Сташук Василь Федорович (1 січня 1944 р., Малинський район, Житомирська область) - український поет, журналіст, прозаїк, критик.

Народився 1 січня 1944 року в с. Савлуки Малинського району, що на Житомирщині. Закінчив середню школу у Великих Кліщах Народинцького району, куди переселилася сім'я після смерті батька.

Працював у колгоспі, шляховиком, на будовах Києва.

З 1968 року – на журналістській ниві. Спочатку – в Народичах, потім – у Малині, більше десяти років редагує Брусиловську районну газету «Відродження», яка у 1995була удостоєна Грамоти за підписом О.Т.Гончара.

З 2007 р. – директор історико-краєзнавчого музею імені І. Огієнка.

Головний редактор літературно-мистецького альманаху «Житичі і світ». Автор творчого проекту «Огієнкові гостини». Голова міжрайонного літературно-мистецького об'єднання «Посвіт» імені І. Огієнка. Голова Брусиловського осередку Всеукраїнського товариства І. Огієнка. Заступник голови Житомирської обласної організації НСПУ. Лауреат Всеукраїнської премії І. Огієнка, молодіжного поетичного конкурсу «Дорогами ровесників», оголошеною міжобласною газетою «Молода гвардія». Член Національної спілки письменників україни. Член Національної спілки журналістів України.

Автор поетичних і прозових книжок: «Мефистофель у Чорнобилі», «Глиця», «Круті береги», «Вересневі стодоли», «Міражі», «Освідчення», «Неприкаяність», «Гарячий вітер», «Вибране», «Те, що минуло, не минає», «Останній лелека», «Хіба я знав, що так любити можна», «Голос спаленої трави», «Нурт», «Тітко Насте, Вашими устами я до всього світу говорю», «Хіба я знав, що так любити можна» (доповнене видання).

З рецензіями на художні твори виступав у газетах «Літературна Україна», «Молодь України», «Житомирщина».

Помер у Малині 11 лютого 2022 року.

Василя я зустрів у Коростені на фестивалі ПРОСТО НА ПОКРОВУ. Почув його чудову поезію зі сцени – і влип у неї раз і назавше.

Він сміливо очолив Житомирську філію Літфоруму, був у Білій Церкві на другій ПОЕТИЧНІЙ ЗИМІ у костьолі.

Потім ми з його легкої руки відвідали Малин, де відкрили для себе Ольгу Гуру, Миколу Скуратівського та инших.

Потім ми спільно зреалізували фестиваль ОГІЄНКОВІ ГОСТИНИ у Брусилові

http://litforum.com.ua/index.php?r=12&a=2359

, де відкрили талановиту поетку  Валентину Васьковець.

Були брусилівці а малинці у нас на Літфорумі у Київі.

Одного разу пили чарку з Василем ув одній київській вареничній – і на розходини убрали кожен не свою кепку. Мали паприки кожен від своєї жінки, а обмінялися знову сими своєрідними чоловічами клейнодами десь аж  через місяць.

Коли він жив у Брусилові, до нього любив наїжджати, аби усамітнитися, Василь Скуратівський.

Любили туди наїжджати і ми: спілкуватися, лапАти рибу у ставку, співати пісень під зірками.

Василь Сташук завше був киплячим везувієм: писав, видавав, відкривав, орґанізовував. А міг би просто писати свої неймовірні вірші.

Та на усе приходить край – смерть неублаганна.

Не міг бути у Малині, коли туди їздив Валерій Фісун. Міг бути, але Ігор Данилейко забув мене прихопити з собою до Малина, 11 лютого.

Тепер уже що – тільки поезії і голос: тихий, з хрипітцем, з малинською говіркою (ПРАМО) – у пам’яти.

Спи, трудівниче, у рідній землі, а душа ув Олірні най береже Україну – зараз се їй дуже а дуже треба.

https://www.youtube.com/watch?v=sAxN_xfmSss