* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

12:02 29.12.2010

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Уперше в Музеї-садибі Богдана-Ігоря Антонича пройшли літературні читання в селі Бортятин, що на Мостищині, поблизу кордону з Польщею. На акцію з’їхалися вчителі літератури з усіх навколишніх сіл, були гості зі Львова та Києва, а ще чимало молоді, яка любить поезію.

У селі, де чимало років батько Б.-І.Антонича був парохом і куди часто поет приїжджав відпочивати і творити, відбудували музей-садибу, активно долучивши до цієї роботи місцевих жителів (Міністерство регіонального розвитку і будівництва України вклало 400 тисяч гривень), однак коштів виявилося недостатньо для того, щоб на місці колишньої стандартної для міжвоєнної Галичини плебанії (дім, де мешкала сім’я священика), напівзруйнованої мало не до фундаменту, постала краєзнавчо-літературна установа. Потрібно було зацікавити, заразити ідеєю підприємців району, пересічних громадян. І, на щастя, це вдалося. Люди активно приходили на будову і щиро намагалися прислужитися задуму — хто чим міг. Хтось привозив цеглу, а хтось висаджував дерева (причому тут сьогодні зростають усі дерева, які хоч раз згадуються в поезії Антонича).

Сьогодні музей вже здатен не лише розповісти про життя і творчість геніального лемка, а й накопичувати, не давати безцільно зітлівати старожитностям. Багато чого мешканці роблять власними руками. Приміром, відновили колодязь, з якого пив воду поет, відбудували піч і коптильню, які чимало років слугували сім’ї пароха. Нещодавно постала на подвір’ї Матір Божа (Лемківська). Нині благоустрій садиби триває, і тут ще далеко до завершення.

— Спільна справа із вшанування видатних співвітчизників, справжньої еліти, згуртовує і допомагає людям духовно рости, інакше дивитися на власні вчинки, — підкреслює Антонас ВЕРБАУСКАС, який на час відкриття Музею був головою районної ради. — А прекрасне сприймати як рукотворну реальність.

Серед ініціаторів музею були львівські поети, зокрема Роман Лубківський, якого можна назвати хрещеним батьком Музею-садиби Антонича (наїздився він до Києва, обстоюючи задум!).

Нині у Бортятин приїхав Дмитро Павличко — людина, яка, без перебільшення, відкрила ім’я поета на теренах ще радянської України. Звичайно, люди, що цього разу прийшли до музею, розуміли виключну самоцінність творчості Павличка, слухали й самі читали його поезію. Дуже вдячні вони і за його здатність цінувати чужий талант — дар Антонича, спадщину якого деякі критики вважають «складною для сприйняття непідготовленої публіки». Складно позиціонувати поета, якому вдавалось поділяти символістську тугу за вищим світом зі специфічною музичністю вірша.

У Бортятині Антонича люблять як поета і як рідну людину. На могилу до батька Богдана-Ігоря ходять на день його народження, правлять службу Божу при великій кількості людей, що з’їжджаються з усього району. До речі, по смерті шанованого в селі пароха його вдова залишилася без жодних засобів до існування, в неї забрали будинок, плебанію, і жила вона по людях. Вона втратила все матеріальне, однак духовного світу ніхто так і не зміг втоптати в бруд. Саме така родина і могла виховати й дарувати світові поета — «геніального лемка», — як колись назвав Антонича Олесь Гончар. І це визначення закріпилося за поетом, який, до речі, сам про себе сказав знаменито-значущі, та трохи дивацькі, слова: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Це був не жарт, а світоглядна позиція творця, який визнає: навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників.

А починалось відкриття Антонича для всієї України так: через 30 років після смерті Богдана-Ігоря в руки молодого Павличка потрапила книга віршів Антонича, видана за його життя на Галичині. І ціною неймовірних зусиль, на елементарній необізнаності тодішніх партійних бонз, вдається видати у 1967 р. у київському видавництві «Радянський письменник» антоничську «Пісню про незнищенність матерії». Так Дмитро Васильович вперше явив широкому загалу замовчуваний радянською владою доробок Антонича. Потім Павличку довелося захищати — і видання, і своє вступне слово (на цей час Антонич вже виходив за кордоном — у Канаді та Словаччині, але українському читачеві ці книжки були не знайомі).

— Я назвав видання «Пісня про незнищенність матерії», — розказує Д. ПАВЛИЧКО, — взявши заголовком рядок із вірша Антонича. І це допомогло видати книжку, бо ніхто тоді особливо не вчитувався. Мабуть, думали, що пісня про незнищенність матерії — це щось марксистсько-ленінське. Насправді ж це була праця філософа-ідеаліста, який в ідеалістичному сенсі бачив основу всього буття. Антонич розумів, що матерія безсмертна, так само як безсмертною є душа...

На Львівщині — чимало музеїв, але цей є «перлиною», і тут варто організовувати систематичний приїзд письменників, особливо молодих, щоб вони могли познайомитися із тим, як жив молодий геній, як помер поет, не маючи ще 28 років. Життя Антонича — приклад того, як можна бути значною людиною і чимало зробити у молоді літа...Треба зробити центр, куди б приїжджали іноземні туристи. Особливо гості з Польщі, тому що Антонич народився на теперішній території Республіки Польща. Він блискуче знав мову і деякі речі навіть написав польською, відчуваючи на собі вплив модерної польської поезії. А ще у музеї-садибі можна проводити міжнародні зустрічі, зокрема українських і польських письменників...

Інтерес до Антонича не буде пригасати, бо це дійсно дуже глибокий поет. Він був філософом, міг побачити вічне не лише у людському житті, а у цьому навколишньому світі. У нас, як правило, у центрі творчості великих поетів була національна проблема. Антонич не висував її на перший план. Його поезія — це розмова з Богом людини, яка відчуває в собі божественне начало. Він не є подібним до наших письменників — великих і менших. Його любили і визнали — як Празька школа українських поетів, Маланюк, Теліга, так і інші, і навіть Тудор, прозаїк, що хвалив Антонича «за здатність бути п’яним від життя».

Сьогодні Антонич стоїть дещо збоку, багато прозаїків та поетів молодшого покоління перебувають під його впливом, причому навіть не усвідомлюючи того. Наша ж молода література захопилася другою стороною того нематеріального — між людськими взаєминами, в центрі яких стоять сексуальні стосунки...

Антонича треба читати й перечитувати — його «Три перстені» і «Книгу Лева» разом із «Великою гармонією» — книгою, яку він писав, але не надрукував. Це його релігійні молитви, і у цих молитвах він виступає людиною. Поет боготворив сили природи, як наші предки дохристиянського періоду. І в цьому була його оригінальність і неповторність. Поезія Б.-І. Антонича — це перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління українці...

Кода

Шумить життя журливе жовте жито,
подій хитає повні колоски.
Додолу вітер гне плоди важкі,
Як спіє зерно людських мрій налите.
І провіває синє неба сито
пшеницю діл крізь зір дрібні зірки.
Змагання, мов повою колоски,
оплотом оплели землі корито.
Дорогу нам не стелять тільки рожі,
навпроти віє вітер сніговий,
на скелі пнемось гострі, непригожі.
Благословенний шляху, грозовий!
Як намагатися й впадати можеш,
щасливий, друже, ти, бо ще живий!

Б.-І- Антонич, («Зелена Євангелія», 1938 р.)
Ірина ЄГОРОВА
ДЕНЬ