* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЛЮБОВ ЕВГЕНА МАЛАНЮКА

15:21 04.02.2011

ЛЮБОВ ЕВГЕНА МАЛАНЮКА

Наталю з Євгеном поєднували невидимі для сторонніх очей духовні ниті. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю...

ПОЕТ ВІДКИДАВ НЕПОТРІБНУ ЛІРИКУ, А СПРАВЖНЮ КРАСУ БАЧИВ У СИЛІ

Вісімнадцятирічною дівчиною покинула Наталка рідну землю восени того самого 1920 року, що став фатальним і для Євгена Маланюка. Любов до України вони обоє пронесли через десятиліття, вболіваючи за її долю. Та цих двох непересічних людей єднав не лише патріотизм. Між ними спалахнуло і вже не згасало протягом усього їхнього життя занадто сильне почуття, яке важко назвати коханням. Скоріше за все, це була пристрасть з боку Маланюка й ностальгія зі сторони Лівицької.

Він завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі. У далекому 1918 році в Києві поет був недовгий час закоханий у дочку царського генерала. В юності батько поета вкрав у того генерала наречену, матір майбутнього Євгена. Отож, Маланюк-молодший повторив батьківський «подвиг» і закохався в «недосяжну» дівчину. Пройшов він і крізь численні фронтові романи, коли палке кохання, пристрасть, життя і смерть міцно перепліталися в нерозривне ціле.

Царський поручик, начальник кулеметної команди на Західному фронті, Євген Маланюк відзначився небувалою особистою мужністю. У громадянську війну служив сотником української армії, потім ад’ютантом командуючого збройними силами УНР Василя Тютюнника. Після перемоги Червоної армії кілька місяців провів у таборі для інтернованих на території Польщі. Там він і написав свої перші вірші.

І вороги, і друзі називали Маланюка «настовбурченим вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ». Він і справді був вовком. І на нього теж полювали, як на смертельно небезпечного хижака. Після Другої світової генеральний прокурор СРСР Вишинський вимагав у союзників видати «небезпечного військового злочинця Маланюка», хоча після громадянської війни поет не брав до рук зброї.

«Залізний» поет відкидав геть непотрібну лірику. І в стосунках чоловіка й жінки, і в творчості, і в політиці. Маланюк бачив красу в силі. Він мріяв про залізну Українську імперію — на зразок імперії Римської. Але мріяв прагматично: «Україна мусить зробитися необхідною, як штани, тільки тоді вона постане. Поки вона буде тільки «кумедією», орнаментом, піснею — до того її не буде». Ці слова багато хто з українців-патріотів не простив поету й дотепер.

В ЕМІГРАЦІЇ ЙОМУ СНИЛИСЯ РУКИ КОХАНОЇ

Та справжнє почуття — глибоке, хвилююче й драматичне — каменепадом обрушилося на поета в 1924 році. Сталося так, що Євген у чеському містечку Подебради, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів юну поетесу Наталку Лівицьку... і закохався в неї. Високий, стрункий і гарний молодий чоловік відразу привернув увагу екзальтованої дівчини.

Вона народилася й виросла на хуторі поблизу села Гельмязів теперішнього Золотоніського району Черкаської області. Наталчин батько був міністром уряду УНР, і після розгрому української армії сім’я Лівицьких втекла спочатку до Варшави, а потім переїхала до Праги. Почалося важке емігрантське життя.

У Подебрадах Наталя мала багато друзів, яких часто відвідувала. З Маланюком дівчина познайомилася досить романтично. Якось Лівицька приїхала розважитися на якусь вечірку, де українці-емігранти охоче спілкувалися, читали вірші, співали пісень і танцювали. Адже молодість брала своє навіть за важкого життя на чужині.

Наталя невимушено розмовляла з подругою Лесею Крат, аж раптом до них підійшов Маланюк і шепнув щось Лесі на вушко. Сама Лівицька потім так згадувала про першу зустріч із відомим в еміграції поетом. «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника... Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені».

Лівицька не могла встояти перед поетичним даром і чоловічим шармом Євгена Маланюка. Між ними зав’язалися теплі стосунки. Він став найуважнішим слухачем і прискіпливим критиком її перших віршів. Водив за собою різними літературних зборами та творчими вечорами, причому часто представляв її друзям і знайомим так: «Наша Анна Ахматова». Це бентежило дівчину, яка тоді зачитувалася Ахматовою, але було їй надзвичайно приємно.

Спочатку їх вважали просто друзями. Та дружба Маланюка й Лівицької відразу сягнула небачених висот кохання. Ось тільки їхні почуття пішли протилежними шляхами — якщо Євген з головою поринув у вир пристрасті, то Наталя чомусь злякалася цього шаленства й обмежилася легким фліртом і сердечним спілкуванням.

У першому листі до коханої Маланюк зізнається, що він, немов закоханий юнак, чекає незвичайної й чарівної любовної казки: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці...». Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». Тоді ж поет пише вірш-освідчення, в якому свою єдину й найкращу в цілому світі жінку порівнює з першим пелюстком весни. Євген писав їй просто, але неймовірно проникливо: «Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!».

ЗАМІСТЬ «ШАЛЕНОГО» МАЛАНЮКА ЛІВИЦЬКА ОБРАЛА «СПОКІЙНОГО» ХОЛОДНОГО

Однак злива любовних листів просто-таки налякала юну Наталю. Поет мріє про інтимну зустріч і чекає ніжного побачення з душевним трепетом. Але дівчина не поспішає давати ствердну відповідь і уникає контакту. Тому серце Маланюка все частіше стискається від болю й самоти. Він боїться того, що кохану хтось украде в нього.

Врешті-решт Наталя наважується сказати Євгену гірку для нього правду. Їй цікаво з ним як із близьким другом і талановитим поетом, але дівчина не відчуває до Маланюка справжнього почуття. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. І для Маланюка така відвертість Лівицької обернулася на страшну трагедію.

Отже, пристрасна любов не принесла ні щастя, ні втіхи їм обом — він страждав через байдужість своєї коханої Наталочки, а їй було невимовно тяжко казати Євгену «ні», адже в той час дівчину вже захопило серйозне й рівне почуття до талановитого художника Петра Холодного-молодшого, свого майбутнього чоловіка. З ним поетеса пройде разом життєвою стежиною понад 65 років і переживе судженого аж на 15 літ, закінчивши свій земний шлях у 2005 році в Канаді.

Маланюк ледве не покінчив життя самогубством, і тільки аристократична гордість поета й воїна не дозволили йому так безглуздо піти з життя. Щоб якось забутися й, можливо, втішитися в жіночих обіймах, Євген наступного року в Празі одружився зі студенткою-медичкою Зоєю Равич, родом з Полтавщини. Вона кохала Маланюка до нестями, але сімейного щастя вони так і не спізнали.

Поетеса Олена Теліга, яка добре знала всі колізії драматичного роману Маланюка й Лівицької, адже була близькою подругою Наталі, якось обмовилася, що Зоя Равич не підходила «шаленому Маланюку». Такі чоловіки, як він, сказала пані Олена Наталці, «бояться розумної жінки, яка їх може захитати на їхньому п’єдесталі», тому й обирають в дружини «сірих мишок». Однак дехто з дослідників вважає, що відома поетеса сказала так із ревнощів, оскільки сама тоді захоплювалася і самим Євгеном, і його пульсуючою поезією.

Через п’ять років перший шлюб Маланюка розпався. Згодом Зоя вийшла заміж за спокійнішого чоловіка й була з ним щасливою. А поет знову помандрував світом у пошуках своєї щасливої долі.

Наступною його дружиною стала чешка Богуміла Савицька. З нею він познайомився у Варшаві, де жінка працювала в чеському посольстві. Вони одружилися в 1933-му, а наступного року народився син Богдан. Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли радянські війська окупували Чехословаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла із сином — у Празі. Довгих сімнадцять років не бачив Маланюк свою сім’ю.

Кілька разів Богуміла намагалася нелегально перетнути кордон із ФРН, але її затримували прикордонники. Уже під старість, у 1963 році, вони зустрілися у Варшаві. Побачення було коротким, адже вони панічно боялися радянського КДБ. Сина на зустріч не взяли з обережності. Його поет побачив лише через два роки, коли дружини вже не було серед живих.

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ НА ПОРОЗІ СМЕРТІ

І все ж таки полум’яне кохання «залізного поета» ніяк не хотіло вмирати. Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати «любою, коханою».

Світлу й чисту, але трагічну свою любов Євген Маланюк проніс через все життя. У 1971 році, оглядаючись на минуле, Наталя Лівицька-Холодна зізнається читачам:

То була пора неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка...

Остання зустріч Євгена й Наталі відбулася наприкінці 1967 року в Нью-Йорку, за кілька місяців до смерті поета. Двоє вже немолодих людей зі славним минулим, в якому догорало давнє солодке почуття, але без майбутнього, зустрілися, щоб вшанувати сумну дату — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги.

Поет був стриманим і зовсім небалакучим. Можливо, палке кохання далекої молодості пішло в небуття. А може, Маланюка душила давня образа на Лівицьку, з якою він міг бути щасливим. Самотній сивий чоловік просто мовчав. І все. Начебто вже перебував за порогом життя.

Серед українських емігрантів США поет мав надзвичайну популярність. Друзі знали, що Євген любить яблука і яєчню з салом, а також — їсти мед ложками. Однак, як справжній аристократ, шанував коньяк «Курвуазьє» й курив люльку. 16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На похоронах соратники по перу плакали й читали його вірші.

Дізнавшись про його смерть, Наталя Лівицька-Холодна, мабуть, уперше сказала правду про їхні заплутані стосунки з Маланюком у вірші «По кому дзвонять»:

Хтось помер. Хтось чужий:
ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завіс!

Можливо, якби жінка сама не створила ці завіси, вони були б щасливими. Хтозна...

Анатолій КОТОВ

ДЕНЬ