СЕРГІЙ БАБИЧ
(13.12.1939 – 24.08.2016)

Удосвіта Дня Незалежності в Житомирі помер колишній політв’язень, націоналіст, професійний революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки – в камерах.
Народився в селі Рогачів Баранівського р-ну Житомирської обл. У рідному селі закінчив 7 класів. З 1959 працював на Житомирському меблевому комбінаті, навчаючись у вечірній школі.
Уперше заарештований КГБ 13.04.1960 за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, з гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!”. Засуджений Житомирським обласним судом 26.05.1960 за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958 „Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на 3 р. ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі. З 1961 р. табори і тюрми стали голодними. Родичі були вражені, побачивши Сергія після звільнення.
“У 1962 р. я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба – це аморально”. (Зі спогадів С. Бабича).
Скоро після звільнення допоміг недавньому співв’язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27.09.1963. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14.08.1964 втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому його не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 засуджений ще на 10 р. таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них 3 р. тюремного ув’язнення.
24.12.1964 на вокзалі у Владимирі під час посадки у воронки Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. У розслідуванні участі не брав. На суді 19.02.1965 заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання 3 р. тюремного ув’язнення. З літа 1972 знову був у Мордовії. У 1974, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня. Звільнений 27.01.1975.
Жив у рідному селі Рогачів. 11.06.1976 його знову заарештували по дорозі на Волинь, відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 р. тюремного ув’язнення та 10 р. таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР («викрадення зброї»).
Карався у Вінницькій в’язниці, у Бердичеві, Ізяславі, в Луганську, Городищі, знову у Вінниці. У кінці листопада 1983 у Бабича вилучили автобіоґрафію (писав про Владимирський централ, про Мордовські табори). 13.12.1983 його кинули в “прес-хату” – камеру з карними в’язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: “Ну що? Я ж тобі казав: не пиши.”.
С. Бабича як в’язня сумління захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета «Известия» у статті «Кого защищаете, господа?» (№ 200 (19570), 26.08. 1980 р.)
23.05.1989 померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою – 120 км – згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили – за 8 місяців до закінчення терміну.
Сергій Бабич вступив в Українську Гельсінкську Спілку, з її перетворенням на партію був членом Української Республіканської партії. З леґалізацією в 1992 р. ОУН(б) в Україні під назвою “Конґрес українських націоналістів” очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати в 1996 і 1998 рр.
Разом із мешканцем с. Базар Народицького р-ну Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17.11.1921 вояків Повстанської Армії – учасників Другого зимового походу, якими командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базар.
Указом Президента України В. Ющенка № 939/209 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» С. Бабич нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.
Жив у м. Житомир. Брав активну участь у громадському житті. Допомагав Євгенові Концевичу. 2016 р. видав книжку спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя». Це неоціненні свідчення про совєцький тоталітарний режим – по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів. Це роздуми про сенс життя.
Похований 25 серпня 2016 року поруч із батьком, матір’ю, братами і сестрами у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав каменя-валуна з написом «С. О БАБИЧ», поки що без дат.
Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю людини і України.
Бібліоґрафія:
I.
Интервью Сергея Бабича. // Страничка узника (Москва), 1989. – № 7-8.
Інтерв’ю Сергія Бабича. // Голос громадянина – Житомир, 1990. – № 20, № 22. – жовтень; ж. «Світло спілкування») м. Житомир), № 13, 2011 р., с. 70–85. http://archive.khpg.org/index.php?id=1228746466&w
Крок до незалежності // Вільне слово, № 20. Житомир. –1991. – 1 червня.
Перебудова російської імперії та руйнація України // Спецвипуск ґазети “Клич” (Житомир) – 1996. – Лютий.
Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку... // Шлях перемоги. – 1998. – 25 лютого.
Могили полеглих у Другому зимовому поході – Базар, Малі Миньки, Звіздаль // Шляхами творення української державності: За матеріалами регіональної науково-практичної конференції «Боротьба українського народу за державну незалежність в 1917 – 1921 роках (до 85-річчя Другого Зимового походу)». – Житомир, 2006.– C. 20–27.
Дорогою безглуздя (З прожитого, пережитого, збагненого). – Житомир: Рута. – 2016. – 292 с., фото – 24 с. http://archive.khpg.org/index.php?id=1422216520&w ; http://archive.khpg.org/index.php?id=1471505970
II.
Кого защищаете, господа? // Известия, № 200 (19570).— 1980. – 26 августа.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 2; 1982: 7/8-16. 10-16; 1984: 7/8-63, 7/8-64, 10-15; 1985: 10-10, 10-19.
А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1998. – С. 97.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – C. 54-57. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113842684
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 63–64; 2-е вид.: 2012 р., – С. 70–71.
Василь Овсієнко, 26.08.2016.