* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПОМЕРЛА МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА

07:10 11.01.2011

ПОМЕРЛА МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА

 

Болюча втрата для української культури: на самісіньке Різдво на 80–му році життя відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська. Інтернет із його імперсональною жадібністю до новини одразу заряснів пригадуваннями, що сам Михайло Коцюбинський був рідним дядьком небіжчиці, що навіть ім’я їй дали на його честь. Вона й пронесла те ім’я з честю крізь нелегке своє життя, єднаючи нас із добою літературної класики таким особливим, особистісним чином.

Двотомник Михайлини Коцюбинської «Мої обрії», любовно й культурно виданий 2004 року в «Дусі і літері» за участі Харківської правозахисної групи, був відзначений Шевченківською премією. Я завжди беру до рук це видання (а беру часто) з особливим відчуттям, яке хотіла б дещо прояснити: сьогодні це видається важливим. «З півстолітнього наукового доробку» автор­ка прискіпливо відібрала те, що вважала найбільш вартісним. Свій максималізм послідовно застосовувала найперше до себе самої, натомість до людей уміла бути поблажливою, якщо тільки справа не торкалася надто принципових речей.

Перший том, окрім кількох прикінцевих статей, — давні праці, переважно написані ще до вигнання з Інституту літератури, вимогливо відібрані й вивірені на свою доцільність у сучасності. Том другий, за винятком однієї рецензії 1965 р., — це вже праці кінця 1980–х, найбільше 90–х, а також нового століття–тисячоліття. Томи стоять на поличці щільно–щільно, треба мати честь бути до всього того безпосередньо причетним, аби достеменно знати, яка між ними «чорна діра», розрив, пустка і яких виняткових людських якостей вимагали долання того провалля, відновлення творчого тонусу, духовна регенерація. Адже впродовж 1971—1988 років Михайлина Коцюбинська не мала змоги друкуватися: ім’я її підпало під заборону, дарма що таке славне й знакове ім’я! Утім воно таки було оберегом: либонь саме ім’я завадило карним органам відправити цю жінку слідом за її найближчими друзями в дуже далекі краї неосяжної країни–монстра. Але, змушені залишити її «на волі», вони захлиналися від люті: наскільки вона й справді була внутрішньо вільною, яке випромінювала світло для інших — те «біле світло Абсолюту», про яке писала згодом в одній зі своїх статей. Тож «конторі глибокого буріння» залишалося одне: просто всіляко отруювати людині життя, що вони й робили по–своєму віртуозно. У хвилину розпачу вона показала мені колись листа, написаного тоді невідь кому, так нікуди й не надісланого; він закінчувався рядком, написаним від руки в розрядку: «Припиніть цькування!»

Один дуже особистий момент: деякі праці з першого тому я пам’ятаю в першодрукові, вони були для мене етапними і вкрай своєчасними, достатньо сказати, що статті 1967 р. «Відтворення чи перетворення» та «Про поезію поезії» кардинально вплинули і на вибір теми моєї кандидатської дисертації, і на характер її здійснення. У тих статтях ішлося про метафору як загальноестетичну категорію, як базовий елемент образності, першооснову художнього пізнання. Як інтерпретатор поезії Михайлина Коцюбинська мені була особливо близькою. Зокрема її, тонкого знавця тих специфічних законів, по–особливому вабила та інтригувала та поезія, де панує «просте, точне, «необразне» слово», ощадливість аж до позірної скупості, до аскетизму. Але ця «образна конкретизація за допомогою звичайних, точних, незамінних слів» у її потрактуванні підводить читача до його власного відкриття, що то є особлива простота — висока простота зредукованої складності, зрілості, особистісної глибини.

Водночас іще навіть до того, як стало можливим сказати про вульгарно–соціологічну критику все, на що вона заслужила, Михайлина Коцюбинська докладала весь свій хист, аби максимально розвести високу простоту мистецької довершеності — і проповідувану тією критикою «простоту» як загальнодоступність, як спрощеність і як антипод зухвалих модерних пошуків, природного саморозвитку літератури. Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культури, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою дер­жавою — то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися.

Певно завдяки всьому своєму неповторному досвідові Михайлина Коцюбинська спромоглася ще на зорі «перебудови», як ніхто, невимушено підвести риску, перегорнути сторінку «радянського літературознавства» (таку назву, нагадаю, мав і фаховий журнал, той що нині «Слово і час»). Зробила це значною мірою не лише за себе, а й за інших, хто перебував коло косметичних ремонтів власного доробку, ловлення нової кон’юнктури та міфологізації минулого. Відновивши «право на професію», працюючи захоплено й самовіддано, ніколи не жалілася на втому, на труднощі, незручності, тож у її присутності й говорити про таке не випадало. І головне: дбала завжди про саму справу, безвідмовно бралася й за рутинну, невдячну роботу, якщо була переконана в її необхідності; в тому був колосальний моральний урок для оточення. Працювала ритмічно, спокійно, ніколи не говорила про «аврали», «цейтноти». Навіть хвороби, від яких так страждала в останні роки, якось ніколи не фігурували в її висловлюваннях як перешкода роботі. Надзвичайно багато сил віддала збиранню, виданню й науково–критичному осмисленню літературної спадщини Василя Стуса. В останній нашій розмові я розповідала їй про нову дисертаційну працю, присвячену цьому поетові, вона раділа з того, нарікала на ваківські правила: заочне опонування заборонене, а бути присутньою на захисті вона вже не мала змоги... Монографія «Зафіксоване і нетлінне»: Роздуми про епістолярну творчість» (2001) стала здобутком не лише авторки, а й цілого літературознавства; подією в нашій мемуаристиці, в цілій літературі стала і її «Книга споминів» (2006). А скільки ще було планів, яке палке бажання працювати, який живий, до останнього подиху, інтерес до всього!.. Її обрії, що у двотомнику розкрилися від Шевченка до Стуса й від Жака Превера до Тичини та індіанської поетеси Полін Джонсон, ширшали й далі, природно та невпинно.

...У своїй давній статті про Василя Стефаника вона навела вислів Юрія Морачевського зі спогаду про цього блискучого й незрівнянного письменника: «Його твори подібні до нього, а він до них». І далі продовжила цю близьку й суголосну думку: «Не намагався відрізнитися від своїх земляків, але не намагався спеціально й не відрізнятися. Відрізнявся силою свого єства. Був таким, яким був». Тепер ці слова доволі точно характеризують її саму, її книжки, її життєву поставу.

Елеонора СОЛОВЕЙ
УМ

Пригадую, як уперше «очно» познайомився з цією дивовижною жінкою й блискучим літературознавцем. Приводом став телефонний дзвінок після виходу моєї книжки «Код майбутнього» про філософію творчості українських шістдесятників. Михайлина Хомівна, на моє величезне здивування, була однією з перших, хто прочитала цю книжку. Вона сказала, що її непокоїть, що сьогодні так багато людей, зокрема й фахових літературознавців і письменників, прагнуть нівелювати спадщину 60-х, вважаючи все написане тоді ідеологічним, мало цікавим.

Михайлина Хомівна ніколи не була ідеологічно заангажованою, вона прагнула до інтелектуального дерзання й була сміливою в судженнях. Вона не пасувала перед врємєнщиками. Героями її літературознавчого «роману» стали Василь Стус і Вячеслав Чорновіл. Як відомо, Михайлина Коцюбинська була упорядником багатотомника творів Василя Стуса. Останнім часом працювала над десятитомником творів В’ячеслава Чорновола. Але вона цінувала не лише філософію чину в літературі.

У дитинстві від мого діда професора Володимира Дроздовського часто чув ім’я Михайлини Хомівни (дід писав докторську дисертацію з творчості Михайла Коцюбинського, бо шлях у мовознавчу науку йому було заборонено через розходження з деякими «ідеологічними» позиціями радянського мовознавства й Інституту мовознавства ім. О. Потебні. Коцюбинський був тією єдиною спробою порятуватися від атмосфери цинізму і ялової науковості). Михайлина Коцюбинська змогла пронести крізь тортури високе ім’я свого дядька.

Боюся високих слів і красивостей, але, на моє переконання, Михайлина Коцюбинська була людиною, орієнтованою на тотальне розуміння, якщо поряд із нею була також людина, яка знала сенс у слові «гідність». Ця герменевтична формула пасувала до її герметичного життя, пов’язаного з роботою бібліофага. Не випадково вона працювала у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ (старший науковий співробітник із 1992 року). Текстологія — для багатьох наука, пов’язана з абстрагуванням від світу й мудруванням-мандруванням у світи книжок, покритих пилом. Здається, що це надзвичайно нецікава й монотонна робота для вкрай посидючих посередностей.

У випадку з Михайлиною Хомівною це не так. Вона була дивовижним текстологом, педантичним, скрупульозним, вишуканим. Але робота у відділі рукописів і текстології допомагала їй залишатися в просторі думання, співпереживання часові. Літературознавець володіла інформацією про найважливіші літературні новинки. Завжди, коли ми спілкувалися по телефону, Михайлина Хомівна радила мені кілька книжок, які в обов’язковому порядку мусив прочитати. Вона не мислила свого життя без інформації, без нових книжкових відкриттів, але також хотіла, щоб ці праці потрапляли в простір розуміння, були прочитані іншими літературознавцями. Думка не має застрявати в часі. Книжки і рукописи не живуть у спецфондах, вони існують тільки в нашому сприйнятті. І для Михайлини Хомівни вкрай важливо було створити простір діалогу. Хоча, як на мене, вона завжди трималася у своїх літературознавчих пошуках важливих морально-етичних основ.

Михайлина Коцюбинська утверджувала думку про те, що література — насамперед, мистецтво слова. Пригадую лекції Михайлини Хомівни в Києво-Могилянській академії (почесним доктором якої була). Вона завжди починала свій виступ із окреслення ширшої культурно-історичної ситуації та змалювання перспектив. Її промови мали націоствердну, державотворчу складову. Література для М. Коцюбинської в нинішніх умовах не може бути просто мистецтвом, тільки простором естетики, хоча ми ніколи не повинні забувати, що естетичний принцип — в основі літературного твору. Вона говорила легко і спокійно, стримано, етично виважено. Вона належала тому часу, коли етика визначала людську діяльність, спосіб існування в часі.

Шістдесятництво — час екзистенційних питань, час, коли вижити можна було тільки гуртом, тільки тримаючись одне за одного. І митці розуміли якусь особливу суть слова «братерство», «солідарність». Це була доба цілковитої підтримки з боку друзів і відчуження з боку влади. Своїми духовними наставниками Михайлина Хомівна в 60—70-х роках вважала перекладача Г. Кочура та письменника Б. Антоненка-Давидовича. Михайлина Коцюбинська розуміла, наскільки важливо підтримувати одне одного, наскільки важливим може бути слово підтримки молодшому сучаснику. І я вдячний Михайлині Хомівні за ті мудрі слова підтримки, які чув від неї.

Востаннє ми чулися в грудні 2010. Це був той день, коли в Києві випав перший сніг. Говорили про Конгрес із компаративістики, який торік відбувся в Сеулі. Михайлина Хомівна привітала мене зі здобуттям літературної премії ім. О. Білецького, яку вона сама отримала ще 1993 року. Говорили про роль газет у формуванні незалежної, інтелектуально вільної нації. Говорили про газету «Слово Просвіти», про «День», академічний журнал «Слово і час». Відчувався колосальний нерв розуміння і підтримки. Михайлина Хомівна сказала, що відчуває, як іде епоха, іде школа митців, які спричинилися до формування незалежної України. Торік не стало Юрія Іллєнка, не стало Сергія Кримського, ще раніше полишив Україну Юрій Покальчук. В Інституті літератури, сказала Михайлина Хомівна, лишилося незначне гроно тих, хто був біля витоків інтелектуальної України, біля витоків нового українського літературознавства. Тоді, завершуючи розмову, я побажав Михайлині Хомівні, передусім, міцного здоров’я, щоб Бог оберігав її й давав сил.

На жаль, колись найкраще побажання стає останнім. Все має свою міру і свій строк. Михайлина Хомівна, метафорично кажучи, так і залишилася в році 2010, бо ж за китайським календарем новий рік ще не розпочався. Вона відчувала, що йде її епоха, її час. Як завжди, порадила мені кілька книжок, які обов’язково мушу прочитати. Розмова завершалась у часі, але вона назавжди залишилася в просторі людської пам’яті. А далі — важка праця, щоб ніколи пам’ять не згасла. Саме пам’ять і відчуття етично-моральної рівноваги змушувало Михайлину Хомівну працювати в найтяжчий час. І ця праця повернула до життя Василя Стуса в українській культурі. «Скільки творчої радості, високих хвилин наближення до прекрасного, морально і мистецьки вивершеного, подарували мені роки роботи над багатотомовим виданням творів Стуса! Щастям для себе вважаю навернення в останні роки до своєї «сродної» теми — епістолярно-мемуарної, участь у видавничій роботі — оприлюднення напівзабутих, а то й зовсім невідомих скарбів українського слова й думки — знаків духовної зрілості і мистецької самобутності. Виступи на вечорах і по радіо з осмисленням гідного місця в нашій культурі своїх колег і друзів шістдесятників, моя лепта у правдиву — всупереч як тенденціям славослов’я, так і намаганню заперечити значення цього феномену — освітлену зсередини картину духовного життя і культурного самовизначення України 2-ї половини ХХ ст.» (Коцюбинська М. Із книги споминів // Кур’єр Кривбасу. — 2003. — Жовтень. — № 167).

Одна з останніх підсумкових праць Михайлини Коцюбинської — «Мої обрії», книга спогадів, книга спостережень, книга-історія. Проста і водночас вичерпна назва для такої праці. Мої обрії — тобто це те, чим я живу, що наповнює мою «Я», що робить життя неповторними і наповненим. М. Коцюбинська прожила життя, гідне пошани. Шлях виважений і спокійний, стоїчне тримання спини, неможливість зігнутися під обставинами, здатність вийти з гри, коли життя змушує тебе бути рабом. Згадати хоча б виступ проти мосових арештів 1965 р. під час перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Рабська психологія ніколи не була прийнятна для неї. Можливо, часом етичні границі власного сумління були занадто неприступними, таку висоту міг узяти далеко не кожний. Але ця висота не для себе, з неї мають вийти інші покоління, молодші голоси, від яких залежить доля нових обріїв.

Вічна пам’ять, Михайлино Хомівно...
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
ДЕНЬ