У суботу, 2 квітня, на 88-му році життя помер Леопольд Ященко – дисидент, шевченківський лауреат, народний артист України, засновник і багаторічний керівник хору “Гомін”, який іще з другої половини 1980-х років став символом мітингів за демократизацію України.

Про це повідомляють у соцмережах його знайомі та журналісти, згадуючи про те, як упродовж багатьох років у київському метро можна було почути сопілку Леоніда Івановича. Часто – в супроводі співу хористів “Гомону”, що піднімали настрій пасажирам, співаючи українських пісень по дорозі з репетицій або численних культурно-патріотичних заходів, у яких брали участь.

“Помер Леопольд Ященко. Творець хору «Гомін», який був одним із чільних оберегів українства за комуністичних часів. Я його вперше побачив, але спершу почув влітку 1988 року.
Того самого дня я не вступив на соціологію в Київському університеті. Їхав додому на метро сумний, бо попереду мала бути радянська армія з Карабахами й іншими гарячими точками. У якийсь момент мені здалося, що чую музику.
Перша думка — поїхав дахом, бо звідки могла бути українська музика в метрополітені ім. Леніна. Але насправді — це був він, Ященко, з улюбленою сопілкою. Це був наче сигнал — що все буде добре. І я йому вдячний, що витягнув мене з похнюпленості. Хай земля буде панові легкою”, — написав у своєму “Фейсбуці” відомий журналіст Вахтанг Кіпіані.

“Рівно 4 місяці тому я відстояла участь хору під його керівництвом у одному заході. Велике начальство не хотіло, бо він «не вписувався у велику мінімалістичну концепцію» і боялося, що колектив забере багато «ефірного часу». Мій другий аргумент (після наголошення на особливостях колективу й історії) тоді був «щоб не кусати лікті, коли його не стане».

Дякувати Богу, тоді виступ відбувся. Але сьогодні, коли всіх облетіла звістка про те, що не стало славнозвісного Леопольда Ященка, мені все одно хочеться кусати лікті. Бо життя Такої Людини мало би мати інший фінал…” – пригадує редактор веб-порталу “Музейний простір” Леся Гасиджак.

Довідка
Леопольд Ященко народився 2 червня 1928 року в Києві.
У 1947–1949 рр. навчався у Київському державному музичному училищі ім. Р.Глієра, у 1954 р. закінчив історико-теоретичний факультет Київської консерваторії, у 1957 р. — аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Рильського НАН України).
До 1968 р. працював у цьому інституті – спершу молодшим, згодом старшим науковим співробітником.
Захистив кандидатську дисертацію на тему “Українське народне багатоголосся”.
У 1968 р. був звільнений з роботи за правозахисну діяльність, зокрема, за підписання колективного листа до ЦК КПРС та радянського уряду про гласність судочинства (з приводу закритих судових процесів над інакодумцями).
1969 р. заснував хор “Гомін”, який відроджував у Києві народні свята та звичаї, зокрема виконання колядок, щедрівок, веснянок, святкування Купала тощо.
У 1971 р. хор був ліквідований як “націоналістичний”, а його керівника виключили зі Спілки композиторів СРСР (за “націоналістичну діяльність”) та УРСР (за “ідейні помилки, припущені в керівництві хором”).
Упродовж наступних років Ященко, перебуваючи в опалі, був змушений змінити кілька місць роботи, в тому числі – працював маляром і теслярем.
У 1984 р. став керівником Клубу народної хорової пісні і знову організував етнографічний хор, який із 1988 повернув собі назву “Гомін”.
1989 р. Ященка поновили у Спілці композиторів України, а хор “Гомін” першим у Києві публічно виконав національний гімн “Ще не вмерла Україна”.
У 1993 р. Леопольд Ященко отримав Національну премію України ім. Т.Г.Шевченка.