Спинилось серце відомого громадського діяча, дисидента, правозахисника, багаторічного політв’язня радянських таборів і тюрем – Олеся Сергієнка. Він був людиною високих моральних якостей, його поважали за порядність і некорисливість у всіх соціальних проектах, які він реалізовував.

ОЛЕСЬ СЕРГІЄНКО відійшов у вічність 24 вересня 2016 року

З кола шістдесятників. Політв’язень. Громадський і політичний діяч.

Щиро співчуваємо дружині, синові, доньці, родині, друзям і соратникам.

Народився Олександр Федорович 25 червня 1932 року в с. Тьоткіно Глушківського р-ну Курської обл., Росія – помер 24. 09. 2016р. у м. Києві.

Походив з родини викладачів м. Дніпропетровська. Мати, Мешко Оксана Яківна, інженер-хімік, уродженка с. Старі Санжари на Полтавщині, походила з великої козацької родини, що чинила опір і царському, і більшовицькому режимам і фактично вся була репресована. Батько Олеся, Сергієнко Федір Федорович, економіст, з Гуляйпільського р-ну Запорізької обл., член забороненої більшовиками 1924 р. Української Комуністичної партії (боротьбистів), був ув’язнений 1924 і 1934 р., мусив еміґрувати в Тамбов. Там родина мешкала з 1936 до травня 1944 р..

Під час війни батько був призваний у діючу армію. 25.11.1941 від німецької бомби загинув 12-річний брат Олеся, Євген.

Влітку 1944 р. мати з сином Олесем повернулась у Дніпропетровськ до бабусі Марії Граб, а в січні 1945 вони перебралися в Київ, де батько після госпіталю й демобілізації працював фінінспектором.

Влітку 1946 р. родину розшукала осиротіла під час війни старша мамина сестра Віра Худенко – мати і дружина учасників оунівського підпілля на Рівненщині. Невдовзі її було заарештовано, а 19.02.1947 і Оксану Мешко, яка намагалась адвокатськими зусиллями спинити невблаганну каральну машину. Присуд ОСО (особое совещание) – по 10 р. концтаборів кожній нібито за намір вчинити замах на М. Хрущова. У вересні Олесь із бабусею мав півгодинне побачення з мамою перед її етапом. Його і бабусю з жалюгідного помешкання влада викинула на вулицю.

1950 р. Олесь закінчив Київську школу № 92, того ж року вступив до Київського сільгоспінституту. 1951 р. поховав бабусю Марію. Жив у кімнатці, де ледве вміщалося ліжко.

1953 р., за показами товариша, Олеся Сергієнка вперше притягнено МГБ в справі гуртка студентів-філологів, і тільки смерть Сталіна врятувала його від неминучого арешту.

У травні 1956 Сергієнко був викликаний у КГБ з приводу провокаційного листа з ув’язнення від шкільного товариша під назвою „Що робити?". Після ХХ з’їзду КПРС притягти його до відповідальності не було можливості, але сесія була зірвана і він змушений був після 4-го курсу залишити навчання. Тоді ж, у червні 1956 р., повернулася з ув'язнення і була реабілітована його мати. Працював інженером-механіком. Почав будувати з матір’ю хату на Куренівці. У грудні 1958 помер батько.

У 1963 р. О. Сергієнко поступив у Київський медінститут. Це був початок і розквіт руху шістдесятників, в якому Олесь Сергієнко взяв найактивнішу участь. У квітні 1965 взяв участь у дискусії гуртка української літератури в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена репресивними методами.

28.05.1966 за спробу потрапити на міський вечір пам’яті Івана Франка разом з Миколою Холодним заарештований на 15 діб. 1967 р. виключений з інституту. 22 травня 1970 р. біля пам’ятника Т. Шевченку Сергієнко закликав шанувальників поета залишитися після офіційного фестивалю, читав його вірші. Активно розповсюджував літературу самвидаву.

З 1965 р. мати Сергієнка, Оксана Мешко, також включилась у рух шістдесятників, який різко радикалізувався. 1-2.06.1970 в їхньому домі було вчинено обшук у справі Валентина Мороза, вилучено їхній архів.

7.12.1970 Сергієнко виступив на похороні вбитої художниці Алли Горської, прозоро натякнувши на винуватця – КГБ. У зв’язку з цим був звільнений з роботи.

На початку 1972 р. влада вчинила ще жорстокіший, ніж 1965 р., погром українського національного руху. У числі заарештованих 12.01.1972 був і Олесь Сергієнко. Йому, зокрема, було інкриміновано редагування трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?". 22-23.06.1972 Сергієнко був засуджений за ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР („антирадянська агітація і пропаганда") на 7 р. ув'язнення та 3 р. заслання.

На початку грудня 1972 р. Сергієнко прибув етапом у табір суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Брав участь в акціях протесту. Після кількох карцерів у березні 1973 його ув’язнено на півроку в ПКТ (приміщення камерного типу). 31.12.1973 р. прямо на вахті табору Сергієнко засуджений до 3 р. тюремного ув’язнення. 20.01.1974 прибув у Владимирський централ ОД-1/ст-2.

Мати розгорнула кампанію на захист сина. Вона стала членом-засновником Української Гельсінкської групи (9.11.1976), а після арешту її голови, Миколи Руденка (5.02.1977), – керівником Групи.

У січні 1977 р. Сергієнка повернули етапом у Кучино, де він захворів на бронхіт. 11.03.1977 оперативниця з Києва одягнена як лікар під виглядом діагностичної реакції Манту зробила Сергієнкові ін'єкцію з живої вірулентної туберкульозної культури,внаслідок якого Олександр ледве вижив. У червні 1977 мати та дружина оприлюднили відозву "Рятуйте Олександра Сергієнка!". У серпні того ж року він лікувався в санчастині зони № 36 від тромбозу правої ноги. Серце і мозок тромб обминув хіба Божим заступництвом.

23.02.1979 Сергієнко прибув етапом на заслання в сел. Аян Хабаровського краю, на берег Охотського моря. У липні того ж року його відвідали дружина і мама. 7.10. 1979р. Сергієнко подав заяву Л. Брежнєву з вимогою випустити його з родиною за кордон для лікування. Наслідком було хіба обстеження в Хабаровській лікарні.

Тим часом тривають жорстокі переслідування його мами. 13.06.1980 р. Оксану Яківну запроторили на 75 діб у психлікарню, а 13.10, як визнану осудною, заарештували. 5–7 січня 1981 року, з особливим цинізмом, на саме Різдво Христове, Київський міський суд виніс 76-річній жінці вирок за ст. 62 ч. 1 КК УРСР "антирадянська агітація і пропаганда": 6 місяців ув’язнення і 5 р. заслання. Етап тривав 108 діб: привезли її 3.07.1981 в Аян до сина, поставивши їх обох перед тяжким вибором. Адже 28.03.1981 р. дружина народила дочку Олю і після пологів була хвора, не могла ходити. Мати наказала: „Їдь, сину, додому, рятуй сім’ю". 19.10.1981, заготувавши дров на зиму і поремонтувавши хатину, Сергієнко вскочив на останній перед закінченням сезону навігації пароплав. Прибув у Київ 3.11. 1981 р.

Працював робітником на комбінаті залізобетонних виробів, у деревообробному цеху на пилорамі.

У березні 1982 р. відвідав у Хабаровську матір, яка була на обстеженні в поліклініці (відвідати її в Аяні не можна було – закрита зона). Мати повернулася в Київ 5.11.1985, вела громадську діяльність, померла 2.01.1991 р. на 86-му році життя.

1990-1991 р. Олесь Сергієнко працював у секретаріаті Української Республіканської партії (УРП).

У 1991 р. був громадським захисником заарештованого Степана Хмари, у зв’язку з чим і сам був 20.07.1991 звинувачений в опорі працівникам міліції з застосуванням насильства (ст. 188-1 КК УРСР). Звільнений 25.08.1991 у зв’язку зі схваленням Акта про незалежність України.

Олесь Сергієнко у 1990-му році

1990 р. і 1994 рр. О. Сергієнко балотувався до Верховної Ради від Печерського виборчого округу, перемагав на виборах, але через шахрайство влади мандата не одержував. 1990-94 був депутатом Печерської райради, працював у відділі культури. 1994 р. обраний депутатом Київради, працював у комісії з поновлення прав реабілітованих та в комісії з освіти, самоврядування та зв’язків зі ЗМІ.
Будучи депутатом Печерської районної і Київської міської рад, в часи коли відбувався активний дерибан державного майна, він виступав на захист мистецьких фондів музеїв, захищав дитячі садочки і школи від закриття, вибиваючи державне фінансування для їх збереження, відстоював права церков на їхні приміщення для богослужінь.

1994 р., у віці 62 р., закінчив Інститут державного управління, магістр за спеціальністю "Право і політика". Працював у Комісії з поновлення прав реабілітованих у Київраді.

З 1995 р. очолював Українську Християнсько-Демократичну партію, яка 2001 року влилася в УРП.

Співупорядник книжки своєї мами "Не відступлюся!".

Помер у Києві 24 вересня 2016р.

Похований 28 вересня 2016 року на Байковому цвинтарі в Києві.