Тої ночі були на гостині у Віктора Соловйова (це його рука взимку 94-го поклала на чорне тло світлий Іванів образ). 3-рана вийшли в сніг - різкий, гострий і навдивовижу густий. Неспішно котили Вишгородською: минули Шевченків музейний будинок, далі - трамваєвий загін і той чорний Куренівський терен, де 50 років тому сталася «потопальна» трагедія...

Німували - Царинний умів красномовно мовчати. Коли вже бралися під гору од «спартанського» стадіону, Іван, начебто знічев'я, кинув до мене: «САшку, проситиму тебе про щось...». На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом) дісталися леґендарної кав'ярні на Пушкінській (там, експромтом, зкопита, ми колись зсували-накривали столи і годинили мистецькі поетичні вечори - на жаль, вона, та, знаково-дорога «Пушка», вже зійшла на pops-ові «віденські булочки» - у небуття, як і вікопомна «Кулінарка», театральна «Заньковецька», «Рога й копита» і «Трі ступєні» на Прорізній - кількома місяцями тому канула у засвіти ще одна, - де збиралась богемна братія, - остання кав'ярня на Пушкінській, «Сузір'я», хоча поки закрита, ремонтних робіт - катма, ще не доберуть до пуття, хто хазяйнуватиме? Там він поклав мені перед очі поетичну посвяту: Володимирові Гарбузові, Вікторові Соловйову, Анатолієві Буртовому, Вікторові Покиданцеві... (З Покиданцем, 92-го року, Іван приїхав до редакції «Слова» - на вікопомний Музейний провулок, 8 - приїхав з Миколаєва, з добрими закопченими лящами - влаштували ми тоді маленьке свято...) Останні строфи значив одсил до світлої «Пам'яті Івана Козаченка». Глибока, розкішна, на справжню українську традицію, філософічна «царинна» поезія, творена в Дніпропетровській «спецпсихушці», де автор карався тривалий реченець.

«Хто далі?» - поспитав я.

«Я знаю», - одказав він.

Невдовзі - вже без вороття - Іван заслаб. У «Слові» я подав його прикінцеву - ще за життя - добірку.

З Василем Герасим'юком - до вже ДАЛЕКОГО, неземного (Іван був сам безрух) приїхали до нього на Дарницьку лікарню. Мовчки взяв шпальти, чогось наче стидаючись, якось ніяково і тремно, поклав до себе під ковдру... Пам'ятається, принесли ми з Василем цитрини, помаранчу, трохи води - думалося, хай хоч трохи йому яка розрада буде, хоча вже було знати: саркома нагло доводила своє чорне діло до решти...

Очима покликав до себе: ви кошти, певне, принесли? - спитав. Не давайте ЇМ - мигцем кинув на лікарів - ні копійки. Я знаю, що вмру. Вони однак мені нічого не роблять. А гроші беруть...

До смерті підійшов у Шевченковому віці - мав 47 весен...

...Уже в господі його, в Яготині, до Іванового тліну підійшла рідна тітка. Як же голосила вона! Який же то був високий родинний плач! Якої сили самотній розпач - до сліпої й глухої чужої України!!! Михайло Саченко (він так само вже по той бік світу од нас) - з ним стояли поруч - доречно завважив: одна Україна вмирає, друга голосить, - не той пейсатий, вправний на гендель Київ - нелакована, справжня, і ні тобі диктофона напохваті, нічогісінько, аби вберегти пам'ять...

Дві на світі, певно, України - тільки нас не любить ні одна... 

До могилок - кілометрів з десять - несли Йвана на РУКАХ... З Петром Шклярем, старшим Василевим братом, ішли в голові. Михайло Саченко, поет, довкруж нас ходив цілу дорогу: акуратніше, легше несіть, - просив, - йому ж боляче ТАМ...

Хоча ми власне й не чули тієї його ваги - геть висох Іван, як той лист сухий став. Та й за життя був легкий і небесний - у метафорі й прямому сенсі цього слова: без дому-без хати після «психушки», всю зиму - по друзях, по майстернях товаришів-художників був... Повернувся, до речі, не злютований - чистий, живий...

Коли були вже в хрестах, Петро, скупо потягуючи цигарку, мовив: «Це й собі, напевно, скоро... І думаєш: хто ж тебе ТУДИ понесе?» І чогось - цілком асоціятивно - спала мені на думку картина Миколи Стратілата «Ой в головах ворон кряче...»

Цьогорічного (2010-го. - МузаUA) 25-го березневого дня минули десяті роковини по Івановій смерті. Од письменницької спілки делеґація, автобусом, на його батьківщину їздила. В школі, розповідав мені на мистецькій виставі неординарного Дмитра Стецька в столичному Національному художньому музеї Микола Луговик, виступали. На Хрещатику здибав Василя Герасим'юка: старий, там у когось із хлопців є валіза з якимись паперами - не знаю, може, щось там і від Івана лишилося, поспитай....

«Літературна Україна»... Хоч би словом прохопилася - наче ж літературна... Та що казати: за життя не милувала-не жалувала, а по смерті - то й поготів... Усе про «табачніка-тимошенко» поважна автура розводиться - цілими шпальтами... Та настановно-напучувальні, застережні промови Володимира Олександровича Яворівського подає, аби гріли українському народові душу - про те, що ВОНИ, «провладні» опозиціонери, України не оддадуть нікому! Та зрозуміла річ, що не оддадуть - скільки настарцювати-поназбирувати, вкрасти... Кому ж і навіщо його оддавати?!!

...Нічого, Іване, - видибаєм.

Не з нас починалось - не на нас і закінчиться.

Олександер СОПРОНЮК
http://muza.in.ua