Місто Українка, що на Київщині, багате на мистецьки таланти у багатьох сферах, у тому числі у сфері літератури. Тут живуть і пишуть свої твори чотири члени Національної спілки письменників України, була створена у свій час і працювала літературна студія, що названа була іменем Григорія Косинки, українського письменника з Обухівщини, розстріляного більшовиками у тридцять четвертому році минулого століття, але літстудія в Українці з’явилася набагато пізніше, ніж районна літстудія імені Андрія Малишка, яка була створена у 1955 році, а у 1970 році стала носити ім’я видатного українського поета.

Засідання районної літстудії проходили у приміщенні редакції районної газети «Зоря Жовтня»

Я прийшов до цієї літстудії на початку 80-х років, коли нею керував нині вже покійний дитячий письменник Василь Чухліб, який у свій час працював у редакції газети. Потім він перевівся у Київ, де став працювати головним редактором видавництва «Радянський письменник». Він приїздив на літстудію і вів її засідання. Мешкав же у м. Українка, на одному з будинків якої нині є меморіальна дошка з його ім’ям.

Чухліб керував засіданнями літстудії впевнено, професійно, доброзичливо до кожного з присутніх, але мене спочатку зачепила його фраза на чиюсь репліку про те, що сьогодні, мовляв, зібралося багато людей. Він сказав: «Людей багато, а чи багато серед них справді поетів?»  А втім він під час обговорення творів нікого не пригнічував, хоча й не всі автори  могли похвастатись довершеністю своїх текстів. Свої твори Чухліб інколи читав теж, але вони не обговорювалися. Це відбувалося у кінці засідання. Чухліб прочитував твір і всім ставало зрозуміло, як треба писати.

Після засідання студії відбувалася її, так би мовити, неофіційна частина. Всі, хто бажав взяти у цьому участь, скидалися по скільки там рублів, а потім дискутували вже в більш розкутій обстановці. Я думаю, у цьому була теж своя користь, оскільки сприяло більшому зближенню всіх нас, коли ми себе почували причетними до однієї справи, працівниками одного цеху.

Душею літстудії був Юрій Корнійович Домотенко, який у газеті був випускаючим редактором, а ще вів літературну сторінку під назвою «Соняшник», у яку поміщав кращі, з прочитаних на студії, твори. Це надихало авторів на подальшу творчість. Неважко уявити радість автора, який міг побачити свій твір надрукованим.

Сам Юрій Корнійович займався історією, написав багато книжок про історію нашого краю, серед яких були і художні твори у вигляді оповідань на історичні ж теми.

Не знаю, чому автор багатьох книжок довгий час не був членом НСПУ, а став ним тільки у 2015 році, фактично наприкінці свого життя.

Домотенко став керівником літстудії, коли Чухліб перестав приїздити на її засідання. Юрій Корнійович керував студією до 1996 року, коли повністю віддався роботі у Обухівському краєзнавчому музеї, кращому районному музеї в Україні, який фактично власноруч створив.

Найбільшу увагу відвідувачів музею привертають діарами, зроблені  Домотенком, присвячені минулому Обухівщині. Відвідувач може наче в натурі побачити  трипільське поселення чотирьох тисячолітньої давнини, і епізод з Трипільської трагедії початку минулого століття, і ярмарок в Обухові в позаминулому столітті. Кожен елемент діарам, кожну фігурку Юрій Корнійович ліпив власними руками, і вона, кожна з таких мініатюрних фігурок передає індивідуальність, свій характер.

Прикро, що наприкінці життя Юрію Корнійовичу довелося пережити образу, невдячність, коли його, творця музею позбавили посади директора закладу, залишивши простим у ньому працівником. Але цілком справедливо, що нині, після смерті Домотенка музей носить його ім’я.

На жаль, життя наше не вічне, але, як кажуть, кожна людина живе доти, доки її пам’ятають. Тому я хочу згадати тих, хто на моїй пам’яті був у вирі літературного життя на Обухівщині, зокрема, і в Українці, і кого вже немає серед живих.

Серед тих, хто тоді бував на літстудії, особливо вирізнявся Петро Швець, який теж працював у Києві, теж у видавництві «Радянський письменник», яке потім стало «Українським письменником». Після смерті Чухліба, Швець зайняв його місце головного редактора.

На Обухівській літстудії Петро Швець був безперечним авторитетом і як автор власних творів −− бездоганних віршів, і як критик.

До мене проявляв симпатію, не зважаючи на те, що я у той час писав ще російською мовою і у нього були підстави дещо мене зневажати..

Потім я до нього приїздив, це було на початку 1999 року, з проханням відредагувати мою першу книжку, що він і зробив.

Помер він у листопаді того ж року.

У витоків літстудії стояв теж нині покійний Михайло Гетьман, з яким мені, на жаль, не довелося познайомитися. Він у той час керував редакцією «Зоря Жовтня», але, хоча й сам займався літературною творчістю, при мені на літстудії не бував.

Проте досить часто на літстудії був присутній Адам Овсієнко, який, як ми знали, був першим офіційним керівником нашої літстудії у 1959 році. Про ту подію − створення літературного гуртка при редакції районної газети, яка тоді називалася «Колгоспна правда», була надрукована замітка у номері газети від 11 грудня 1959 року.

Поезію Овсієнка можна було почитати пізніше у літстудійних альманахах − вона дуже непогана, але на наших засіданнях він своїх творів не читав, лише коментував виступи інших літераторів. Коментував, правда, «однобоко», звертаючи увагу переважно на вдалі знахідки автора, але я якось не пам’ятаю його критичних зауважень щодо промахів.

З тих літстудійців, кого вже немає, читав на засіданнях свої вірші Микола Васильківський − один із ветеранів літстудії. Це була лірика. Про кохання, любов до рідного краю, спогади про матір, односельців. Все зроблено було добротно, можна сказати, бездоганно, тому майже ніколи не лунало на його адресу якихось зауважень. Останній раз ми з ним випадково зустрілися на похоронах В. Чорновола.

Після похоронної церемонії я з ним поїхав на Лівий берег, допомогти йому забрати з видавництва надруковану там його книжку. Він не міг швидко ходити через хворобу серця, а я, інколи забуваючи про це, прискорював свої кроки. На жаль, книжка тоді ще не була готова і ми повернулися до центру Києва і трохи порозмовляли, сидячи на лавочці на бульварі Шевченка.

Частим відвідувачем літстудії був і Володимир Терех, людина, як я дізнався, пізніш, вже достатньо літня, але на вигляд не здавався мені набагато старшим за мене. Писав він в основному прозу, і, можливо, тому практично нічого не читав на засіданнях, щоби не відбирати багато часу у присутніх. Висловлювався про твори інших авторів, але, як і Адам Овсієнко, в основному, коментуючи знахідки авторів, а не їхні недоліки.

Достатньо активно виступав на літстудії Микола Кулик. Це був один з найстарших наших літстудійців, який пам’ятав і двадцяті, і тридцяті роки, був учасником війни, пройшов німецький полон, з якого втік, зазнав потім органівських перевірок, але був виправданий, довоював і брав участь у взятті Берліна. Жив у селі Деремезна і ми інколи приїздили до нього в гості, з нагоди якихось подій: презентації книжки, ювілею чи подивитися виставку його картин, яку він влаштовував у власній хаті.

Картини він писав маслом, але частіш не на полотні, а на картоні. Серед цих картин деякі були достатньо оригінальні, такі, наприклад, як ластівки на дроті, що нагадували музичні ноти, хоча сюжети ці не виходили за межі тем про природу. Мені здавалося, що він не завжди вправно порався із світлом, але я не художник і не маю права бути критиком у цій сфері.

Як літератор він обрав, як на мене, найскладніший жанр − драматургію. Писав невеличкі п’єси і це у нього, у принципі, непогано виходило. Але завжди прагнув почути об’єктивний аналіз своїх творів. Одного разу навіть звернутися до товариства з проханням проаналізувати одну чи декілька із своїх п’єс і дати йому зауваження у письмовому вигляді. За це пообіцяв подарувати одну із своїх картин. Я взявся за цю роботу і отримав картину у подарунок.

Найстаршим членом літстудії була Лідія Ткаченко. Народилася у рік Жовтневої революції, але я при її житті не здогадувався про її вік, бо вона не виглядала такою вже бабусею.  Писала оповідання, гуморески − досить непогані, але якось я з одним її сюжетом категорично не погодився. І мені прикро, що я так і не зумів їй довести її неправоту. Мені і зараз ще приходять у голову нові і нові аргументи, я подумки сперечаюсь з нею, хоча вже більше двадцяти років її немає в живих.

Вона принесла на обговорення оповідання під назвою «Хачапурі», нехитрий сюжет якого полягав у тому, що вона, якось перебуваючи у Києві, сильно зголодніла і побачила на вулиці чергу до якоїсь невідомої їй страви, яка називалася хачапурі. «А що це таке?» -- запитала авторка і їй відповіли, що це такі пиріжки із сиром. «Як? Просто пиріжки із сиром? -- перепитала вона –Так чому ж вони називаються не по нашому, а чужинським іменем хачапурі?»  Це її так обурило, що вона не стала нічого купувати, хоча їй і дуже хотілося їсти.

Я, хоч теж не схвалюю захоплення деяких наших співвітчизників іноземними назвами, але виріс у Закавказзі і добре знаю і люблю цю страву. Тому намагався довести пані Лідії, що хачапурі не звичайні пиріжки з сиром, що вони мають свій особливий смак, але пані Ткаченко стояла на своєму і домоглася, щоби це її оповідання було надруковано в газеті.

Я тоді не знав її біографії, а потім прочитав в альманасі, що вона у роки війни працювала економістом на Закавказькій залізниці. Невже вона в Грузії ніколи не чула про таку страву і не куштувала її?  Нині я знаходжу тисячі аргументів, які могли б переконати Ткаченко. Чи обурює її, наприклад, назва «плов», якщо це фактично є рисова каша з м’ясом? А їла би вона суп харчо, який мабуть слід було б назвати просто супом з рисом. А що сказав би, наприклад, француз, почувши назву «борщ», а йому пояснили б, що це такий собі суп з капустою? І росіянин міг би обуритися і не стати їсти той же борщ, якби йому сказали, що це приблизно те ж саме, що щі! Але Лідії Ткаченко немає вже на світі, і я нічого не зможу їй довести.

Літстудія в місті Українка була створена наприкінці дев’яностих років, деякою мірою, як противага районній студії, у якій, як здавалося самодіяльним літераторам з Українки, проводилася не зовсім правильна політика щодо видання студійного літературного альманаху. Літератори з Українки вирішили збиратися ближче до своїх домівок і видавати власний альманах.

У нас було кого друкувати. Наприклад, Олега Золотухіна. Він був чудовим поетом, але писав виключно російською мовою. Видав три книжки: дві поетичні, третя складалася із паліндромів, висловлювань, які читаються однаково як вперед, так і назад. Один із його паліндромів містив 4444 знака, що перевищувало зареєстрований на той час рекорд Гінесса більш, ніж на тисячу знаків. Той паліндром містив «лише» 3333 знака.

Життя Олега якось не склалося. Він дуже кохав свою жінку, але вона розлучилась з ним через його, так би мовити, безвідповідальне ставлення до життя. Схильний був до авантюр. Кинув роботу, зайнявся якимось бізнесом, але його притиснули рекетири і бізнес довелось кинути. Жив випадковими заробітками, а останні роки життя буквально голодував. Опустився до рівня бомжа, запустив бороду і неможливо було переконати його поголитися.

Він досяг пенсійного віку, але пенсії так і не отримав. Для цього йому треба було взяти з останнього місця роботи довідку, а він її так і не взяв, тому що для цього йому треба було проїхати з десяток кілометрів автобусом до комбінату, де колись працював. Коли у 2009 році він помер, я дізнавсь від його колишньої дружини, яка на двійку місяців пержила його, що він хворів відкритою формою туберкульозу. На жаль, діти його через образу матері настільки зненавиділи батька, що навіть не поставили хоч би якого хреста на його могилі і її вже через кілька місяців неможливо було знайти серед інших нових могил.

Дуже талановитим поетом, але теж російськомовним був Павел Аватар(Сидоренков). Про його існування я дізнавсь від його матері, яка на ринку продавала його саморобну книгу. Це було десь у вісімдесятих роках. Я розгорнув ту книгу і побачив, що автор її справжній поет. «А чому такий чудовий автор ніколи не буває на нашій літстудії в Обухові?»-- запитав я. «Та він не полюбляє таких спілкувань – відповіла жінка. – але, якщо хочете познайомитися з його віршами, купіть цю книжку». Вона назвала сміховиську суму, і я став власником цього самвидава.

Цікаво, що через багато років, вже після смерті Аватара-Сидоренкова його діти дуже наполегливо вимагали від мене повернути їм цю саморобну книжку, погрожуючи навіть судом, і я їм її віддав, хоча сказав, що краще б вони видали його справжню книжку, яку я зверстав для Павла при його житті, але видати її він так і не встиг.

Він, нарешті, появивсь у нас на літстудії в Українці, після, як ми дізналися, відбуття терміну покарання, яке йому присудили за злочин, який, за його словами, він не коїв. Але ми не дуже намагалися довідатися про ту його справу. Я йому відразу віддав його книгу, але він її мені повернув.

Приносив на студію кожного разу чудові вірші на різноманітні теми: і історичні, і філософські, і політичні, і церковні, і також любовні. Незначна частина віршів була присвячена і в’язничій темі. В його віршах відчувалась начитаність, але і брак фундаментальної освіти. Помер він несподівано для всіх нас, адже був він ще відносно молодою людиною.

Одним із перших керівників Українківської літстудії був Микола Заєць. В радянські роки вийшла друком його дитяча книжка стотисячним, як казали, накладом, але до нас вона не дійшла. Її після виходу з друку розкупили так швидко, що навіть у самого автора не залишилося жодного примірника. Мабуть, авторські примірники він всі роздарував.

Микола Заєць у свій час відвідував і Обухівську літстудію, і мене він вражав своєю плодовитістю. Особливо йому вдавалися дитячі вірші, в яких він любив погратися словом, посмакувати звуки, але певна частина творів присвячувалась і патріотичній тематиці.

На Обухівській літстудії ми познайомилися із Валерієм Вергуном. Він тоді писав переважно про природу, любов до рідного краю, але дуже полюбляв ритися у словниках, вишукуючи якісь такі, що не всім відомі, вважаючи це, так би мовити, «вищим пілотажем» в поезії.

Після смерті Миколи Зайця він став керувати літстудією в Українці, офіціально оформив її, і у якийсь час навіть вирішив, що він є власником літстудії, оскільки він подавав до міськради установчі документи. Я мав свій досвід створення громадських організацій, знав, що після створення організація живе за демократичними законами, де саме члени організації є вищим керівним органом, але Валерій цього не знав.

Мені, в решті решт, було байдужо, хто буде керувати літстудією. Головне, щоб вона працювала. Але Валерій домігся на зборах перемоги своєї позиції, і більш після цього жодного разу не зібрав літстудію. Я намагався сам збирати людей, але збиралися якось неохоче, недружньо, і, врешті решт, літстудії фактично не стало.

Треба сказати, що не стала збиратися і літстудія в Обухові. При Юрії Домотенкові вона збиралася у його музеї, потім знайшла притулок в Обухівській музичній школі, а коли місцева влада звільнила і директора музичної школи, обухівчани почали збиратися у нас, в Українці. Але у зв’ язку із ковідним карантином припинилися і ці зустрічі. 

Але повернусь до літстудії імені Григорія Косинки. Найтитулованішим літератором тоді був у нас Степан Гриценко. Він писав дотепні віршовані гуморески, які у свій час друкувалися у періодичних виданнях всього Радянського Союзу. Його гуморески були перекладені багатьма національними мовами союзних республік і він об’їздив з ними майже весь Союз, виступаючи зі сцени, де читав не лише свої, але й твори видатних українських гумористів.

Гриценко був редактором першого номеру нашого літературного «Українка» який спочатку замислювався під назвою «Стугна» за однойменною назвою річки, що впадає в Дніпро біля нашої Українки.

Спочатку редагування альманаху доручили мені і я погодився, запропонувавши і назву «Стугна». Але, коли я познайомив із версткою альманаху Степана Гриценка, він із сумом сказав, що не таким уявляв собі наш альманах. Він запропонував вилучити з нього твори всіх наших російськомовних авторів, чим сильно мене засмутив.

Я теж, як патріот, вважав за правильне, що в Україні повинна функціонувати лише одна державна мова. Вища освіта і все діловодство повинні бути лише українськими, але наша Конституція не забороняє творити іншими мовами. Тому я висловив протест проти такої постановки питання, не уявляючи собі, як ми можемо залишити за бортом альманаху Золотухіна, Аватара, і інших, теж талановитих російськомовних авторів, з якими спілкувалися на літстудії. Але Гриценко швидко знайшов однодумців у лиці Миколи Зайця і Валерія Вергуна, і вони вирішили відсторонити мене від редагування.

Я ж не полишав думки видати альманах з усіма нашими студійцями, тому заявив, що свою назву «Стугна» їм не віддам. «А як же ми будемо називати свій альманах?» -- спитав Грищенко. «Назвіть його «Українка», -- сказав я, і Гриценко полегшено погодився.

Я у перший номер своїх творів, із солідарності з відстороненими товаришами, теж не подавав, але потім знайшов вихід. Запропонував друкувати російські вірші в українському перекладі, і з цим погодилися майже всі наші російськомовні поети. Я сам взявся перекладати їх, і в цьому процесі взяв участь навіть сам Степан Грищенко, переклавши один з віршів Олега Золотухіна.

Потім альманах редагували Микола Заєць і Валерій Вергун. Мушу сказати, що як редактор Валерій був не вельми делікатним  по відношенню до авторів, зокрема, до моїх матеріалів, і що мене особливо обурило, до моїх перекладів. Я намагався передати якомога точніше думки авторів, а Вергун влізав із своїми поправками, не погодивши їх зі мною. Поправки ці були абсолютно недоречними, спотворювали думки авторів, і я дав собі слово більше не брати участь у альманасі. Але альманах і так з часом припинив своє існування.

В останні роки життя Вергуна ми з ним спілкувалися переважно по телефону, тому що він перебрався жити до синів у Київ, де й помер. Для мене це була неабияка втрата, тому що, попри інші непорозуміння, ми були багато в чому однодумцями, йому першому я читав свої твори і він часто давав мені слушні поради.

Рівень наших літстудійців був, звичайно, різний, але навіть слабкі літератори могли згодом значно підняти свою планку. Володимир Мельник прийшов до студії у достатньо літньому віці і, можливо, до того вважав, що він вже є досвідчений поет. Такі думки навіть проривалися десь у його віршах. Але на літстудії почув критику і вона йому явно не сподобалася.

І все ж він не кинув студію, приходив ще і ще, і видно було, як він росте, як літератор. Став писати у тому числі і прозові твори −− короткі оповідання, у яких використовував цікаві образи. І вірші виходили з кожним разом кращими. Довго не міг зрозуміти, навіщо потрібна другорядна рима. Я погоджувався, що він має право другорядні рими не використовувати, бо для народної творчості це характерно. Але другорядна рима прикрашає вірш, робить його більш досконалим і він, врешті решт, почав таку риму використовувати. В останній його книжці всі вірші вже мають і другорядну риму.

Не дуже ретельно ставився до другорядної рими і Микола Перекопай, який писав в основному гумористичні вірші. Сюжети його були дотепними, але він байдужо ставився до більш ретельної праці над твором. Правда, коли йому пропонували більш вдалу редакцію, не заперечував.  Писав і політичні вірші, в основному, короткі сентенції, з використанням якогось, багато разів продуманого, образа. Перекопай відносився до старшого покоління наших літстудійців і його смерть, певно, нікого не здивувала, хоча він зовні тримався достатньо добре і навіть, кажуть, перед самою смертю збирався одружитися з однією з наших поетес.

Гумор писав і Віктор Доценко. Він на літстудію приходив не часто, а якщо приходив, нікого не критикував. Але його творчість знайшла собі куток на сторінках альманаху «Українка».

Якось завітав до нашої літстудії теж літня людина – Вадим Горєлов. На жаль, того разу я чомусь на засіданні не був і познайомився з Горєловим дещо пізніше, не пам’ятаю вже, при яких обставинах. Він поскаржився мені, що на літстудії його зустріли непривітно, розкритикували, і він більше туди не піде. «Вони розкритикували мене за те, що я пишу, як Пушкін!» -- поскаржився Вадим Зіновьєвич. «Мабуть, вони хотіли сказати, що ви пишете як у дев’ятнадцятому столітті?» -- зауважив я.

Через деякий час він дав мені почитати свої твори і попросив допомоги у редагуванні. Твори були вже кимсь набрані – не менш, як сотня віршів, і кожен на окремому файлі. Мене це страшно дратувало – кожного разу відкривати і закривати файл, а крім того, він не терпів ніякої критики і мої щирі спроби, допомогти йому виправити вірш, ні до чого не приводили. Він казав, що цей вірш треба просто викинути, але і решту віршів могла спіткати така ж сама доля. Врешті решт він забрав свій матеріал і хтось інший зверстав йому книжку.

Видав він її дуже швидко, бо хтось з місцевих підприємців дав йому на це гроші. К потім почали з’являтися інші його книжки такого ж ґатунку. Тепер йому вже, з якихось причин, допомагала влада видавати весь цей його, відверто кажучи, непотріб.

Писав він не лише вірші, а й прозу такої ж якості. Це були книжки на тему історії нашої електростанції, а також книжка мемуарів, які я хотів би мати у своїй бібліотеці. Кожна фраза в цих книжках викликала сміх і могла би увійти у рубрику «Навмисно не придумаєш» на гумористичній сторінці якогось видання. Взагалі то, мені соромно писати такі речі про людину, якої вже немає на світі, але я намагаюсь передавати все, як було, або як я це бачив.

Не був літстудійцем, але бавився літературною творчістю Анатолій Кондрашевський. Я пишу «бавився, тому що вважаю, що йому цим не слід було займатися. Писав він відверто слабкі вірші, хоча видав книжку, якою, мабуть, пишався.

Але йому було чим пишатися і без літератури. Він був неабияким музикантом: грав на великій кількості народних музичних інструментів, деякі з них, такий як сопілка Кондрашевського винайшов сам. Але почав втрачати слух, що для музиканта є подвійна трагедія. Потім до цієї хвороби приєдналися інші, що в решті решт і звело його в могилу.

Останній, кого хочу згадати з покійних літераторів Українки, був Сергій Литовченко. Він теж не був частим відвідувачем засідань літстудії, може, й тому, що йому важко було ходити, хоча був він ще відносно молодою людиною. Я не знаю, якою хворобою конкретно він страждав, але ледве пересувався, частіш за все у супроводі своєї матері.

Писав досить непогані вірші, інколи проникливі оповідання. Теми віршів можна визначити назвою одного з його циклів віршів «Подранки». Це і наркоманія, і інші проблеми молодих.

Він мав середню медичну освіту, а також закінчив Інститут журналістики Київського державного університету. Друкувався у районній і обласній пресі. Був позаштатним кореспондентом газети «Обухівський край».  Не пам’ятаю вже в якому році, брав участь у Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Поетичний рушник» для літераторів з обмеженими фізичними можливостями, що проходив на Обухівщині. На цьому конкурсі він посів перше чи друге місце.

Я, можливо, згадав не всіх покійних літераторів, хто жив, творив у нашому місті і районі. Написав саме про тих, кого добре знав, пам’ять про кого досі пече моє серце. Хочеться, щоби про них знали і інші.