Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла в холодильнику: і тато, і світло були в кожному домі, але ніхто напевно не знав, що вони робили, коли за ними закривались двері.
Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалось. Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби полегшити біль. Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший
велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я навчилася сама.
Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в моєму крісельці, попивав його і дуже хвалив.
Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи. Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми устами: “Ну, тепер іду працювати”, – і я кидала її під ліжко.
Одного ранку мій тато не встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де через два дні він… помер... Я пішла до своєї кімнати, віднайшла ляльку-тата і поклала на його ліжко.
У моїй уяві татко ніколи нічого не робив. І я не думала, що його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю чому.
Одна пані зі смутком казала: “Вже кілька років, як помер мій батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я люблю тебе”.


П.С. Сьогодні минає рівно пів року, відколи відійшов у вічність мій Татко - моя Любов, Найкращий Друг, Порадник, Часточка Мене, Людина, завдяки якій я зараз є тою, якою я є...

Вічная Вам Пам'ять!
ЛЮБЛЮ…