Коли хтось помирає, моя мама емоційно каже: «Як люди капають!» Мабуть, так і є: людина прожила, відійшла і, як так крапля, пішла в землю…

Ще досі не можу звикнути, що Олексія Підлуцького вже не побачу на вулиці, за столиком, удома, в університеті. Ще 16 липня ми зустрічалися на мовному пікеті під Верховною Радою. А тоді пили в колі друзів каву в «Енеї» на Банковій.

Олекса Підлуцький – цікавий оповідач. В цьому переконалися ті, хто 16 липня побачився з ним уперше (і, на жаль, востаннє).  Розмова торкнулася нашого з Олексою знайомства, яке почалося майже відразу після мого переїзду в Київ 1 жовтня 1986 року. Я, спраглий усього українського, яке почало то там то сям з’являтися в столиці, особливо на щоденних вечорах у кількох місцях, у знакових локаціях Києва. Я з головою пірнув у вир національного життя і дуже швидко ввійшов у коло, в якому був й Олекса. До цього кола мене ввів його однокласник, славної пам’яті Віталій Никитюк. Воно було нешироким, але цілющим, як, я б сказав, карпатське повітря. Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Олександр Сомик – ті, хто писав вірші або любив їх до нестями і декламування під час дружніх зустрічей…

Олекса і Віталій Никитюк – дивовижні кияни, які зберегли живу українську посеред кількамільйонного русифікованого міста, ворожого до «мови селюків». До речі, Віталій, технар за освітою, як і Олександр Сомик, писав новели. Деякі були опубліковані в «Сучасності».

Пригадую, Олекса якось зізнався мені, що вже з рік чи й більше хоче знайти в Києві тих, хто розмовляє українською на вулицях. Удома в нього була українська, батьки, яких мені довелося бачити, були українськомовними. І батько Олекси, і, здається, мама працювали в УНДІП’і, Українському науково-дослідному інституті педагогіки, куди в аспірантуру я вступив у 1986 році.

Українськомовна людина, тим більше дитина відчувала щоденний неймовірний психологічний (а іноді й фізичний) тиск і вплив, тому більшість киян на вулицях спілкувалися російською. То я й питаю Олексу (як, до речі, фахівець з методики викладання іноземних мов): «А Ти чекав, що хтось до Тебе заговорить українською? – Ну так». Тобто, спрацьовував психологічний бар’єр, відомий при вивченні іноземних мов, коли є постійний страх дискомфорту через помилки чи через відступ від «норми».

Під час останньої зустрічі 16 липня він з притаманним йому легким гумором переповів історію, про яку я дізнався не так давно, а присутні за столиком «Енея» – вперше. Олекса згадав, як ми були разом на Республіканській шкільній олімпіаді з географії у Львові – він у київській команді 9-класників, я – в складі збірної Франківської області. Я ще й уточнив, чому 9 клас, адже він на рік молодший. «Бо я в 6 років пішов у школу».

«Він мене питає: «А ти чув, як я співав «Прилетіла ластівка?», – розповідав Олекса. – А я відповідаю, що ні. І Тарас такий здивований був».

Але того далекого 1971 року ми не зустрілися. Аж через 15 років нас звела доля, і ми приятелювали аж до того, як він «капнув».

Згадується дуже багато всього – і кава в «турочці», яку я готував у гуртожитку на Несторівському провулку біля Львівської площі (він її дуже смакував), і його розповіді про родину, яка належала до «хлопоманів». Я зі здивуванням виявив, що він вільно читає польською і знає польські пісні, яких я ніколи не чув.

Окрема сторінка – наша співпраця. Коли він був завідувачем відділу газети «День», там з’явилися мої матеріали на французькі теми. Саме йому і його редакторському професіоналізмові можу завдячувати за ті нечисленні публікації в цьому виданні.

Якось він запросив мене до своїх студентів-міжнародників в університет Шевченка. Я був трохи заскочений, бо ганяв по життю, як той заєць з казки про зайця і їжака і навіть не мав часу подумати, що моя журналістська робота може бути цікавою. Але він мене запевнив у протилежному і попросив для ілюстрації принести свої звукові файли з передач радіо «Свобода». Презентуючи мене своїм студентам, він сказав щось на кшталт, що від нього (тобто, від мене) ви можете зрозуміти базові речі в радіожурналістиці. Через роки одна журналістка, запросивши мене на розлоге інтерв’ю, зізналася, що вона була тоді на тій парі, яку я проводив на запрошення Олекси Підлуцького.

Коли він редагував «Євробюлетень», запропонував мені написати кілька матеріалів-портретів. Це був цікавий етап у моїй творчій біографії. Тоді, зокрема, як футбольний уболівальник і любитель французької мови написав про Зінедіна Зідана. Сам процес роботи над цим матеріалом був захоплюючим. Інакше і не могло бути з Олексою.

Олекса був чудовим журналістом-міжнародником. На відміну від багатьох викладачів Інституту журналістики, він писав постійно. Але був також і публіцистом. Його своєрідна міжнародна публіцистика вилилася в серію статей на шпальтах тижневика «Дзеркало тижня», які потім оформилися в книжку. Перше видання «Постаті XX століття» було ще не таке об’ємне і містило сім портретів, а четверте видання, до якого я написав передмову, нараховувало 25 розповідей про політичних лідерів XX століття. Я тоді підкреслив «легкість стилю, за якою вгадується не лише талант Підлуцького-оповідача, але й опрацювання колосальної кількості матеріалів. Вже сьогодні це видання може служити навчальним посібником для студентів».

Він постійно доопрацьовував свої «портрети», додавав нові, дав іншу назву – «Лідери, що змінили світ». Вже й не знаю, скільки видань, більшість з яких зберігаю з його дарчими підписами у своїй бібліотеці, вийшло усього.

Олекса Підлуцький написав першу рецензію на працю Алена Безансона «Свята Русь», яку я переклав, в газеті «Дзеркало тижня». А прочитав переклад ще в сигнальному варіанті. До речі, домовлялися, коли підготую до друку свої вибрані статті, він «віддячить» мені також передмовою. Дуже шкодую, що цього реалізувати вже не вдасться.

Справді талановита людина не має часу на заздрість до того, що роблять інші. Нерідко не мають часу, щоб допомагати іншим. В Олекси поєдналися відсутність заздрощів і професійна допомога іншим.

Олекса був професіоналом з великої літери, ґрунтовний у всьому. Якщо він їхав до Туреччини, то не просто купатися і засмагати. Він кожен раз вивчав цю країну – і на рівні людей, їхньої психокультури, й історичні місця. А потім дуже цікаво і в деталях оповідав. Якби він мав за план написати щось на цю тему, то це було б не менш цікаво і ґрунтовно, як про політиків.

Любив життя у всій його повноті, мав добре почуття гумору. І був природним, не показував своєї вищості, але й знав собі ціну.

Спочивай з Богом, друже.