* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПОМЕР ПЕТРО РУБАН

09:47 29.09.2011

ПОМЕР ПЕТРО РУБАН

На 72-му році життя у Києві помер колишній радянський політв’язень, митець, член Української Гельсінської групи з 1985 року та Організації українських націоналістів Петро Рубан. Про це повідомив член Української Гельсінської групи Василь Овсієнко.
 
Із 1959 року Петро Рубан кілька разів був засуджений до різних строків таборів, серед іншого, за «антирадянську агітацію та пропаганду» та «наклеп на радянський державний і суспільний лад».
 
Найбільш резонансною була «справа Рубана» 1976 року. Її було порушено після того, як він виготовив до 200-річчя США подарунок американському народові – дерев’яну книгу, на обкладинці якої зображено статую Свободи і зроблено напис «200 років».
 
Рубана звільнили у 1988 році і вислали з Радянського Союзу. Його прийняв президент США Рональд Рейґан.
 
Після повернення в Україну у 1996 році Петро Рубан був обраний заступником голови головного проводу Організації українських націоналістів в Україні.
 
Указом Президента України 2006 року Петро Рубан як член Української Гельсінської групи нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.
 
Прощання з Петром Рубаном відбудеться о 9-й годині ранку 28 вересня біля моргу Жовтневої лікарні в Києві. Похорон буде того ж дня в Конотопі.

Народне прислів’я «Не той козак, хто за течією пливе, а той, хто проти» зайвих пояснень і спеціальних пошуків якогось замаскованого сакрального змісту не потребує. Свідома відмова від нав’язаної (байдуже, обставинами, чи системою) «норми й моралі», як і усвідомлення необхідності зміни недолугого на досконале, заслуговує на пошану.

В часи окупації та панування сатанинського атеїзму кожного, хто наважувався кинути виклик антинародній системі, словом і чином їй протистояти, спонукати до опору злу й несправедливості інших, відразу поспішали затаврувати як «ворога народу». Так, це були вороги. Але не народу, а тієї злочинної системи, котра, накинувши тугий аркан на шию українцям, прагнула примусити багатомільйонну етнічну спільноту відмовитись від власного імені й долучитись до безликої й безголосої маси. Сьогоднішнім гостем нашої редакції є один з тих, хто в часи стагнації не загубився в натовпі й свідомо став на шлях поборення антинародного режиму. Наша газета вже згадувала ім’я легендарного дисидента Петра Рубана. Він не рвався, на відміну від інших, у депутатське крісло й не шукав компромісу з насильниками.

— Пане Петре, розумію, що Вам, певно, вже обридло, даючи інтерв’ю, відповідати на одні й ті ж запитання, і все ж, прошу вас розповісти нашим читачам про себе й про те, як Ви долучились до діяльності патріотичного руху.

— Дійсно, мені неодноразово випадала нагода свідчити перед журналістами факти власної біографії, але я свідомий того, що стоголосий потік інформаційного бруду, який вливається в мізки наших співвітчизників контрольованими сіонізмом засобами масової інформації, нівелює всі здорові починання. Перш за все, почуваюсь зобов’язаним розчарувати прихильників тієї тези, котрі увірували, що націоналізм — це суто галицьке, й притаманне виключно мешканцям цього регіону світосприйняття. Я народився й виріс на Сумщині, поблизу оспіваного класиком Конотопу. Комунізм як політичну систему й суспільний устрій зненавидів з раннього дитинства. Семирічним хлопчиком змушений був збирати колоски в полі, котре орали загнані в колгосп мій брат й мати. За кожен «трудодень» вони отримували двадцять копійок і двісті грамів хліба. Хіба людина спроможна прогодувати себе цим дріб’язком? До того ж, окрім працюючих, в кожного була ще й родина. Та повернусь до тих нещасних колосків. Старших за аналогічні дії заганяли в Сибір як розкрадачів державного майна, а нас (неповнолітніх) калічили й змушували очікувати голодної смерті. Тоді в усій Україні був голод. На все життя в мою пам’ять врізались ті жахливі сцени, коли наш односельчанин, прислужник системи й «охоронець колгоспних ланів», сидячи на коні, шмагав нас, босоногих, батогом. Уявляєш, з коня, навідмаш, й дитину. За що? За те, що ми не хотіли померти з голоду? Яка система дозволить собі отаке винищення власного народу? Лише та, котра цей нарід ненавидить. Ще один приклад з мого дитинства. Наша родина мала курку. Бабуся зав’язувала їй ниткою рот, аби збирачі державної позики (старші люди пам’ятають і цю, страшну для українців і ганебну для комуністичного устрою, сторінку історії) не довідались про її існування і не збільшили розміру узаконеного пограбування. 1959 р. у місті Жданів я вступив до лав ОУН і в тому ж році, виконуючи наказ Проводу, зі зброєю в руках став на бій з окупаційною системою. Забігаючи наперед, повідомлю: в 1968 р.(у той час мене утримували в Києві, у слідчому ізоляторі КГБ, що на Володимирській) працівники кількох відділів намагались довідатись в мене, звідки в Конотопі й Жданові взялись націоналісти. Їхній куций розум так і не міг зрозуміти, що радянська дійсність сама провокувала на ненависть до себе.

— Загальновідомо, що комуністична систем, вкрай неохоче йшла на визнання факту наявності дисидентів. Значний відсоток патріотів звинувачували в скоєнні кримінальних злочинів. Здається, ця участь не минула й Вас?

Так. Після звільнення нам забороняли жити в великих містах. У невеличких містечках легше наглядати, й водночас це ускладнювало контакти між самими дисидентами, й унеможливлювало зв’язки з зовнішнім світом. Я жив у Прилуках, працював на заводі. Мав звання народного майстра й, окрім основної роботи, займався виготовленням і збутом сувенірів та декоративних виробів з дерева. У сімдесятих роках минулого століття, до Дня Незалежності Сполучених Штатів, я виготовив з трісок портрет першого президента Джорджа Вашингтона. Це була складна робота, але я шаную свободу будь-якої людини. Тим більше, коли йдеться про незалежність багатомільйонного народу. Вночі кагебісти виламали двері до моєї майстерні й викрали плід кількамісячної праці. Я поїхав до Москви й разом з відомим дисидентом Андрієм Сахаровим дав прес-конференцію для іноземних журналістів. Прощаючись, академік сказав мені: «Петре, тебе або вб’ють, або знову посадять».

Його слова виявились пророчими. Наступного дня після мого повернення до Прилук мене затримали й, звинувативши в розкраданні соціалістичного майна на суму сімдесят два карбованці вісімдесят копійок (це оті тріски, з яких я виготовляв портрет), позбавили волі на п’ятнадцять років. Але ця подія дала мені ім’я. Між-народні правозахисні ор-ганізації безугавно нагадували радянським послам і різноманітним делегаціям про ув’язнених дисидентів у СРСР. Саме завдяки небайдужості українців діаспори та західних правозахисників Радянський Союз вимушений був звільнити з ув’язнення й випустити за межі Радянського Союзу Валентина Мороза, Святослава Караванського, Володимира Романюка. Безугавно згадували й про мене. Загалом я відбув двадцять три роки в ув’язненні, а «гуманний радянський суд» чотири рази виносив супроти мене вироки.

— Можливо, Ви розповісте нашим читачам, як відбулось останнє звільнення? Здається, Вам не довелось чекати «дзвінка»?

Так. Горбачов розумів й усвідомлював приреченість неприродного комуністичного устрою. Прагнучи отримати від Заходу новітні технології, він вимушений був іти спочатку на незначні, а з часом і на суттєвіші поступки. У 1988 р. академік Сахаров передав президентові США Рональдові Рейгану список ув’язнених політв’язнів. Серед них було й моє ім’я. Американський чільник зажадав від Горбачова нашого звільнення, і той, побоюючись небажаних конфліктів, змушений був задовольнити його вимогу. Попри словесну прихильність до демократії, система продовжувала нас нищити. (Зайве нагадувати, що Василь Стус загинув уже в часи правління Горбачова). Мене, Івана Кандибу й ще кількох утримували в карцері, безугавно знаходячи в наших діях «порушення режиму утримання». Особисто я на момент звіль-нення пробув в карцері 123 доби. Я свідомо вдався до голодування, оскільки це була єдина зброя, яка давала мені змогу донести світові правду. До речі, більшість політв’язнів сподівались на швидке звіль-нення, й нас не під-тримали. Нині колишні дисиденти не люблять згадувати того факту, що, звіль-няючись, вони підписували прохання про помилування, а дехто й зобов’язання про непроведення жодних антирадянських акцій. Ні я, ні мій побратим Іван Кандиба, цих паперів не під-писали. Це дало нам право стверджувати, що нас система не зламала.

Повернувшись в Прилуки, я виявив на столі телеграму з посольства Сполучених Штатів. Оформлення документів зайняло лічені дні. За п’ять діб літак зі мною й моєю родиною приземлився в аеропорту Вашингтона.

— На перший погляд, все так просто.

За цим «просто» стоять роки життя. Скільки я міг зробити корисного рідному народові.

— Розумію. Пане Петре, а які Ваші перші враження від Америки? Гостинно прийняла Вас чужина?

— В аеропорту нас зустріла Катерина Чумаченко. Та, котра нині є дружиною президента України. У Сполучених Штатах тоді був Тиждень Поневолених Народів, й мені відразу довелось виступати перед багатотисячними аудиторіями. Я виступив з доповіддю перед Конгресом США, мав зустріч з президентом Рональдом Рейганом. Усім я свідчив, що в центрі Європи окупаційний режим винищує народ з багатою, своєрідною й неповторною культурою. Згодом я виголошував доповіді й перед парламентами Австралії, Англії та інших країн…

— Дозвольте провокативне запитання. Ви згадали про Катерину Чумаченко. Яке Ваше ставлення до неї?

— Не приховую, що на початку я був гордим з того, що українка була в Білому Домі. Певний час її кабінет був поруч з кабінетом Рональда Рейгана. Вона тривалий час супроводжувала мене, виконувала роль перекладача. Але з часом я зрозумів, що вона дуже часто буває нещирою. Пригадую такий випадок. Один високопосадовець назвав Україну трьохдоларовим папірцем. В обігу банкноти такого номіналу не існує, тож сказане я сприйняв як образу всього українського народу. На знак протесту я залишив кабінет і відмовився від подальшої розмови. А Кетрін Клер (Катерина Чумаченко) повела себе геть не так, як личить патріотові.

— А яка Ваша думка, чому вона не подала голосу протесту?

Прикро визнавати, але українська діаспора вже тоді почувалась біль-ше американцями, аніж українцями. Я не хочу очорнити всіх українців, яких доля закинула на чужину, але це трагічна реальність. Держави, в котрих оселились наші спів-племінники й де вирувало українське культурне життя, прагнули встановити над ними цілковитий контроль. Навіщо їм пот-рібні неконтрольовані їх-ньою системою люди, а тим більше об’єднання? Зовні все пристойно, але я стверджую: чільники діаспорського руху — люди запрограмовані й цілковито узалежнені.

 Хочу зазначити і для читачів, і для нащадків. Окрім можливості в’їзду, я не отримав від американців жодної допомоги. Всім своїм здобуткам я завдячую українській діаспорі. То були часи «холодної війни», державні чинники США толерували й підтримували всі антирадянські заходи й тенденції. Але в 1990 р., немов за чиїмось наказом, усе припинилось. Ті дрібні перетворення, часткове роззброєння, задовольнили керівництво США, й українська діаспора «захворіла» дивним, незрозумілим й абсурдним для патріотичного руху «зміновіховством». Діаспорні націоналісти й демократи пішли на співпрацю з комуністами. Лише тоді я зрозумів, що метою керівництва США (а заодно й підконтрольних їм бандерівців, мельниківців і двійкарів) було ослаблення СРСР, але жодним чином не поділ його на національні держави. Тому, попри відсутність підтримки, й навіть певний тиск, я продовжував боротьбу. Не мав морального права зрадити ідею, за котру карався концтаборами й за котру мої товариші віддавали життя.

— А які Ваші враження про внутрішню і зовнішню політику Сполучених Штатів? Чи варто Україні копіювати запропоновані американськими радниками «рецепти подолання криз»?

— Нинішній світ глобалізується страшними темпами. Пригадую, свого часу мені потрапила до рук стаття, що пророкувала створення в близькому майбутньому на півдні України й на Кубані нової держави. Ти ж знаєш історію. Кілька століть тому тут існував Хазарський каганат. Спостерігаючи за діями сепаратистів, які закликають до створення Донецької республіки, або так званої Новоросії, я зайвий раз переконуюсь в існуванні цілеспрямованої антиукраїнської змови. Нинішні біло-сині (Партія регіонів) політикани, певно самі не дають звіту тому, що чинять. Їх та їхніх помаранчевих «опонентів» жодним чином не цікавить доля українського народу. Значний відсоток з них не є навіть етнічними українцями. І вони суворо фільт­рують тих, хто йде «у владу». Українців, котрі здобувають чільні посади, примушують радіти дрібним подачкам і можливості мати видимість того, що вони щось вирішують. Але ці люди навіть не усвідомлюють, що нав’язана іудеями система координат і вартостей нищить нас. Не хочу, аби мої слова сприймались як дифірамби, але МАУП є одним з дієвих чинників, що намагається протистояти тій злочинній політиці, котра чиниться руками «жандарма світу» (Сполучених Штатів). Ні комуністи, ні «помаранчеві», ні так ненависні їм регіонали навіть не усвідомлюють, що всі вони є щупальцями одного спрута, ім’я котрому — сіонізм. У 1999 р. я виїхав зі Сполучених Штатів на знак протесту проти застосування сили супроти Югославії. У цій державі я прожив понад десять років, тож можу стверджувати, що її зовнішня і внутрішня політика є цілком залежною від юдейських кіл. Я запевняю: Творці «золотого мільярда» жодним чином не переймаються долею решти світу. Для них це сировинний придаток. Нав’язана ними «демократія» зрівняла в правах грошовитого злодія чужинця і чесного патріота. Захист власного вона потрактовує як ксенофобію й шовінізм, а гидливе ставлення зайди до автохтонів — «правом вільного вибору». Це ненормальний стан речей.

— Поділіться власним баченням сьогодення в Україні?

Гадаю, нинішній президент має в собі українські сентименти. Але він фізично хвора й водночас безвольна та залежна людина. Дані ним зобов’язання зв’язують його з неукраїнським елементом. Кілька років тому (ще в часи прем’єрства) він підписав угоду з провідними підприємцями (і з діаспорними, і з вітчизняними) про створення Світового Українського Банку. Чому далі підписів ця справа не пішла? Тому що це була б одна з форм дієвого протистояння світовій фінансовій олігархії. Дозволю собі дещо навіть конкретизувати. В Україні є два заводи з обладнанням для огранювання алмазів. Це робота для трьох тисяч осіб. Але в Україні за ввіз алмазів з власника беруть двадцять відсотків його ціни. За ще необтесане каміння це великі гроші. Зрозуміло, що після обробки його продаватимуть за значно більшою цін-ною. Водночас в Ізраїлі й Сполучених Штатах за ввіз необробленої коштовної сировини нічого платити не треба. Навпаки, клімат суцільного сприяння. Завозь, давай людям роботу, а потім продавай. Біль-шість підприємств, котрі займаються добуванням, обробкою і збутом коштовного каміння, належать сіоністам. Їм не потрібні конкуренти. Запевняю, хтось виклав не одну копійку за те, аби Україна не заважала їм бути в цій царині монополістами.

Українці донині «хворі» занесеним московською політикою світосприйняттям й продовжують вірити казочці в «доброго царя». У 2004 р. усі сподівались, що зміна напівчервоного Кучми на нібито патріота Ющенка обернеться на краще. Минув час, і жодних змін. «Помаранчева революція» змінила один клан іншим, але ті, хто вирішував все, визначав і встановлював ціни, залишились незайманими. Доки українці не зрозуміють, що за більшістю нинішніх політичних партій стоїть злочинна сила, ім’я якій сіонізм, — жодні революції не дадуть бажаних наслідків.

Розмову вів
Олесь Вахній