* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Єпископ Іосиф Стойка

12:56 19.09.2010

Єпископ Іосиф Стойка

Одним із найвідоміших настоятелів Угольського монастиря був прославлений 9 вересня 2003 року, Румунською Православною Церквою як сповідник Православ’я, єпископ Іосиф (Стойка) (1690-1711)[1]. Єпископ Іосиф (Стойка) був пострижеником Угольського монастиря і наступником єпископа Мефодія[2]. Походив епископ Іосиф, так само, які Іоанікій (Зейкан) із місцевого дворянства[3]. Можливо не був строгого монашого життя, хоча його і неможна звинуватити в безморальності[4]. Отець Степан Пап пише, що Іосиф Стойка був „священик лібертин-свобідний, родом із Чумальова, що біля Хуста, де був парохом. Звідти перейшов до Бичкова, де померла його дружина і він вступив до Угольського монастиря”[5]. Думку про походження Іосифа (Стойки) з Чумалева розділяє і архімандрит Василій (Пронін). Останній приводить спогади протоієрея Михайла Розмана, який розповідав, що в селі Чумалево, при розбиранні однієї старої хати у 1910-1912 рр. знайшли на ґеренді (балці), запис, що там жив єпископ Стойка, служив в Углі та в Драгові[6]. Відомо, що життя єпископа було безпосередньо пов’язане з Грушівським та Угольським монастирями. При ньому в кінці XVII ст., була зруйнована Грушівська обитель. Владика носив особливий титул, який свідчив про давню патріаршу ставропігію Грушівського монастиря: “Иосиф Стойка милостию Божиею архиепископ православный Мараморишский, экзарха ставропигии патриарше от Царьграда Новаго Рима, администратор митрополии Белградской Седмиграда и всей православии во странах Угорских”[7]. Трохи видозмінений титул єпископа Іосифа подають: отець Іоанн Дулишкович, М. Лучкай та А. Пекар. Зокрема, перший автор наводить такий титул Іосифа: “Іосифъ Стойка, Божіею милостию єпископ православный марамор екзарха Ставропигіи патріарх Цареграда новаго рима Администратор митрополии Белградскія Семиграда и всей православной Церкви во Странах Угорских и прочее”[8]. У М. Лучкая титул Стойки фігурує наступним чином: “Йосиф Стойка з Божої ласки і преосвященний єпископ Марамороський, екзарх патріаршої ставропігії Царгорода, адміністратор митрополії Белградської, Семиградської тощо”[9]. У А. Пекара Іосиф титулується, як: „Милістю Божою православний епископ Марамороський, ексарх царгородської патріяршої ставропігії, адміністратор митрополій Білгородської й Почаївської і пр. і пр.”[10]. Титули єпископа Іосифа зустрічаються і в ставленицьких грамотах від 13 травня 1695 р., 31 березня 1696 р., 2 липня 1704 року[11]. Відомо, що єпископ Іосиф мав велику печатку, на якій було зображення архангела Михаїла і навколо надпис “Йосиф Стойка”[12]. На питання про те, де і ким був висвячений в єпископи Іосиф (Стойка), немає єдиної відповіді. Дослідники розходяться в своїх припущеннях. Михайло Лучкай вважає, що “Йосиф Стойка, невідомо ким і де був висвячений та призначений єпископом; він самовільно захопив церковні посади і звання”[13]. В. Фенич, о. Степан Пап та архімандрит Василій (Пронін) вважають, що Іосиф (Стойка), був призначений православним єпископом трансильванським князем Михайлом Апафі і єпископську хіротонію над ним звершив Сучавський православний митрополит Досифей[14]. Цей факт на допиті в квітні 1725 року, констатували і Мараморошські священики[15]. Підтвердженням законного вибрання і затвердження Трансильванським реформаторським керівництвом Стойки, як єпископа є прохання від 14 травня 1715 року Марамороської столиці до реформаторської (Трансильванської) консисторії[16]. У виборах єпископа Стойки, брало участь не лише духовенство, але й світські лиця. За словами О.Л. Петрова „Вряд ли бы православное русское и румынское дворянство допустило устранение себя от участия в столь важном деле”[17]. Стосовно дати висвячення Стойки теж є деякі розбіжності. За словами о. Степана Папа, останнє відбулося 15 березня 1692 року, після того, як Стойка був обраний на соборі православного духовенства Мараморощини[18]. Пронін вважає, що єпископська хіротонія могла бути звершена скоріше, зразу після того як єпископ Мефодій залишив Мукачівський монастир, а можливо й після його від’їзду в Польщу в 1690 році[19]. В. Фенич вслід за О. Бараном, вважає що хіротонія Іосифа відбулася 15 квітня 1690 року[20]. О.Л. Петров вважав, що Іосиф Стойка став єпископом після смерті Мефодія (1693 р.), а, можливо, навіть і при його житті[21]. Вперше підпис єпископа Іосифа (Стойки) зустрічається в 1693 році на антимінсі із села Пилипця. Зокрема на антимінсі містився такий напис: „Олтарь рукод?йственъ и благословенъ Іосифомъ Стойка, православнымъ епископомъ Мараморошскимъ, Ексархою Ставропигіи патріаршеской, администраторомъ митрополіи Белградской Седмиграда и пр.”[22]. Однак, за словами О.Л. Петрова у Пертрушевича є відомість, без вказівки джерела, що Стойка міг бути єпископом і раніше, можливо уже 1691 році. На камені в храмі Пуциковського монастиря на Волині зображений „фундаторъ святыя обители” пан Андрій Жураковський і міститься напис про будівництво храму: „Зачатся року Божія 1687, совер. 1691”. Згаданий храм проти волі Львівського єпископа Іосифа Шумлянського була посвячена Іосифом (Стойкою), єпископом із Марамороша, якого Андрій Жураковський під сильном ескортом супроводжував на Волинь до єпископа Жабокрицького[23]. Із раннього періоду правління єпископа Іосифа (Стойки) відомо, що він часто скликав собори благочинних (протопопів), на яких розбиралися церковні справи. Такі собори відбулися в 1698, 1699, 1704 роках. Із цього можна зробити висновок, що форма управління єпископа єпархією була соборна. Суперечки і незгоди між віруючими виносилися на вирішення собору під керівництвом єпископа і в присутності протоієреїв[24]. Зовсім іншої думки про правління єпископа Іосифа Ю. Жаткович та М. Лучкай. Останній вважає, що “мандрівний єпископ” не був наділений ніякими єпископськими правами і без жодного страху роздавав посади, давав розлучення, благословляв звершувати богослужіння Требушанським пресвітерам двоєженцям Ігнатію та Миколаю і т.д. Автор приводить декілька документів, які про це свідчать[25]. Як і всі Мараморошські єпископи, Іосиф (Стойка) деякий час проживав у Грушівському, Угольському, та Кричевському монастирі. Збереглися відомості про те, що проживав єпископ Іосиф і в Чумалеві. Під час відвідування парохій єпископом Маниїлом Ольшавським (1743-1767) люди навіть називають Стойку єпископом Чумалевським[26]. Те, що єпископ Йосиф деякий час жив в Грушівському монастирі, є безперечним. За словами А. Кралицького в 1693 або 1690 роках у Грушівському монастирі був навіть напечатаний Антиминс єпископа Стойки[27]. На думку архім. Василія, після зруйнування Грушівської обителі в кінці XVII ст. єпископ Йосиф мав декілька резиденцій: с. Чумалево, монастир в Дюлештах (Дюлафалва), Хуст, монастир в Углі та інші[28]. Цікавим і неординарним в житті єпископа Стойки є епізод висвячення ним Луцького православного єпископа Димитрія (в монашество Діонісія) Жабокрицького та освячення ним на Волині храму Пуциковського монастиря[29]. Справа в тому, що після смерті в 1695 році Луцького єпископа Іосифа (Шумлянського), який прийняв унію, на православного єпископа духовенство вибрало вченого Луцького писара Димитрія Жабокрицького. Незважаючи на те, що Жабокрицький був жонатий на вдові, він прагнув, щоб його висвятили з дозволу Московського патріархату, однак патріарх Адріан передав справу на вирішення до Константинополю. Час ішов, а справа так і не вирішувалася. Тоді цю хіротонію погодився звершити Іосиф (Стойка). За словами архім. Василія (Проніна), Іосиф (Стойка) “можливо титулуючись экзархом Константинопольського патріарха, вважав себе правоздатним вирішувати все від імені патріарха”[30]. Однак цього посвячення не признали ні уніати, ні православні. Згодом, у 1708 році Жабокрицький був відправлений до ув’язнення. За своє єпископське служіння єпископ Іосиф висвятив дуже багато священиків, що звичайно було викликане тими обставинами, в яких опинилося Православ’я на Мараморощині. Так, в 1707 році необхідність підтвердження в єпископи Іоанна Годемарського мотивувалася тим, що єпископ Стойка багатьох ієреїв рукополагає (так вже понад 60 ієреїв висвятив) і переводить громади на православ’я (16 громад к православ’ю присоединил)[31]. Під час правління Годемарського була зроблена спроба перевести Стойку в Мукачівський монастир, однак безуспішно. За словами Ю. Жатковича “Попытка сия не удалася, однако сильно взволновала, как царский, так и папский дворы”[32]. Архім. Василій (Пронін) вважає, що Ю. Жаткович явно перебільшує значення єпископа Стойки. Ця спроба всього-навсього полягала в тому, що два архідиякони були послані архімандритом Петронієм із Мукачівського монастиря, щоб призвати в нього Мараморошського єпископа Йосифа[33]. Виходячи з того, що Стойка був ставленником Трансильванського князя, який за своїм переконанням був протестантом, духовенство не завжди цьому раділо. Тому й не дивно, що Стойку не всі сприймали за єпископа, а духовенство постійно звинувачувало його в тому, що він веде єпархію до кальвінізму[34]. Однак, спочатку мараморошське духовенство прийняло Стойку за єпископа з умовою, що він буде „рядити єпархією при допомозі єпархіального синоду”[35]. Проте, за словами А. Пекара „Стойка погордив єпархіальним синодом і тоді, як духовенство тяготило до унії, він почав схилятися на бік протестантів”[36]. Тому й не дивно, що з часом між православним кліром і єпископом почали виникати сутички і непорозуміння. Предмет цих непорозумінь був один – прийняття унії з Римом. Коли на єпископа почали „тиснути” Стойка в боротьбі проти унії з Римом, заключив унію з кальвіністами в 1694 році[37]. На думку дослідників, це була єдина православно-кальвіністська унія в церковній історії Східної Європи[38]. В 1701 році єпископ був викликаний у Вену. Там йому запропонували перейти в унію з Римом, від чого єпископ, як видно, відмовився[39]. Після того, як єпископ не отримав обіцяних привілеїв від Кальвіністської Церкви в Семигороді, „у 1705 році Стойка був скинений єпархіальним синодом з владицтва й переданий до слідчої в’язниці в Хустському замку. На основі судового слідства наступного року єпископа Стойку звільнили з управи єпархією, а його маєтки сконфіскував комітат”[40]. На місце Стойки був обраний румунський священик Іов Цірка, однак через „п’янство й негідне поводження” Цірку зняли[41]. У 1710 році адміністрацію єпархії знову передали єпископу Іосифу. „Духовенство прийняло Стойку з умовою, що князь Раковій затвердить його на владичому престолі”[42]. В той самий час князь Франц II Ракоці підняв повстання проти Габсбургів. Під час повстання на Стойку посипалися звинувачення в аморальному житті. Ракоці наказав капітану Хустського замку провести розслідування. Частина вірних, переважно румун Марамороша протестували проти цього[43]. Єпископ часто писав розпорядження і грамоти на румунській мові. В цьому можна бачити вплив кальвінізму, який вимагав використання народної мови. Під час правління Ракоці, Стойка був вимушений обмежувати свою діяльність[44]. Останній раз ім’я єпископа Іосифа згадується в 1711 році[45]. Викорастана література [1] Пронин Василий, архимандрит. История Православной Церкви на Закарпатье. – Свято-Николаевский Мукачевский монастырь. – ОРП «Добротолюбие», 2005. – С. 252. [2] Див.: Недзельский Е. Очерк Карпаторусской литературы. – Ужгород, 1923. – С. 45; Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253; Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Пояснительная записка // Матеріалы для исторіи Угорской Руси. – Т. II. – СПб., 1906. – С. 33. [3] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 36. [4] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253. [5] Пап Степан, отець. Історія Закарпаття. – Т. II. – Івано-Франківськ: Видавництво “Нова Зоря”, 2002. – С. 235. [6] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253-254. [7] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 34; Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 254. [8] Дулишкович Іоанн, отець. Историческія черты Угро-Русскихъ. – Т. III. – Унгвар, 1875-1877. – С. 28. [9] Лучкай М. Історія Карпатських русинів. Historia Carpato-Ruthenorum. – Т. III. – Ужгород: Видавництво “Закарпаття”, 2000-2002. – С. 133. [10] Пекар Атанасій. Нариси історії Церкви Закарпаття. Т. I. Видавництво Отців Василіян «Місіонер». Рим – 1997 – Львів. – С. 70. [11] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 34. [12] Див.: Лучкай М. Вказана праця. – Т. III. – С. 133; Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 255. [13] Лучкай М. Вказана праця. – Т. III. – С. 133. [14] Див.: Фенич В. До питання про історію взаємовідносин між єпископами Мукачева і Марамороськими православними центрами // Румунсько – Українські відносини: історія і сучасність. – Satu Mare, 1999. – С. 190; Пап Степан о. Вказана праця. – С. 235; Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253. [15] Дулишкович Іоанн, о. Указ. соч. – Т. III. – С. 63-73; Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 34. [16] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. I. – С. 22; Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 34. [17] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 36. [18] Пап Степан о. Вказана праця. – С. 235. [19] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253. [20] Фенич В. До питання про історію взаємовідносин… Вказана праця. – С. 190. [21] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 33. [22] Там же. [23] Петров А. «Старая в?ра» и унія въ XVII–XVIII вв. Указ. соч. – Т. II. – С. 33-34. [24] Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. – Т. I. – С. 70; Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 253. [25] Див.: Лучкай М. Вказана праця. – Т. III. – С. 133-134; Жаткович Ю. Епископы Мараморошские. // Листок. – № 22. – 15 ноября. – Год VII. Вказана праця. – С. 256. [26] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 254-255. [27] Кралицкий А. Следы Книгопечатания монастыря Грушевского // Научный сборник Галицко-русской Матицы. – Вып. II. – Львов, 1865. – С. 111-114; Див. також, його ж: Список монастырей чина св. Василия Великого // Научный сборник Галицко-русской Матицы. – Вып. I. – Львов, 1865. – С. 52. [28] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 256. [29] Филип Дорофей, митрополит Пражский и всея Чехословакии. Насильственное введение унии в Закарпатье 1646-1649 гг., боротьба с нею и ее ликвидация в 1949 году; развитие Православной Церкви до сего дня в Закарпатье. – Диссертация на соискание ученой степени кандидата богословия Ленинградской Духовной Академии. – Пряшев, 1964. (Машинопись). – С. 75. [30] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 255. [31] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 256. [32] Жаткович Ю. Епископы Мараморошские... Вказана праця. – С. 183. [33] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 256. [34] Пап Степан о. Вказана праця. – С. 235. [35] Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. – Т. I. – С. 70. [36] Там само. [37] Фенич В. До питання про історію взаємовідносин… Вказана праця. – С. 190. [38] Фенич В. До питання про історію взаємовідносин… Вказана праця. – С. 190; його ж: Церква на Закарпатті (середина XVII – початок XVIII ст.) // “Молодь–Україні” (Наукові записки молодих вчених Ужгородського державного університету). – Т. III. – Ужгород, 1994. – С. 30-44. [39] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 257. [40] Пекар Атанасій, ЧСВВ. Вказана праця. – Т. I. – С. 70. [41] Там само. [42] Там само. [43] Дулишкович Іоанн, о. Указ. соч. – Т. III. – С. 61-76. [44] Пронин Василий, архим. Указ. соч. – С. 257. [45] Дулишкович Іоанн, о. Указ. соч. – Т. III. – С. 28.

диякон Олександр Монич, кандидат Богослов'я МДА