* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ШЛЯХИ ГЕНІЇВ: ЧЕХОВ, УКРАЇНКА

07:46 17.09.2010

ШЛЯХИ ГЕНІЇВ: ЧЕХОВ, УКРАЇНКА

Нині проходить «Рік Чехова» (150-річчя від дня народження класика російської літератури). Підтримані російськими державниками і широкою громадськістю камерні й масові урочистості, перевидання творчої спадщини, листування, спогадів про митця, видання різнофахових наукових праць, оновлені музейні експозиції, класичні та модерні театральні постановки за п’єсами митця — усе це ювілейні заходи на його пошану.

Наступний припадає на два славетних ювілеї, що пов’язані з іменем Лесі Українки — 140-річчя від дня народження поетеси й письменниці та 100-річчя від часу створення нею безсмертної драми-феєрії «Лісова пісня». Хотілося б сподіватися на належне відзначення цих подій в Україні та світі, що також істотною мірою залежатиме від бажання й зусиль наших культурних і політичних еліт та кожного небайдужого громадянина.

Спробуємо поглянути на життя цих видатних особистостей у порівняльному контексті.

ДИТИНСТВО

Розпочнемо оповідь про наших героїв з їхнього дитинства. Умови й родинна атмосфера, в яких зростали майбутні митці Слова, суттєво, навіть полярно різнилися. Та це й зрозуміло, адже виховання спадкової дворянки Лариси Косач, завжди свідомої обов’язку перед шляхетними предками, було абсолютно інакшим, аніж «онука раба» (В. Набоков) Антона Чехова, якому довелося в житті відчути увесь тягар свого соціального походження. Хрестоматійна вже фраза-узагальнення: «В детстве у меня не было детства», — попри свій формальний лаконізм, дуже точно означує вказаний період життя середульшого сина дрібного таганрозького купця. Сувора простота незаможної патріархальної родини, де абсолютна покора батькові вважалася головною чеснотою, а самовільний відхід від неї безжалісно карався фізично, зовсім не сприяла гармонійному розвиткові особистості. Та все ж усі шестеро дітей Чехових досягли успіху в житті, реалізувавшись як літератори, художники, педагоги. Примітно, що важливу роль тут відіграла дружня братня підтримка, особливо від найуспішнішого в сім’ї — Антона. Згодом його біографи зі щирим подивом констатуватимуть: «Чехов был одним из самых душевных людей [...]. В его внешности, в манере держать себя сквозило какое-то врожденное благородство, точно он был странным и чуждым пришельцем в доме родителей, быть может и милых (мать Чехова) но совсем уже незатейливых людей». Незбагненна для інших внутрішня сила, шляхетна цілісність характеру — саме ці риси допомогли йому витримати випробування талантом, що, скажімо, не вдалося старшому братові, художникові Миколі. Надзвичайно цікавим із цього погляду є спілкування з іншим братом — літератором Олександром, якого молодший, але досвідченіший колега постійно спонукає до праці, охоче ділиться секретами своєї творчості. Але найближчою Антонові в сімейному колі була, безперечно, сестра Марія. Вони дивовижно відчували одне одного, і цей глибокий духовний зв’язок ніколи не уривався. За життя брата Марія була найвірнішою помічницею, а після смерті не менш самовіддано працювала над збереженням й популяризацією його художньої спадщини.

Високою культурою та водночас природністю братньо-сестринського порозуміння, що іноді також набирало форм взаємовиховання і взаєморозвитку, вирізнялися й діти Косачів. Варто згадати хоча б взаємини Лесі Українки та молодшої на шість років Ольги (авторки «Хронології...» — надзвичайно цінної дослідницько-літописної праці про письменницю) і славнозвісне «Мишолосіє» — унікальну духовно-творчу спілку брата й сестри. Саме несподівана смерть Михайла — у розквіті сил і таланту стане для Лесі Українки, як і для Чехова дочасна втрата брата Миколи, великою особистою трагедією.

Набагато складнішими були взаємини обох митців з батьками. Щире зізнання сімнадцятирічного Чехова з усією повнотою виявляє почуття, досить подібні до тих, які, скоріше за все, переживала й Леся Українка: «Отец и мать единственные для меня люди на всем земном шаре, для которых я ничего никогда не пожалею. Если я буду высоко стоять, то это дело их рук, славные они люди, и одно безграничное их детолюбие ставит их выше всяких похвал, закрывает собой все их недостатки». Але про те, що батьківська, особливо батькова, педагогіка мала серйозні недоліки, син теж неодноразово згадував. Натомість Леся Українка ніколи не нарікала на родинне виховання, однак, обережно кажучи, суперечливо сприймала материнську опіку й намагання керувати собою не лише в дитячі та юнацькі, а й у зрілі роки. Тому, стверджуючи визначальний морально-ціннісний вплив на формування доньки з боку Олени Пчілки, потрібно пам’ятати і про згадане світоглядно-психологічне протистояння двох сильних особистостей. У цьому контексті, до слова, в сім’ї Чехових літературну працю Антона довго вважали справою несерйозною і нею майже не цікавилися. Отже, якщо говорити про те, що Леся Українка реалізувалася як митець завдяки родині, а Чехов — мало не всупереч їй, то обов’язково слід брати до уваги деякі, так би мовити, супровідні фактори. Ось хоча б і наступне загальновідоме твердження російського письменника, яке, якщо поміняти місцями дійових осіб, могла б цілком повторити й українська поетеса: «Талант в нас со стороны отца, а душа со стороны матери». І справді, в обох випадках у зазначеній відповідності наявна не лише зовнішня, портретна схожість, а й спадковість вдачі, характерів, душевно-психологічних поривань.

УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ

В обох митців із родиною прямо пов’язане й набуття і навіть самосприйняття власної національної ідентичності. «У дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, — зізнавалася Олена Пчілка, — і з певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? Може б стали, але хутчій, що ні». Добре відомо, скільки сміливості, наполегливості й цілеспрямованої праці приховується за цими, словами.

Як уже мовилося, Чехов був позбавлений виразних національних та культуроцентричних впливів родини. Проте з огляду на це особливо істотною є та обставина, що від народження й до студентських років його життя було пов’язане з Таганрогом — на той час етнічною територією України. Відомим також є українське коріння письменника по батьковій лінії. У дитинстві Антон вільно володів мовою предків, а гімназистом навіть грав Чупруна в аматорській постановці «Москаля-Чарівника» за Котляревським, добре знав і любив поезію Т. Шевченка й уже досвідченим літератором давав поради його російському перекладачеві. Дехто з діячів вітчизняної культури, наприклад М. Заньковецька, взагалі вважали Чехова «своїм», а Г. Житецький звертався до І. Франка з пропозицією написати розвідку про українців у російському письменстві — В. Короленка, Г. Мачтета, А. Чехова. Зважаючи на сказане, можна ризикнути висловити думку, що якби родина Чехових, рятуючись від банкрутства, переїхала не в Москву, а в Київ і там Антон потрапив би під вплив українських культурників, то чи не став би він тоді справжнім «своїм». Але таке припущення вимагає чимало умов, а історія, як відомо, не визнає саме умовного способу.

А от фактичні реалії виявляють досить неоднозначне ставлення А. Чехова до України й українців. Як відомо, себе він нерідко називав хохлом і майже завжди така «самоідентифікація» мала негативне маркування, адже викривала якусь із непривабливих якостей її носія. Найчастіше це були лінощі, як, скажімо, в листі Д. Григоровичу: «В моих жилах течет ленивая хохлацкая кровь, я тяжел на подъем и не люблю выходить из дому». У таких означеннях — зверхньо-іронічних, а подекуди й зневажливих, справді не варто шукати етнічної «прив’язки» чи просто пієтету. Тут навіть немає сумнозвісної Гоголівської дилеми: «Сам не знаю какая у меня душа, хохлацкая или русская», адже вибір свідомо зроблено на користь другого. Тому, вочевидь, недоречним на цьому прикладі був би й знайдений Гоголем компроміс: «Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой — явный знак, что они должны пополнить одна другую».

Втім, навіть за часів Чехова такого «поповнення», точніше поглинання, не відбулося. Відпочиваючи 1888 року в садибі сумських поміщиків Лінтварьових, він зміг переконатися в цьому особисто. З подивом і невдаваним захопленням письменник розлого описував своїм московським кореспондентам те, що побачив: «Кроме природы, ничто не поражает меня так в Украйне, как общее довольство, народное здоровье, высокая степень развития здешнего мужика, который и умен, и религиозен, и музыкален, и трезв, и нравственен [...]. Об антагонизме между пейзанами (селянами. — Р. С.) и панами нет и помину»; «Вокруг в белах хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный. Мужики здесь не продают ни масла, ни молока, ни яиц, а едят все сами — признак хороший. Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной». Зауважимо, що автор наведених рядків — медик, справжнім культом для якого були чистота й здоров’я як індивідуального, так і суспільного організму. Тому такими проникливо точними є ці своєрідні коментарі-діагнози. Крім того, опис зроблено очима стороннього спостерігача і, що характерно, в порівняльній манері, вочевидь, із власним (російським) соціальним середовищем.

Якщо природна стихія села, патріархальний побут «мужика» А. Чехова неймовірно розчулює і тішить, то його сприйняття радикального — складно однозначно стверджувати, чи загалом свідомого — українства вкрай протилежне. «Мне противны: игривый еврей, радикальный хохол и пьяный немец», — одне з найхарактерніших узагальнень письменника з цього приводу. Непросто зрозуміти, чого тут більше: незнання, нерозуміння чи, можливо, того сумнозвісного великоросійського демократизму, який закінчується на національному питанні. Показовою для Чехова може бути творча історія оповідання «Іменини», яке безпосередньо пов’язане із сумськими враженнями автора. За первісним задумом у творі «діяв» ще один персонаж — самовпевнений та обмежений «радикальний хохол», із типом якого в реальному житті, очевидно, зіткнувся ображений автор. Щоправда письменник ще досить толерантно ставиться до так званого регіонального патріотизму й навіть іронічно кпинить із доньки своїх господарів «страстной хохломанки», яка «учит хохлят басням Крилова в малороссийском переводе» и «ездит на могилу Шевченко, как турок в Мекку». Але на наполегливі рекомендації О. Плещеєва вивести цього героя з оповідання Чехов, усе ж, відповідає категоричною відмовою, мотивуючи її наступним розлогим коментарем: «Украйнофильство Линтваревых — это любовь к теплу, к костюму, к языку, к родной земле! Оно симпатично и трогательно. (Плещеєв припускав, що прототипом «радикала» став один із молодших синів названої родини. — Р. С.). Я же имел в виду тех глубокомысленных идиотов, которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохлацки, которые, будучи деревянными, бездарными и бледными бездельниками, ничего не имея ни в голове, ни в сердце, тем не менее стараются казаться выше среднего уровня и играть роль, для чего и нацепляют на свой лбы ярлыки». Але зрештою автор таки прислухався до порад і з остаточного варіанта твору усунув цього суперечливого персонажа. Та, як видається, питання національних преференцій у Чехова-письменника все одно залишається доволі дискусійним, оскільки складно достеменно встановити, чи тут було загалом свідоме неприйняття українського руху, українського сепаратизму, чи передусім поверхової, обмеженої «шароварщини». А на противагу «Іменинам» можна згадати інше знамените оповідання — «Людина в футлярі», в якому із сірої маси пересічних викладачів виокремлюється лише рішучий, яскравий характер вчителя «из хохлов» Коваленка.

Те, що «професійні патріоти» своїми незграбними діями лише дискредитували справу національного відродження, знеохочуючи до неї інтелігенцію, добре розуміла й Леся Українка. Однак її іронія тут — це не принагідна реакція стороннього спостерігача, а щире занепокоєння, скріплене бажанням змінити ситуацію. «У нас велика біда, — пише вона, — що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певним переконаннями тощо. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер у нас можна почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. [...]. Здається до переконаннів належить і се: «Я не п’ю чаю, бо се московська вигадка, я не ходжу зроду в російський театр; не читаю дурної російської літератури; їм не «бліни», а «млинці», а коли б то були «бліни», то я б їх не їв... і т.ін. [...]. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся мов вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару». З огляду на такий стан справ, Леся Українка вбачала нагальне завдання як власне, так і свого покоління в пропонуванні якісної альтернативи наявній парадигмі національного поступу. Широкій освітньо-виховній, політичній, пропагандистській роботі має передувати не лише зміна стратегії й тактики боротьби, а й свідомості «робітника на рідній ниві». Готовність до такого оновлення засвідчує відома теза, озвучена Лесею Українкою в листі до М. Драгоманова — ідейного натхненника прогресивної, європейськи орієнтованої молоді: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемося просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». Без сумніву, нове покоління було цілком свідоме того, які труднощі чекають на нього на шляху до поставленої мети. Адже в тогочасних суспільно-політичних реаліях доводилося долати суперечності, яких, скажімо, для Антона Чехова просто не існувало. Так, уже надзвичайно складним був сам процес набуття й закріплення власної національної ідентичності, який навіть у дітей дворянської родини Косачів відбувався в, по суті, штучно створених батьками та їхніми друзями-однодумцями умовах — інтелігентському культурному середовищі.

Та примітно, що грандіозне завдання становлення і формування повноцінного українського суспільства було безпосередньо пов’язане з необхідністю зміни самого способу мислення й самопрезентації національної еліти. «Варто, — зазначала Леся Українка в листі до М. Кривинюка, — покинути тую форму доказу: «Що ж я винен, що я українець? Хоч би й хотів, то я не вмію бути іншим». Для недержавного народу се самоприниження зовсім зайве, бо нагадує «рабий язык», та й приклад української інтелігенції показує, що українець зовсім таки вміє бути неукраїнцем, коли схоче [...]. Тоді тільки починається справді вільна, не шовіністична, але й не «рабья» національна психологія, коли чоловік каже: «Я може б і вмів бути іншим, але не хочу і не потребую, бо я хоч не ліпший, так зате й не гірший від інших [...]. Приймайте мене таким, як я є, і тим, ким я сам хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї».

БРАТИ ЧИ ПРОСТО СУСІДИ?

Властиве кожній повноцінній спільноті вільне виявлення власної природи й духовно-етичної тотожності в українських умовах завжди було деформоване так званими впливами ззовні. У системі відносин метрополія — колонія національна гідність та інтереси останньої ніколи не мали вирішального значення, тому, зазвичай, просто ігнорувалися. Навіть така спостережлива, хоча й імперська, але за таких умов не зовсім і стороння людина, як А. Чехов, побувавши в Україні, у стихії народного «благоденствія» зовсім не побачив не те що національного, а й соціального антагонізму. Щоправда, його неабияк роздратували місцеві «радикали», але жодного інтересу, а тим паче небезпеки ці обмежені маргінали, вочевидь, не становили. Єдине, чим могли б бути корисними «люди з периферії» — це об’єднаними з центром (і ним, зрозуміло, ініційованими й керованими) зусиллями модернізувати спільну країну. Натомість українські державники, які гуртувалися в нелегальних, здебільшого соціалістичного спрямування, громадах-партіях, мали з цього приводу окрему думку. Близька до цих кіл Леся Українка висловилася щодо консолідованої російсько-української діяльності — боротьби чітко й однозначно: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди зв’язані, правда одним ярмом, але в ѓрунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської внутрішньої політики [...]. Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців [...] і не була підтримана з боку «старших братів», — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататися, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі!».

Декларовані Лесею Українкою погляди на українсько-російські відносини живилися, ясна річ, не лише почуттями й емоціями, а, насамперед, чітким усвідомленням засадничих цивілізаційних, культурних відмінностей між обома народами. Яскраве підтвердження в письменниці це знаходить і на художньому рівні — як в історичному (драматична поема «Бояриня»), так і сучасному (оповідання «Над морем») контекстах.

Азіатського крою Російська імперія та утверджені нею типи інституцій та соціально-духовних практик, що базувалися на підміні понять і сутностей, не могли не спричинити внутрішнього спротиву освіченої, морально вільної особистості. Однією з таких найсуперечливіших інституцій виступала цілковито інкорпорована в державу церква, яка згідно з офіційною ідеологічною доктриною «Самодержавіє. Православ’я. Народність» охоче й ретельно виконувала адміністративно-наглядові функції. Особливо потрібним такий контроль вважався у сфері родинно-сімейних взаємин, оскільки нібито дієво сприяв батькам у вихованні справжнього громадянина, вірного «царю и отечеству». Втім, те, що далеко не завжди регламентована панівним культом педагогічна система виявлялася ефективною, переконливо доводить приклад А. Чехова. «Я получил в детстве, — згадував письменник, — религиозное образование и такое же воспитание — с церковным пением, с чтением апостола и катехизиса в церкви, с исправным посещением церкви, с обязанностью помогать в алтаре и звонить на колокольне. И что же? Когда я теперь вспоминаю о своем детстве, то оно представляется мне довольно мрачным; религии у меня теперь нет». Освячена релігійною традицією, сліпо нав’язувана в родині за зразком держави-церкви деспотія витворювала нестерпну атмосферу (і психологію) рабської покори, страху й послуху. Очевидно, звідси у Чехова і початки тієї болісної боротьби із самим собою та подолання укоріненого в дитинстві комплексу, який він сам означував як «выдавливание из себя раба».

У родині ж Косачів ніколи не нав’язувалося суворо-конфесійне виховання, адже до питань віри й релігії ставилися цілком ліберально. І водночас існувало очевидне неприйняття інституту церкви з його вузькоглядним російським православ’ям як інструментом духовно-інтелектуального і національного закріпачення. А от антихристиянські переконання Лесі Українки, особливо войовничі в царині догматики і риторики, формувалися під виразним впливом М. Драгоманова та ще, мабуть, соціалістичної ідеології. У своїх роздумах над історією й філософією цього віровчення письменниця виходить на один із ключових світоглядних постулатів, з яким, до слова, як і А. Чехов, ніяк не може погодитися. Адже сама по собі суперечлива і неприйнятна для вільної особистості сакральна «антитеза «пана і раба» яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством» була, посередництвом канонічної доктрини, також свавільно поширена й на взаємини всередині земного соціуму.

Закономірним під цим кутом зору видається й властиве обом письменникам скептичне ставлення до нетрадиційних релігійних учень і надзвичайно поширених, у тому числі й серед вищих кіл, окультних практик. Коли О. Кобилянська захопилася спіритизмом, Лесю Українку це здивувало і неабияк засмутило. Ділячись із подругою своїми поглядами на такі речі, вона, зокрема, писала: «Я взагалі вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо і не мала ніколи тії віри) [...]. Вірю ж я тільки в одного духа того [...], що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських, і що може, те творить просто без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки, через своїх обранців».

Однак зараховувати Лесю Українку, як і Антона Чехова, до атеїстів, тим паче войовничих, було б надмірним спрощенням. Адже тоді довелось би відкинути не тільки виразний вплив на обох християнської традиції та етносу, а й Біблії — Книги книг, яку вони, без сумніву, добре знали й любили. Під цим кутом зору, як видається, цікаві результати міг би дати ретельний аналіз не лише лектури, а й особистих нотаток, епістолярію, науково-критичного, публіцистичного доробку письменників. Окремої та особливої уваги, очевидно, потребувало б вивчення їхньої художньої спадщини, в якій релігійні коди й концепти відіграють далеко не останню роль. Та коли повернутися до проблеми релігійних почуттів і світогляду митців, то доречно, хоч і з певними застереженнями, було б окреслити її промовистою цитатою зі щоденника «пізнього» А. Чехова. «Между «есть Бог» и «нет Бога» лежит целое громадное поле, которое проходит с большим трудом истинный мудрец. Русский человек знает какую-либо одну из этих двух крайностей, середина же между ними не интересует его; и потому обыкновенно он не знает ничего или очень мало». Думається, що «шляхом мудреця» йшли і автор наведених слів, і Леся Українка, хоч однаково непросто зазначити, де кожен із них зупинився на цьому шляху. А згадуване неприйняття релігійних канонів і ритуалів цілком поширювалося ними і на інститут церковного шлюбу як формального та й морального анахронізму. У своїх поглядах на це питання митці були, як на той час, досить ліберальними, адже обоє цілковито прийнятною вважали альтернативу добровільного, так званого громадянського співжиття закоханих. Тут вони навіть гаряче підтримували рідних, що наважилися на таке подружжя: Леся Українка — сестру Ольгу, Антон Чехов — брата Олександра. Але самі церковний шлюб зі своїми обранцями усе ж таки зареєстрували, що зумовлювалося насамперед, так би мовити, об’єктивними чинниками — тиском родини, службовими вимогами тощо. Примітно, що в обох випадках процедуру було зведено лише до необхідних формальностей і відбуто без жодних весільних урочистостей, якщо не брати до уваги іронічної містифікації Чехова, коли він у день вінчання, запросивши гостей до ресторану, сам з дружиною туди не прийшов.

А МОЖЕ, ЦЕ КОХАННЯ?

І Ольга Кніппер, і Климент Квітка, які були молодшими за коханих майже на дев’ять років, свій доленосний вибір зробили цілком свідомо, керуючись лише почуттями. «Жизнь с таким человеком, — пояснювала мотиви свого одруження О. Кніппер, — мне казалась нестрашной и нетрудной: он так умел отбрасывать всю тину, все мелочи жизненные и все ненужное что затемняет и засоряет самую сущность и прелесть жизни». Обидва шлюби, а особливо Чехова, рідні та друзі сприйняли неоднозначно, навіть певний час точилися розмови про «мезальянс», «розрахунок», «незрозумілий вибрик» тощо. Але хоч би яким дивним це подружнє життя видавалося стороннім, усе ж воно було щасливим, гармонійним співіснуванням рівних, вільних особистостей. Адже, як відзначив письменник у своєму записнику, «Искать в женщине то, чего во мне нет, это не любовь, а обожание, потому что любить надо равных себе». У цьому сенсі доречно говорити не лише про «життя в іншому», що живиться почуттями, емоційною сферою, а й «життя для іншого», яке ѓрунтується на цілковитій довірі (сфера раціо). Відомо, як трепетно Чехов ставився до професійної реалізації дружини-актриси, нізащо не дозволяючи їй залишити заради нього театр, а навпаки, сам тривалий час жив у сирій Москві, щоб у скрутні моменти бути поруч. Не менш самовідданою була й Леся Українка, коли, розуміючи, що чиновництво в суді абсолютно не та сфера, в якій міг би реалізуватися чоловік, послідовно підтримувала і заохочувала його фольклористичні та етно-музикологічні вподобання. Ще до поєднання своєї долі з Квіткою вона напрочуд точно окреслила сутність їхнього майбутнього співжиття: «Я не знаю, — читаємо в листі до О. Кобилянської, — яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне». Такі безоглядні та взаємні підтримка й допомога набирали форм якогось граничного альтруїзму, коли йшлося про небезпеку життю коханої людини. Обоє письменників незмірно більше переймалися здоров’ям свого подружжя, аніж власним, майже загрозливим фізичним станом. Згадати хоча б, з якою надзвичайною увагою і ретельністю доглядав Чехов за ослабленою затяжною хворобою дружиною, яку привезли до нього в Ялту на оздоровлення. Таку ж саможертву виявляла й Леся Українка у своїх спробах зарадити лиху, коли у чоловіка вкотре відкривалися легеневі кровотечі.

На цьому тлі абсолютно спокійним, навіть легковажним виглядає ставлення митців до власного здоров’я, бо ж кожен із них невпинно програвав свою затяжну війну з туберкульозом. Таку своєрідну реакцію медицина схильна пояснювати самим психологічним станом пацієнта, що зумовлений безпосереднім впливом хвороби. Тоді вважалося, що коли сухітник досягне сорокарічного віку, то має всі шанси на довголіття. Та попри цей сприятливий прогноз Леся Українка лише на неповних три, а Чехов — на чотири роки пережили означену межу. Але притаманні їм філософські оптимізм і стійкість не зовсім слушно було б виводити лише з особливостей медичного діагнозу. Значно вагомішими, а, мабуть, і визначальними тут виявилися чинники, безпосередньо пов’язані зі складною внутрішньо-духовною організацією та унікальним життєвим і художнім досвідом цих людей. Рано, з усією повнотою осягнення усвідомлюваний трагізм власного буття й неминучості швидкої смерті визначав їхню унікальну світоглядно-мистецьку еволюцію та, за великим рахунком, сам творчий процес.

Дослідники відзначають, що основному (зрілому) періоду літературної діяльності обох митців передувала важка моральна криза, зумовлена зовнішніми чинниками. Для Лесі Українки це була сумнозвісна поїздка до Мінська та смерть і похорон коханого — Сергія Мержинського. В іншому випадку склалися схожі обставини, які сучасник описує так: «Смерть брата (художника) и путешествие на Сахалин наложили на Чехова свою мистическую печать... В своих работах он стал вдумчивее, углубленнее, в речах осмотрительнее, деликатнее, в отношениях к людям заметено сдержаннее. Прежние потрясения точно открыли ему новое, более широкое поле зрения». Пережите, крім окреслених внутрішніх змін, на жаль, спричинилося й до незворотного погіршення фізичного стну, по суті, запустивши «механізм самоспалення». Мимоволі тут згадується твердження лікаря Гоголя Тарасенкова про те, що в такої складної особистості саме душевні страждання спричиняють і стимулюють хворобу, а не навпаки. Відтепер митці стануть добровільними заручниками цього неймовірного, справді якогось містичного зв’язку: за право творити доведеться поступатися правом існувати, і кожне нове осягнення, без перебільшення, оплачуватиметься ціною крові. «У мене натура не по організмові», — з гіркотою іронізуватиме Леся Українка. Але, з іншого боку, можливо, саме цей стан небезпеки життю, ця відчайдушна гра зі смертю надаватиме сили й натхнення «крайньої межі» — жити і працювати на найвищому злеті й напрузі людського Я.

Така титанічна «робота душі», що найвиразніше проявлялася у творчому акті, загалом визначала й усю повноту реального існування інших героїв: від особливостей характеру і звичок — до зовнішності й навіть побуту. Свідчення сучасників, хоч і нерідко суперечливі, залишили доволі цілісний портретний образ обох митців, фізичну іпостась яких ніби «розмивала» якась незбагненна внутрішня сила, енергія, зовсім не пов’язана, як дехто був схильний вважати, із хворобою. «Чехов — неуловим», — визнаючи поразку в спробі намалювати його, ділився враженнями відомий художник В. Сєров. Невдалими та несхожими більшість своїх портретів і світлин називала й Леся Українка. Загадковість, невловність вдачі часто викликала навіть у близьких людей враження відчуженості, зумовлене, вочевидь, власною «невідповідністю» духовному рівню особистості, з якою пощастило жити в одному часі. Мабуть, закономірно, що почуття «іншості», втім, аж ніяк не зверхності, спричиняло й своєрідну зворотну реакцію, що проявлялася у певній замкнутості, відособленості, самотності. Батьківський перстень-печатку з промовистим гравіруванням «Одинокому везде пустыня» Чехов завжди тримав на своєму робочому столі. А Леся Українка ще на початку знайомства з О. Кобилянською попередила: «Я сама не дуже експансивна [...] — се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всієї, та я думаю, що се так і буде завжди».

Однак усі ці «індивідуалістичні» особливості вдачі абсолютно не позначалися на взаєминах митців з людьми, які, відчуваючи щире співчуття й розуміння, беззастережно звіряли їм свою душу, шукали підтримки, розради, або ж просто приходили, аби мовчки побути поруч. Щоправда траплялися й такі, хто заради цікавості до життя непересічних особистостей чи приватного інтересу зловживав їхньою щедрістю й добротою (найбільше «відзначилися» тут видавці та редактори літературних часописів). Проте делікатність митців у потрібні моменти могла рішуче обернутися на дивовижну принциповість і твердість духу, яскраво являючи тим самим особливості «еластично-впертої», за влучним означенням Лесі Українки, натури. Адже за жодних умов не варто було поступатися власними переконаннями, а тим паче гідністю. Коли цьому не було альтернативи, то навіть уривалися взаємини з кимсь із близьких, але згодом не гідних уваги й дружби людей. Досить відомі з огляду на це конфлікти Чехова — Суворіна, Лесі Українки — Труша. Як писав дев’ятнадцятирічний Антон нерішучому молодшому братові Михайлові, «ничтожество свое сознаешь? [...]. Ничтожество свое сознавай знаешь где? Перед Богом, пожалуй перед умом, красотой, природой, но не перед людьми. Среди людей нужно сознавать свое достоїнство». Природно, що вимоги до себе були незрівнянно вищими, аніж до інших. Усвідомлення гідності як своєрідного обов’язку виявлялося не лише у внутрішній, а й зовнішній організованості та самодисципліні, коректності, стриманості, упорядкованості побуту навіть у таких, здавалося б, не дуже значущих речах, як зовнішній вигляд, одяг тощо.

Не менш принциповими та відповідальними письменники були й у громадському житті. Однак тут, попри в багатьох аспектах виразну суголосність, одразу слід наголосити на очевидній відмінності, що зумовлена національною самоідентифікацією й пов’язаними з нею особливостями сприйняття та реакції на суспільні виклики. Тому, коли А. Чехов на знак незгоди з виведенням О. Горького зі складу почесних академіків теж відмовився від цього звання, то він протестував проти системи — точніше, неправильної, на його думку, дії однієї з її структур, невід’ємною частиною якої був сам. Коли ж Леся Українка висловлювала незадоволення святково-вітальною «депутацією чернівецьких русинів» до поета С. Воробкевича з нагоди врученої йому цісарської нагороди, то це було «опротестування» не лише вітчизняного угодовства перед ласкою (і силою) чужинця, а й нав’язуваного ним колоніального стану і статусу. Схожа співвіднесеність зберігається й за іншими ключовими напрямами, однак з уже відзначеним на українському прикладі націєтворчим «ухилом». А відтак, якщо говорити про справді величезний вплив А. Чехова на нову російську інтелігенцію, то потрібно пам’ятати, що перед Лесею Українкою в цьому контексті стояли значно складніші й відповідальніші завдання, пов’язані із самим процесом формування культурного, інтелектуального, а зрештою, й політичного простору рідної країни. Більше того, вона чітко усвідомлювала грандіозність і навіть можливу неосяжність у межах свого покоління реалізувати цей проект, зокрема, в листі поетеси до М. Павлика ми читаємо: «І я, і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби з того просвіток був комусь...»

Також Леся Українка, чого міг собі дозволити не робити Антон Чехов, у певний період життя змушена була долучатися і до активної політичної діяльності, яка привертала її увагу не так через покликання, як з обов’язку, а ще точніше — з усвідомленої необхідності. Але й у цій неприродній для себе стихії вона виявить непересічні аналітичні й навіть прогностичні здібності. Адже в перебігу практично-агітаційної роботи (підготовка статей, прокламацій, відозв) доводилося залучати не лише літературний чи публіцистичний хист, а й інтелект, інтуїцію, знання з найрізноманітніших галузей науки й культури. А в такій специфічній справі, що іноді вимагала певного перебільшення, пафосу, декларативності, Леся Українка також залишалася несхитною у своїх принципах і переконаннях. «Я буду робити тільки те, — писала вона Кривинюкові, — що вважаю повинністю середнього обивателя, а хто схоче чогось більш героїчного і різкого, той і сам легко додумається, що йому робити. Я не нав’язую такого способу літературної проповіді нікому, але сама не можу робити інакше. Я, може, ще могла б кликати людей на різкі вчинки в такій формі: «ходіть за мною!» Але сказати: «ви йдіть, а я... маю іншу роботу» — сього я не в силі». Цікаво, що саме гострим неприйняттям демагогії в тій особливій формі імітаційної (словесної) боротьби, що нею виправдовує своє існування значна частина інтелігенції, сучасники намагалися пояснювати й аполітичність Чехова. «Есть люди, — переконував, зокрема, Купрін, — болезненно стыдящиеся слишком выразительных поз, жестов, мимики и слов, и этим свойством Антон Павлович обладал в высшей степени. Здесь-то, может быть, и кроется разгадка его кажущегося безразличия к вопросам борьбы и протеста и равнодушия к вопросам злободневного характера [...] в нем жила боязнь пафоса, сильных чувств и неразлучных с ним театральных эффектов». Свої зусилля в суспільній розбудові А. Чехов, як і Леся Українка, намагався не афішувати не лише через особисту скромність, а й небажання стати мимовільним заручником боротьби інтересів у межах сумнозвісної групівщини (кружковщины) з її дріб’язковою амбітністю, саморекламою та псевдопатріотизмом.

ІНТЕЛІГЕНТСТВО

На відміну від політика, який живе сьогоденням і націлений на миттєвий результат за будь-яку ціну, істинний художник, митець, мислитель оперує значно масштабнішими категоріями й досвідом, бо розуміє, що незворотність суспільного поступу можлива тільки на гуманістичних засадах і в неодмінному поєднанні з особистісною еволюцією. Тому так багато залежить від індивідуальних зусиль та ініціативи кожного громадянина. Саме під цим кутом зору цікаво порівняти реакцію обох письменників на радикалізацію політичних рухів, головним чином у молодіжному середовищі, в Російській імперії на межі ХІХ—ХХ століть. Загалом розуміючи та поділяючи загальне невдоволення соціально-економічним, але без національного складника становищем країни, Чехов, водночас, далекий від думки про позитивну зміну його єдино можливим, як уявлялося тоді, революційним, а отже, неодмінно кривавим шляхом. У розмові з істориком Яковлєвим він, по суті, окреслив своє бачення і спосіб вирішення чи, точніше, покращання ситуації, який пізніше буде іронічно названо «інтелігентським». «Университетские движения вредны, — твердив письменник, — вредны тем, что оттягивают и губят много сил понапрасну. Каждое такое волнение сокращает силы интеллигенции. Этих сил так мало, обходятся они так дорого, столько их пропадает, [...] что незачем заботиться об увеличении числа жертв, уносимых жизнью. Надо работать и работать [...]. Надо бороться с темными силами здесь, на месте, бороться с нуждою, невежеством и теми, для кого невежество выгодно». Невсипуща й безкорислива праця заради блага народу переконливо доводить віру автора у сказане. Особливі надії Чехов завжди покладав на широку освіту для всіх верств суспільства, тому й так опікувався шкільництвом і становищем учителя. Цілковито поділяючи сподівання на дієвість «просвітницького проекту», Леся Українка, водночас, розуміла, що кардинально змінити ситуацію в Російській імперії, а тим паче розв’язати національне питання без революційних зрушень, мабуть, не вдасться. Однак, коментуючи громадські виступи початку 1900-х років, вона все ж таки залишає місце і для скепсису: «Демонстрації добрі, коли вони результат запалу і революційного настрою, а яко спосіб викликання того запалу і настрою вони навряд чи практичні. І сама форма їх: віддавання себе голіруч під нагайки, шаблі й кулі, — якась прикра, і здається мені, ентузіазму викликати не може. Поправка: деякі результати певне будуть, але чи оплатяться вони? Чи не краще б ту силу обернути на прелімінарну роботу, організаторську й іншу?»

Слід наголосити, що в таких зверненнях, які є спілкуванням митців із сучасниками, ніколи не було зверхності, фразерства, а тим більше всезнаючого самовпевненого вчительства. «Сытость, как и всякая сила, — зауважував Чехов, — всегда содержит в себе некоторую долю наглости, и эта доля выражается прежде всего в том, что сытый учит голодного. Если во время серьезного горя бывает противно утешение, то как должна действовать мораль и какою глупою, оскорбительною должна казаться эта мораль». У невпинному, вільному — рівного з рівним — діалозі зі співвітчизниками й автор цієї думки, і його українська колега понад усе хотіли бути почутими. Але чи стають «пророками у вітчизні своїй»? Справді, лише дехто із сучасників спромігся зауважити той рідкісний «героїзм щоденного життя», з яким, попри неприйняття, критику, осуд, матеріальні нестатки й моральні кризи та сумніви, письменники впевнено йшли власним, неходженим до того шляхом. «Можна офірувати рідному краєві все, — писала в посмертному спомині Л. Старицька-Черняхівська, — та коли людина чує одгук на свою офіру, — офіра легкою стає. Леся одгука майже не чула» [...] Тож «на залізний вівтар свого убогого краю вона поклала все, що мала — талант, і серце, і свої недовгі дні». І хоч за життя ім’я Чехова було значно відомішим, аніж Лесі Українки, ставлення до нього громадськості мало чим різнилося, адже і палкі шанувальники, і видавці уперто не помічали земних потреб генія — і серед них доконечної необхідності лікування за кодоном. Але правда й те, що ніхто з них ніколи не чув ані нарікань, ані скарг, ані, тим паче, прохань про допомогу.

«ЗІ СМЕРТЮ В ОЧАХ»

Натомість багатьом запам’яталося останнє, справді за кілька місяців до відходу у вічність, вшанування А. Чехова в Москві — МХАТ тоді давав прем’єру «Вишневого саду», і Лесі Українки в Києві — після постановки її драм «Йоганна, жінка Хусова» та «Айша і Мохамед». Докладний опис цих подій можна знайти у спогадах очевидців, але один з епізодів слід усе ж виокремити. Йдеться про разюче схожу картину прощання митців із публікою, читачами, друзями, прощання, як помітили всі, «зі смертю в очах». Невдовзі ж був від’їзд на чужину, спроби лікарів затримати неминуче і невблаганна смерть, яку обоє прийняли з гідністю і стоїчним спокоєм. А тоді останнє повернення на рідну землю: цей «пошлий» зелений вагон із написом «Для устриць», який привіз з Німеччини до байдужого Петербурга тіло Чехова, і безглузда плутанина з похороном якогось генерала. І лише потому багатотисячна Москва в жалобі. Згадується тут і товарний вагон із Грузії, який довго стояв зачиненим на запасній колії київського вокзалу, бо рідним ніяк не віддавали домовину з тілом Лесі Українки. І цей її сумнозвісний «жандармський» похорон, коли зумисне заплутували маршрут жалобної процесії, зрізали стрічки на вінках і забороняли промови. Так зустрічала вітчизна своїх великих світочів, остерігаючись їх навіть після смерті. Як згадувала після цього сучасниця: «Холодне почуття образи, образи за мертвих надовго залишиться в душах живих...»

Дивовижними, навіть моторошно пророчими видаються ці слова, що їх промовила Л. Старицька-Черняхівська майже століття тому. Уже в наш час у тій самій країні, підвалини якої, по суті, заклало покоління межі ХІХ—ХХ століть, напередодні 97-х роковин смерті Лесі Українки вандали (чи просто злодії — в цьому разі різниця невелика) нівечать надгробок письменниці... Чого їй чекати від «вдячних нащадків» у свій ювілейний рік?
Сергій РОМАНОВ, вчений секретар Науково-дослідного інституту Лесі Українки Волинського національного університету (м. Луцьк).
ДЕНЬ