На одному з американських космодромів ще у 80–х роках минулого століття встановили стелу з викарбуваними прізвищами космонавтів, які загинули, виконуючи унікальну земну місію. Першим у цьому списку — харків’янин Валентин Бондаренко. Він не дожив 19 днів до легендарного гагарінського старту, тому ювілеї першого виходу людини у відкритий космос тепер завжди збiгаються з роковинами першої втрати землян на своєму зоряному шляху. Доля ніби попередила людство, що шлях до зірок дійсно тернистий і що, крокуючи ним, варто зважувати все до найменших дрібниць. Це лише один з епізодів історії, який завжди нагадуватиме нам про те, що живемо у країні зі статусом однієї з перших космічних держав. Йдеться про історичний факт, який нам ще тільки належить по–справжньому усвідомити.
«Коли б ви знали, яким він хлопцем був»
Валентин Бондаренко був членом найпершого загону радянських космонавтів. До шістки, яку відібрали для підготовки до польоту 12 квітня, його не взяли тільки через молодість — у 1961–му харків’янин зустрів лише 24–ту свою весну. Але, як стверджують ветерани космічної галузі, молодий, проте перспективний льотчик мав усі шанси стати другим номером у піонерському списку космічних першопрохідців. Кажуть, він навіть зовні був чимось схожий на Юрія Гагаріна. Але доля розпорядилася інакше.
У березні 1961 року Валентин Бондаренко проходив складні випробування у сурдобарокамері, встановленій у НДІ–7 ВВС. Тепер це московський Інститут авіаційної і космічної медицини. Таку перевірку на міцність називають тренуванням у «світі тиші», де спеціально змінюють тиск повітря, температуру, вміст кисню і вуглецю. До того ж, людина мусить демонструвати свою витривалість у зміненому режимі — вдень їй треба спати, а вночі вести активне життя.
Коли минала вже десята доба тренувальних «екзекуцій», Валентину наказали готуватися до виходу. Він зняв iз себе медичні датчики, але на місцях, де ті кріпилися до тіла, почервоніла шкіра. Льотчик протер їх змоченим у спирті ватним тампоном і кинув до корзини для сміття. Але той через якусь фатальну невідворотність випадково потрапив на спіраль електроплитки. І оскільки знижений тиск у сурдобарокамері компенсовувався високим вмістом у повітрі кисню, пожежа виникла миттєво. На Валентині спалахнув вовняний тренувальний костюм. До того ж лікар не зміг одразу відкрити герметичні двері «боксу», бо потрібен був час для вирівняння внутрішнього і зовнішнього тиску.
За життя Валентина лікарі Боткінської клініки боролися вісім годин поспіль. Друзі–«однополчани» наввипередки пропонували свою кров і шкіру для пересадки, але лікарі були безсилі врятувати життя молодому льотчику. Він помер, не доживши усього 19 днів до історичного старту Юрія Гагаріна. Той випадок змусив піонерів космічної галузі по–іншому подивитися на процес підготовки до польотів і вже після того трагічного випадку на тренуваннях не загинув жоден космонавт.
Валентина Бондаренка посмертно нагородили орденом «Червоної Зірки». Через секретність, якою були оповиті усі проекти радянської космонавтики, про його загибель стало відомо лише через двадцять років і то лише тому, що цей трагічний випадок озвучили західні ЗМІ. Навіть на могилі у Харкові, де поховали Валентина, тривалий час був лише один напис «Світлій пам’яті від друзів–льотчиків». І тільки у 1980–х роках на цвинтарному обеліску з’явилася приписка — «космонавтів СРСР». Але водночас зіркові друзі нерідко приїздили до Харкова вшанувати його пам’ять. Вони навіть зробили традицією висаджувати під час своїх візитів на території заводу електроапаратури пам’ятні сосни. І до тепер там росте справжня алея, хоча саме підприємство вже кануло в Лету.
Через радянську секретність і надзвичайно короткий вік Валентина Бондаренка, збереглося дуже мало його особистих речей і фотографій. Але живуть напрочуд проникливі спогади друзів. Кажуть, коли обгоріле тіло льотчика винесли з сурдобарокамери, він був ще при свідомості i єдине, що зміг промовити, було прохання нікого не звинувачувати у тому, що сталося. Мовляв, в усьому винен тільки він сам. Оцінити подібну турботу по–справжньому могли тільки знавці тодішньої управлінської кухні, що славилася наджорсткою системою покарань.
Пригадуючи той випадок, космонавти одразу розповідали й іншу історію, так би мовити, з цивільного життя. Якось на підвіконня п’ятого поверху будинку в містечку «Чкалівський», де проходили тренування льотчики з першої двадцятки претендентів на космічний політ, виліз маленький хлопчик і, схоже, через власну нерозважливість, без перебільшення, повис між життям і смертю. Очевидці буквально заклякли на місці, не знаючи, що з цим робити далі. Не розгубився лише Валентин. Він прудко піднявся нагору водостічною трубою і врятував дитину. А ще він мав прекрасний голос, ідеальний музичний слух, відчайдушно грав у футбол і зажив репутації непереможного гравця у настільний теніс. Товариші з першого загону космонавтів називали його «дзвіночком», бо він жив на останньому, п’ятому, поверсі «космічного» будинку і щоранку, збігаючи східцями вниз, стукав в усі двері й гукав: «На зарядку! На зарядку!».
Коли Валентина не стало, у «Чкалівському» всі відчули справжню душевну порожнечу. А ще вперше усвідомили незаперечну істину, підтвердження якій пізніше знаходили не раз — космос часто забирає найкращих.
Такий пам’ятник потрібен живим
Якщо зараз на вулицях Харкова запитати у перехожих, що вони знають про «космічну» історію свого міста, то лише одиниці з них наведуть бодай кілька промовистих фактів. І це природно, адже у Радянському Союзі програми освоєння космосу були тісно пов’язані з будівництвом зброї масового знищення, тому зберігалися під грифом «таємно». З розпадом же СРСР Україну так захопив вихор суспільних змін і промислової руйнації, що статус однієї з перших космічних держав світу так і не був нами по–справжньому ні оцінений, ні усвідомлений. А між тим, саме вагомий внесок України у розвиток програм мирного освоєння вселенських просторів є безпосереднiм свідченням нашого інтелектуального і духовного потенціалу.
Із точки зору теперішнього суспільного занепаду, все це здається чимось фантастичним, а то й просто неймовірним. Але «космос» в Україні нікуди не зник. Він i досі «живе» не тільки в душах ветеранів космічної галузі та музеях при багатьох вітчизняних заводах, що працювали на грандіозні «крилаті» проекти, а й у мріях численних фахівців, які ще при ділі й віддано чекають свого другого зоряного часу. Тобто це не минуле України, а її реальне теперішнє і хотілося б вірити, що й майбутнє.
На запитання «З чого почати?» у спеціалістів знайдеться чимало відповідей. Але одну з таких ідей уже більше року на Слобожанщині намагається реалізувати група ентузіастів, які ініціюють створення меморіального комплексу з умовною назвою «Харків космічний». На їхню думку, місту зовсім не завадило б підкреслити свою «космічну» унікальність, адже тут було зосереджено 15 (!) підприємств і закладів, що безпосередньо працювали на космонавтику. Навряд чи в Україні, а то й у світі знайдеться мегаполіс з аналогічним минулим. До того ж харківські навчальні заклади виховали 28 льотчиків–космонавтів. Наразі у місті проживають учасники запуску багатьох космічних ракет, будівники одразу трьох радянських космодромів, сотні військових ракетників. Усі їхні прізвища, на думку членів ініціативної групи, повинні бути викарбувані на мармуровій плиті меморіального комплексу. «До того ж на ній треба залишити вільний простір, — ділиться своїм баченням пам’ятника одна з ініціаторів його створення, директор Харківського планетарію Галина Желєзняк. — І тоді буде видно, що наш політ триває і далі. І це не просто мрія. Адже випускник ХАІ Олег Кононенко літав у космос усього лише півтора року тому, а наші підприємства й нині працюють над реалізацією космічних проектів. Прізвища їхніх інженерів і конструкторів теж можуть з’явитися поруч iз прізвищами піонерів цієї галузі. Саме тому ми хочемо створити пам’ятник, що нагадував би живу книгу літопису, сторінки якої писатимуться й далі. Йдеться про красиву, емоційну пам’ять, а ще — місце, де проходитимуть зустрічі ветеранів космонавтики з підростаючим поколінням».
