* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЯРОСЛАВ ГОМЗА.40 ДНІВ

16:06 30.10.2011

ЯРОСЛАВ ГОМЗА.40 ДНІВ

 

Корінний галичанин Ярослав Гомза більшу частину свого життя пов’язав із Донеччиною, з маленьким містечком Очеретине. Окремою темою в його біографії записані роки важкого остарбайтерства у фашистській Німеччині та десятиліття концтаборів ГУЛАГу, куди потрапив за «антисовєцьку» діяльність. Жорстокі примхи долі не зламали цю мужню, інтелігентну людину. Мешкаючи на вкрай зрусифікованому Донбасі, колишній політв’язень стояв біля витоків національного відродження, брав активну участь в організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Товариства репресованих, у діяльності Руху, ОУН, був одним із засновників Донецької обласної організації Української Гельсiнської спілки. Редагував самвидавний журнал «Каяла». Його ім’я посідає гідне місце в «Енциклопедії десидентського руху», яка минулого року побачила світ у видавництві «Смолоскип». Він є автором книги спогадів «Вибране...», що видала фундація Олега Ольжича.
18 вересня Ярославу Гомзі виповнилося 84 роки, а 21 вересня його серце перестало битися. Провести спочилого в останню путь до Очеретиного приїхало чимало чесного люду з усіх куточків України...

Земна слава пана Ярослава

Народився Ярослав Гомза в селі Монастирець Стрийського району Львівщини в селянській родині 18 вересня 1927 року. «Школу не закінчив, бо всілякі «визволителі» довели до того, що наша родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба, тож — не до науки, — писав про своє життя сам Ярослав Гомза. — У лютому 1942 року разом із батьком змушений був «добровільно» виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бавера в селі Ґанзерін у Померанії, а батько — в сусідньому селі Кепіц». На чужині сконтактувався з українськими організаціями, передусім з «Українським національним об’єднанням» та «Українською громадою». Весь свій заробіток віддавав на газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами–українцями. За це в 1945 році радянський військовий трибунал засудив Гомзу на десять років позбавлення волі і п’ять років обмеження у правах. Покарання відбував у Сиблагу (Антибес) та Степлагу (Кенгір і Джезказган). На свободу Гомза вийшов у 1955 році. Жити поїхав на Донеччину, куди переселилися його батьки... Там він працював робітником, спочатку на цегельному, а потім — на коксохімічному заводах. Одночасно закінчував середню школу (Гомзі на той час був уже 41 рік), навчався на курсах німецької мови та на українському відділенні філологічного факультету Донецького державного університету. З 1972 року й до виходу на пенсію працював учителем німецької та української мов в Очеретинській середній школі.

«Весь час після звільнення перебував під пильним наглядом КДБ: до 1972 року — таємно, а від 1972–го — відкрито, — згадував Ярослав Гомза. — А це — постійні виклики, попередження, погрози, шантажування членів родини, обшуки тощо, аж до 1990 року».

«Маю обов’язок перед Україною»

Про пана Ярослава чув давно, переважно від друзів, і уявляв його кремезним, фізично міцним чоловіком... Якось у Донецьку на одному із зібрань Народної ради мене підвели до невеличкого зросту, сивочолого дідуся з приязним поглядом: «Знайомтеся, це — Ярослав Гомза». Подумав тоді: звідкіля у цій тендітній людині було скільки сили і мужності, щоб протистояти репресивній комуністичній машині? А це був справді стійкий, надійний чоловiк. Невипадково саме Ярославу Гомзі Олекса Тихий, цькований і переслідуваний совєтським КДБ, передав на збереження рукопис, який опісля став основою книги «Мова — народ», що побачила світ уже в незалежній Україні. Тоді, ризикуючи своїм життям, а також добробутом і репутацією своєї родини, Гомза зберіг рукопис, закопавши його у своєму садку. Завдяки цьому ми тепер маємо змогу читати унікальну працю Тихого...

Усі, кому довелося бути знайомими з Гомзою, відзначали його інтелігентність, надзвичайне почуття такту, високу культуру, а ще — самопожертву. Вже в досить похилому віці не цурався будь–якої роботи, особливо коли це було пов’язано з українством. «Я працював тоді головою Секретаріату ОУН. Була якась нарада, люди почали розходитися, прощалися. Ось підійшов друг Ярослав: «Не можу до Донецька їхати з порожніми руками: давайте книжки, листівки, літературу, буду поширювати на сході України». Пригадую, що тоді, зважаючи на його вік, благав, аби не брав важкого вантажу. Він посміхнувся, міцно–міцно потис руку і відповів: «Але ж я член ОУН і маю обов’язок перед Україною», — згадує перший заступник голови ОУН Богдан Червак. Таким пан Ярослав запам’ятався багатьом.

За своє довге тернисте життя не нажив великих статків: жив скромно, у невеличкому будиночку з пічним опаленням, до останнього часу сам рубав дрова. Як кожен українець, любив землю, коли ще мав сили — обробляв невеличкий город, з того й жив. Гроші з невеликої пенсії витрачав на книги, виготовлення брошур, листівок тощо.

Залишив по собі добротну бібліотеку патріотичної літератури, яку незадовго до смерті передав у надійні руки: частину — в одну з бібліотек міста Авдіївка, частину подарував донецькому музею «Смолоскип». До цього ж музею, фундатором якого є великий патріот України Віктор Тупілко, передав і свою історичну друкарську машинку, на якій iще за радянської влади друкував заборонений тоді «самвидав».

Як влада ховала діда

Незважаючи на похилий вік, Ярослав Юрійович до останнього дня брав активну участь у громадському житті Донеччини. Тримав постійний зв’язок з однодумцями й друзями по телефону. Останнім часом пан Ярослав хворів і рух його був дуже обмеженим, однак навіть у такому стані влада його чомусь боялася. Показовим є випадок, який стався незадовго до смерті Ярослава Юрійовича. Дізнавшись, що з ним хочуть зустрітися закордонні журналісти, місцеві чиновники вирішили «сховати» від них «діда». Непрохано приїхали й забрали до лікарні, буцімто на чергове медичне обстеження та лікування. Спочатку «лікували» у районній лікарні, а потім перевезли до обласного центру. Хтозна, яку хворобу лікували і якими препаратами... Дякуючи друзям, зустріч пана Ярослава з журналістами таки відбулася, навіть всупереч медперсоналу, який усіляко цьому перешкоджав. Фарс показушної опіки над ветераном iз боку чиновників підтвердився: одразу після від’їзду представників ЗМІ Гомзу виписали з медичного закладу. Мовляв, здоровий... Після «оздоровлення» Ярослав Юрійович ще кілька місяців прожив в Очеретиному, не покидаючи своєї домівки...

Бути українцем на вщент зросійщеному сході нелегко, а піввікова праця на Україну в умовах підвищеної уваги кадебістської машини дорівнює подвигу. Проте тихий Ярослав Гомза ніколи не вихвалявся своїм минулим чи особливими заслугами перед Вітчизною. Швидше, навпаки. «Незважаючи на те, що пройшов горнилища КДБ і ГУЛАГів, не втратив людяності, — каже про Гомзу Віктор Тупілко. — Був надзвичайно добрим, чуйним і довірливим, як дитина. Звідкіля тільки в такому романтикові (Ярослав Гомза писав вірші. — Авт.) жила незламна стійкість і воля?».

Земна слава пана Ярослава в його непохитній синівській любові до рідної України, щоденній копіткій праці в ім’я її незалежності. Такими вірними синами Мати має пишатися!

Антін БОБИР
УМ