Коли говорять про твори Олеся Ульяненка, то часто можна почути думку, що він дуже згущав фарби. Що концентрація негативу перевищує всі уявні межі. Що такого не може бути, і взагалі ці ненормальні сюжети письменник вигадував для піару власних творів. Проте люди, які знали Ульяненка близько, відзначають, що письменник уникав скандальної слави. Щиро переживав та всіляко спростовував чутки про те, що заборона його книжок як порнографічної продукції — це всього лише піар-акція, організована ним.

Це останнє інтерв’ю Олеся Ульяненка. Воно було записане в серпні 2010 року, незадовго до смерті письменника. Тоді він несподівано розповів про свою молодість, що раніше робив неохоче. Можливо, це інтерв’ю допоможе читачеві зрозуміти неметафоричну дійсність письменника.

— Олесю, що можеш пригадати про дитинство?— Нічого. Я народився в Хоролі. Є таке маленьке містечко в Полтавській області. Мені інколи здається, що коли зупинити будь-яку людину на вулиці, то вона детально розповість, як живуть люди в подібних Хоролах. Таких містечок дуже багато в Україні, — з однаковими проблемами, людьми. Хтось виїжджає, хтось залишається, та місто не змінюється.

— Як вийшов у люди? Із чого починав?— Працював вантажником у Миколаївському порту. Приходили суховантажі, ми їх розвантажували. 10 000 тонн на день. На одного вантажника припадало десь по півтори тонни. Після таких перевантажень спочатку відчував невагомість — це коли йдеш без мішка на плечах і здається, що відриваєшся від землі. А вранці м’язи гудуть, встати не можеш, та знову треба йти тягати. Потім звикся, звичайно. Нормальна робота.

— А перші творчі пориви як виявилися?— Як тільки навчився писати, став щось вигадувати. Тепер уже не пам’ятаю, звичайно. Так, я забув розповісти, я ж у хорі співав. Там же — в Миколаєві. Нас чоловік із десятеро вантажників змусили записатися в хористи. Шаровари видали, вишиванки, і ми співали. Не дуже добре пам’ятаю що саме співали, пам’ятаю лише, що після співу ми збиралися й пили молдавський портвейн, після вживання якого дійсно хотілося заспівати. Співали Висоцького, ще щось. Одного дня нас із моїм приятелем під час співу забрала міліція. Вони відправили нас слухати лекцію про шкоду портвейну. Лектор, пам’ятаю, щось каже, а півзалу блює в цей час. Такий ось хор.

— Які були найсильніші враження дитинства та юності?— Мені довелося побачити, як у небі розвалився літак. Це було під Дніпропетровськом у 1970-ті роки. Я дивився в небо і подумав спочатку, що то стрибають десантники, а потім збагнув, що люди падають без парашутів. Хвіст у літака в повітрі відламався, і люди посипалися. Такий ось дощ із мертвих. Реакція людей тоді була не менш страшною — хтось ірже, хтось по кишенях нишпорить, ну, звісно, не всі так поводилися, але мародерів я бачив. Після того менти по будинках ходили і пояснювали народові, про що не треба говорити й писати.

— Як потрапив до Афганістану? Що можеш пригадати про той час?— Не люблю я про це згадувати. Нічого там не було хорошого.

— Ну, може, пригадаєш не про Афганістан, а взагалі про армію. Наскільки я знаю, ти не відразу опинився в Афганістані.— Так, спочатку я служив у Німеччині. Наша частина стояла у Веймарі, місті Гете. У перший тиждень служби я відразу попав під арешт. Мені хотілося подивитися місто. Як я потім дізнався, мене «здали» дві повії. Вони «обслуговували» нашу частину, ну, і «стукали особистам», звичайно. Ось так, з арешту, й почалася моя служба. Та й надалі теж не все гладко було, гауптвахта за гауптвахтою. Далі — гірше: дав начальникові одному, гм, по пиці, не запитуй, навіщо — по ділу. Ось мене й упекли виконувати почесний інтернаціональний обов’язок.

— Звідки таке знання життя кримінального підпілля?— У тім-то й річ, що не підпілля. Вони ж легально живуть, напоказ. Мало не в прямому ефірі розповідають про свої подвиги...

— Я мав на увазі подвиги «бійців» 1970—1980-х років.— Та й тоді сильно не ховалися. Принаймні, в Миколаєві. Я описав це в романі «Там, де Південь». І не бійці то були, а так — шпана, палили коноплі, пили все, що можна. Інколи серйозно наривалися, їх відстрілювали за це, як бездомних собак. Люди зовсім без царя в голові.

— Подейкують, сценарій фільму «Піжмурки» ти написав. Розкажи, як це було.— Ми з Володею Тихим написали сценарій. Писали з натури, в одному з кафе на вулиці Рейтарській, там тоді бандити збиралися. Ми спочатку писали сценарій «Сталінки», та в процесі роботи захопилися, перед нами мелькали аж надто живописні образи. Сценарій був уже готовий, Володя дав почитати москвичам, ті подивились і сказали, що тема ця вже застаріла. А десь за рік з’явилися «Піжмурки», там були майже всі фішки, які я придумав, але сценариста було вказано іншого.

— Наприклад, які фішки?— Ну ось, така сцена, коли Саймон п’є газовану воду з автомата, та й багато чого з мого сценарію. Згадувати зараз неохота.

— Чи є такі моменти, які завжди згадуєш із задоволенням?— Якутію згадую завжди із задоволенням. Я випадково там опинився. Мені було 15 років, я вкрав удома 25 карбованців й утік. Доїхав до Якутії. Там мене приймали за шамана. Я прагнув не розчаровувати їх. Усе це на якомусь вербальному рівні, із запою, наприклад, вивести людину або зняти біль. Головне, аби повірили тобі.

Ще в Якутії пам’ятаю оленів. Добрі дуже й сіль люблять. Якути набурять перед улюбленим оленем на сніг, а ті — злизують. Таким ось був початок життя.

Подав Олександер МОЦАР
ДЕНЬ