ПІШОВ  У ІНШІ  СВІТИ  ДОКТОР

 УКРАЇНСЬКОЇ  ЖУРНАЛІСТИКИ

Ігор Леонідович Михайлин покинув цей світ, де ми на щедрій багатствами для життя планеті  проходимо  випробування  на  людяність і на право  не називатися, а справді бути творцями.  Він, доктор філологічних наук, професор, засновник і майже два десятиліття керівник кафедри журналістики Харківського Національного університету, автор більше трьох десятків книжок, пройшов ті життєві випробування на «відмінно», як перед цим і навчання студентом у цьому закладі, на вулиці Гоголя, 7. 

Доля подарувала мені можливість творчо зростати разом з Ігорем ще під час того навчання в колі друзів. Після утворення в 1974-му році в Рогані, що під Харковом, свого роду неформальної організації під назвою «Вчена рада» (а нас в ній було семеро) ми ділилися в ній своїми творчими знахідками в поезії і в прозі, випускали рукописний журнал «Орган» і (рукописний же) «Дискусійний збірник», де кожен відстоював свої погляди на життя, яке тоді (на відміну від сьогодення тотальних перемін) виглядало застиглим у своєму розвитку. Але вже тоді. у віршах Ігоря Михайлина  та в його тривожних роздумах про майбуття  відчувався потяг  до розкриття таємних глибин людяності і творчості. Я й досі, через десятиліття, пам’ятаю  деякі рядки з тих його віршів, бо вони вражають своєю неповторністю творення образів. Як ось ці, наприклад, що розповідають про життя  як піднімання сходами: «Крокую по сходах, крокую по людях. Ти – не сходинка, ти – площадка, Зупинюсь, запалю сигарету…». Це він написав, коли йому було всього лише трохи за двадцять. На жаль, за кілька років після того поет-філософ Ігор Михайлин залишився в минулому. Але разом з тим знаменито, що замість нього з’явився  неповторний за своїм підходом до аналізу літератури (а потім – і журналістики) науковець-дослідник.  Причому таким він залишився до кінця свого життя: постійно в роботі з написання книг і статей, постійно – в читанні лекцій для студентів, а ще – в проведенні засідань Харківського історико-філологічного товариства в ролі його керівника.

Як це не прикро, але після смерті Ігоря Михайлина треба визнати, що тепер на полі боротьби з наступом на людяність і на творчість нахабної посередності в літературі, в журналістиці і взагалі в повсякденному житті стане важче.  Відзначу, що від нас пішов Доктор (так, з великої літери!) не тільки… наук, а української журналістики. Адже він своїм словом створював у ній смисли для подальшого розвитку, застерігав її від перетворення в піар-обслуговування інтересів та запитів пануючого в молодій Україні олігархату, постійно дбав про збереження її національної основи. Так, ще до Революції гідності і до російсько-української війни, майже десять років тому, він писав у одній зі своїх статей у книзі «Журналістика як всесвіт», яка вийшла у Харкові в 2008-му році:

«Українському журналістові сьогодні особливо важко. Сучасне українське суспільство сформоване попередньою трьохсотлітньою колоніальною політикою Росії. Воно розчахнуте навпіл. І це зовсім не те розділення, яке виникає в кожній країні після виборів, коли приходить сила, за яку проголосує 51% виборців, і тепер вона має політичні підстави нав’язувати свою волю решті 49%. Нам сьогодні так бракує тих десятьох мільйонів українців, завбачно винищених Москвою в Голодомор 1932–1933 рр.! Якби вони не пішли з життя, сучасна політична конфігурація була б зовсім іншою… Український журналіст може бути правдивим, лише стоячи на одній позиції зі своїм народом. У цьому полягає його моральний обов’язок. Він має не лише можливість, але й обов’язок нести українському народові «свою», тобто цього народу, правду. Створювати для нього адекватну картину світу, а критерієм і запорукою правильних інтерпретацій є для нього вірність національним ідеалам і загальнолюдській моралі».

Ці слова – як заповіт  українським  журналістам (та й всім українцям, які хочуть знати правду про події, що відбуваються в країні та в світі в цілому).

Лише трохи більше тижня  минуло з часу нашої останньої з Ігорем Михайлиним розмови телефоном, коли він наголошував на тому, що взагалі журналістика (не про просте репортерство йде мова)  дуже близька до  філософії, бо  теж створює нові смисли, вносячи їх у повсякденне життя через різні медіа. Причому говорив він про це не вперше.

Ці рядки я пишу в той час, коли Ігоря мають уже ховати на цвинтарі. Важко таке усвідомлювати….  Він пішов на той світ четвертим із нашої «сімки» ще студентської «Вченої ради», яка була дуже критично налаштована до оцінки навколишнього, де ми вчилися один у одного мислити самостійно. А перед ним пішли Володимир Рудь, Олександр Білецький і Ігор Костін.  

Царство тобі небесне, Ігорю!

                Сергій Зінченко, редактор газети «Промінь просвіти Є», м. Кривий