Я хочу буть травою…

І вже — трава, я хочу буть травою, 
Не треба квітів — просто так, травою, 
І не шуміти, лиш рости травою, 
Ногами — в землю, в сонце — головою…

Марія Влад

       У кожного з нас є перший учитель. Ні, не шкільний. Вчитель життя і надії, любові і  віри, професійності  і майстерності. З висоти прожитих літ   розумієш, що всі ті, що були першими, трапилися на твоєму шляху зовсім невипадково. Так мало  статися. І не інакше.
Моєю першою вчителькою віршування,  віршотворення була Марія  Влад. Ото треба ж було  їй, молодій  журналістці, потрапити на роботу саме в наш  Богом забутий район, отримати посаду  в редакції районної газети у відділі листів  і вже тоді , як тепер би сказали, на волонтерських засадах, навчати  в самотужки організованій літстудії малих школяриків  з усього району  любові до слова, до поетичного рядка, возитися з нами   в екскурсійних автобусах по Україні, ночувати в  невідремонтованих гуртожитках бідних райцентрівських  професійно-технічних училищ і до ранку  говорити  про поезію, про зорі , про кохання і так, ніби між іншим,  - про  гігієну для дівчаток, про шкідливість цигарок  для хлопців. Та про що ми тільки не говорили! Це була якась потреба її  щирої душі  - піклуватися  про когось, віддавати  свої знання і радіти  плодам своєї праці. На такому духовному піднесенні  протягом  саме ставищенського періоду життя ( 1972- 1980 р.р.) були написані  найкращі   збірки поезій Марії Влад, яка вже на той час була членом НСПУ.
                 Життя само вирішує, коли людей звести і розвести. Довгі роки згадкою про  першу вчительку були її книги, які я ретельно вишукувала  в бібліотеках. А  потім  покійний Микола Біденко( царство  йому небесне)  дав  прочитати  свої вірші, серед яких знайшла присвяту Марії Влад. Ми з Миколою поговорили про Марію, про  її   глибоку  автентичну поезію, про те, що вони добрі знайомі і , мабуть, через це  моя  вчителька  стала до мене  ще ближчою.
За  такий короткий період часу не стало Миколи  і не стало Марії.  Нещодавно ми розмовляли з пані Марією по телефону, згадували Миколу, домовлялися  про зустріч. Я дуже хотіла , щоб вона  пораділа з того, що її учні не забули все, чого  вона  навчала.

Влад (Ганцяк) Марія Миколаївна народилася 25 серпня 1940 р. в с.Розтоки  Івано-Франківської обл. 

       Вірші почала складати в ранньому дитинстві. Друкувалася з 1950 р. Має вищу журналістську освіту.  Письменниця, журналістка, громадська діячка. Авторка трьох прозових книжок, численних ліричних та релігійних збірок. Працювала журналісткою, зокрема в газеті "Літературна Україна", і редактором журналу Welcome to Ukraine. На Українському радіо вела культурологічні програми. Член НСПУ з 1972 р. Поезїі та статті друкувалися в багатьох країнах світу. 1980-1988 рр. - працювала в газеті "Літературна Україна".
     
       Працювала в РУСі, була співфундатором створення Жіночої громади РУХу, Спілки солдатських матерів.
       
       Автор поетичних збірок "Грають в дримби вітри", "Живиця", "Мелодії травня", "Віно", "Чиста злива", "Час пробудження птиць", "Мова полонин", "Біла днина", "Вірші та поеми", а також етнологічної книги "Стрітеннє". 
       
       У 2000 р. вийшла книга новел релігійно-етичної тематики "Який цей світ". Творчі набутки Марії Влад сягають 10 збірок і  понад 200 літературних творінь (вірші й поеми, новели й оповідки), а ще - численні публіцистичні та журналістські дослідження.
       
       Учасниця багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових, релігійних, літературних форумів і конференцій, автор радіопубліцистичних програм. 2003 року стала лауреатом премії "Благовіст" за книжку "Який цей світ". В 2009 році отримала звання дипломантка конкурсу "Коронація слова" за роман "Святий Йосиф Обручник". Марію Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги III ступеня та журналістською відзнакою "Золоте перо".

            Шкода, що не так часто згадують митців, доки вони  ще творять, пишуть, дихають. Впевнена, що   зараз посиплються некрологи не тільки від людей, які знали  і працювали разом з Марією  Влад, а від людей, які  не  спромоглися за життя сказати їй щире, добре слово  чи зробити  добре діло. Бо насправді   вона  їх  заслужила . Хай з Богом спочиває.

Тетяна Іванчук