Нам усім його дуже не вистачатиме. Ми сумуватимемо без нього. Бо він, Олексій Євменович Опанасюк, ніколи вже не запитає: «Як справи, козаче?» Тихенько пішов з життя на початку спекотного червня 2011 року, залишивши по собі не тільки дружину, дітей і внуків, але й зо два десятки чудових книг. Він був ще й талановитим публіцистом, багаторічним очільником Житомирської обласної організації НСПУ. Лауреат Всеукраїнської премії імені І. Огієнка. І просто чудова людина, чуйний товариш, добрий вчитель. Ми всі називали його «бригадиром». А він тільки приязно усміхався на те і робив свою справу з розбудови письменницької організації, котру не лише зберіг, а й поповнив надзвичайно (не боюсь цього сказати) знаменитими особистостями. Але не про них сьогодні…

Олексій Євменович народився 29 березня 1936 року в с. Дубрівка (такий і псевдонім взяв собі) Брусилівського району. Перші його оповідання з»явилися у журналі «Зміна» в 1961 році. Трудову діяльність розпочав завідувачем сільським клубом в рідному селі, потім був обраний другим секретарем Брусилівського райкому комсомолу. У 1957 році перейшов на роботу до редакції газети «Колгоспна правда». Згодом поступив на факультет журналістики в Київському університеті. Публікувався в журналах «Зміна», «Дніпро», «Вітчизна». На молодого новеліста звернули увагу Максим Рильський і Олесь Гончар. Збірник молодих авторів «Щасливої дороги» (1962) з прозовими творами Опанасюка вийшов з передмовою Максима Рильського. Після молодий письменник повернувся на Житомирщину, де працював літпрацівником обласної газети «Радянська Житомирщина», редактором районної газети «Зоря комунізму», обласної «Комсомольська зірка», начальником редакційно-видавничого відділу Житомирського обласного поліграфічного видавництва.

А я познайомився з Олексієм Євменовичем спочатку заочно, дописуючи до «Комсомольської зірки». Потім він писав мені рекомендацію до НСПУ і всіляко опікувався моїми початкуючими літературними справами. Потім ми з ним видали книжечку брусилівської поетки Ніни Власенко, потім він приїздив на засідання літературної студії «Древлянка»,  про котру пізніше напише: «Літературно-мистецька студія «Древлянка» в Коростені – одне з молодих об»єднань у зросійщеному до останнього коліна Коростені… місто стає і літературним, і видавничим, тут виходить газета «Коростень літературний», на світ з»явилося півдюжини книг місцевих авторів, молоді митці хочуть започаткувати літературно-мистецьке свято». Пізніше Олексій Євменович буде надзвичайно по-батьківськи підтримувати Всеукраїнський літ фестиваль  «Просто на Покрову».

А ще наш «бригадир» ніколи не залишав без уваги мою газету «Вечірній Коростень». Тож недаремно на її 10-річчя утяв чималу статтю «Куди простує цей. Не без претензій, «Вечірній Коростень», де заявив: «»Вечірка» з Коростеня, не без претензій, не без амбіцій, заявляє себе толерантно, пошуковим словом витворює себе як часопис не тільки Іскоростеня, столиці древлянської держави, а й всієї молодої української держави, їх єднає майбутнє».

Він самовіддано любив свою малу батьківщину і її людей, любив Коростень, любив Україну. Згадуючи Олексія Євменовича, можна написати величезну книгу. Саме він познайомив мене з досить непересічною людиною, письменником, Шевченкывським лауреатом Олексієм Дмитренком. Саме він не настирливо, але впевнено втягнув у вир діяльності спілки. Мені пощастило навіть видати його книгу «Не рань траву» (2003 р.). Надзвичайно тепло, і щемно-приємно згадувати спілкування з ним, його не менторські, а дружні повчання. Довго ми розмовляли у Кодні, під час Шевченівського свята (2010 р.), де він був у однострої козацького полковника. Ще підтягнутий, зібраний, але вже трохи хворобливий. Востаннє я з ним бачився цього річ, 29 березня. Він уже важко хворів, відлежуючись на ліжку в оселі сестри, що пахла весняними травами…

Ми всі будемо завжди пам`ятати нашого «бригадира», а земляки і українці завдячуватимуть Олексію Євменовичу за створення картинної галереї «Пам'яті спалених сіл» у селі Копище Олевського району на Житомирщині, пам'ятник Тарасу Шевченку в Кодні під Житомиром, пам'ятну стелу Івану Огієнкові в Брусилові, премію його імені,  Опанасюк ще й «хрещений батько» Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Романівська весна» у музеї-садибі родини Рильських у Романівці Попільнянського району. Він активно сприяв увічненню пам'яті Джозефа Конрада, Івана Кочерги, Бориса Тена, Олега Ольжича.

За його активного сприяння і участі відкрито перший в Україні пам'ятник жертвам масових більшовицьких репресій «Криниця совісті» у селі Велика Цвіля Ємільчинського району. І залишено останню книгу про Поліську Січ. Світла пам`ять тобі, Літературний Бригадире!

Віктор ВАСИЛЬЧУК.