Юрій Георгійович Титарів народився 26 вересня 1948 року у містечку  Сватове Луганської області в  

родині вчителів. Помер 11січня 2018року в селі Княжичі.

А поміж цими двома датами нелегка суперечлива доля непересічної людини. Бажав стати журналістом але підкорившись обставинам ,здобув професію агронома. Все життя працював чесно самовіддано та мрія про творчість ніколи не покидала Юрія. Врешті лиш після того, як вийшов на пенсію знайшов у собі сили і мужність,щоб нарешті реалізувати  свою давню мрію.

Рядки скупі, проте яка трагедія людського духу.

Нині легко було б вживати оте «якби». Що було б, якби відразу пішов за покликом своєї долі і став журналістом, що встиг би створити, яких би висот досяг? Проте ні історія, ні життя не знають отого «якби». Життя  пишеться відразу ,без чернеток.

Цю трагедію ,можна було помітити лиш по легким обмовкам ,адже Юрій не мав схильності обтяжувати своїми негараздами навіть друзів. Всі ми знали про його невиліковну хворобу , проте навіть у відвертих розмовах поводив себе мужньо і навіть з легкою іронією щодо своїх негараздів. І тільки в його поезіях раз у раз проривались смертельна втома і печаль. А ще він стоїчно боровся зі смертю і понад усе прагнув реалізувати себе,як творчу особистість. В розмовах зі мною завжди були плани на майбутнє, так ніби він юнак і попереду безліч часу. Та втім, попри свій вік, Юрій Титарів і був таким юнаком,запальним. жартівливим,повним наснаги і віри в себе та Україну. Не бажав здаватися і не здався.

  Не час оцінювати поезію Юрія Титарева , наскільки вона довершена. Але час вчитатись в рядки його віршів, бо саме вони віддзеркалюють справжню суть Юри як людини,його прагнення,його біль,надії. Бо саме поезія Юрія, нині для нас, вже посмертний урок громадянства,патріотизму, урок без надмірності фальшивого пафосу,гучних слів а тому щирий,справжній.

 Ми часто вживаємо заяложений вираз «Вічна пам'ять». Але пам'ять про людину залишається лише в тому,що вона встигла зробити при житті. Якось Юрій зауважив з легкою іронією і смутком,що не встигає відібрати більш якісні вірші,систематизувати їх. Проте ці вірші є,вони написані. І чи не наш обов’язок,зібрати спадщину Юрія Титарева,систематизувати,підготувати до видання? Адже пам'ять про поета,це його поезія. Дякувати Роману Кухаруку, пам’ятником Юрію Титареву залишилось також і його діалог з Юрою в програмі «Тримай живе слово». Цей діалог відбувся незадовго до смерті Юри і тепер те дійсно живе слово сприймається вже інакше аніж,тоді наживо в ефірі. В якійсь мірі,це вже заповіт для нас живих.

  Давні латиняни залишили нам сентенцію:  «Пам’ятай про смерть» . І ходимо,діємо ми під цим Домокловим  мечем. Особисто для мене Юрій Титарів ,як мудрий вчитель , дав урок і як жити, і найголовніше ,як зуміти мужньо і гідно зустріти свою смерть. Юри немає,залишилась пустка,яку нічим не заповнити, залишилась біль, яку нічим не вгамувати. Та ще ,залишилося відчуття вини.

Бо ми чудово вміємо «роздраконити» одне одного, вивести з рівноваги, завдати болю ,та ще не навчились оберігати своїх  ближніх,товаришів,колег. А життя  таке коротке, що й оглянутись не встигаєш. І ось думаю, скільки ж потрібних слів, я не встиг сказати Юрі. Чому він завжди умів вчасно знайти потрібні слова, щоб втішити,підбадьорити, чому я не зумів . Ці слова  так потрібні були йому саме живому. А тепер запізно і говорити їх, і каятись.

Пам’ятаємо про неминучість смерті а отже і про те, що все потрібно робити вчасно.

Анатолій Горовий.