* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПЕТРО МАРТОС, ВИДАВЕЦЬ КОБЗАРЯ

18:57 13.09.2010

ПЕТРО МАРТОС, ВИДАВЕЦЬ КОБЗАРЯ

Петро Мартос — вельми неоднозначна постать у петербурзькому оточенні молодого Шевченка. Про нього відомо небагато. Мартос був гімназійним товаришем Миколи Гоголя, і, певно, через те гоголезнавці пишуть, що народився він «близько 1809 р.» (точка відліку — рік народження Гоголя і Кукольника; тим часом «Шевченківський словник» називає 1811 рік). У 1826 р. разом з іншими гімназистами Мартос проходив у скандальній «справі про вільнодумство». Документи свідчать, що він читав і поширював у гімназії вірш К.Рилєєва «Друзья мои, друзья свободы»; хтось чув, як Петро Мартос виспівував декабристську пісню «О Боже, коль ты еси, всех царей с грязью смеси». Петро Жур встановив, що «восени 1826 року Мартоса разом з учнями гімназії Прокоповичем та Данилевським було таємно покарано «по-отецькому різками» і взято «під особливо суворий нагляд» за поширення вільнодумних віршів Пушкіна»1.

Сам П.Мартос згодом стверджуватиме, що того ж таки 1826 року він видавав рукописний журнал «Метеор литературы». Про це він писав у листі до П.Бартєнєва: «Прилагаю при сем стихи Яновского (себто, вірш М.Гоголя «Новоселье». — В.П.), автограф которых у меня. Они были помещены в издаваемом мною в 1826 г. журнале «Метеор»2. Один із примірників рукописного журналу «Метеор литературы», переписаний рукою юного М.Гоголя, через багато років потрапив до рук конотопського бібліографа С.Пономарьова. Про цю знахідку С.Пономарьов написав статтю для «Киевской старины», проте про якусь причетність Петра Мартоса до появи примірника «Метеора» у ній не йдеться, хоча це й не означає, що Мартос писав Бартєнєву неправду3.

Епізоди 1826 року були, цілком можливо, всього лиш юнацькою фрондою Мартоса. У кожному разі, в гімназії він з якихось причин не довчився, пішовши служити унтер-офіцером в уланський полк (1827 р.), а ще через десять років (1837 р.) подав у відставку і поселився у своєму селі на Полтавщині, в Лохвицькому повіті.

Здається, П.Мартос вважав себе людиною, не байдужою до літератури. Відомий його лист до О.Пушкіна від 13 жовтня 1836 р., з якого видно, що молодий полтавський поміщик цікавився тодішніми літературними періодичними виданнями, принаймні — «Библиотекою для чтения» і «Современником».

Історія із листом Мартоса до Пушкіна достатньо курйозна. Почалося все з того, що в пушкінському журналі «Современник» (1836, №1) з’явилася стаття М.Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 та 1835 роках» (ім’я автора не вказувалося). Оглядаючи російські журнали 1834 — 1835 рр. («Библиотека для чтения», «Северная Пчела», «Сын Отечества», «Московский наблюдатель»), Гоголь піддав їх гострій критиці за «дрібноту предметів», неувагу до важливих подій у літературному світі. Серед таких подій М.Гоголь називав смерть В.Скотта, нові тенденції у французькій літературі, зміщення акцентів читацького інтересу від поезії до прози тощо. Особливо дісталося журналу «Библиотека для чтения» і його «головному розпоряднику» О.Сенковському. Гоголь цілком дав волю своєму сатиричному таланту, виставивши цього «професора арабської словесності» як безпринципного критика й безталанного прозаїка4.

О.Пушкін як видавець журналу «Современник», вочевидь, не бажав, щоб різка гоголівська стаття сприймалася як програмова, і тому вирішив пом’якшити удар, завданий Гоголем «Библиотеке для чтения», а також іншим журналам. В одному з наступних номерів «Современника» він помістив «Лист до видавця», автором якого начебто був невідомий читач із Твері, який заховався за криптонімом «А.Б.». «А.Б.» (себто — Пушкін!) брав О.Сенковського під захист, рішуче заперечуючи Гоголю. Мало хто знав, що «Листа до видавця» написав сам О.Пушкін, фактично адресуючи його... самому собі і влаштовуючи тим самим містифікацію!

Але й це ще не все: у тому ж таки третьому номері журналу О.Пушкін прокоментував «Листа до видавця» від імені... О.Пушкіна! «Із задоволенням вміщуючи тут листа п. А.Б., — писав він, — вважаю за необхідне дати моїм читачам деякі пояснення. Стаття «Про рух журнальної літератури» надрукована в моєму журналі, але з цього ще не випливає, що всі думки, висловлені в ній з такою юнацькою жвавістю і прямотою, цілком збігаються з моїми власними. У кожному разі, вона не є і не могла бути програмою «Современника»».

Головні слова сказано: О.Пушкін дистанціювався від оцінок М.Гоголя. Його містифікація мала пригасити пристрасті й можливі образи.

Петро Мартос же, не здогадуючись про дипломатичну хитрість Пушкіна-видавця, висловив своє здивування «престранной статьей» якогось «А.Б.» (автором якої, як ми вже знаємо, був Пушкін) і цілком солідаризувався з різкими оцінками М.Гоголя, адресованими О.Сенковському5. Наприкінці він просив О.Пушкіна, щоб той «дав місце» його листу на сторінках журналу. Зрозуміло, листа П.Мартоса «Современник» не опублікував, — зате в 1949 р. його помістили в 16-му томі Повного зібрання творів О.Пушкіна!

Були й іще два епізоди, коли П.Мартос реагував на нові публікації, вважаючи, що його свідчення допоможуть наблизитися до істини. Прочитавши в спогадах Володимира Соллогуба, що ідею «Мертвих душ» подав Гоголю Пушкін, Мартос написав листа до видавця журналу «Русский архив» Петра Бартєнєва, в якому стверджував, що Соллогуб — помилився. Насправді, на думку Мартоса, Гоголю ще в Ніжині була відома історія про серба «К-ча», який купив землю із 650 душами, оформивши чин чином «купчую крепость», — і тільки згодом з’ясувалося, що насправді та його земля була «запущенным кладбищем». Виходить, і душі були мертвими6! «Про цей випадок, — уточнював Мартос, — розповідав Гоголю за кордоном князь М.Г.Рєпнін — це я чув від самого князя Миколи Григоровича»7.

Ці свідчення Петра Мартоса щодо реальних джерел, з яких міг зароджуватися задум «Мертвих душ», гоголезнавці з рахунку не скидають, проте сповнена символічних коннотацій історія про подарований Пушкіним сюжет «Мертвих душ» усе ж користується значно більшою популярністю.

Ще один епізод, у якому Петро Мартос «поправляв» іншого автора, пов’язаний із Тарасом Шевченком. 1863 року він надрукував на сторінках київського журналу «Вестник Юго-Западной и Западной России» (Т.ІV. — кн.10) свої спогади «Епізоди із життя Шевченка», вступивши цього разу в полеміку з автором журналу «Основа» «Савою Ч.» (Михайлом Чалим)8.

Тон Мартоса й раніше відзначався грубуватою самовпевненістю, — тепер же він став агресивним і злим. Скільки жовчі в словах Мартоса про «Основу», яка, бачите, ще не «загибіла від чахотки», продовжуючи друкувати «переважно поетичні твори тредіаковського нашого часу»! Скільки зловтіхи, викликаної тим, що журнал затримується з виходом і взагалі може припинити існування9... Згадка про Тредіаковського мала означати, що поезія «Основи» — архаїчна, малоцікава для читачів. Що ж до перспектив часопису, то мемуарист, схоже, тільки й жде, щоб історія його закінчилася. Хоча — передплачує ж усе-таки, читає, сидячи в своєму полтавському маєтку!

Найцікавіше ж у спогаді Петра Мартоса — далі. Він розповідає про своє знайомство з Шевченком та про історію видання «Кобзаря» 1840 року.

«Шевченка я знав близько. Я познайомився з ним в кінці 1839 року в Петербурзі, у милого доброго земляка Є.П.Гребінки, який рекомендував мені його як талановитого учня К.П.Брюллова...», — згадує Мартос. Євген Гребінка в цій історії персонаж зовсім не випадковий, адже вони з Мартосом разом навчалися в Ніжинській гімназії, і навіть халепа зі «справою про вільнодумство» була в біографіях обох! Гребінка, отож, порадив приятелеві замовити свій портрет Тарасу Шевченку. «Учень Брюллова» — то був переконливий аргумент.

«Я просив Шевченка зробити мій портрет аквареллю, і для цього мені потрібно було їздити до нього, — продовжує П.Мартос. — Квартира його була на Васильєвському острові, неподалік від Академії мистецтв, десь під небесами, і складалася з передпокою, зовсім порожнього, і ще однієї, невеликої, з напівкруглим угорі вікном кімнати, де ледве могли вміститися ліжко, щось подібне до столу, на якому розкидані були, в живописному безладі, малярське приладдя господаря, всілякі пошматовані списані папери й ескізи, мольберт і один напівзламаний стілець; взагалі, кімната не відзначалася охайністю: пилюка товстим шаром лежала скрізь; на підлозі теж валялися шматки списаного паперу, під стінами стояли обтягнуті в рамах полотна; на деяких було розпочато портрети й різні малюнки.

Якось, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги шматок списаного олівцем паперу і ледь зміг розібрати чотири рядки:

Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.

«Що се таке, Тарасе Григоровичу?» — запитав я господаря. «Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець», — відповідав він. «Так що ж? Це ваше сочинєніє?» — «Еге ж!» — «А багато у вас такого?» — «Та є чималенько». — «А де ж воно?» — «Та отам, під ліжком у коробці». — «А покажіть!»

Шевченко витяг з-під ліжка лубочний ящик, наповнений шматками паперу, і подав мені. Я сів на ліжко і почав розбирати їх, проте ніяк не міг розібратися до пуття.

— Дайте мені ці папери додому, — сказав я, — я їх прочитаю. — Цур йому, добродію! Воно не варте праці. — Ні, варте — тут є щось дуже добре. — Йо? Чи ви ж не смієтеся з мене? — Та, кажу ж, ні. — Сількось, — візьміть, коли хочете; тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть. — Та добре ж, добре!

Взявши папери, я одразу ж подався до Гребінки, і ми, з великим трудом, якось привели їх у порядок і, що могли, прочитали.

Під час наступного сеансу я нічого не говорив Шевченку про його вірші, сподіваючись, що він сам запитає про них, — але він уперто мовчав; врешті, я сказав:

— Знаєте що, Т.Г.? Я прочитав ваші вірші — дуже, дуже добре! Хочете — надрукую?

— Ой, ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі що не хочу! Щоб іще попобили! Цур йому!

Нелегко було мені вмовити Шевченка; нарешті він погодився, і я в 1840 році надрукував «Кобзаря»».

Далі П.Мартос розповідає, як він сам пішов до цензора Петра Корсакова, і той легко дав дозвіл на видання збірки. Втім, як встановив шевченкознавець Василь Бородін, рукопис «Кобзаря» надійшов до Петербурзького цензурного комітету не від Мартоса, а від Євгена Гребінки, який і посприяв тому, щоб цензурний дозвіл було надано без затримок10. Петро Корсаков не став зволікати і 12 лютого 1840 р. виніс свій вердикт: «Печатать позволяется». Саме ця дата зазначена у «Кобзарі». А в реєстрі рукописів, розглянутих цензурним комітетом, зафіксовано зовсім іншу дату — 7 березня! Це може означати, що формальностям П.Корсаков не надавав великого значення; його прихильне ставлення до рукопису цілком очевидне. І роль Гребінки тут аж ніяк не менша, ніж роль Мартоса (цікаво, що невдовзі П.Корсаков став ще й автором першої друкованої рецензії на Шевченкову збірку — з’явилася вона в журналі «Маяк»).

Так чи так, а видавши своїм коштом «Кобзаря», Петро Мартос забезпечив собі «прописку» в історії української культури. Сам він був людиною хвальковитою, злопам’ятною і безапеляційною. Любив «якати». Не забував нагадати, що саме завдяки йому Тарас познайомився з Григорієм Тарновським і Миколою Маркевичем (хоча в інших джерелах є й інші свідчення). По-менторськи «поправляв» тепер уже Михайла Чалого, автора спогадів про Шевченка. Мовляв, поема «Гайдамаки» навіяна була не дитячими враженнями поета, а романом М.Чайковського «Вернигора» («Я дав Шевченкові прочитати цей роман; зміст «Гайдамаків» і більша частина подробиць цілком взята звідти»).

Зовсім по-іншому представлено П.Мартосом й історію викупу Т.Шевченка з кріпацтва. Починалася вона начебто з анекдотичного епізоду: «в кінці 1837-го, чи на початку 1838-го року, якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. Портрет вийшов дуже добре і, головне, надвичайно схожим. Його превосходительство був дуже некрасивим; художник, малюючи, анітрохи не полестив йому. Чи це, чи генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатим), платити за таку огидну фізіономію, але він відмовився взяти портрет. Шевченко, зафарбувавши генеральські атрибути й прикраси, замість яких начепив на шию рушник і додав до цього приладдя для бриття, віддав портрет у цирульню для вивіски. Його превосходительство впізнав себе — і ось запалився генеральський гнів, який треба було будь-що вгамувати... Дізнавшись, ким був Шевченко, генерал звернувся до Енгельгардта, який тоді перебував у Петербурзі, з пропозицією — купити в нього селянина. Поки вони торгувалися, Шевченко дізнався про це і, уявляючи, що може чекати його, кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це В.А.Жуковського, а той Імператриці Олександрі Федорівні. Енгельгардту дано було знати, щоб він зупинився з продажем Шевченка.

Як неодмінну умову виконання клопотання за Шевченка Імператриця вимагала від Брюллова завершення портрета Жуковського, давно вже Брюлловим обіцяного й навіть початого, але закинутого, як це дуже часто траплялося з Брюлловим. Портрет незабаром був завершений і розіграний у лотерею між високими особами Імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка».

Цілком можливо, що анекдотичний випадок із генеральським портретом і справді мав місце, проте добре відомо, що історія Шевченкового викупу починалася не з нього. Та і як міг тоді ще нікому не відомий Шевченко «кинутися до Брюллова» з проханням про порятунок від розгніваного генерала?! Насправді допомогли «посередники» — Сошенко, Гребінка, друзі з Академії...

Загалом, спогади П.Мартоса про Т.Шевченка пройняті зверхністю у ставленні до поета і навіть зневагою. У них настирливо повторюється думка про Шевченкову невдячність. Йому — Петрові Мартосу. Імператорській родині. Поміщикам, у яких Шевченко гостював... Шевченко в очах Мартоса — представник грубого «плебсу». Йому, бачите, бракувало «породи» («з хама не буде пана»). Презирство «аристократа» П.Мартоса — не так індивідуального, як «видового» походження: «ми» і «вони» в нього різко протиставлені. «Дайте яке завгодно виховання мужикові, він буде грамотний, навіть розумний і освічений, проте чи знайдете ви в ньому ту делікатність почуттів, яка притаманна дворянству? І не шукайте!», — патетично резюмує Мартос, не помічаючи, що якраз із «делікатністю почуттів» у нього самого ще й які проблеми...

Ще одна (крім «невдячності») тема Мартосових спогадів — Шевченкове гультяйство, п’янство. Охоче переповідаючи напіванекдотичні «вакхічні» пригоди (подібних до яких можна скільки завгодно відшукати в біографіях щонайтитулованіших «аристократів»!), він, по суті, зловтішається — дрібно, з претензією на власну вищість. У тій його зловтісі є щось від... заздрощів невдахи-літератора, для якого чи не єдиний спосіб «вирости» у власних очах — бруднувата «компрометація» великих...

Окрім психологічного чинника, не варто скидати з рахунку й чинник світоглядний: П.Мартос — людина іншого поля, тому й ненависна йому Шевченкова поезія, Шевченкові мріяння («Чого хотіла ця п’яна голова?... Гетьманщини!»). «Катюзі по заслузі», — зловтішається він, згадуючи про поетову солдатчину. Шевченкові прокльони на адресу «лютого панства» Мартосу також були не до шмиги. Утиски селян поміщиками у Малоросії він називає винятками; мовляв, поет «міг бачити хороше становище селян, яким добре жилося («никогда ни в чем не нуждавшихся») у доброго господаря».

Ні, вони були таки із зовсім різних планет — Петро Мартос і Тарас Шевченко! Історик Микола Маркевич занотував якось у щоденнику (23 квітня 1840 р.): «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай»11. Нічого дивного в тому відчаї Петра Мартоса немає: схоже, що він уже й сам був не радий своєму благодійництву, завдяки якому з’явилося перше видання «Кобзаря».

Цікаво, що тоді, в 1840 р., томик «Кобзря» побачив світ із авторською присвятою «Петру Івановичу Мартосу». У пізніших виданнях Шевченко зняв присвяту, і це може означати тільки те, що між ним і Мартосом уже була глуха стіна. Зрештою, це визнав і сам Петро Іванович: «Шевченко розсердився на мене (нібито за те, що П.Мартос дорікав йому за «розгульне життя». — В.П.), так що бувши в наших місцях, він не захотів навіть побувати в мене, і я ніде з ним не зустрічався».

Мемуари П.Мартоса закінчуються згадкою про намір Шевченка одружитися з Ликерою, — але скільки неточностей і перекручень у цьому його «епілозі»! «1860 року Шевченко був у Малоросії (не був: Шевченко приїздив на Україну в 1859 р. — В.П.) і сватався у ніжинському повіті (насправді у Петербурзі. — В.П.) на покоївці Н.А.Макарової — Ликері. Слово дано. Ликера після цієї події як наречена великої людини стала Ликерою Іванівною і їздила кареті; але в один прекрасний вечір Шевченко, п’яний, сильно побивши свою наречену, прогнав її від себе (невдалий Шевченків роман із Ликерою докладно описаний у мемуаристиці, проте згадок про подібну «ексцентрику» в ній не знайти. — В.П.). Вона знову стала просто Ликерою і знову пішла в покоївки».

Он як, виявляється, можна збаналізувати складну драму, якщо дивитися на неї очима, в яких зневаги та зловтіхи значно більше, ніж розуміння й елементарного людського співчуття! Зрештою, очевидні неточності цього, заключного, епізоду в спогадах П.Мартоса можуть свідчити проти рівня достовірності самого цього джерела. Надто тенденційний, засліплений люттю був їхній автор.

Не дивно, що спогад П.Мартоса, надрукований у шовіністичному київському журналі, викликав гостру реакцію у середовищі тих, хто добре знав Шевченка. Обурився Матвій Лазаревський, який підтримував поета під час заслання і якому на прохання Шевченкових родичів випало займатися справами покійного вже Шевченка: у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (1863, №207) з’явилася його стаття зі спростуваннями багатьох Мартосових «інвектив». Етична позиція Лазаревського варта того, щоб нагадати про неї і нинішнім хулителям Тараса Шевченка: «Шевченко, з дитячих років зазнавши всього гніту кріпацтва, а потім ще за свою помилку вистраждавши більш як 10 років в Оренбурзькому краї, не маючи справжньої освіти і зобов’язаний усім своєму природному розуму, мав як людина якесь право бути й небездоганним (курсив мій. — В.П.). Хай би п. П.М-с уявив себе в становищі Шевченка і як слід подумав, чи зміг би він з такою стійкістю і покорою перенести всі злигодні, що випали на долю Шевченка, і залишитися такою чесною людиною, як він був. Непростимо досліджувати через мікроскоп недоліки людини, убитої горем і нещастям, тим більше непростимо розглядати її дії поверхово, тільки з чуток. Треба заглянути в душу такої людини...»12

Цілком очевидно, що ні здатності, ні бажання «заглянути в душу» Тараса Шевченка Петру Мартосу не вистачило. Зате вистачило багатьом іншим, хто не тільки знав, а й любив поета...

1 Жур П. Шевченківський Петербург. — К., 1972. — С.45.

2 Лист П.Мартоса до П.Бартенєва //Литературное наследство.— Т.58. — Пушкин. Лермонтов. Гоголь. — М., 1952. — С.774.

3 Див. Пономарев С. Нежинский журнал Н.В.Гоголя //Киевская старина», 1884, №5.

4 Див.: Гоголь Н.В. О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году //Гоголь Н.В. Юношеские опыты. — М., 2006. — СС.578-603.

5 Див.: Пушкин А.С. Полн. собр. соч. — Т.ХУІ. — М., 1949. — СС.166-168.

6 Див.: Литературное наследство. — Т.58. — Пушкин. Лермонтов. Гоголь. — М., 1952. — С.774.

7 Там само.

8 Див.: Сава Ч. Новые материалы для биографии Т.Г.Шевченко. — Основа, 1861, №5.

9 Мартос П. Эпизоды из жизни Шевченка// Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Т.ІУ. — Кн.10. Свідчення П.Мартоса цитуються за цим виданням у моєму перекладі українською мовою.

10 Див.: Бородін В. Післямова //Шевченко Т.Г. Кобзар. Фототипія поза цензурного примірника видання 1840 року.

11 Цит. за: Прийма Ф.Я. Рецензія В.Г.Белінського на «Кобзар» 1840 р. // Збірник праць першої і другої наукових Шевченківських конференцій. — К., 1954. — С.73 .

12 Лазаревский М. Відповідь на статтю П.Мартоса про Шевченкаээ // Спогади про Шевченка. — К., 1958. — С.256.

Володимир ПАНЧЕНКО,
газета ДЕНЬ