* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Юрій Липа "Призначення України"
частина 3

09:11 11.05.2009

 

Видно дуже добре збоку, що всі політичні рухи, що присвоює їх мій край,

є подібні тільки до німецьких і італійських рухів, - але також видно й те,

що ми йдемо до нових форм життя, і ані фашизм,

ані комунізм нічого нового нам дати не можуть.

Треба бути дуже наївним, щоб повірити в те,

що кимсь протоптаний шлях є добрий і для нас...

Не можна спиратись на старі ідеології, що виросли на сентиментальности.

Треба дивитись на таку людину, якою вона є,

а не вбачати в ній ідеальної людини, видумки XVIII століття.

Треба відродити поняття раси, що має перед собою велетенські можливості.

Alexis Carrel, професор,

автор Men The Unknown,

6ioлог з інституту Рокфелєра в Нью-Йорку

34. ЗНАЧЕННЯ РАСИ

Дивно було б і небезпечно трактувати призначення краю як витвір виключно землі

й географічних умовин. Багато може вплинути оточення на поводження якоїсь

людської збірноти, але все ж людина не рослина, що її формує земля й підсоння.

Шляхи комунікаційні і торговельні шляхи багато значать для розвою народу чи

раси, але це ще не все. Самою географічною конечністю не можна окреслити

перспектив історії. Історичні напрямні не випливають безпосередньо з

середовища.

Візьмім приклади. Сусідство Атлантики розвинуло мореплавні здібності

англо-саксонської раси, зате сусідство Тихого океану не поширило мореплавного

засягу' китайської раси. Навпаки, знаємо, що під час найбільшого розвою Хин

китайці побудували "для безпечнішого плавання" вздовж свого побережжя канал

завдовжки кільканадцять сот кілометрів. "Китайці були зручними корабельниками

на ріці, але ніколи не вишколилися до морської плавби" (Горрабін). Положення

не зробило їх мореплавцями.

Знаємо також, що для арабських племен, "мореплавців пустелі", кінчалася їхня

здатність до пересування з границями пустелі, на березі Середземного моря.

Зрештою, пригадаймо пізніші часи, коли Володислав IV, польський король, наймав

чужинців-піратів і проектував переселення хоч частини запорожців над Балтію,

як єдиний спосіб польської експансії на тих водах. Цікаво теж, що над Чорним

морем ані румуни, ані болгари, ані кавказькі народи не стали мореплавним

народом, як це було з греками й українцями.

Бачимо, що мало мати догідні путі, ще треба мати відповідний характер, щоб

використати ті путі.

Мало пізнати Україну як один з осередків світового обміну товарів. Для більшої

докладности її історичних перспектив треба пізнати ще біологічний характер її

населення, її раси. Культурна спадщина, збірна психологія, здатність до життя

і взагалі експансії - це все те, що може дуже допомогти расі, власне, в

опануванні і навіть переборенні злих умовин середовища.

Коли в попередніх розділах (про призначення землі) перспективи української

історії були скоріш суб'єктом географічних і економічних умовин, то в цій

групі ідей будемо трактувати Україну як предмет, що створює сам умовини для

сусідів і світу. Тут на першім місці поставимо українську расу.

35. ПОНЯТТЯ РАСИ

Окреслювати расу дуже докладно - нелегко, а навіть небезпечно, бо це ж поняття

скорше життєве, біологічне, і вже самим процесом окреслювання можна це поняття

знищити. Чи ж не було б небезпечним окреслювати поняття "мати"? Однак

многобічність його й глибина почувань, із ним зв'язаних, є для всіх зрозуміла.

Візьмім хоч би й таке поняття, як "любов батьків до дітей": кожний відчув його

або й пережив; існує воно від тисячоліть, однак є занадто живе, щоб стриміти

до остаточного удокладнення його в теорії.

Примусовість науковости і шаблон доктрини могли б знищити відразу істотне в

українській живій расі. Це ж її найголовніша перша ціха, яка живе в її окремих

людях і групах, у безлічі творчих здібностей, талантів, витривалостей і

активних сил. Це те, що оточує українця і є ним самим. Тому так тяжко

окреслити той чи інший процес, що відбувається у самій расі. Наприклад, є

річчю неспівмірною окреслювати силу раси тільки її матеріяльними здобутками чи

розлогістю влади або науки.

Чи ж не бачимо не раз, що матеріяльні втрати і бажання ворогів-чужинців

знищити расу тільки збільшило відпорність раси та її гін до життя, як це було

з англо-саксонською расою в XVI-XVII столітті. Твердим робить і тверде

виховання, і не раз, скажім, масове замикання тисячі шкіл вкінці може стати

однією великою школою для тої раси. Дуже часто примусове відірвання раси від

її матеріяльних цінностей може значно зміцніти прив'язання до власних духовних

цінностей. Недарма ж юдейська раса винесла відчуття своєї вічної тривалости, а

навіть вибраности, власне, з важкої школи вавилонської неволі.

Відчуття своєї раси як живого організму є очевидне. Сучасний українець не

задумується навіть над тим, чому може він покладатися на швидку свідомість і

українське національне зорганізування скрізь там, де є расові більші чи менші

групи, чи то в югослов'янській Бачці, чи в далекосхідній Приамурщині. Расові

реакції є не тільки живі, але й устійнені, і це знають ті, що подорожували.

Ось, напр., подорожній спогад з театральної вистави в Ташкенті. "Коли пригадую

собі сьогодні, після 15 років, вистави того театру, то не соромлюсь

признатися, що тоді я сидів на них до глибини зворушений, зі стиснутим горлом,

ледве опановуючи себе. Уявити собі тільки: закутина на кілька тисяч кілометрів

від рідних сторін, під боком Китаю, серед чужого мусульманського моря - і тут

дають українського "Невольника". Лише слухаючи цю драму на тлі туркестанської

екзотики, можна зрозуміти, чому українське "я" реагує на означені історичні

мотиви однаково, без огляду на те, де і коли їх слухає..." (В. Кузьмович

"Українське нац. відродження в Туркестані").

Це українське "я", що реагує "однаково" скрізь і завжди на клич своєї раси,

саме найбільш, може, перешкоджає українцеві окреслити свою власну расу.

Відчуття живости й стійкости раси дозволяє хіба тільки на найпростішу методу

окреслення її, на сумлінне описування важливіших її ціх, лишень опис раси є її

окресленням. Опис її первнів передусім.

Зрештою, так представляють свої раси люди Заходу. Для британця Англія - це

бретонці, саксонці, нормани, гаелійці і т.д. Для нього нема нічого дивного,

що, скажім, існує кельтський чи шотландський партикуляризм. Навіть для

француза Франція - це лігури, кельти, франки, бургунди. Зрештою, сам характер

раси не можна описати інакше, як подаючи його складні. В одній із новіших

книжок еспанець так описує свою расу: "Еспанію, її характер найліпше уявимо,

оглядаючи її складні впродовж історії. Ось індивідуалізм, дух незалежности,

відвага, лояльність - це прийшло від найдавніших прадідів - кельтів і іберів.

Ось відчуття чести, гордости, пошани до традиції - від римлян, релігійні

почування, пошана ієрархії й гідність фізична та духовна - від готів і врешті

велика порція фаталізму, войовничість і пасія - від арабів". (A. Jerez,

Valencia, 1937). Ці описи первнів мають значення в описі окреслення раси. Але

не тільки вони самі. Потрібна так само міра (хоч приблизна) взаємовідносин цих

первнів, отже, тим самим поняття, як ці взаємовідносини уложилися в часі. Це

дасть хоч частинно динамічне поняття раси, що живе й росте.

Лишень по цих вступних дослідах можна описувати расу як поняття устійнене. Не

будемо тут робити пересади з окресленням анатомічним чи антропологічним.

Перше, що звертає увагу в сучасних європейських расах, - це не тип черепів чи

м'язів, лишень думання, психологія. Раса відрізняється одна від одної більше

своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть

своїми духовними звичками більше, ніж будовою тіла.

Слова "раса", що вживалося досі тільки в антропології, тим часом набирає тепер

іще іншого значення. ''Воно означає, - каже Марсель Ізрель, - також збірноту

людей, що мали довге минуле із спільними традиціями, звичаями і спільними

думками. Отже, раса різниться одна від одної не так фізичною особистістю,

лишень передусім духовною особистістю. Расі в значенні антропологічнім

протиставляємо расу в значенні історичному".

Духовні риси - це найважливіший цемент раси. І передусім проти змішання

французької раси з духовно чужими елементами скермовані такі праці

расистів-біологів, як "Вхлинні здібности Франції", "Раса й імміграція" і т.д.

Не відкидаємо, однак, і антропологічних ціх, що. зрештою, в українців назагал

цілком виразні. В останніх часах . як показали досліди, духовна одність має й

свої підстави в одности біологічній, що її легко окреслити т.зв. групами

крові. Групи крови підлягають законам спадковости Менделя, і тим можемо

пояснити з боку біологічного тривалість раси в часі (перенесення хромосомами

людських характерів). Так, напр., досліди виказують, що українці зовсім не

мають групи "В", зате 90% - інших, як "А", "АВ" та "О" (Sailer). Навпаки, в

москвинів і монголів є до 80% групи "В", зате брак інших.

Взагалі ім'я Менделя, як, скажімо, ім'я Бергсона, можемо поставити на початку

великого світогляду, що зростає в XX віці.

Григор Іван Мендель (1822-1884), чеський монах, не був знаний за життя. Лишень

в 1900 p., завдяки голландському вченому де Вріс (Vries), праці цього

геніального біолога побачили світ. Марсіял із Парижу, Сіменс із Мюнхену,

Косович. Бенуа і інші зробили важливі відкриття і доповнення до праць чеха.

Мендель ствердив, що тривалість раси (в людей підложжя мови й думки) не тільки

можлива, але й існує як нормальна річ, і що можна, знаючи закони її тривання,

навіть впроваджувати деякі поправки до цього життєвого явища.

Коли б від метод окреслення раси перейти до самої істоти окреслення, то воно б

представлялося дуже кількабічним.

Почнемо від менш важливих і перейдемо до найважливіших.

З антропологічного боку її характеризують подібні поміри черепа й кісгяка,

знайдені в подібнім геополітичнім оточенні з подібним знаряддям, посудом чи

будівлями, не раз на лоні характеристичної звіринности чи рослинности. З боку

історичного - це група населення, що в окресленій території, без особливої

перерви в часі, переживала спільну долю. Врешті з боку демографічного раса -

це наслідок змішувань, що відбувалися в тій чи іншій території, причому не

завжди існує одність тої території (колонії, групи серед чужинців, мандрівні

армії). Врешті найважливіше - це психологічне окреслення. Бо раса - це велика

духовна одність з боку морального, чуттєвого. Ця духовна одність спричинює

відрухи й поняття, спільні для тих, що складають расу.

Отже, бачимо, що, зближаючись до формули раси, мусили б ми брати до уваги

насамперед історію з протоісторією, антропобіологію і психологію, застосовані

разом в описі-окреслюванні.

Загально можна було б дати таку формулу раси:

Расою звемо цілість населення, що його духовні прикмети, укриті й явні (як

звичаї, мова, властиво мови), а також антропобіологічні риси становлять

виразну цілість упродовж часу (історії).

До формули окреслення української раси треба взяти первні, що існують. Отже:

Геополітичні прикмети української території, рік і морів, історія українських

торговельних трактів і вузлів, зродження осілого людського життя в цих країнах

і розповсюдження спочатку головного первня - месопотамського, далі злиття

еллінського, в загальному закінченні формування раси готами і врешті

устійнення її великодержавністю, релігією і розмахом культури й цивілізації.

Далі треба зазначити вартість домішок і історичну селекцію типів расової

активности. Врешті, до формули української раси належить історія ідей її

еліти, бо ці ідеї були духовними подіями, що формували расу.

Чи ця формула української раси відкидає дотеперішні поняття української нації,

державництва чи патріотизму? Є це питання побічне, а однак супротиставлення

понять - скажім, "раса" і "нація" - може викликати хаос.

Назва "українська нація" - поняття відносно дуже нове (на Україні вперше його

вжив Богдан Хмельницький). Саме поняття "націоналізм й нація" найбільше

спопуляризувалося за часів Наполеона і взагалі гегемонії французької

духовности в Европі. По 1914 p. сили історії показують глибше розуміння

людства і більш жорстоку боротьбу рас, ніж у XIX столітті. Не забуваймо також

про упадок впливу доктринерського думання французів і про все вище видвигнення

англо-саксонського світогляду. Для британця все його публічне життя, його

великодержавність є виявом його раси. "Хто хоче зрозуміти історію британців,

повинен старатися зрозуміти характер англійців, а цей характер пізнаємо,

тільки вивчаючи формацію англійської раси" (J. Stoye). Англійський світ, що

його мовою говорить півмільярда людей, більше значення надає біологічному

поняттю раси, як створеному династіями й елітою урядування поняттю нації.

Зрештою, поняття і "нації", і "класи", і "державности", і "патріотизму" - це

лишень вияви раси, яка їх у собі заключає. Але всі вони далеко плиткіші від

поняття "раса" і далеко менше дають підстав до зрозуміння процесів, що діються

чи діялись всередині України. Сучасність України ніяк не може бути докладно

окреслена без поняття "раса".

36. ГОЛОВНИЙ ПЕРВЕНЬ - ТРИПІЛЬЦІ

Найменше маємо на меті ставити на початку питання про чистоту раси. Навпаки,

повторимо за расистським істориком Гобіно:

"Отже, тільки мішанина, всюди мішанина, завжди мішанина - це є наслідок

найбільш певних великих суспільств і великих цивілізацій в їх найширшім

розпросторенні і в їх найбільш переможнім поході" ("Нерівність людських рас").

Чим більший розгін якоїсь раси, тим більше чужих елементів вбирає вона в себе.

Гобіно каже, що це діється головним чином під час воєн. Ваше де Ляпуж надає

більшу вагу просочуванню, але обидва расистські історики-біологи відкидають

поняття чистоти раси. Тому можна сказати, що складові, добре згармонізовані

лервні й домішки світогляду української збірноти - це є багатство України.

В них є велика й всесвітня цінність української раси. Це добре розуміють

зичливі чужинці.

В кінці 1936 року висланець англійського короля, лорд Твідомюр,

генерал-губернатор Канади, краю, мало чим меншого від цілої Европи, звернувся

до канадійських українців із характерними словами:

"...Я передам ваш щирий привіт королеві як привіт від українського народу в

Канаді, Я радий, що знаходжусь серед вас. Я ж перебуваю серед людей, що мають

за собою довгу історичну традицію. Кожен британець, а головне шотландець,

повинен вірити, що найсильніші народи - це ті, які виникли з різних расових

первнів. Тому український народ спеціяльно є бажаний для Канади".

З цих первнів і домішок української раси вибираємо первень найдавніший як

доказ тривалости раси, її безперервного володіння своєю землею впродовж

тисячоліть. Цей первень є підложжям української раси, бо творить з

антропологічного боку 60-70 (Щер-баківський подає до 90) відсотків української

раси; Цей первень є також підставою української психології'. Правда, на ньому

виростають панівні світогляди, але він спричинює їх діяння в українській расі.

Співзвучність із ним визначає гармонійність чи негармонійність духовної

домішки. Власне в це підложжя, як у велетенську вазу-амфору, вливалися всі

інші расові первні й домішки.

Це протоукраїнський народ трипільської культури, трипільці, як звуть його

українські вчені.

В своїй дуже цікавій великій праці п.з. "Етнографічний тип українця" пише В.

Щербаківський:

"Дуже інтенсивна праця наших археологів уже за совітської влади доповнила наші

відомості про передісторію України й утвердила те, що вже ясно було й перед

великою війною, а саме, що вже в неолітичну (новокамінну) добу наша територія

була заселена, і то незвичайно густо, хліборобським населенням як у степах,

так особливо густо в передстеп'ю..." Ці хлібороби прийшли як розселенці з

Месопотамії, звідти, де Біблія умістила початок людства.

Сталось це так: "Базове (основне) передньоазійське населення уже в III

тисячолітті розрослося так, що зайняло тоді Кавказ, чорноморсько-українські

степи й цілий дунайський басейн на Балканах. На Україні це населення було

особливо густе в передстеп'ю між Дніпром і Карпатами..."

В Европу малоазійці привезли з собою вівці та свині й приручили місцевих

турів... Очевидно, що територія України агрокультуру одержала, як і інші

західньо-европейські землі, з Месопотамії, і значить вона від прадавна і до

сьогодні зберегла традицію месопотамського культурного круту, до якого

належить також південна й почасти західня Европа від прадавна. Очевидно, що

Україна зв'язана з південною Европою і почасти з західньою також цілим

комплексом інших, напр., правових і моральних та релігійних, здобутків тої

спільної культури, яка центром виходу мала Месопотамію".

Цим своїм культурним колом відрізнялась протоукраїнська раса різко від значно

молодших культур, як московська, що культурно належить до північно-азійського

відтинку номадського кругу, або польська, що належить до кола надбалтійського.

Це підложжя раси дає тяглість існування населення України на протязі п'яти

тисяч літ.

В. Щербаківський коротко окреслює значення протоукраїнської раси:

"Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугах те, чого варті. Вони

створили тут, на Україні, першу тривалу хліборобську осілість, громадянство

малоазійсько-еламського типу, матріярхального устрою і магічного (може,

тотемічного) світогляду. Вони побудували ще в III тисячолітті городи-держави і

оточили їх могутніми валами; деякі з тих городів безперервно процвітали аж до

князівської доби й охороняли їх доброю зброєю. Вони, власне, склали весь

фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну

словесність".

Через це своє підложжя українська раса споріднена з північною Італією і

Балканами, із польсько-чеським Шлезьком, із Швейцарією, півднем Німеччини й

В.Британії, з Чехією, Словаччиною, а також Францією (Монтандон), як це можна

судити з антропологічних даних та з кров'яних груп.

Коли ж перейдемо до психології цього первня, то дуже важливим є підкреслити

те, що трипільська культура відноситься до месопотамської", як американська до

європейської. Це є духовність осадників, колоністів.

Чому вони посунули з своєї землі на північ? Можливо, що причиною була велика

стихійна катастрофа в передній Азії (є дані про це), яка вигнала їх звідти, як

вигнала пізніш кельтів із "землі Латама". галлів із Ютландії чи монголів із

серця Азії.

В кожнім разі, це були колоністи, що важко здобували землю.

Власне характер трипільців - це є те, що найбільш тепер може цікавити. Як

важко й уперто вони здобували цю країну лісів, боліт і луговин, як нелегко

було їм будувати оселі й пробивати дороги, перший елемент культури, як

жорстоко мусили вони боротися із змінністю і суворістю природи! Передовсім

дивує зосереджена енергія, незрівнянна витримка цих темнооких круглоголових

людей з півдня. Вони ж були першими осадниками, бо перед ними є лишень сліди

бродячих племен-доліхоцефалів.

Трипільці на Україні - це те, що лігури у Франції - перші рільники, хлібороби.

Вперше сполучили вони в своїм ритуалі пшеницю й мед як символ цих земель. І цю

символічну страву - кутю - споживає й досі кожен українець раз на рік,

зв'язавши цей звичай із християнським Різдвом.

Трипільці не створили спочатку великих державних організацій, їхня експансія

була передусім - опанування природи, опанування величезних теренів племенами

чи, може, лишень селищами. За статистикою Льва Падалки, в самій центральній

Україні відкопано перед 1914 p. близько 1200 городищ давніх міст. По війні

донині відкопано ще кількасот (В. Щербаківський). Пізніш потворилися вздовж

доріг держави - оборонні міста. Заслуга трипільців передусім у зв'язанні цілої

території селами й дорогами. На їх плечах лишень могли пізніш поставати

потужні держави, як боспорська, готська чи київська.

Від тих часів зостались і досі пам'ятки - високі вали на сотні кілометрів і

дольмени, велетенські камені, уставлені по берегах Чорного моря від Кубанщини

аж до Подністров'я. Ці камені, може, були висловом культу мертвих чи культу

моря (як переконує Каміль Жюлян у відношенні до дольменів в Бретані).

Трипільці надали характеру українському селу так, як колись лігури надали

характеру французькому, а пікти - англійському. Є багато даних, що не лиш

зовнішній вигляд хат, але й розміщення сіл і головніші шляхи зостались у

спадщину й досі від тих праукраїнців. їх розподіл ланів, доріг і сіл зостався

тисячоліттями як найдоцільніший. Можна справедливо сказати, що трипільці є

основоположниками українських сіл, вони сформували села.

Не тільки села, але й психологію сіл. Як мусив прив'язатися до своєї нової

землі осадник, що з великим трудом здобув її і здобувати мусив всупереч

незичливій природі! Як мусив важко переживати перепади й непогоду змінного

клімату! Врешті, як мусив шанувати ті звичаї, які символізували поворот на

краще в цій безнастанній боротьбі (збільшення дня, кінець жнив), як старанно

передавав він своїм дітям все те, що йому самому й його селу улегшувало

боротьбу за життя! Ця терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість,

скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при

невдачах - чи це не образ осілости й одночасно не тип українського селянина?

Цей .характер - це підложжя українського характеру. Бо народи-предки - це не

тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це - характери, що кружляють у

крови сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть

відродитися. І найбільше можливостей до відродження в сучасному має характер

трипільського первня української раси.

37. ДРУГИЙ ПЕРВЕНЬ-ЕЛЛІНИ

В І тисячолітті перед Христом Еллада дала своїх осадників у трьох голових

напрямках: В Малій Азії, де колонії пізніш стали підставовими пунктами для

походу Олександра Великого, в південній Італії, де греки збудували т.зв.

"Велику Грецію", і, врешті, - при Чорнім морі. З усіх трьох напрямків

найтяжчою, найнебезпечнішою колонізацією уважають опанування чорноморських

узбереж, хоч би з уваги на віддаль і суворіший клімат. Недарма греки стільки

легенд про небезпеки вмістили в тих околицях (за Есхілом, навіть Прометей

перебував за кару в наддніпрянських степах!). В кожному разі, до цієї

своєрідної Америки-Понтиди вислала Англія-Еллада своїх найвідважніших людей,

свій найбільш будівничий елемент. Недарма стільки тривалих держав заснували ці

іммігранти з півдня. Згадаймо тільки тисячолітнє існування Ольбії й

Пантикапея.

Ці підприємливі конквістадори-мореходи закладали свої торговельні

міста-держави, як знаємо, не лишень на берегах моря, вони сягали й в глиб

краю.

Вони розносили скрізь, де були, свою релігію і свою культуру. Знаємо, що культ

Гомера довше тривав в Ольбіі" (коло гирл Богу й Дніпра), ніж у корінній

Греції. Зрештою, багато традицій еллінської, або елліністичної, культури жило

ще донедавна на Україні, як, напр., культ пам'яти Олександра Македонського в

козацькій еліті. Мандрівець Клерк (1800 p.) згадує, що і культ Гомера був дуже

сильний на Чорномор'ї.

Пантеон еллінів і і'х релігія помітно вплинули на корінне населення, на

племена і держави трипільців.

"Геродот говорить про храми на нашій території, присвячені Артеміді, напр., в

г. Гелоні, в Ольбіі', Пантикапеї і т.д„ і ці слова підтверджуються

написами, посвяченими цій богині на камінні храмів, в городах. Містерії

Діоніса справлялися на нашій території, і храми Діоніса були навіть в г.

Гелоні, що лежав досить далеко від берега моря, мабуть, на місці нинішнього

Нільського городища в Зіньківськім повіті на Полтавщині" (Щербаківський).

Трипільське підложжя і егейське, на якім зросла еллінська духовність, були

дуже близько споріднені. Не диво, що еллінські первні легко змішувалися з

місцевими, бо це відповідало деяким засадам гармонії духовности.

Маємо сліди еллінів не лишень у мові (каліка, халепа і т.д.), але передусім в

обрядах. Пригадаймо хоч би нашого кострубонька, що є рештою тих "містерій, які

в таких пишних формах справлялися в Малій Азії в релігіях Атиса та Адоніса і

богині-Матері (Кибели), в Єгипті, в містеріях Озиріса та Ізіди, а пізніше - в

римських Сатурналіях" (Щербаківський).

Елліни прибували на Україну в більшому числі. Упродовж кількох століть

припливали вони сотнями своїх суден, на 50-60 осіб кожне, до гирл Дніпра,

Дністра, Богу, Дону й Кубані і посувалися ними вгору, в глиб краю, шукаючи

багатств і ринків збуту. Прикраси, посуд, зброю виробляли тодішні атенські

фабрики на ціле Середзем'я й Чорномор'я. Для еллінів українські землі мали

загальну географічну назву - Скитія. Назву дикого племени дали вони величезним

просторам, заселеним трипільцями. Є щось у тім аналогічне з тим, як у ІХ-Х

столітті по Різдві Христовім люди київської культури називали варязькими всі

моря на Заході від Балтії до Середзем'я від назви невеликого скандинавського

племени. В кожнім разі, Атени, тодішня столиця світу, прийняли в склад своєї

культури "гиперборейців", чи "скитів", і серед семи атенських мудреців був

мудрець із "Скитії", з країни Прометея, амазонок і таємничого міста

Метрополіса над Бористеном.

Трипільські землі теж прийняли еллінів. Ці пірати, колоністи, вільні і

невільні гості з Атен, ці Язони й Одисеї, шукачі золотого руна, і хитроумні

Одисеї, купці й військові, спекулянти й розбійники, жерці, мистці й ремісники,

напливали й залишалися на Подніпров'ї, Подністров'ї, Подонні і Кубані. В

кожнім разі, ці люди, що йшли в найтяжчі колонізаційні терени, в таємничу

Гиперборею-Скитію, були найвідважніші й найенсргійніші з еллінів.

Вони багато чого зорганізували в трипільському житті. Цілий край був зв'язаний

тепер сіткою торговельних пунктів і об'єднаний у кількох містах-республіках.

Тому, властиво, можемо назвати їх творцями міст на Україні. Це ж були перші

знані на просторах між Балтією й Уралом міста з власною кількасотлітньою

історією, політикою й торговельними тенденціями. Бо хоч трипільці й мали свої

численні міста, ми небагато про них знаємо.

Дуже важливим у формуванні раси є те, що еллінські міста були лишень серед

трипільського населення, зате нема цих міст на схід, серед тюрксько-фінських

племен. Елліни мали духовне споріднення з трипільцями.

З цього споріднення зросла друга (по трипільській) праукраїнська культура, що

її все частіше називають українські вчені понтійською, замість попереднього

терміну "скитська культура"" (Ростовцев). Пребагаті її пам'ятки в сницарстві ,

архітектурі, а навіть письменстві (написи) зв'язані переважно з боспорською

імперією, що впливала культурно, з одного боку, аж на Сибір, з другого - на

Семигород і Утри (Щербаківський). В ній еллінська культура є значно змінена і

висловлює часто місцевий смак і психологію. Цікава є також політична еволюція

еллінського республіканізму, що над Чорним морем еволюціонував в бік

династичного монархізму. В кожнім разі, коли антропологічна домішка еллінської

крови лишень у деяких місцях могла бути велика (Причорномор'я, Таврія,

Полтавщина), то вплив еллінської духовности в формуванні української раси є

величезний. Цю елліністичність, скажімо, у мистецькій культурі українців і

донині відчувають сусіди і взагалі чужинці. Можливо також, що первень еллінів

відбивається також на здібності українців до мореплавства.

На те, що елліни були батьками українського мореплавства, маємо докази не

тільки в археологічних дослідах. Є вони в найстарішій мореплавницькій

термінології українців. Почавши від слова "корабель" (елл. - корабліон), що

його українці передали своїм сучасним сусідам, і скінчивши на формах

будівництва суден, скрізь є прапечать еллінського духа (Вернадський).

Цікаво, що й сучасна термінологія чорноморського мореплавства, переслідувана

царською Росією і офіційно висміювана Совітами, має всі ціхи еллінського

походження. Там є також багато українізованих італійських, ба, навіть

французьких термінів (напр., трамонтана, пуппа і т.д.).

Врешті, треба пригадати, що еллінські первні є дуже сильні і в одному з

праукраінських культурних періодів, а саме в понтійській культурі (Тальгрен),

що ії помилково з москвохапською тенденцією приписував Ростовцев диким скитам,

порідненим з алтайцями. Понтійська культура під впливом готів трохи змінилася,

і в тому зміненому вигляді прийняла ії ціла західня й південна Европа як

готську культуру (Щербаківський).

38. ТРЕТІЙ ПЕРВЕНЬ - ГОТИ

Готи, що в II столітті по Христі примандрували з заходу на Придніпрянщину

через Волинь, а пізніш розселились по всіх українських землях, включаючи й

Крим, вплинули ще більш, ніж елліни, на формування раси. їх поява й їх

володіння зробили дуже багато. Не так важне навіть є те, що створили на

Україні імперію остроготів (правдоподібно, їм завдячуємо заснування Києва).

Важливіше, що це був первень північно-західній, інший від дотеперішніх

південних - трипільського, еллінського та домішок іранської і римської.

Значення південних впливів так окреслює протоісторик:

"В історичній добі приходили впливи еллінські, іранські, навіть римські, але

це здебільшого було, так би сказати, нове, поправлене й доповнене, видання

старих традицій, що жили вже в нашім народі здавна й увійшли в плоть і кров на

нашій території; вони тому й приймалися легко, що не тільки не суперечили

попереднім, а навпаки - були це наново підчищені, поправлені та осучаснені

старі, милі знайомці".

Отже, змішання південних елементів з праукраїнцями не нищило соціяльної

структури головної маси населення України - селян-хліборобів, що зоставалися

по них, правдоподібно, матріярхальною масою. Південні домішки не змінювали

обличчя праукраїнців. Зміна прийшла з півночі.

Власне перевороту в цій масі довершили германи, готи, племена з півночі.

Треба думати, що готи, ці напівкочові племена, не прийшли як нагла навала, як

носителі знищення і спустошення. Коли б так було, тоді б утеча й ховання

трипільців на довший час унеможливило б або й взагалі не дозволило б злиття

обох груп населення. Перебування готів (300 років найдовше) було б закоротке в

по'рівнянні з тими глибокими слідами, що вони зоставили в українській расі.

Взаємне проглинення і впливи відбувалися поволіше і тому основніше. Можливо,

зрештою, що германи були заслабі для іншого кермування краєм.

Але вони були сильні своїм характером, сильні своїм почуванням спільноти та

дисципліни й виявом цього - організацією. Германи, готи мали спеціяльну

здібність до військової федерації і до творення військових союзів. Зрештою, є

це прикмета майже всіх германських племен. Пригадаймо, між іншим, що взагалі

історія германів починається від повстання першої військової їх федерації з

лонгобардів, семнонів і маркоманів - т.зв. свевів (де Кулянж). Спеціяльно ж

готи мають в історії традиції народу, що дуже вірно дотримує договорів. Так

само знаємо, що готи - це єдиний з германських народів, що так легко освоївся

з римським способом урядування. Вони не раз були в службі Риму його найвищими

достойниками, як, напр., Алярік, що потрапив накинути римському сенатові вибір

імператора, свого ставленика. Врешті, їхня психологія була стійка в будові

держав: як держава Аквитанія, вони зв'язали себе з Римом договором, і римські

автори часто згадують із похвалою про непорушність цього іпакту - одної з

підстав сили тодішнього Риму.

Це було геніяльне доповнення до характеру трипільців: вірність і прив'язаність

до традиції одних, сполучена з уродженою військовою дисципліною і здібністю до

розгалуженої організованости других. Практичність і твердість одних з духом

розмаху й абстракції других. Можливо, що організація готської держави і

взагалі вплив готів тому так швидко прийнялися на Україні, що вони давали

стабілізацію і мир між поодинокими трипільськими численними племенами й

державами-містами, досі порядкованими за еллінськими зразками. Готи не були

вищі культурно від елліно-трипільців, навпаки, як твердять вчені, готи понесли

в західню Европу культуру, перейняту на Україні (Бунаков, Шелухін). Їхня роля

була інша.

Готи дали передсмак великодержавности в глибині теренів України, і це вплинуло

на психологію трипільців. Однак найбільшого перевороту довершили вони в самій

структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує

перехід від передньоазійського матріярхату до індогерманського патріярхату.

Готи більше, ніж інший первень, змінили структуру населення назовні

(велетенська держава) і всередині (соціальний устрій). "Готи принесли

трипільцям імена "князь" і "боярин" як імена кермівноі" класи, новий

соціяльний порядок і відповідну до цього родину та родинну індо-германську

номенклатуру".

Готи, а властиво остроготи, що ввійшли в українську расу, були своєрідним

ферментом, що приспішив багато творчих процесів у праукраїнській расі.

Передусім готська організація життя приспішила витворювання української мови.

"Витворювання це почалось іще, мабуть, у II тисячолітті перед Христом, там, де

стикалися трипільські та дунайські хлібороби з траками, іллірами, італіками,

кельтами і іншими індогерманами. Але формація мови за готів мусила дуже

раптово піти наперед, власне, тоді, коли змінено соціяльний устрій"

(Щербаківський). В кожному разі, спадкоємці готів, анти і слов'яни, в VI і VII

вв. по Христі говорять уже праукраїнською мовою, а св. Кирило й св. Методій,

перебуваючи в Криму, характеризували вже мову Києва як одну з найбільш

витончених і гнучких мов.

За готських часів понтійське мистецтво двигнулося з занепаду, його звіриний

стиль малоазійського походження вподобали готи. Цей стиль, як готське

мистецтво, рознесли готи з України по цілій Европі. Готи також приспішили

християнізацію України, і самі взяли в ній діяльну участь. Тим легше це було

їм зробити, що християнство, як витвір арійського духа в Месопотамії, занесене

семітами над Середземне море і врешті оформлене еллінами й римлянами, було

дуже близьке по духу праукраїнцям. Таврія, Кубанщина, Причорномор'я вже в

VI-VII століттях були християнські. Правдоподібно, засяг його був більший, і

визнання християнства за державну релігію Київської імперії наступило б раніш

IX століття, коли б не неприхильне становище поганської варязької династії

(Святослав Завойовник).

Дехто з істориків твердить, що пізніші два слов'янські племена - поляни і

деревляни - є найближчі до готів (С. Томашівський).

Найважливіше - це глибинність злиття готської й трипільської психології.

Ніякий первень не ввійшов і не ввійде вже так глибоко в духовність підложжя

української раси, як готський первень. Він висловився в найбільш людському,

найбільш індивідуальному і найбільш вільному в заложенні ритуалі, що має раса,

- в ритуалі весілля. Це - містерія, що символізує споєння двох велетенських

сил раси - мужеськости й жіночости. Містерія ця має остаточне значення в

формуванні раси. Споєні в ній трипільський, готський, а також еллінський

первні дають один із найгарніших ритуалів людства. Освячений церквою, ритуал

цей триває й досі скрізь, де перебуває українська раса, як символ її одности.

39. УТВЕРДЖЕННЯ РАСИ В КИЇВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Трипільський, еллінський і готський первні наситили й створили обличчя раси,

дали їй відрубність і живлові традиції. Зате лишень від київської імперії, що

зросла на цих праукраїнських традиціях, починається блискучий семисотлітній

період свідомої експансії української раси. Ця староукраїнська імперія не

створилась випадково. Сам Київ виріс із трипільських селищ, із еллінського

Метрополісу, готського Данапарстадиру (М. Думка). • Територіяльна

експансія цієї держави, що мала за вісь Дніпро, може бути окреслена

трикутником: узбережжя Фінської затоки -брама до- Балтії і тракти до

північного Сибіру; Балкани - брама до Візантії і Середзем'я; долішня Волга,

Каспій, Закавказзя - брама до Ірану. Часті походи додали рису суворости цілій

культурі Києва.

Культурна експансія сягала далі, ніж територіяльна. Допомогло в цім багато

раннє прийняття Києвом християнства. Коли ще Святослав Завойовник слухати не

хотів про християнську релігію, то вже його спадкоємці вважали за ціль свого

життя провадити хрестові походи. Пригадаймо собі тільки велику кількість

святих Києва, що їх замучено прамосковитами, як св. Киріяк в Суздалі, св.

Леонтій в Ростові і т.д. Поширення християнства на величезні простори

(передусім серед московсько-фінських племен) стало завданням раси. Це вплинуло

на характер, подібно як хрестові походи дали забарвлення духовности Англії й

Франції. Не лишень суворі життєписи "Київського Патерика", але й законодавство

"Руської Правди" характеризують ті часи. Київ - це культурна вісь упродовж

кількасот літ взагалі для земель між Балтією й Уралом. Не можна взагалі

студіювати, скажімо, польського законодавства чи московських християнських

традицій, не узгляднивши головної ролі Києва.

Татарсько-половецьке лихоліття (зрештою, не таке спустошливе й велике, як

уважано досі) знищило силу окремих князів і хоч принизило сам Київ, але

уяскравило ще більшу тугу за єдиною великою владою для цілої раси. Туга ця є і

в "Слові о полку", і в "Плачу о погибелі". Туга ця є і в зовнішніх змаганнях

династії від коронації папою в Римі Ізяслава й Ірини на королівський престол у

Києві (1075 p.) аж до коронування Данила (1253) та його цілого королівського

роду. Недарма так полювали москалі в 1915 p. (під час окупації Галичини) за

цією короною Данила. Це ж бо символ того, що завжди може відродитися в расі:

стремління об'єднатися під авторитетом власної влади.

Корону заповідала, занепадаючи в XIV столітті, велика київська держава дальшим

українським поколінням як символ власної історичної місії. Свідомість своїх

політичних традицій відтоді живе в українській еліті й масі аж до кінця

козацької де-ржавности (скасування Гетьманщини в 1834 році). Дещо затьмарена в

XIX столітті, ця свідомість відроджується наново по великім здвигу української

раси, розпочатім у 1917 році.

40. ЗНАЧЕННЯ ДОМІШОК

Коли первні раси злилися в одну цілість дуже грунтовно і діють більше в

підсвідомості одиниць і мас, то домішки раси діють більш поверхово та

зачіпають у своїм діянні переважно не цілу расу, а лишень її окремі групи. Тим

самим і вплив їх не завжди є тривалим у часі, отже, вони мало додають до

характеристики чистоти раси.

Однак їх значення є велике. Ними не раз можна пояснити ту чи іншу духовну

еволюцію еліти (напр., самодержавство в устрої Пантикапею впливами іранської

домішки), психологію окремих провінцій (напр., Кубань - кавказька домішка,

дакійська в Бесарабщині), врешті ті чи інші зміни в духовности

українців-осадників на нових теренах.

Треба розрізняти два роди домішок. Один має значення фізіологічне - таку

домішку можна викрити біо-антропологічними способами. Це - домішка крови. Вона

повстає найчастіше з просочування.

В житті рас і в діянні еліт, однак, відіграє не меншу, а може, й більшу ролю

домішка імпрегнацією, духовним відбиттям.

Такою домішкою, духовним відтиском є римські впливи в англо-саксонській расі.

Ані в мові, ані в крови їх не дасться виразно ствердити, але дух Риму є

наочний у формації англійської держави і англійських міст. Діяв тут вплив

успіху переможців, атмосфера захоплення їх культурою. І дарма, що римляни,

властиво, окупували лишень частину Британії, та й та окупація тривала лишень

триста літ. Римський спосіб думання зріднився назавжди з духовністю

праанглійців, піктів. Знаємо, що Британія була найбільш спокійною колонією

Риму, і Рим покинув її не через незадоволення краю, лишень з потреби стіснити

свої границі перед нападами варварів. Тут домішка, імпрегнація була

добровільна, позитивна.

Але ми можемо говорити в формації раси й про іншу домішку-імпрегнацію, що

повстає з нехіті расових первнів до цеї домішки. Така домішка витворює

відпорність. Це домішка-імпрегнація негативна. Візьмімо, зрештою, приклад, що

мав і має місце в Европі, з імпрегнацією французької духовности в формі

французької революції 1789 p. На російську ліберальну інтелігенцію, а пізніш і

взагалі на справи Росії (большевизм) вплинула вона безпосередньо, відтиснулась

позитивно. Ідеї французької революції прийняли російські теоретики XIX

століття без застережень до наслідування аж до часу втілення їх у

большевицькій державности.

Цілком інший відтиск зробила французька революція на духовности британців. В

Британії імпрегнація була негативна. Там прийняли цю домішку англійці як факт

жахливої зради традицій власної раси, як огидний, кривавий примітивізм

інтелектуалів-кабінетників. Однак факт французької революції вплинув на еліту

Британії. Вияснивши небезпеку деяких своїх суспільних явищ (процедура карна,

праця малолітніх і т.п.), англійці змінили їх на краще, асекуруючись від

несподіванок.

Вартість домішок завжди є нижча в обличчі раси в порівнянні з її первнями. Не

раз домішки можуть навіть супротиставитися первням раси, що діють безперервно

й є підставою самого існування раси. При творенні тих чи інших духовних синтез

в еліті дуже важливо мати це на увазі. Нерегульовані домішки можуть бути

великою небезпекою для існування еліти раси, а навіть загрожувати самій расі.

Властиво, стремління до свідомої гармонізації домішок раси й є одним із

головних завдань політики раси. Крім того українські расові домішки спеціяльно

є важливі для окреслень окремих областей і провінцій.

Але займімось короткою характеристикою головних домішок української раси.

41. ДОМІШКИ КОЧОВИКІВ

Кочовики (татари, половці, печеніги, гунни і т.д.), що перебували на території

України, завжди були культурно нижчі від корінного населення і тому

заслуговують на назву "варвари". Отже, можливість домішки варварів треба брати

з великим застереженням.

Насамперед народи арійські дуже нелегко сприймають домішки неарійців (а такими

були кочовики-варвари). З другого боку, за законом Менделя, домішки в

антропологічній расі дуже швидко є еліміновані. Що ж до психологічної раси, то

на домішку варварів-кочовиків є ще менше підстав. Варварські народи, маючи

вбогішу й примітивнішу культуру, швидше підпадають дифузії вищої осілої

культури. Так сталося з домішками монголів і манджурів, що дуже швидко

скитайщилися в китайській расі, не змінивши її в ні в чому.

Деякий дефетизм панує серед деяких інтелектуалістів, що дозволяють собі думку

про можливість значнішої домішки кочовиків, скажімо, хоч на окраїнах України.

Спричинюють ці домішки: пограничність України, вага степових її просторів як

доріг кочовиків, велика кількість окремих варварських племен, пажерливість їх

наїздів. Розгляньмо ці чотири причини.

Кордони України (особливо східні й південні) не можемо трактувати як кордони

Европи, а тим самим спеціяльно наражені на небезпеки наїздів. Правда, в

понятті деяких європейців, напр., Гобіно, кордоном Европи був Дніпро; для

інших (еллінів) лівий берег Дону був уже азійським. Не будемо сперечатись щодо

окремих погранич, але пограничним краєм європейського світу уважали ми, як

уважають самі азіяти ще від часів Джінгісхана, Туркестан. Ця країна дійсно

була наражена на безконечне число наїздів і схрещень воєнних шляхів з Малої

Азії, Европи, Монголії й Китаю. Зрештою, і з культурного боку в цьому цікавому

краю уживаються обіч, наприклад, китайські і елліністичні впливи. Що ж до

кількости наїздів, то Україна не мала їх більше впродовж своєї історії, ніж

Франція з її нападами галлів, а потім германських народів, норманів, арабів і

т.д.

Роля степових доріг взагалі перебільшена в українській історіографії, як

показують останні досліди українських географів. Степове пасмо переходило

понад морем і було дуже вузьке, порівнюючи з цілою територією України. Лишень

вирубування лісів значно посунуло границю степу на північ та спричинило навіть

висихання деяких рік. Але це сталося досить недавно, заледве кількасот літ

тому.

Знаємо з еллінських джерел, наприклад, що зараз від гирла Дніпра на схід

лежала країна, що її елліни звали Гилея, густо вкрита великим лісом (В.

Щербаківський). Знаємо також, що ріки Київської Руси були повноводніші, ніж

тепер, через велике заліснення краю (Вернадський).

Врешті, сучасна українська археологія категорично ствердила, що, не дивлячись

на присутність кочовиків, зносини українських земель із північним і

чорноморським узбережжям ніколи не переривались.

Далеко тяжче уявити собі пересування таких кочовиків через незнайомий їм

терен, цілком або частинно заліснений. Нехай би навіть ці великі маси людей і

не загинули в тих умовах від хвороб, голоду й бездоріжжя, посуваючись тисячами

кілометрів ворожої землі. У всякому разі. вони мусили б дуже поволі

пересуватись, що цілковито знижувало б їх головну вартість - швидкість руху. І

це все мало б відбуватися серед ворожого населення, де мешканці добре знають

усі властивості й небезпеки терену. Пригадаймо собі, чи цілі монгольські

корпуси не нищили свого часу мешканці Горських сіл у Карпатах,-затопивши

варварів у проваллях, загаченими на деякий час гірськими потоками. "Погибоша,

аки обри" - це не одному кочовицькому племені було пересторогою на Україні.

Дуже велика кількість наїзників могла б іще дещо заважити в цих домішках

варварів. Цифри? Ба, навіть тепер трапляються дуже перебільшені, навіть у

наших часах великі маси в своїх посувах гіпнотизують статистиків. Наприклад,

Ліга Націй опублікувала в 1930 p., що у Франції перебувають 400 тис.

москалів-утікачів. Тим часом офіційна, адміністративна французька статистика

нарахувала в своїх звітах від 1926 до 1932 pp. лишень 80-100 тисяч москалів. А

що ж говорити про часи минулі?

Історикові при обрахунку сил варварів треба пригадати слова стародавнього

арабського історика Ібн-Халдуна: "Коли справа йде про силу якоїсь армії, то

треба завжди сподіватись, що історики подадуть багато неправдивих і

перебільшених даних. Треба завжди не довіряти таким цифрам і таким словам, як

"кількість їх переходить усі границі того, що досі знало людство". І далі

Ібн-Халдун спокійно налічує, що армія ізраелітів царя Соломона мала не 600

тисяч вояків, а не більш як 12 тисяч піхотинців та 1400 кінноти.

Число кочовиків-варварів дуже легко подавати на 200-300 тисяч войовників, крім

жінок і дітей, як то охоче роблять історики й історіософи. Недарма

найблискучіший з польських істориків Гурка почав з усміхом (і науковою

методою) "роззброювати" такі орди. Тоді виявилося, що, напр., на підставі

кримських реєстрів кримчаки ніколи не могли нападати в числі 200 тисяч.

Найбільша їх кількість могла бути 20-30 тисяч завойовників. Взагалі, варто б

було "роззброїти" і такого не одного з інтелектуалістів, що пише про "тучі

ворогів", і поставити його хоч би при переході новітніми дорогами і при

модерній організації 10-15-тисячного корпусу. Тоді б він, може, так щедро не

орудував тисячами. Особливо коли б мав на увазі, що. ці кочовики ішли

мізерними дорогами або через ліси, болота, хащі й бездоріжжя при дуже

нужденнім постачанні.

Чим же пояснити в такому разі існування таких великих чисел в літописах і

тогочасних згадках? Ці великі числа кочовиків-варварів показують не те, що Гх

було дійсно багато, а сором перед упокоренням, врешті ступінь огиди й відрази

до них. Дуже можливо, що це було також і своєрідним memento пропаганди

київською елітою пробудження відпорности серед своїх мас.Так робили і римські

історики, подаючи перебільшену оцінку кількости варварів-напасників. Це в

кожному разі цифри, що характеризують враження ненависного кошмару. Врешті

вони є доказом абсолютної нехіті зливання української духовности з

жовтолицими.

Зупинившись над явищем психічної нехіті, поставимо питання: чи взагалі інвазії

насильників, що тривають назагал недовго, ' можуть дати расі якісь визначніші

домішки? Такі речі діються і в наших часах, отже, легкі до спостереження.

Власне, тепер французи зайнялись дослідженням, як далеко жорстока німецька

окупація під час великої війни змінила їх расу. "Однолита окупація, - каже

Марсіял, - чотирнадцяти французьких департаментів від 1914 p. до 1918 p. не

довершила ніякої домішки, і так само окупація лівого берега Рейну союзниками

після війни дала дуже малу кількість одружень з німкенями. Психологічний стан

- це надзвичайно сильна перешкода в відношенні до домішок".

Треба раз назавжди покинути твердження дефетистів, що, замість того щоб шукати

в собі джерела власного державного дефетизму, шукали його в зовнішніх

умовинах, напр., у пажерливості кочовиків-варварів, чи в ситуації "чайки при

битій дорозі". Чи ж не був далеко більше при битій дорозі терен Прусії, чи ж

не переходили вбрід через Ляманш гості й до затишного острова британців?

Недарма сміється вже згаданий історик Гурка із своїх земляків, що приписують

упадок польської держави "пажерливості сусідів". З пажерливістю

кочовиків-варварів давала собі раду українська раса, зрештою, сама досить

пажерлива..

Треба ствердити, що наїзди нічого не дали особливо важливого для формації

української раси. Напр., тепер, коли зникненння кримських татар іде швидкими

кроками, можемо зробити підсумок їхніх 300-літніх наїздів. Це ж

кочовик-варвар, що найдовше сіпав українські землі. Як стверджують антропологи

й етнографи, сліди ці є ніякі. Те саме, правдоподібно, було і з іншими

кочовими народами, що переходили через досить вузьке причорноморське пасмо, як

гунни, скити і інші номади. Треба підкреслити, що кожен з них зокрема

перебував на території" України значно коротший час, ніж перекопська орда в

Кримі. Зрештою, В. Щербаківський дає докладні пояснення, чому так сталося:

"Дикі номадські народи винищували в наших степах хліборобське населення, що

втікало перед номадами й тому не могло перейняти їхніх культурних здобутків, -

вони не пасували до хліборобства і були нижчі від культурного рівня осілих

людей. Археологічне знайдено матеріяльні, культурні останки цих номадських

народів здебільшого в степах, і вони обрисовують границі кочовиськ цих

народів. Ще менше слідів могли вони внести в духовну скарбницю українства".

Далеко важливіші наслідки, ніж наїзди, дало змішування шляхом повільного,

взаємного просочування. Але то не були кочовики. То були домішки, що

зазначилися в психіці окремих земель чи окремих періодів історії України.

42. КЕЛЬТСЬКА ДОМІШКА

Це є найважливіша домішка української раси, і значення її є безпосереднє по

первнях раси. В формації цілої раси кельти участи не брали.

Войовничі й неспокійні кельти дали багато взагалі європейцям від Британії й

Провансу з його Civitas Ruthena аж до княжого Галича, а навіть сліди їх

походів лишилися і в Малій Азії (Галята) В кожному разі вони відіграли велику

ролю на Україні в III-V віках по Христі як військова сила.

Уже в еллінів знаходимо сплутання географічної назви для мешканців Чорномор'я

- скити і кельто-скити. Новітні досліди українських учених виявили багато

кельтських назв місцевостей на південно-західніх землях України. Відгомін

кельтських походів є й у перлі епосу Києва - в "Слові о полку". Знаємо теж і

про лист папи Іоанна XXII (1320 p.), де навіть про Київську Русь говориться як

про кельтів-галлів.

В поняттях Риму V віку є безперечний зв'язок із назвою "кельт" і "русин".

Король русинів (Rex Ruthenorum) Одоакр, що в 476-490 pp. кермував цілою

Римською імперією і що був властиво королем кельтів, дав стару традицію

козацьким літописцям. Ще в літопису Самуїла Величка (XVIII ст.) зустрічаємо

слова про побілу козацьких предків над "ветхим Римом" і володіння ним упродовж

14 літ. Подібні традиції (про походження русинів від кельтів з Фландрії чи

Аквитанії) у XVII столітті знаходимо і в офіціяльного історіографа Людовика

XIII (Jague de Charron). В кожному разі домішка кельтської крови, особливо до

південно-західньої области України, і, можливо, північного побережжя Чорного

моря, є значна. Дуже своєрідний характер, зрештою, хоч би такого Поділля, дає

підставу називати цю частину краю українським Провансом, чи Гасконню. Зрештою

і такі назви, як Сян, Кобрин, є кельтського походження.

В новітніх часах акад. М. Грушевський так само підкреслив домішку кельтів в

українців, але вважав цю домішку тільки духовною імпрегнацією. Більше значення

прив'язує до кельтів дослідник джерел України проф. В. Пархоменко, який

твердить, що одним із головних складнів первісної культури України була

"латинсько-кельтська культура".

Поза увагою істориків, маємо на цю тему працю одного з визначних українських

правників і істориків українського права, де автор твердить без застережень,

що кельти є "одним із предків українського народу" (С. Шелухин "Звідкіля

походить Русь. Теорія кельтського походження Київської Руси", 1929). Врешті

маємо й кельтську теорію повстання одного з найстаріших гербів в Европі

-українського державного герба.

Духовність кельтів є дуже виразна особливо на тлі готської чи еллінської

духовности, і тому можна твердити, знаючи українську психологію, що в ній вони

не займають панівного місця. Правда, не раз обсервуючи деякі групи українців,

доводиться пригадувати загальну характеристику кельтів, що її. дав римлянин

Страбон:

"Вони збираються в групи, чи юрби, щоб іти в бій, і це все роблять галасливо й

без усякої організації, а тому легко падають під ударами тих противників, що

вживають проти них стратегії". Однак, піддані добрій організації, в карбах

докладної дисципліни, кельти завжди були одним із найбільш творчих елементів

Европи.

Великим багатством української раси є те, що в ній, обіч її потужних первнів,

на південнім заході її знайшлася й дуже живлова й багато обдарована кельтська

духовність. Це домішка, що в свій час спричинила зріст і Франції, і Британії.

43. РИМСЬКА Й ТРАКІЙСЬКА ДОМІШКИ

Староримські впливи в світі не були сильні домішкою крови (подібно як тепер

британські в колоніях). Римляни впливали на причорноморські, галійські,

іберійські чи британські народи передусім - імпрегнацією, сильним враженням

від вищості своєї військової та адміністративної організації.

Рим, як духовність, з його етруським підложжям, наближеним до егейського й

трипільського, в повній гармонії надавався до змішування з праукраїнськими

первнями. Землі на південний захід від Дністра - Карпати, Ужгородщина,

Буковина, а також вужче Чорномор'я, не раз дають доказ римської імпрегнації у

своїй психіці.

Проте треба думати, що на цілості українських земель імпрегнація не була

глибока. З одного боку, сильніший і давніший елліністичний первень, як і

скрізь, де він був, послаблював впливи римської культури. З другого боку,

безпосереднє зіткнення Риму-держави було тільки на частині українських земель

(Кубань, Крим, гирла Дніпра, Богу та землі між Дністром і Дунаєм) і то в

досить короткім відтинку часу (два-три століття). Були це землі для римлян не

менш далекі, як імлистий Альбіон, і землі, виставлені спеціяльно на військову

небезпеку. Фортеці й залоги грали тут головну ролю, менше значила тут уміла

адміністрація великих теренів, як то було в Галлії, Британії. Торгівля, а

переважно й адміністрація зоставалися за час римської влади в руках

еллінізованих місцевих людей.

Далеко важливішою імпрегнацією державного Риму був вплив римського права на

українську державність. Знаходимо її на по-чатках двох українських

державностей: Великого Києва і Запорозького Ордену. В 911 p. Олег, нав'язуючи

переможеним візантійцям договір, подає, як руське київське право, майже

дослівний переклад з XII римських таблиць (С. Шелухин). Отже, закони про

спадщину, такі важливі для формування збірної психології раси, мав Київ із

Риму.

Так само на початку козацької державности воєнні підстави її були взяті з

Риму. У книжці Симона Старовольського з 1640 p. п.з. "Institutorum Rei

Militaris" знаходимо підкреслення, що запорожці і взагалі українські козаки

тому є одним з найкращих військ, що навчання їх є за римськими зразками, а бої

провадять вони за римською воєнною наукою. Про спільність багатьох термінів

козацтва з римськими можна б також багато сказати. Поза тим, що й "Руська

Правда", за виразом С. Шелухина, не раз "дихає римським правом", поза

безперечним впливом на орден і взагалі козацьку культуру, треба пригадати ще й

про існування багатьох норм звичаєвого права, спільного українцям і римлянам,

як, напр., "casus notabilis" (С. Шелухин) і т.д. Цікавим теж є закид київській

культурі, кинений колись московитами (Суздальський Літопис з XIII CT.), що

вона "безсоромно бере від мізерних римлян" навіть іхні убори.

На західньо-південних землях (Бесарабщина, Буковина) легко можна зауважити

трако-дакійську кровну домішку. Траки, споріднені в підложжі з населенням

України, дали деяке забарвлення мистецтву тих земель. Треба підкреслити, що

тракійські племена перебували на чорноморськім узбережжі та на всіх

українських землях аж по Кубань уже в першім тисячолітті перед Христом. Нахил

їх до міського життя був великий, і тому було багато траків серед архонтів і

вищих достойників Боспорського цісарства. Пізніше багато волоських і

молдавських аристократів було на службі спочатку Києва й Галича, а пізніш

Чигирина, Ба-турина й Глухова. Немало волоської крови пливло й у жилах

українських аристократів (як, наприклад, у Гоголя). З усіх сусідів сучасної

України люди трако-дакійського походження найлегше розпливаються в українській

расі. Проф. Ст. Рудницький ствердив, що на західньо-південному відтинку

колонізація українців постійно й цілком натуральним способом посувається в

напрямі на Дунай.

44. ІРАНСЬКА Й КАВКАЗЬКІ ДОМІШКИ

Коли попередні домішки були домішками сучасних Галичини, Буковини, Бесарабії й

Херсонщини, тільки частинно охоплювали Причорномор'я й Крим, то-ці дві домішки

потрібні головним чином для характеристики Донщини, Кубанщини й почасти

Тавриди. Як твердять етнологи, там можна викрити вплив іранців (сарматів) з

південного сходу. Вони принесли обмеження прав жінки в подружжі й нову релігію

мітрайську, таку, зрештою, пізніше популярну серед римських легіонерів. "Міг

бути принесений і колядковий епітет Даж-бог. З ним зв'язане було й іранське

Різдво, цебто народження Мітри, завойовницького, місіяністичного бога. Тоді ж

таки, мабуть, було принесено й іранське слово "цар"; це взагалі був перший

прихід іранців, які на сході України мали великий вплив на Боспорську державу

(з головним містом Пантикапеєм).

Цікава доля осетинів, що з народу надозівського став кавказьким і зв'язує (як,

зрештою, і багато інших ниток) населення над Доном і Кубанню з Кавказом.-Свого

часу кавказькі народи сягали своїми впливами на ці терени. Та під натиском

Києва (князівство Тмуторакань) кавказці відійшли раз і назавжди в свої гори.

Про більший вплив кавказців на чорноморських осадників не можна говорити.

Великою перешкодою взагалі для впливання чи злиття цих народів з українською

расою є мусульманство. Ненависть мусульманства до людської подоби в релігії

(наприклад, там заборонено робити образи людей, щоб не викликати єреси)

супротивиться передусім героїчному поняттю людини в елліністичнім первні

України. Одною з підставових правд еллінізму є, власне, те, що людина завжди

може бути осідком божої ласки, а її характер - виявом божої волі. Власне, цей

первень глибоко ввійшов в українське християнство і взагалі духовність.

45. НОРМАНСЬКА ДОМІШКА

Норманська домішка крови, що її вияв хочуть бачити деякі дослідники в білявих

дітях наддніпрянських сіл Полтавщини й Київщини (Тараща), була правдоподібно

незначна. Норманів-варягів не було на Україні в такій великій кількості, як

кельтів або навіть і римлян. "Варяги (само слово це означає войовників) були

дуже мало культурні, вони були купцями-войовниками. Коли вони осіли в

українських городах, то попали в осередки значно культурніші" (Щербаківський).

 

Коли прибували з півночі нормани на своїх човнах-дакарах (морське судно на 32

весла, так дивно подібне до морських "чайок" козаків), - це було або наймане

військо, або короткотривалий напад банд.

Нормани, відважні моряки, вояки доброї школи й своєрідні будівничі, на заході

осіли головно в двох країнах, в Англії і Франції, і це немов дві течії їх

впливу. У Франції, закріпачивши селян, заклали вони окреме князівство, землю,

дуже чужу для лігуро-кельто-латинської решти краю, що лишень у XIX столітті

почала офранцужуватися (Марсіял). Навпаки, в Англії нормани знайшли расову

співзвучність - вони внесли в англо-саксонську духовність авторитет, ієрархію

і навіть мову.

Імпрегнація норманів в українській расі є наближена до англійського типу.

Можливо, що їх духовність знайшла глибокий відгук у готському елементі раси. В

кожному разі норманська династія (що швидко злилася з культурою Києва) дала

дуже багато для розвою експансії української раси. Цікаво, що сам початок

кермування норманів описаний слово в слово однаково і в київському літопису

т.зв. Нестора, і в аналогічній англійській хроніці Відукінда. Можливо,

відіграла тут ролю подібність династичної політики. В кожному разі, нормани

дали Києву цю найблискучішу династію, яка коли-небудь існувала між Балтією й

Уралом. Недарма ж московити, закладаючи в 1613 p. нову династію в Москві, щоб

надати блиску спадкоємцям Романа Кошки -Романовим, випроваджували Гхній рід

від норманської династії Києва.

46. ЖИДІВСЬКА ДОМІШКА

Жидівська домішка з крови (антропологічна) є незначним чинником. Важливою

натомість є релігійна імпрегнація (юдаїзм) і врешті психологія (типового

посередника).

Антропологічну домішку жидівства назагал не можна устійнити з огляду на те, що

жиди не творять расової одности. Піттар (Pitard), один із найбільших сучасних

антропологів, цілковито відмовляється від окреслення жидівського типу.

"Довгоголовий чи широкоголовий, - питається він, - високий чи низький, білявий

чи чорнявий, блакитноокий чи чорноокий?" Знаємо, напр., що у польських жидів

дуже розповсюджений т.зв. нордійський тип. Знаємо про чорних жидів в Абисінії,

жовтих у Китаю і т.п. Властиво, є це 15-мільйонна релігійна діяспора із

своєрідною психологією. Можливо, зрештою, що таке середовище мішанців (їх є

серед жидівства найбільше) саме тому є посередником серед рас і народів.

Остання прегарна праця археолога-орієнталіста Отрана (Ch. Autran) п.з. "Мітра,

Зороастер і арійська передісторія християнізму" (1935) дає докази, що і в

релігії жиди не відіграли іншої ролі, як посередників, що перенесли великі

ідеї зороастрійського, арійського Ірану (апокаліптизм, відкуплення, месіянізм,

воскресення і Страшний Суд, янголи й демони, пекло й рай) до християнства

через Біблію.

Як міцні релігійно-матеріялістичні колективи (кагали) жиди були використувані

українською владою там, де треба було швидко організувати якісь ширші

торговельні організації. Найвизначніший український дослідник жидівства

Михайло Тимофіїв каже: "Жиди користувалися цілковитою свободою і, бувши

прибічниками київських князів у фінансових справах, діставали від них чимало

полегш і привілеїв. Святополк (1093-1113) вперше вводить соляну монополію, яку

відразу ж віддає в оренду жидам". Знаємо також про прихильне відношення до

жидівських агентів Ярослава Мудрого.

За часів козацької державности по нещасливім для жидів полонофільстві

приходять вони на службу й до українських гетьманів. Перший Богдан

Хмельницький досить широко використовує жидів для своєї держави. Тимофіїв

навіть докладно окреслює цю Богданову державницьку традицію у гетьманів XVII і

XVIII ст: "Жидів не любили, але давали їм можливість працювати, стараючись

використовувати для держави їх здібності як фінансових агентів" ("Жиди й

народне господарство України"). Зрештою, про відношення української раси до

жидів в XVII віці знайдемо в актах такий звіт: "І багато жидів перехрещуються

і постає до війська Хмельницького, а ляхи, хоч і хочуть хреститися, та їх не

приймають і всіх побивають" ("Акти Юг.Зап.Р.", 1648).

Серед українців-інтелігентів XIX століття були два роди відношення до жидів

(тоді до 3 мільйонів на землях України). Перший був беззастережно прихильний.

Прикладом цього може бути Дмитро Донцов, що в 1911 p. виступив проти

антисемітизму українських націоналістів, а 1906 p. стояв на чолі боївки для

оборони жидів проти антисемітів у Києві (див. про це його спогади "1906 p. у

Київі", "Наш Голос", 1911). Інше відношення, обережне й недовірливе, висловив

Михайло Драгоманов, що писав в 1875 p.: "Жидівське питання заключає в собі

слідуючі проблеми: а) жиди уявляють з себе елемент, що не творить цінностей;

більше чи менше всі вони можуть бути підведені від категорію купців, б) купців

цих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення".

Далі Драгоманов називає жидів "громадою з відсталою релігійною культурою", що

має ціхи паразитизму, бо не визнає законів конкуренції.

Під час переломних років 1917-1923 жидівство дуже потерпіло на землях України.

Цілковиту ж ліквідацію жидівства на Україні може спричинити сучасна совітська

політика. Совіти цілком змінили стан розпорошення жидівства по краю, що є

завжди таким важливим для жидівських кагалів-посередників. Сучасне жидівство

під Совітами або є виділене в спеціяльних, дуже недогідних колоніях

(Біробіджан, Крим), або є в совітській адміністрації Сталіна. В кожнім разі,

кагал там знищений.

Духовна імпрегнація жидівства є невелика. І досі проти української раси

виступають особи жидівського або мішаного походження (Кагановіч, Радивіл,

Клушинська і т.д.). З другого боку, одна з московських генеральних ідей,

зв'язана з антисемітизмом, прийнялася на деякий час серед чорносотенців на

Україні (1907-1917), а також і серед декого з сучасних інтелектуалістів. Це

пропагування т.зв. "Протоколів сіонських мудреців", фальсифікату з сатири М.

Жолі, зробленого на замовлення московської політичної поліції.

Проте окремих осіб жидівського походження бачимо в сучасній українській

літературі чи політиці. Були вони серед Старої Громади (Беренштам) і

соціялістів (Гехтер). В недавній державній добі жиди були членами і

монархічного (мін. Гутник), і республіканського (мін. Красний) українського

правительства. В УГА був жидівський пробойовий курінь. Врешті, Центральна Рада

дала їм культурну автономію, щоб хоч частинно спаралізувати в них комуністичні

московські симпатії.

47. ІНШІ ДОМІШКИ

Звернімося до двох найменш важливих для української раси домішок. Вони прийшли

пізно, не діяли постійно і від початку зустрілися з дуже неприхильними

відрухами раси, на що маємо свідоцтво не тільки в психології села й фольклорі.

Проте одне й друге джерело домішок дали деякі психологічні комплекси в

українській історії, а також дещо вплинули на українську еліту.

Про якісь впливи московського народу ("великоруси", "царскіє люді" і т.д.)

тяжко говорити. Поняття цього "народу" самі московські історики неохоче

розглядають ближче. Кільканадцять урало-алтайських номадських племен без

культури й держави підбили київські, а пізніш новгородські культуртрегери в

Х-ХІІ ст. і християнізували, нав'язавши їм богослужбову мову Києва, кріпацтво

(для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до

Києва-Руси ("русскіє").

Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських

народів, дало їм спільне глибоке відчування святости влади, хоч би й найбільш

брутальної, а зате презирство до індивідуальности своїх і чужих людей. Від

половини XVII частинно, а від XVIII століття цілковито (встановлення назви

"Росія" в 1722 p.) народ цей навіть зрікається власного імени й обличчя, і так

не дуже усталеного двома-трьома попередніми століттями, і йде під керму

безгрунтовної еліти мішанців Петербургу. Чисто московський традиційний

націоналізм від протопопа Аввакума в XVII ст. аж до Лєонтьєва в XIX ст. був

гнаний і поневірюваний центральною владою, що врешті на початку XX ст.

створила адміністративно-воєнне поняття Росія, а не національно-індивідуальне

- Московія. Совітська Москва в цій хвилині - це лишень

адміністративно-поліційно-воєнний центр. З трьох підстав Московії зосталась

тільки насильницька влада: християнство, не зв'язане органічно з номадським

фінським субстратом, упало, богослужбова мова Києва, що стала підставою т.зв.

"русского язика". - в розкладі. Знищення центральної влади в Москві

правдоподібно привернуло б на тих землях із XIII-XIV ст. неміцного пов'язання

кільканадцяти поганських фінно-уральських племен з досить численними, чисто

фінно-уральськими островами, які навіть у межах Совітів мають свою автономію,

такі, як республіки чувашів, черемісів, мордви і т.п.

Зрештою, сам факт впливу московського народу як маси є дуже недавній. Лишень у

XVIII ст. порожні простори між Московією і козацьким краєм виповнили

українські колоністи (Слобожанщина). Там, де зіткнення було давніше, як на

Сіверщині і Донщині, обидва елементи не змішуються.

Взагалі, не знати, чи московини в своїй масі мають якийсь експансивний розмах

на захід і південь. У XVIII і XIX століттях, всупереч намаганням Петербургу,

вони не виявили цієї здатности, хоч воєнна й адміністративна влада цілими

стадами переганяла москвинів на Слобожанщину, над Чорне море, Бесарабію і

Крим, щоб хоч трохи обмежити натуральну експансію українців. Та головна маса

москвинів (4 центральні губернії) є обезсилена: 1) нівелізаторським

антимосковським способом правління (пригадаймо тільки еміграцію в XVII віці

дуже цінної релігійної групи "раскольників", що нагадує еміграцію тугенотів із

Франції); 2) примусовим вигнанням до колонізації, наприклад, до Сибіру, цілих

областей і поколінь; 3) розпорошенням верхів московського народу виключно на

адміністрацію серед чужинців, що є найчастіш вигнанням; врешті 4) саме серце

того народу. Московська область, завдяки низькій моралі й великому розвою

фабрик, ще перед війною 1914 року була вижерта сифілісом, бичем цього

розпусного племени.

Отже, фізичних впливів москвинів на українську расу нема ніяких: в історії

москвини були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з

їх боку була дуже незначна і не зоставила слідів.

Як відвіку хліборобська раса, українці не мають можливости прийняти

московської духовної домішки. Про це знайдемо в книжці В. Щербаківського

"Етнографічний тип українця": "На Московщині слідів хліборобства ми не

знаходимо раніше IX віку після Різдва Христового, а в Україні ми в землянках

знаходимо перепалені зерна пшениці й проса ще з III тисячоліття перед Христом,

і при тім в зв'язку з трипільцями або їх культурою, і ніде не знаходимо

перерви хліборобства аж до князівської доби, як це видно з розкопів городищ".

Одним з найцікавіших висловників московського духа є безперечно М. Горький.

Навіть сам характер фінського підложжя свого народу окреслив він, згідно з

сучасною наукою, як "народ злодіїв, волоцюг і розбишак", отже,

ловецько-бродячий. В нього, в цього, може, найбільш расового, великого

письменника Московії, знаходимо й цікаві описи зіткнення духовности українців

і москвинів та абсолютної неспівмірности їх духовностей (хоч би в таких

"Шкіцах перехожого").

Далеко важливішою є імпрегнація т.зв. російщини. Це спосіб думання, створений

головно петербурзькою елітою, що його головною віссю було адміністрування

цілком нічим не зв'язаних з собою територій. По 1917 році на колишній

російській території повстало сімдесят національних держав із власним військом

і монетою. В так званому "російському типі" нема ніякого виразного расового

підложжя. "Росіян" школять, але не родять. Так само й татарин, боярин Борис

Годунов, і син німецького придворного аптекаря - Петро Перший, і грузин-клірик

Сталін - усі вони є найтиповіші росіяни, бо є найтиповіші адміністратори. Тому

русифікація українця є загалом тільки назвою процесу спрощення його

індивідуальности до ролі адміністратора, кільця в механізмі Росії.

"Російщина" від князя Безбородька до наркома Гринька - це єдиний історичний

вислів сусідства Москви, що, однак, з року на рік тратить своє значення.

"Російщення" зв'язане лишень з урядуванням, і не можна його поширювати на цілі

українські традиційні вищі класи чи верстви.

Зросійщення окремих магнатів не можна трактувати як унадок цілої аристократії

України. Її знищили матеріяльно (як і в Польщі) голод землі і розвій фабрик, а

морально - відпекування від них батьків української інтелігенції (Куліш). Ще

менше можна говорити про "зросійщення" взагалі української козацької чи

шляхетської еліти. Це був дуже великий віддам української людности:

петербурзька статистика налічувала в 1805 p. - 132.687 осіб української

шляхти. Це вона, ця шляхта, потрапила в XIX ст. ще гостро протестувати проти

скасування традиційного українського законодавства, що й зоставив царат для 4

губерній аж до 1917 року. Еліта ця злилася знову з селом, що з нього вийшла

(до 1917 p. існували козацькі і дворянські села на Україні).

Зостається, однак, іще одно питання: а чи саме тепер не може відбуватися

занечищення москвинами української раси?

Москвини як домішка крови - це явище досі виїмкове в українській расі. Цікавим

було, напр., положення московитських сіл (насаджених урядом, властиво, з

утікачів від релігійних переслідувань Москви) на українських землях.

Українські села цілковито відсепаровувались від них. За ганьбу для себе

вважала найбідніша українка вийти заміж хоч і за багатія-московина. Найбідніші

селяни не наймалися в московитських селах. Московські села абсолютно не

змішувалися з українськими (чого, напр., не можна було сказати про німецькі,

молдавські чи го-ландські села).

Цікаво, що такі самі московські колонії серед киргизів, уральських і

сибірських племен дуже швидко розпливалися серед тамтешнього населення. Так, в

основному не раз, що покидали навіть свою християнську релігію для

магометанства і навіть поганства. В актах царської поліції упродовж цілого XIX

століття аж до упадку царату знаходимо багато офіційних донесень про такі

факти. Зрештою, і в сучасному журналі "Совєтская етнографія" знайдемо багато

підтверджень цього факту "дерусифікації" москвинів серед поганського

населення. Чим пояснити той факт, що обіч розпливання москвинів серед

угро-алтайських тубільців є несприймання їх українською расою? Чи не

зв'язаність крови з алтайцями?

Виразніше встановив спорідненість московської крови з фінською совітський

учений в Ленінграді проф. Е. Самойлов. На підставі його праць, видрукуваних в

"Архіві кримінології" (1926, т.1), можна ствердити, що від шлюбу москвина з

татаркою або фінкою являються діти з тотожними до батьківських кров'яними

групами. Від шлюбу ж москвина з вірменкою чи полькою (отже, не з

фінсько-монгольським субстратом) діти не наслідують батьківських кров'яних

груп. Тим самим біологічна антропологія підкреслює спорідненість московської

крови з фінсько-монгольськими, а не з західньо-південними сусідами москвинів.

Взагалі, останні досліди німецьких авторів (скажім, Саллера з 1935 p.) над

кров'яними групами показують, що в українців, як і в цілій західній і

центральній Европі, є 90% груп "А", "АВ" та "О", а зовсім нема "В",

характерної для москвинів (20%) і взагалі для народів від Уралу до Пацифіку1

Таким чином, фізичне змішання, за законом Менделя, дає завжди перевагу

українцям з погляду і біологічного, і духовного. Тим самим річ виключена, щоб

могла повстати якась значніша московська домішка.

Значення польських домішок теж звичайно перебільшують. Історично не могли вони

мати великого значення з огляду на неустійненість самого характеру

польськости. Зрештою, звернімося до схеми польської історії, укладеної головно

за проф. Курнатовським. Ця схема співзвучна з історією трьох польських

столиць, викладеною геополітиком Ф. Буяком, з історією Гнєзна-Познані, Кракова

й Варшави.

Історія Гнєзна-Познані з династією Пшемислідів обіймає історію лишень дуже

невеликої частини польських племен. Християнське князівство, основане на

балтійськім номадськім субстраті, тривало недовго і впало під наступом

германів та своїх поган, не давши глибших традицій. Далі йде вже "поганська

реакція, яка розгорілася на Познанщині, Помор'ї і Мазовіі', що мали за сусідів

поганських прусаків і поганські, лехитські племена" (Бальцер). Князь Маслав

Мазовецький знищив майже цілковито християнство, лишень на невеликому терені

на півдні, завдяки видатній допомозі могутнього володаря Києва - Ярослава

Мудрого, утрималося християнство (Казимир Відновитель).

Тут, на півдні, де передньоазійський субстрат є сприятливіший для

християнства, під безупинними ударами потужної поганської Мазовії розвивається

Краків. На переломі XIII-XIV ст. вдруге рятує це християнське плем'я перед

Мазовією галицько-волинський король. Галич і Угри підтримують слабий Краків

супроти Мазовії і чехів, і то так вдало, що, врешті, князь Локетек коронується

на короля Польщі. Це, властиво, джерело першого первня польськости, зближеного

до своїх дунаисько-лністрянських сусідів, християнського й ієрархічного,

навіть досить толерантного. Там торговельні труднощі розв'язують привілеями

для жидівства, там зручна дипломатія присвоює собі одну з галузей

Гедиминовичів (Ягайло), унешкоджує її литовську (Кейстут) і українську (Витовт

Великий) галузі і будує державну унію, зв'язану політичними договорами і

торговельними користями. Краківський первень польськости - це найбільш

вартісне, що є в ній.

Цілком інший первень принесло перенесення столиці Польщі до Варшави (1633),

центру фанатичної Мазовії. Сама Мазовія з її бродячо-ловецьким субстратом,

кількасотлітньою війною проти християнства і ненавистю до ієрархічної

стабілізації піддалася Польщі лишень у пол. XVI ст. Коли Краків був символом

південно-християнського світогляду, що мало різнився від чеського, то Варшава,

створена для експансії до Естонії й Литви, стала тільки опертям для

колонізаційної експансії до Литви (єдиний народ, що його поляки асимілюють) і

торговельно-економічної - на придніпрянські землі.

Світогляд убогої, примітивної мазовецької шляхти (10% населення Мазовії), з її

пихою, жадібністю і антитрадиційністю в центральній владі, став. другим

первнем польськости. Цілу історію Польщі XVII і XVIII ст. можна уяскравити як

чергування переваги й боротьби краківського й мазовецького первня польського

характеру. Лишень від XIX століття виразнішає і третій, значно слабший,

подібний до германського, надбалтійський первень, що антропологічно тягнеться

від Балтії вздовж Висли майже до Варшави. Разом із ним приходить і реальний

потяг до виходу до свого моря, що з ним зірвав іще Казимир Ягайлонець, надаючи

в 1457 p. чужинецькій державі право контролю гирла Висли й узбережжя.

Трудно сказати, чи була якась більша домішка польської" крови до української

раси. Рух утікачів - польських селян з-під Кракова в XIV-XVI ст. не полишив

слідів на Україні. Знаємо, що'на Січі були тільки польські шляхтичі, що йшли

туди як до школи (Скалковський). Можна починати рахувати за можливість більшої

польської домішки тільки від часів унії в Бресті (1596 p.), коли поляки

дістали право набувати землю на Україні. Але по 52 роках Орден і Богдан

Хмельницький наново привернули однолитість раси. В революції 1648-1649 pp.

загинуло, як налічують польські історики, близько 200 тисяч польських і

жидівських осадників'. Можливо, це були перебільшені цифри (жидівські історики

подають навіть кількасот тисяч вбитих і вигнаних), в кожному разі, це була

велика невдача імпрегнації з Заходу на землі між Случем і Ворсклою.

Правдоподібно, численні відділи і полки українців римо-католиків в армії УНР

1919-1920 p. походили з сіл колишніх польських осадників. Однак іще за

Центральної Ради, обіч жидів, і поляки на Україні отримали університети й

школи від правительства. Їхня кількасоттисячна меншість, однак, цілковито

зникла як національна одність під совітськими урядами Харкова й Москви. Таке є

закінчення проби домішки крови, що почалася в XVI-XVII ст. Зрештою, досліди

проф. В. Грабського показують, як легко асимілюється польський елемент в

українській расі.

Цікаво, чи значною була духовна імпрегнація Польщі, а спеціяльно в часах

відносної політичної рівноваги обох країв, у часах унії?

Про таке перебування в одній державі (унія: Україна (Русь) -Польща - Литва) в

своїй політичній синтезі говорить сучасний історіософ поляків К.С. Фрич цілком

слушно: "То були три різні народи. Три цивілізаційні сонця їх виховали, і вони

в цій своїй одности даремно шарпалися, надарма шукаючи синтези". Ця держава не

мала польського характеру, як бідкається Фрич: "Не було польського

характеру... Польща не могла жити тоді, бо поповнила добровільне самогубство,

розтоплюючись у "річипосполитій трьох націй". Отже, трудно сподіватися, щоб

молода неустійнена індивідуальність сусіда могла вплинути на стару українську

расу. Через цю неустійненість і новітній будівничий Польщі, марш. Юзеф

Пілсудський, в практиці нав'язував сучасну польську традицію лишень до

недавніх часів повстань 1830 і 1863 pp.

Однак імпрегнації спільного перебування в одній державі зостались, лишень вони

носять негативний характер. Гурко подає тільки 15 тисяч жидів.

Революція 1648-49 pp. витворила одну таку сильну негативну імпрегнацію, що

ввійшла вже в підсвідомість раси, подібно, як від XV століття є негативна

імпрегнація в підсвідомості французів у відношенні до Англії.

Похід польського католицтва, що його символом є теорія П. Скарги і практика А.

Боболі, теж витворив негативну імпрегнацію, таку як жива ідея української'

нації. Ця унія затримала римо-католицтво виключно в польських етнографічних

межах.

Врешті третя негативна імпрегнація, викликана антиієрархічністю мазовецької

шляхти, допомогла козацтву при встановленні суворої військової організації.

Козацька еліта, спочатку маючи надію на розвій у межах варшавської держави,

ішла до вивищення королівської влади, а вкінці вже й до власної держави з

дідичністю гетьманів (спроби Б. Хмельницького, І. Мазепи).

Як бачимо, і московська, і польська домішки не вплинули цілком на

біо-антропологічний склад української раси. Деякі впливи цих чужинців, однак,

зауважимо в психології української еліти. Власне, вкінці спробуємо уяскравити

їх найважливішу імпрегнацію, що від одного-двох століть вони накладають на

світогляд української еліти.

Мова про річ, яка випливає з самого процесу боротьби молодших рас, опертих

культурою на зміст старших, з тими старшими расами. Молодші раси й племена

мусять понижувати тих, що з їх скарбниць вони скористали, бо факт позичання, а

значить меншовартости, суперечить із їх відчуттям серединности, їх гордістю.

Вони, ці молоді племена, є перші, а не той, хто був перед ними перший. Узнання

для старої духовности може бути тільки тоді, коли вона, як античні Атени чи

Рим, упаде. Коли ж старша раса розвивається і відроджується наново, ці

найбільш несприятливі обставини для молодих наступників дають їм жахливе

почуття непевности. Тому треба руйнувати те, що свідчить про українську

старовину, чи то буде антична Керч, чи старовинний Михайлівський монастир у

Києві, чи замок Любарта у Луцьку.

В понятті сусідів українці завжди є щось більш скомпліковане, складне,

старіше. Скажімо, для московських примітивістіввідрухівців ("шірокая натура")

українець завжди буде заскладний ("хитрий"), його воля занадто мало підлягає

зовнішнім впливам ("упертий") і т.д. З другого боку, примітивному мазовецькому

світоглядові завжди не подобатиметься нахил українців до ієрархії і традиції

("византизм", "шапка Мономаха"). Зрештою, цілком слушно разить москвина

Горького власництво, а проф. Суйковського консерватизм українців. Тому

завданням еліти сусідів України є знищити відчуття історизму, бодай в

українській еліті, коли не в расі. Цим позбавляють вони українську раси

авторитету старої раси, це "відмолодження" дає їм поле до експансії. Як

приклад такого впливу є заламання історизму Куліша польськими і московськими

істориками.

Щодо інших домішок, то варто згадати ще литовську династичну імпрегнацію в

XIII-XV ст., угорську домішку крови в еліті південно-західньої України,.

врешті вже в останньому столітті домішка німців з колоній на півдні України,

що досить легко асимілювалася з українським населенням. В боротьбі проти

Москви в 1918-23 pp. і чисто німецькі осади героїчно боронили українську

землю.

48. ЦІЛІСТЬ, ВІДПОРНІСТЬ І НАСТУП РАСИ

Досі ми описували українську расу, її первні і домішки як щось, що творилося

поза свідомістю її еліти, щось, що зв'язане більше з емоціями, які є поза

всякими обрахунками. Крім того, брали ми життя раси в часі минулому. Чи не

вдалося б, однак, взяти це в сучасному, як свідому оцінку сил і можливостей

раси? Для цього мусимо розглянути поняття раси не в історичному аспекті, а

лишень як цілість, як організм, що на наших очах функціонує, живе, тобто

відкидає або сприймає потрібний їй матеріял.

Займімося спочатку присвоєннями української раси, бо цих присвоєнь було немало

на історичній дорозі українців. Зрештою, в історії кожної великої расової

збірноти є щось, що притягує чужинців. Може, енергія, розмах раси, її боротьба

за великі цілі ваблять чужі шляхетні елементи. Поминувши вже три великі

династії українців: боспорську - сарматсько-елліністичну, Рюриковичів

-норманську і литовську - Гедиминовичів, - скільки було окремих висловників

ідей української раси, але не з п пня! Німець Гізель, волох Могила, син грека

Капніссі - граф Василь Капніст, угорці і чехи в службі галицьких королів,

шотландці, німці й греки в службі великих гетьманів! Чи не був англієць ген.

Джеме Кейт (1740) на чолі української державности як наказний гетьман? Чи

сучасний українець не виструнчиться на звук німецького імені Кенігсека з не

меншою пошаною, як на звук імені іншого оборонця Батурина - Чечеля? Навіть із

сусіднього боку маємо такі виразні історичні постаті, як митрополит Велямин

Рутський (XVII ст.), чи полеміст Симон Будний (XVI ст.), чи волинський князь

Курбський.

Вже в нових часах, хто знає, чи без чужинної домішки мали б ми невтомну

моторність гетьмана Орлика в обороні державних прав України, або чи угорська

домішка не допомогла піонерові істориісові В. Антоновичеві, економістові Ст.

Федакові, а чеська -невсипущому Франкові?

Чи ж відкидати ці чужинецькі позички крови взагалі, коли упорядкувати ці

справи? Тим більше, що ці домішки йдуть безперервно. Особливо в хвилях

найбільш емоційних для раси, як, напр., боротьба за державу. Чи сербські

полки, захоплені боротьбою українців в Одесі в 1918 p., не пішли самохіть

битись за Україну? Чи не спалили большевики в 1920 p. серба, д-ра Гелієва,

провідника великого відділу'повстанців? Чи не були в 1920 p. в складі

української національної армії російські донські полки, а один - чисто

польський, тільки з українським полковником? Скільки видатних постатей в

армії, в суспільному житті, в літературі є чужого походження або мають домішки

чужої крови:

шляхетний росіянин полк. Агапієв, віддані бельгійські духовні в дипломатії,

талановиті німці-вожді, як ген. Кравс! Чи мало є домішок: шведської (полк. Юр.

Отмарштайн, С. Русова, ген. В. Петрів), чорногорської (Косач), німецької (Р.

Лісовськии, О. Бурггардт), грузинської (Дараган) і т.д., і т.д. Можна тільки

тішитися з того, що вони є співтворцями української державности і культури. Це

є потрібні присвоєння.

А чи й було відкидання? Було дуже багато.

Бо чи ж не є небезпечним надмірне поглинання чужих світоглядів із іншою

ієрархією почувань, з іншими відрухами, мораллю, традиціями? Пригадаймо, що в

історТї українська раса боронилася проти надмірного припливу чужого елементу.

Пригадаймо вигнання жидів з українського Вічного Міста, прийняте з'їздом

князів в XIII ст. З другого боку, на заході боротьба з зайшлим елементом

Любарта і волинської шляхти, а Гербурта в Перемищині, що пізніш увійшла в

закон проти західніх домішок Хмельницького. Цей самий гетьман перший

розправився суворо з першою московською домішкою на Україні (загибель

москвинів під Гусятином). Знана є справедливість Сірка для потурченців і

приклад синів Ґонти. Неприязнь до чужих домішок виглядає і з козацьких

літописів, і з "книг майстрацьких" старовинного міщанства. "Як наша земля

очиститься, тоді будем панувати", -так мали казати козаки Острянина. Чисто

по-расистськи звучить гимн "Да не буде". Нехіть до чужинців густо зростає в

українськім фольклорі і в літературі початку XIX ст. Останньо велика

ксенофобія вибухнула серед українців за гетьманування

Скоропадського, скермована проти російських фахівців, не завжди лояльних до

України.

Такий маємо образ сприймання і образ відкидання в житті раси. Чи можемо знайти

пояснення цьому?

Коли йде мрва про сільські групи населення, то там, безперечно, відіграє ролю

деяка спорідненість духовностей. Першу ролю грають тут психічні моменти. На

Херсонщині є багато московських сіл, осаджених там ще петербурзьким урядом,

щоб утруднити українцям доступ до моря. Селяни сусідніх українських сіл не

зближаються до москвинів, їх разить московське нехлюйство й жорстокість. Для

найбіднішого українця ганьбою було б іти служити до "нехристиян". Перешкодою

асиміляції молдаван, як пише один із дослідників Бесарабії (Батюшков), є в

тому. що їх мораль у подружньому житті стоїть дуже низько. Із спогадів

польських судівників в Ряшівщині й Лемківщині, де є обіч польські й українські

села, українців відрізняє передусім глибоке відчуття правопорядку . й

справедливості в суспільному житті. Поняття споріднености так окреслює В.

Щербаківський у своїм "Етнографічнім типі українця": "Ніякий народ не міг

уперше народитися тільки в якімсь відомім тисячолітті перед Христом або впасти

з неба, - кожен мусив мати своїх предків, і завданням історика свого народу є

показати, коли, в який хронологічний момент наш народ одержав зв'язок із своєю

територією, звідки він міг прийти сюди й де жив раніше. Отже, показати кровне

спадкоємство або спорідненість з якимсь відомим народом старовинности. Для

установлення цього не можна базуватися на одній тільки мові, якою той чи інший

народ говорить тільки сьогодні. Ми знаємо, що нинішні прусаки - це

германізовані слов'яни, залишки яких ще й досі живуть у Лужицькій землі.

Знаємо, що румуни, хоч і говорять романською мовою, не мають ніякої

споріднености з французами, які говорять теж романською мовою. Отже, для

установлення кровної споріднености з іншим народом треба прийняти до уваги не

тільки мову, а також расу і культурний круг, до якого належала дана територія

і яка-будь инша. Тільки спільність усіх складників може говорити про

спорідненість".

Отже, з одного боку, чужинці не повинні бути чужі українським нормам моралі,

звичаєвости й правопорядку. З другого боку, багато значить і саме відношення

чужинецьких елементів до української раси. Адже ж передумовою сприймання

українською расою тих чужинців мусить бути їх прихильне відношення, бажання

співпраці, невизнавання іншої расової збірноти поза українською. В противному

разі їх перебування в українській расі є небезпечне для них самих. Аналогій до

таких ситуацій можемо знайти багато, і можемо дуже добре зрозуміти сучасного

французького патріота, що роздумує над ролею деяких чужинців, що захопили

багато місць у науці й промислі: "Небезпекою для французької духовности є те,

що ці німці-біженці не виявляють ніякого бажання стати французами. Воно

правда, що час зробить своє, але чи раніше не заскочать нас політичні події?"

(Марсіял).

Таким чином, сприймання і відкидання расовим організмом залежить передусім від

духовної близькости цих чужинців, а також від їх наставлення (бажання стати

українцями).Коротше кажучи, тут генеалогія раси (її первні) і гордість раси

(зближення до неї чужинців). Вирішують духовні чинники.

Отже, поняття раси як цілости - це передусім поняття відрубної, окремої

великої духовности.

Як же бореться расова цілість, якими способами? Розуміння цих засобів

боротьби, як і взагалі поняття раси, тепер є дуже важливе, власне, тепер, коли

провадиться боротьба чужинців на цілковите знищення української крови. Бо та

вже не класова, вже не національна, аде далеко від них глибша расова боротьба

розпочалась в 1917 p. на землях України і розвивається на наших очах.

Чи в цій боротьбі важлива є т.зв. чистота крови,' антропологічна однорідність

раси?

Цю однорідність не легко встановити, хоч не можна повторювати й банального

твердження істориків XIX віку, що в сучасності нема рас. Цілком справедливо

обурюється ними біолог, проф. Марсіял: "Історики цілком непотрібно ще й досі

трактують антропологію як відсталу науку, обмежену раз і назавжди до міряння

черепів. А що ж вони собі думають про найновіші відкриття в біології і

стосування в практиці антропологічної біології, що одного дня зовсім наново

освітлили квестію рас? Чи вони хотіли б відкинути закони Менделя в

застосуванні до кров'яних груп? І врешті, чи правдивий науковець сміє

обмежувати границі науки?.."

Так, антропології давнього типу тепер не вистачає. Надзвичайний поступ

біологічної антропології, отже, й ділянки генетики, дають цілком виразні

окреслення раси. Славний біолог з Кембриджу Галдейн (Haldane) в своїй

"Праісторії в світлі генетики" (1937), описавши початки новітньої генетики

(відкриття Ляндштайнером і Жанським кров'яних груп і вияснення спадковости

Бернштайном в 1924 p.), закінчує словами: "Отже, ясно, що ми можемо брати гени

кров'яних груп як покажчик расового походження, а не як наслідки клімату чи

вплив оточення". Крім цього, треба пам'ятати, що, за законами Менделя,

осібняки чистої раси в даній органічній мішанці завжди можуть з'явитися в

чистому вигляді, вони утривалюються. З другого боку, домішка антропологічне

чужих первнів зникає в розмірно короткому часі за законом того ж Менделя. На

цьому полягає, напр., очищення китайців від домішки білих. Так само цілком не

знати вже (за дослідами Щербаківського) ніякої домішки татарів у сучасному

українському типі.

Отже, антропологічну відмінність у типі й кров'яних групах знайшли б ми і в

українській расі (хоч би у відношенні до сусідів), але не це є практично

важливе і не це вбирає в себе очі при спогляданні на українців.

Бо ж існування сучасних рас - це ж є одночасно і їх формування, і річчю

взагалі маловажною практично є здобувати вже тепер доказ повної уніфікації

крови (як це робили спочатку в Німеччині).

Отже, в боротьбі раси біологічна однорідність не відіграє важливої ролі.

Чистота крови не є важлива в боротьбі раси, бо її практично нелегко ствердити.

Напр., большевики в останніх часах просто заборонили провадити досліди

кров'яних груп серед українців. До боротьби раси важливим є ствердити не так

однаковість кров'яних груп, як однаковість психологічних реакцій, однаковість

у сприйманні життя.

Коли глянемо на Европу, то побачимо глибокі різниці між окремо сформованими

духовностями. Ці різниці далеко легше окреслить психологія, ніж анатомія чи

антропологія. В межах одної такої духовности можуть бути анатомічне різні

типи, але є лишень одна психологія. Хоч і серед англо-саксонців, і серед

українців, і в німців можемо зустріти один і той самий норманський тип, але

духовности цих трьох груп є цілком різні. Отже. найважливішою рисою для

расової боротьби є окремішність духовна, а не антропологічна.

Як же ця окремішність виглядає в наступі і відступі, як виглядає експансія і

відпорність раси?

Займімося відпорністю раси і спробуймо окреслити цю форму боротьби раси. Маємо

багато прикладів нечуваної відпорности українців. Ось, напр., як описує

сучасник психологію однієї з найбільш занедбаних українських околиць:

"Свідомість поліщуків на перший погляд мінімальна. Та як приглянутися ближче,

приходиться втішно ствердити, що ця свідомість тверда, як скеля, лише глибоко

захована. Поліщук свідомий того, що за одвертий вияв своїх почувань його може

стрінути всячина, а рекурсувати нікуди. Своє серце розкриває перед

"нетутешнім" дуже обережно, аж як зовсім певно переконається, що ніщо за це не

грозить. "Ми тутейші, - каже тоді, - такі самі хохли, як над Дніпром, чи в

Галіції..."

Це характерний приклад. Взагалі подумаймо, чому в розмовах українців з еліти

про різні забуті українські закутини (Приамурський край, села на Мармарощині

чи в Бесарабії) вони певні, що, в разі приходу туди української влади, війська

чи хоч шкіл ці околиці відживуть дуже швидко й стануть відразу на свідомішому

щаблі загальнорасового життя. Чому така певність (підсвідоме, зрештою,

обгрунтована на тисячах прикладів з минулого й сучасного)? Адже ж там, на тих

землях, нема жодного проводу (чого вимагав би чистий націоналізм), ані навіть

шкіл (чого б вимагали чисті культурники), нема навіть прихованих українських

традицій. Ця певність оперта на підсвідомому відчуванні вартости якогось

глибшого феномену в глибині раси. Що ж то за психологічне явище?

Проф. Марсіял дає цьому явищу назву - la cellule incompressible - клітина,

затиснена до відпору, клітина, що не дається більше вбгатися. Зрештою,

звернімося до самого винахідника цеї назви:

"Що це таке, затиснена до відпору клітина? Це фізіологічна чи анатомічна

клітина, це думка, замкнена в такій клітині. Така "зібгана клітина"

витворюється в мозку кожної одиниці, що її мову, характер раси чи релігію

переслідувано. Можна заборонити одиниці говорити її мовою, можна вчити ії

дітей тільки чужою мовою, можна втискувати в їх голови цю чужу мову. Але чим

натиск є раптовіший, сильніший, тим відпорніша затиснена клітина. Коли ж

прийдуть, скажімо, якісь політичні чи суспільні події, які ослаблять цей

натиск, наступає такий швидкий, такий потужний і цілковитий вибух клітин, що

відбудова мовна, інтелектуальна, духовна й моральна стихійно затирає сліди

всякого утиску".

Цей процес "вибуху затисненої до відпору клітини" описує ще ліпше Ернест Дені.

Вибух цей він зв'язує передусім з вибраними одиницями. "Це є, - каже він, -

розпросторення радости життя і продовження особистости одиниці на ціле

середовище, що цю одиницю зродило".

Добрі приклади до того вибуху могли б дати ті, що бачили маневри українських

мас в 1917 і дальших роках. Це ж у 1917 p. дуже невеличкому гурткові

української еліти вдалося з ніби безформної, зденаціоналізованої військової

маси виділити понад один мільйон українців. Мінімальні зусилля вистачають на

відділення запаморочених земляків з армій Врангеля чи Денікіна. І в практиці

організації української стихії не можна обійтися без застосування вибуху

затисненоі клітини. Є нонсенсом плекати надію на можливість т.зв.

денаціоналізації українців. Річ неможлива, щоб якась раса могла глибоко

вхлинутися в другу, як цілковито неможливо одну одиницю вкласти в другу. Тим

більше це є річ неможлива при недокладних (і часто ненависних) контактах

чужинців з українською расою. Та ця раса є, зрештою, одна з найбільш замкнених

(скритих) і найбільш старих в Европі та, може, одна з найбільш розбудованими

духовними звичаями і традиціями між Балтією й Уралом.

Явища "затисненої до відпору клітини" бояться большевики, найздібніші чужі

адміністратори на землях України. Їх бажання -"роззброїти" цей психологічний

феномен. Роззброєння большевицько-московського типу опиралося головно на

широкому вживанні української мови (напр. 1932 p., - 4,5 млн. дітей в

українських школах, 4-6 мільйонів примірників - тираж українських газет під

Совітами, 5200 назв українських книжок і т.п.). Однак не так важлива тут мова.

Знаємо, що в 1917 p. багато українців ішло вмирати за українську волю,

говорячи поросійськи, так само як не один шлезький чи познанський поляк бився

в 1918 p. проти німців, хоч і не знав польської мови. Важнішим є в визволенні

стисненої клітини відчуття власної справедливости, повноти власного расового

вияву, чого не дасть ніяке чужинецьке "роззброєння".

Отже, в боротьбі українська відпорність майже необмежена людськими умовинами,

і еліта в свій час завжди використає її для цілей раси.

Відпорність українців дає широкі можливости і для наступу, експансії

української раси. Відпорність українців стверджує велику силу їх підсвідомих,

расових первнів. Первні ці є триваліші, ніж усі зовнішні обставини. Вони є

щось найповніше в душі українця.

Експансія раси передусім повинна звернутися, власне, до окремих українців, що

всупереч своєму расовому походженню випадково чи примусово трапили до

неукраїнського оточення. Не від українців мають відбирати людей, лишень

українці (і то з більшим моральним і расовим правом) повинні відбирати своїх

від чужинства.

Чужинецькі ідеї не можуть глибоко просякнути в українця. На жодного з них не

можна дивитись як на пропащого. Чи побут, чи жіноче тепло, чи почуття чести,

мальовничости, чи історизму - все варто вжити, щоб тільки завернути одиницю

назад до своєї раси. Дуже часто такі Павли, що навернулися із Савлів, є дуже

цінним людським матеріялом.

Крики про "зраду" - це малодушність і гуртківство. Це найполохливіціі вояки

(що їм приходять на поміч найглупіші) починають кричати під час боротьби

"зрада!", щоб виправдати свою невитримку. Раси' не можна зрадити. Як можна від

себе самого відійти? Обов'язок - відібрати українську кров чужинцям. Не можна

зрадити власної крови, можна її тільки понизити, навіть поганьбити. Чи ж не є

це моральним обов'язком українця свою кров спасти від пониження чи ганьби? Ще

давніше можна було оцінювати всі українські явища з такого, наприклад, пункту:

коли ти не член моєї редакції, або не вчився зі мною разом у школі, або не

походиш з мого села чи там із Херсонщини - ти є зрадник. Критерій історії є

інший. Кавур обіцяв Наполеонові III панівну ролю французів в Італії і по

усамостійненні Італії не дотримав обіцянки - йому стоїть пам'ятник у Римі. А

коли б французькі багнети змусили його виконати обіцянку, чи він був би

зрадником? Тут на такі питання расове сумління еліти не завжди відповість

докладно.

У великих процесах історії, що в них рішається доля України, є широкий розмах

можливостей, де інтуїція раси грає найважливішу ролю. Традиції і ритм раси

існують від тисячоліть. Чи ж не сильніші вони від запаморочення одиниці? Коли

ж така одиниця - сильна людина - зрозуміє весь свій упадок, чи ж бажання

служити расі не буде в ній спеціяльно сильне?

Здавалося б, вищі питання - це тільки теорія. Однак в 1917-23 pp. були сотні

тисяч людей , які з жахом покидали московську духовність і благали прийняти їх

до українства, де б вони окупили працею або й життям свій гріх супроти

України. Ще й досі ці речі є неповажно трактовані. Тим часом діються великі

події і розвиваються нові методи боротьби раси. Ці методи далекі від

романтично-соціяльних чи романтично-національних. Це тактика і стратегія більш

мовчазна, більш непримиренна й твереза.

Скажімо, те, що т.зв. українські большевики в хвилі боротьби Троцького і

Сталіна були переважно троцькістами, чи це значить, що вони зрадили Україну

для Троцького, чи радше те, що вони прагнули збройної міжусобиці в Совітах, з

якої Україна, може б, вийшла вільною. Чи зрадник був Скрипник, коли назовні

був визначним большевиком (і мав навіть представляти Україну в варшавському

мирі, що його ждали большевики в 1920 p.), a всередині боровся за зміцнення

України? Характерні його слова, сказані в Парижі на питання "чи все добре?":

"Ні, не все добре на Україні, поки ми не закріпили міцно Донбасу, поки не

маємо Криму й Кубані". З ревеляцій Гл. Лазаревського цілком виразно виглядає

жорстока боротьба з Москвою Григорія Гринька. розстріляного в березні 1938 p.

І взагалі, чи ж не значать чогось розстріли й самогубства українців

псевдоленінців чи псевдосталінців? Чи сальви' московських розстрілів - це не

сальви на честь вірности своїй расі? Чи, врешті, велика кількість українців,

що "впадають у немилість", і то не тільки в совітських урядах, теж нічого не

значить? Чи ж не вимагає це деякого отримання в напастях на них? Адже ж дуже

часто ці "прислужники" є саме носіями експансії раси і нищать ворожі

духовности ліпше, ніж балакуни по безпечних кабінетах. Чи ж не потягнуло саме

до такої праці "зриву з нутра" безперечного патріота Юрка Тютюнника?

Це є експансія раси серед одиниць, вона є й у культурних відносинах. Ідея

"грабуй награбоване" присвічувала і українським ученим під Совітами, коли вони

відбирали назад українські цінності, загарбані в XVIII-XIX ст. московською та

іншими культурами. Ревіндикація українських первнів з тих культур є неминуча й

надалі. Ревіндикація не тільки в малярстві, в історії, але і з духа

законодавства і традицій. Те, що є українське, не належиться чужинцям.

Які ж є можливости натуральної експансії української раси як цілости?

Передусім туди, де зможе розвиватися український спосіб думання, праці,

суспільного будування й мистецтва, - отже, туди, де є відповідне расове

підложжя. Таким підложжям є передньо-азійська раса, в якій одною з галузей є

трипільці. Коли поглянемо на карту її розпросторення в Европі, то побачимо, що

найгустішим є її підложжя на Україні і по обидва її боки: на Кавказі й

Закавказзі та по Дунаю, Балканах і частині Малої Азії. Крім того, за проф. В.

Щербаківським, це підложжя розпросторене в Австрії, Баварії, Чехії, Мораві,

Шлезьку, Саксонії, Тюрингені до Райну й Бонну. Врешті, менші простори цього

підложжя знаходимо в Бельгії між Брюсселем і Льєжом, в Голандії, в Еспанії й

Франції (баски), а в перенесенні - в Швеції і південно-східній Англії. Maximum

густоти його - це Македонія, Подунайщина, Подністров'я і Подніпров'я. Підложжя

це найповніше виявилося досі в державі Олександра Македонського, а пізніш - у

Понтійській державі Митрадата Великого. Тепер найбільшою расовою одиницею

цього підложжя є Україна. Не в якихось безгрунтовних ідеях, а там, де для неї

є спорідненість, і школа, і, може, терен до експансії і впливу.

Другим тереном, спорідненим з Україною, є землі, де українська раса наложила

свою духовну імпрегнацію, отже, землі кривичів і надбалтійського Новгорода.

Частину свого призначення знайдуть українці не лише на своїх, але і в

вищезгаданих землях.

В першій частині ми пізнали українські землі та їх дороги, потім перейшли до

первнів української раси й раси як цілости, до її практики.

Тепер переходимо до стратегії раси, до її політичної історії, або, що є тим

самим з погляду расиста, - до характеру української раси, що висловлюється в

її генеральних ідеях.