Леніна у своєму творі з української літератури за п’єсою О. Корнійчука «Загибель ескадри» (посміхається). Поставили трійку, хоча жодної помилки не було. Але я не надто переймалася з цього приводу. Коли закінчила школу, ми з мамою переїхали у Переяслав–Хмельницький — допомогла нам у цьому прийомна донька мого батька Валя (вона була племінницею першої дружини Кирила Осьмака Марії Василівни Юркевич). До речі, Валя, завдяки своєму чоловікові, дуже допомагала татові в тюрмі. Присилала йому щомісяця гроші, що було не лише фінансовою, а й моральною підтримкою.

— А що в цей час відбувалося з вашим батьком?

— Ми листувалися. Здоров’я батькове весь час погіршувалося. Він переніс чотири роки слідства. Які там були катування, це знають ті, хто через це пройшов... У 1957 році йому стало так зле, що його навіть винесли в морг. Але батько там прийшов до тями, і його повернули назад у камеру. Після того тато усім нам написав прощальні листи–заповіти. Він весь час тривожився тим, щоб я вступила до інституту. Але розумів, що його перебування в тюрмі робить це неможливим.

У травні 1960 року (йому якраз виповнилося 70 років) Кирила Осьмака викликав заступник начальника тюрми і запитав, куди б він хотів поїхати у разі його звільнення. Батько попросив залишити його у Володимирі, в інвалідному будинку. Начальник здивувався: «Чому ж не до родини?» Батько відповів, що сім’я бідує, живе у чужому помешканні, і я, мовляв, тяжко хвора людина, не вважаю за можливе ще більш ускладнювати життя родині. Раптом він дізнається, що по нього приїхав співробітник КДБ, щоб везти до Києва. І Кирило Осьмак відмовився виходити з тюрми. Він добре розумів, для чого його захотіли везти до Києва.

Сусідою в камері був грузин Шалва Несторович Беришвілі. Саме він (як потім написав у листі) умовив батька не відмовлятися. Батько погодився, повідомив про це адміністрацію і повернувся до камери. Разом із Шалвою Несторовичем почали його збирати на волю. Аж раптом батько впав на одне коліно, у нього почав заплітатися язик — у нього стався інсульт. Такого нервового напруження він не витримав.

Шалва Несторович весь час був із ним, і коли побачив, що наступають останні хвилини, почав підносити до його очей наші фото. І тато прощався з кожною із нас... 16 травня 1960 року він помер. Поховали його на міському Князь–Владимирському кладовищі. Воно межує з тюрмою. За царської Росії це була околиця міста на шляху до Сибіру.

«Василь Кук відреагував на мою появу, як на диво»

— Пані Наталю, коли ж ви дізналися про те, ким був насправді ваш батько?

— Коли розвиднялося на незалежність, почали з’являтися публікації про УПА, і я стала усвідомлювати, що мій батько «десь там» був — з’явилося таке відчуття.

...Того дня я йшла по майдану Незалежності. Тоді ще били фонтани, а на гранітних парапетах продавали українські книжки. Мою увагу привернула книжка невеликого формату з наз­вою «Українська Головна Визвольна Рада». Я взяла її в руки, розгорнула і читаю: «Присвячуємо цей том Літопису УПА про діяльність УГВР в 1944—1945 роках, тим членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: президентові УГВР Кирилові Осьмакові…» Мене охопило таке хвилювання, що я мало не знепритомніла! Неймовірним зусиллям волі я себе втримала.

Так я дізналася про те, ким був мій батько. Прочитала там його короткий життєпис, і мене особливо вразило, що він був членом Центральної Ради. Відтоді я почала відслідковувати заходи, пов’язані з тим періодом, із УПА, збирала літературу.

На одному вечорі в Будинку письменників я підійшла до Василя Кука — командира УПА, який сказав, що працював в Інституті археографії. Я подумала, що він зможе мені допомогти знайти документи про батька. Підійшла і навіть не знала, як його запитати... Кажу, мовляв, мій батько працював у структурі УГВР, був членом Центральної Ради. «А як зветься ваш батько?» — питає Василь Кук. «Осьмак», — кажу. «Кирило? То це ж президент УГВР!» — каже Василь Кук і дивиться на мене такими очима, наче перед ним зненацька з’явилося якесь чудо. Бо впродовж 50 років не було жодної інформації, не було нікого, хто б хоч щось повідомив про Кирила Осьмака. Знали, що він сидів, що помер у в’язниці. І раптом з’являється якась дочка. «А скільки вам років, — спершу недовірливо питає Кук. — Чи є у вас якісь документи?». Кажу: «Тільки батькові листи». — «А Ви могли б мені їх показати?». — «Можу», — відповідаю я.

У мене було багато татових листів: до мене і мами, до прийомної доньки Валі. І були ще листи, які він писав до своєї молодшої сестри Галі — вона жила в Рибінську. (Їх я забрала, коли поїхала ховати тітку Галю, — це було її передсмертне бажання). Кук, проглянувши листи, сказав мені: «Мусите їх тематично опрацювати». І я почала працювати над батьковими листами. Наступного року Василь Кук поїхав до Америки, і я дала йому свої записи, які стосувалися біографії Кирила Осьмака. Там він показав їх у видавництві «Літопис УПА». І раптом приходить мені лист із Канади, редактор видавництва пише: «Ми б хотіли надрукувати листи вашого батька». Це для мене була фантастика!

— Відтоді ви почали досліджувати батькову біографію?

— Саме так. Пригадую, у 1992 році було святкування річниці УПА. Я через Народний рух попросила запрошення. Із присутніх нікого не знала. І, знаєте, мабуть, усе, що не робиться, воно на краще. Я ж там могла познайомитися з ще живими членами УГВР. Але що б я їм сказала? Я ще була чиста, як аркуш паперу.

Але, відкриваючи для себе батька, я багато в чому змінювалася сама.

Пригадую, це було в 1994 році. Відзначали 50–річчя УГВР, і Всеукраїнське Братство УПА запросило мене на святкування до Львова. Мені запропонували виступити на Урочистій академії з нагоди 50–річчя УГВР у Львівському оперному театрі і розповісти про нього. Що я мала розповідати? Я ж нічого ще не знала! І я побудувала свій виступ на уривках iз батькових листів. Зала була переповнена. Стоячи за лаштунками сцени, я раптом усвідомила, що майже не хвилююсь перед виступом. Мене оголосили, я вийшла на сцену, зал завмер. І це був той момент, коли я перестала боятися сцени, аудиторії — говорила від душі те, що знала...

Знаєте, мені дійсно шкода, що я не виросла під опікою свого батька. Мабуть, я була б такою розкутою від самого дитинства.

«Перелік викликів мого батька на допити був на 9 сторінках»

— Щоб знайти документальні свідчення про свого батька, ви багато поїздили по Росії. Розкажіть, що ви там відкрили для себе?

— Спершу після святкування 50–річ­чя УГВР, у липні 1994 року, осмілівши, я пішла в СБУ з проханням дати мені познайомитися з батьковими слідчими справами. У вересні того ж року ми з покійним чоловіком поїхали до Москви, де батько навчався у вищій школі, до Владимира, де він 12 років просидів у в’язниці, у Рязань, де понад два роки перебував під слідством...

Співробітник Рязанського УФСБ, до якого я звернулася, був здивований: мене цікавив 1938 рік. До них, певно, ніколи не зверталися з таким проханням. Уже наступного дня він зустрічав нас, як знайомих, каже: «Знайшов я справу вашого батька і здивувався її обсягу. Справи тих років тонесенькі: арешт — вирок — розстріл. А тут — 370 сторінок! А коли почав читати, зрозумів, що ваш батько сам себе врятував від смерті. Бо він не визнав жодних звинувачень».

Коли розстріляли Єжова, тих, хто не визнав обвинувачень, звільнили. Так у 1940–му році звільнили й мого батька. Потім він вернувся до Києва, зустрів мою маму, народилася я... А згодом був знову арешт і ув’язнення на 25 років «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну контрреволюційну націоналістичну діяльність».

— Що вас вразило у тих справах?

— Я багато що там побачила. Протоколи допиту, підписані рукою батька... Уявіть собі, перелік викликів мого тата на допити був на 9 сторінках — 218 викликів на допит! Я потім вночі спати не могла, коли думала про це... Як він це пережив? Побачила у справах і свідчення знущального ставлення: наприклад, батько пише звернення до начальника тюрми: я стара людина, навіщо мені голити голову? Ні — треба.

Дивилася я і в тюремному архіві у Володимирі особисту справу батька. Пам’ятаю добре: лежать на столі течки невеликі. Я сіла і не можу зважитися розгорнути: знала, що мій батько не злочинець, але боялася знайти там щось таке, що могло понизити образ батька в моїй уяві... Пригадується, як керівник Інформаційного відділу УФСБ мене запитав: «А хто був ваш батько в масштабах України?» А я тоді ще не могла відповісти — не усвідомлювала.

— Пані Наталю, а вам не образливо, що про вашого батька, про його роль в українській історії так мало знають?

— Ні! Я горда з того, що про нього вже так багато відомо. Знаєте, коли я довідалася, ким він насправді був, то сподівалася, що мені хтось буде розповідати про мого батька. Але якою справедливою буває доля! Я сама це все познаходила. І тепер уже я можу розказувати про свого батька!

 

ПАМ’ЯТЬ

«Я дуже боялася не знайти татову могилу»

— Пані Наталю, було складно знайти батькову могилу?

— Це найперше, що я хотіла зробити у Владимирі,— знайти батькову могилу. Ми з мамою не їздили: дорого, далеко — дві тисячі кілометрів. Із чоловіком ми одразу після приїзду пішли на тюремний цвинтар. Номер могили 5753 ми знали з листа Шалви Беришвілі, і що вона «близько тюремної стіни, біля її середньої сторожової вежі». А ще була фотографія цієї могили. Це були наші єдині орієнтири.

Ми шукали три дні, але ніяк не могли знайти. Надвечір останнього дня (завтра вранці ми від’їздили з Владимира) знову пішли на кладовище. Був кінець вересня, бур’яни стояли вище голови. Я в них пірнула, і чоловік втратив мене з поля зору. І раптом я виходжу просто на те місце, звідки була зроблена фотографія батькової могили, тільки замість горбочка з дерев’яним хрестом, оточеним дерев’яною огорожею, — півтораметрова купа сміття, але зліва, як на фотографії — дві могили з металевими огорожами і бетонними пам’ятниками різної конфігурації. І моя душа заспокоїлася. Кричу чоловікові: «Я знайшла!». Далі записала шлях до могили, орієнтиром до неї мало бути четверте вікно тюрми. Наступного року ми знову приїхали, зробили металеву табличку, привели до ладу могилу.

— А коли і як постало питання про перепоховання Кирила Осьмака?

— Коли я розказала Василеві Куку, що знайшла батькову могилу, він відповів, що треба подумати про перевезення праху Кирила Осьмака до України. Я погодилася не вiдразу. Зважилася на це лише через десять років. Ми перевезли прах батька до Києва у грудні 2004 року, у розпал Помаранчевої революції. Насправді все це було не так просто: треба було зібрати купу довідок і дозволів, бо це здійснювалося на міждержавному рівні.

— Ви були присутні на ексгумації власного батька. Мені важко уявити ваші емоції. Вам не було страшно? Що ви відчували в цей момент?

— Знаєте, я не боялася. Мені було страшно не знайти могилу, помилитися. Попросила Тетяну Малишеву — наглядача кладовища (а воно вже меморіальне) — піти з нами. Вона підтвердила, що це саме та могила. Робітники почали копати. Копають–копають...а нічого немає. Тетяна Малишева бачить, яка я напружена, і каже: «Це він, це точно він! Раз нічого немає, значить, він — це одиночна могила, не групова». Те, що шукали, ми знайшли на глибині 1 м 70 см. Коли розкопали, я звернула увагу, що захоронення зроблене навскіс. Працівниця знизала плечима: «Так їх же вночі ховали, скидали як–небудь...». Це було 1 грудня 2004 року. Аж тоді мій батько звільнився з тюрми.

А потім була важка і довга дорога мого батька на Україну: машиною з Владимира до Москви і потягом з Москви до Києва. Коли ми приїхали додому (а мій чоловік був уже важко хворий, йому було складно ходити, але ми їздили разом — інакше не могло бути), я сіла на диван — і все, у мене не було сил ні на що... Це було не фізичне, а повне психологічне виснаження ...

Перепоховання ми робили спільно з Товариством репресованих. Було домовлено з Патріархом Філаретом — відспівували мого батька у Володимирському соборі, біля пам’ятника Тараса Шевченка було віче. На Байковому кладовищі виділили дивовижно гарне місце, мій тато похований там, де спочивають Іван Світличний, Іван Гончар, Іван Миколайчук, Василь Стус. У 2007 році на могилі постав пам’ятник — козацький хрест. 1 грудня 2007 року він був освячений. Автор цього прекрасного пам’ятника — скульптор Микола Малишко.

Ще маю плани перевезти до батька і прах своєї мами (вона померла у 1986 році і похована в Броварах). Біля тата вже спочиває мій чоловік...

 

ДОВІДКА «УМ»

 

Кирило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створював Центральну Раду. З 1917 року він працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом. Із початку 1925 року працював в Інституті Української наукової мови Всеукраїнської академії наук, створював сільськогосподарський термінологічний словник. П’ятого березня 1928 року Кирила Осьмака заарештували «за участь у контрреволюційній організації правих українських націоналістів». Його вислали за межі України на три роки — як «соціально небезпечний елемент». У Курську Осьмак і далі працював над словниками сільськогосподарської та лісової термінології. У 1930 році його знову заарештували, присудили три роки концтабору на Півночі, де він будував залізницю на Сиктивкар. Наприкінці осені 1933 року Кирила Осьмака звільнили, і він оселився з сім’єю під Москвою. Потім родину закинула доля на Рязанщину, де Кирило почав працювати агрономом у колгоспі, але скоро знову опинився під слідством. Був звільнений у лютому 1940 року, але загинула його дружина: її шантажували, вимагали, щоб свідчила проти чоловіка, вона не витримала й кинулася під потяг... У березні 1940 року Кирило Осьмак повернувся в Київ, а незабаром почалася війна. У жовтні 1941 року в Києві було створено Українську національну раду, Кирило очолив у ній відділ земельних справ. Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН. Підтримував зв’язок із протинімецьким українським підпіллям упродовж усієї окупації Києва. Наприкінці вересня 1943 року з другою дружиною і донечкою Наталею Кирило приїхав до Львова (старша дочка Лариса залишилася в Житомирі, де працювала в сітці ОУН, зникла безвісти). У Львові Кирило Осьмак зустрічається з діячами ОУН та командуванням УПА. 11—15 липня 1944 року відбувся Великий збір УГВР, обрали президію та Генеральний секретаріат — підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали Кирила Осьмака, головою уряду — Романа Шухевича. 23 серпня 1944 року відбулася сутичка між відділами УПА та частинами Червоної армії. Кирило Осьмак був поранений, але дістався села Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, маючи документи на чуже ім’я. 12 вересня під час облави, влаштованої НКВС, Кирила Осьмака заарештували. Побачити волю йому більше не судилося...

Кирило Осьмак народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки на Полтавщині. Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському інституті. Перша світова війна застала його в Омську. Тут познайомився з волинянкою Марією Юркевич. Вони побралися у 1916 році, у них народився син. Наприкінці 1916 року подружжя оселилося в Києві.

Марина ТКАЧУК
УМ