* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ ЯК СМАК ГЕНІЯ

00:27 11.02.2011

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ ЯК СМАК ГЕНІЯ

 

 

Щороку 12 лютого в Монастирку на Жовківщині вшановують пам’ять видатного новеліста Леся Мартовича, який прожив у цих краях свої останні роки і похований на місцевому цвинтарi. Спокій письменника ось уже багато десятиліть охороняють столітні тополі. Завтра виповнюється 140 років від його дня народження.

 

Був музей — бували люди

Монастирок — невелике село на Львівщині, праворуч від траси, що веде до кордону з Польщею. Ошатна початкова школа, сільмаг, невеликий сірий будинок, в якому сусідять бібліотека і медпункт. Поруч джерело з капличкою, де на Водохреще освячують воду, на високому пагорбі — церква, за нею стара дерев’яна дзвіниця, а за метрiв 50 — могила з написом «Український письменник–демократ Лесь Мартович 1871—1916». Двоє чоловіків саме спилюють старі трухляві дерева на цвинтарі. «Кожен, хто сюди приїжджає вшанувати пам’ять письменника, дивується, як він міг опинитися так далеко, в такій глушині», — змітаючи сніг із торішнього вінка, розповідає завідувачка місцевої бібліотеки, а за сумісництвом хранителька літературного музею Любов Білик.

Жінка живе в сусідньому селі Замок, щодня пішки йде в Монастирок, до маленької бібліотеки, всі томики якої вміщуються у двох невеличких кімнатках. А коли випадає вільна хвилинка, піднімається на пагорб до музею. Щоправда, він на ремонті вже третій рік. Тож Любов Григорівна приходить повідчиняти вікна, провітрити кімнати, прибрати, хоча за це їй не платять: «Усе на голому ентузіазмі», — хитає головою жінка.

Коли музей ще працював, сюди часто привозили на екскурсії школярів зі шкіл району, інколи приїжджали письменники, журналісти, бували гості з діаспори, а племінниця Леся Мартовича Марія Грицак подарувала рушник.

«У цих краях Мартович опинився через хворобу, — пояснює Люба Григорівна. — Він працював у Львові, потім у Городку. В Мартовича не було постійного місця проживання, часті переїзди, недоїдання — усе це вплинуло на здоров’я письменника, він захворів. На допомогу Мартовичу прийшов його приятель Іван Кунців: він запропонував письменнику приїхати до нього додому в сусіднє з Монастирком село Середкевичі, нині Яворівський район. То була така собі курортна місцина: джерельна вода, близько ліс. А до Монастирка Мартович ходив співати у церковному хорі. Часто спілкувався з місцевим священиком».

Нині музей мало схожий на храм культури і просвітництва: подекуди повідпадала штукатурка, крізь яку на фасаді проступає якийсь загадковий напис радянських часів. Колись у цьому будинку була вікарівка (тут навчали на священиків), потім сільрада, згодом сільмаг. Любов Григорівна показує на велику вологу пляму на підлозі: «Кажуть, тут стояла бочка з пивом, від якої ця пляма й з’явилася. Що не робили, а вона так і не зникає». Відтак 1974 року в Монастирку відкрили літературно–меморіальний музей Леся Мартовича.

У жінках цінував інтелігентність

Особливо цінних експонатів тут немає. Переважно це книги різних років, кілька гіпсових скульптур не найкращого ґатунку, портрети, найцінніший серед яких пензля відомого українського художника Володимира Патика. Майже всі експонати — радянського періоду. «Жодної особистої речі Леся Мартовича в музеї ніколи не було, — пояснює завідувачка бібліотекою. — Під час Першої світової війни у цих краях велися запеклі бої. Село Середкевичі, тоді воно, щоправда, називалося Улицько–Зарубане, майже вщент спалили. Згорів і маєток Кунціва, а з ним і весь архів Леся Мартовича».

Напевно, брак особистих речей письменника в музеї можна пояснити й тим, що його навчання в університеті на юридичному (найдешевшому) факультеті затягнулося аж на сімнадцять років. Відтак не міг займатися правничою практикою, переїжджав iз місця на місце, заробляючи на життя редагуванням різних часописів. Не нажив собі Лесь Мартович ні власного кутка, ні статків.

Не склалося й особисте життя письменника. «Кажуть, була в нього наречена, — розповідає Любов Григорівна, — але вони так і не побралися. Лесь Мартович був одиноким». Сам же письменник, коли друзі допікали його холостяцьким статусом, віджартовувався: «Найважливіша причина тут, мабуть, та, що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелігентні. Вони розуміли, що мене сильно тягне тільки до трьох «П»: до письменства, до пива і до парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П»: з подружжям».

Чимало хто ще пам’ятає розповіді сучасників відомого письменника. Про його веселу невгамовну вдачу, про те, як вчителював у сусідньому Погариську, хоча цей факт не відображений у жодній дослідницькій літературі. Саме в цих краях народився після п’ятирічного мовчання письменника його найвідоміший і найкращий твір «Забобон».

«Коли почалася Перша світова війна, — повільно продовжує розповідь Любов Григорівна, — Леся Мартовича призвали до австрійського війська на службу. Але через слабке здоров’я призначили наглядачем біля українських і російських військовополонених. За якийсь час уже не Мартович наглядав за полоненими, а навпаки, полонені гледіли за добрим до них наглядачем, стан здоров’я якого різко погіршився».

Пам’ять бережуть

Не стало Леся Мартовича 11 січня 1916 року. А перед смертю письменник заповів поховати його тут, у Монастирку. В останню путь Леся Мартовича проводжали Іван Кунців, кілька приятелів, селяни, троє полонених. Відспівували покійника троє священиків. Спочатку письменника поховали на старому цвинтарі, на могильній плиті було написано: «Лесь Мартович — письменник. Народився 1871–го, помер 1916–го». Минули роки, і про могилу ніхто й не згадував, аж 1949 року тодішній сільський голова взявся розшукати гробівець. Зрештою Леся Мартовича перепоховали, встановили пам’ятник, до якого веде алея могутніх тополь. «Якось зірвалася така буря, — згадує Любов Григорів, що деякі дерева з корінням повивертало».

Рокiв зо три тому сталася ще одна подія: до Монастирка приїхали люди з Івано–Франківщини, які виявили бажання перепоховати останки письменника на його батьківщині, в селі Торговиця. «Але наші люди були проти. Вони б не дозволили, — безапеляційно каже Любов Григорівна. — Він у нас уже відколи спочиває, ми його вшановуємо, бережемо його пам’ять. Зрештою сам Мартович заповів, щоб його поховали в Монастирку».

Нинішнього року на капітальний ремонт музею виділили 15 тисяч гривень. Любов Григорівна сподівається, що невдовзі зможе знову приймати гостей iз різних куточків України, адже нині, крім могили, більше й нічого показати.

Оксана ДУДАР

УМ 

ДОВІДКА «УМ»

 

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині у родині сільського писаря. Родина Мартовичів належала до давнього рабинічного єврейського роду, останній представник якого, дід письменника, прийняв християнство і був виставлений із єврейської спільноти. З 1882 по 1890 роки Лесь навчався у Коломийській гімназії, де познайомився із Василем Стефаником. Останні два роки навчався у Дрогобичі. 1889 року вийшло друком перше оповідання Мартовича «Нечитальник». 1892 року Мартович записався на юридичний факультет Чернівецького університету, пізніше перевівся до Віденського і лише в 1909 році здобув вищу освіту у Львові, а за два роки до смерті одержав науковий ступінь доктора права. У 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко. Написав 27 оповідань. 11 січня 1916 року помер у селі Погарисько, похований у Монастирку.

ВАРТО ЗНАТИ

 

 

Першу книжку Лесь Мартович видав за гроші свого близького приятеля Василя Стефаника, точніше за гроші, які Стефаник випросив у своєї мами. «Нечитальник» вийшов у Чернівцях з друкарні Чопа. Коли хлопці розпродали оповідання, то виторг витратили на їжу.

Лесь Мартович був дуже переконливим оповідачем. Якось Василь Стефаник згадував, як їх із Русова до Коломиї віз чоловік на прізвище Проць: «Був вечір, і Мартович, як усе, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав учитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під’їхали до Пруту вже ніччю, щоб переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде у воду. Мартович ревів iз радості, і ми мусили хреститися».