Якось років два тому в Трускавці на базарчику, де продають вироби майстрів народної творчості, розговорилися з чоловіком, який торгував речами із соломки. Із того, як він це робив, було зрозуміло, що то не просто продавець, а й творець цих чудових капелюшків, шкатулок... Довідавшись, що я з Волині, з надією запитав:
     — А ви часом не знаєте Олекси Ошуркевича? То такий чоловік, що його вся Волинь і вся Україна мали б знати! Справжній дослідник, трудоголік і чоловік хороший. Ага, знаєте?! То передавайте вітання від Романа Ковальчука і скажіть, що чекаю його до себе в гості. Ми парубкували разом, тож є про що згадати!
     Зустрівшись із лауреатом Всеукраїнської премії ім. Павла Чубинського Олексою Федоровичем Ошуркевичем напередодні його 75-літнього ювілею, дізналася, що він так і не скористався запрошенням, хоч дуже хотів би зустрітися з другом молодості. Бо, хоч є автором книг «Пісні з Волині» (Київ, 1970), «Затрубили труби: з історії народних музичних інструментів» (Луцьк, 1993), «Чарівне кресало: Українські народні казки з Волині і Полісся» (Львів, 1995), «Пісні з Колодяжна» (Луцьк, 1998), «Лірницькі пісні з Полісся»(Львів, 2001), «Берестецька Голгофа» (Луцьк, 2007) та багатьох інших, а ще — написав понад 500 наукових статей і розвідок, однак і надалі сповнений творчих планів і задумів. Сьогодні Олекса Ошуркевич — іменинник. Хочеться побажати йому міцного козацького здоров'я і творчих мандрів із незабутніми зістрічами.
          
     — Олексо Федоровичу, а оця «смішна» дата вашого народження — 1 квітня — вона якось відбилася на вашій долі?
     — Хіба тим, що деколи не вірили: невже саме цього дня у мене день народження? Боялися розіграшу. Я ж до цього вже звик. Хоч то день сміху, але в долі мого покоління веселого, на жаль, було мало. Та й який тут сміх, коли дійшло вже до такої поважної дати й усвідомлення, що кращі роки — пройдений етап! Інколи стає сумно, що от кружляв манівцями, час згаяв на щось другорядне, а можна ж було йти прямішим шляхом.
     — Хотіли б щось змінити у своєму житті, коли б це було можливо?
     — А нічого! Бо з усім уже зжився, і позитиви, і негативи — воно моє, пережите, вистраждане.
     — Олексо Федоровичу, звідки у вас така любов, така зацікавленість до фольклору, етнографії, джерел народної творчості?
     — Ви ж знаєте, народився я у Берестечку. І в моєму домашньому оточенні, як і загалом у нашій місцевості, побутували розповіді, перекази, легенди про Берестецьку битву, про козаків. Чув їх від діда по матері, називався він по-біблійному Ісаак. А батько мій був швець, походив із знаменитої в окрузі родини шевців. А де ремесло, там і ярмарки. Батько часто їздив на ярмарки і привозив звідти різні новини, оповіді, а одного разу привіз мені сопілку...
     Це було поштовхом і я став студентом філологічного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка. І у 1955 році вперше поїхав у фольклорну експедицію від Львівського відділення Інституту суспільних наук. Тоді готувався «Атлас діалектів української мови». Дотепер пам'ятаю Ганну Зосимівну Пастернак і її стареньку маму із с. Мельники тодішнього Шацького району, від яких зробив перші грунтовні записи. Відтоді займаюся цим систематично. А воно ж — чим далі в ліс, тим більше дров! Спочатку записував усе гамузом. А коли перебрав жанри, визначив специфіку, почав розрізняти, що загальновідоме на побутовому рівні, а що ні, отоді почав шукати реліктові явища, і пісні, і звичаї.
     — Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.
     — Ну, наприклад, записи пережиткових форм волочебних пісень і звичаїв у межах Волинського Полісся. Адже ж раніше вважали, що вони характерні тільки в Білорусі. А вони побутувати і в нас. До речі, термін походить не від «волочитися», а від господарської дії «волочити». Або древній звичай «володіння куста», який приписували тільки с. Сварицевичі на Рівненщині й Білоруському Поліссю. Я ж знайшов його в нас у Любешівському районі. Щоправда, шлях пошуку мені підказав польський дослідник ХІХ століття Оскар Кольберг.
     А дослідження лірницької традиції! У вісімдесятих роках у с. Залюття Старовижівського району я зустрівся з Іваном Харитоновичем Власюком. У нього зберігся давній інструмент. Потім я лірницькі пісні записав на диск. Включив туди і репертуар Степана Рибачука, його син був поводирем, бо лірник був незрячий. Як і Адам Шковорода із Шацька, якого убили у 1939 році. Слова його пісень також вдалося записати від поводиря.
     Інший би кинув, бо то марудна і важка справа, яка вимагає і зусиль, і часу, але це ж унікальне і рідкісне явище! Усе це вилилось у книгу «Лірницькі пісні з Полісся».
     — Давно хотіла запитати про ваші стосунки з містикою. Адже у народних переказах так часто зустрічаються містичні явища, не обходиться і без «нечистої сили».
     — У нашому житті є багато явищ духовного, психологічного порядку, які ще досі не вивчені, пояснення яким наука не знаходить. Інколи у фольклорі вони перебільшені, але це ж народна творчість, це частка світогляду, вірувань. Саме так народ намагався пояснити своє світобачення. Дохристиянські, язичницькі вірування мали міцні корені. Були часи, коли з ними та їх носіями жорстоко боролися, це також наклало свій відбиток.
     В експедиціях, бувало, показували і хату, в якій жила сільська «відьма», і розповідали про її діяння. Пригадую, було це в Ковельському районі, після такої оповіді зауважили: «Але то — не наша відьма, а з-за Бугу». А скільки чув про «вовкулаків», про здібності людини перекидатися у вовка і навпаки!
     На батьківщині Івана Франка довелося почути містичну історію, пов'язану з біографією письменника, не позбавлену реального підгрунтя. Як відомо, наприкінці життя внаслідок тяжкої недуги у Франка були паралізовані руки, він не міг самостійно писати. Йому кілька раз наснився один і той же сон: він мусить поїхати у рідне село, розкопати криницю і знайти ключ, який кинув туди у дитинстві. Тоді його руки відпустить параліч! А він дійсно у дитинстві загубив ключ! Письменник розповідав про ці сни родичам. Врешті-решт, змучений хворобою й дивними снами, він поїхав у Нагуєвичі. Тоді ще жив його вітчим, але він не дозволив розкопати криницю, яка на той час була вже закидана, бо в неї вдарив грім. А, за повір'ям, із такої криниці не можна брати воду, бо там живе «нечиста сила». Франко заплакав і поїхав назад до Львова. Цю історію запам'ятав рідний брат Франка Захар Якович, який газдував на батьківському маєтку. Він розповів її своїй дочці Ганні Шумеляк, від якої почув її я.
     — Олексо Федоровичу, а як же з тим парубкуванням, про яке оповідав Роман Ковальчук?
     — Ет, згадала баба, як дівкою була... З Романом я познайомився у Заболотцях, то був колишній райцентр Львівської області. Я там працював у редакції місцевої районки. Але редакція районної газети радянських часів — то був жах, довго я там не витримав. А з Романом траплялося ходити на сільські вечорниці, то був гарний, товариський хлопець, згодом вступив до Львова в училище, пішов в армію.
     Мені ж після редакційної роботи довелося працювати у Будинку народної творчості вже на Волині, викладати фольклор та етнографію. Але й викладацька робота, щиро кажучи, не по мені. Я дуже переймаюся, коли зустрічаю лінивих студентів, коли переконуюся, що вони не знають елементарного, того, що мали б знати ще зі шкільної лави.
     З 1984 року й до виходу на пенсію працював у Волинському краєзнавчому музеї, завідував відділом етнографії, займався екскурсійною, виставковою роботою, читав лекції, збирав експонати.
     — Якось Ліна Костенко написала: «Розкидані друзі по світу, як зорі по синьому небу...». У вас багато друзів?
     — Багато! У Берестечку, Львові, Івано-Франківську, на Рівненщині. Доля їх різна, починаючи зі шкільної лави. Ми з однокласниками зустрічаємося через кожні п'ять років. Багатьох уже нема. Маю друзів серед фольклористів, але то тепер дуже рідкісна професія, можна сказати — реліктовне явище. От недавно не стало Василя Скуратівського. А ось тут на фото ми з ним у Луцьку під час останнього фестивалю «Берегиня». Нас єднало багато літ дружби, ще відтоді, як він почав працювати у журналі «Народна творчість і етнографія». Навіть їздили разом в експедицію чумацькими шляхами...
     — У вас таке широке коло зацікавлень, що, либонь, даремно питати про хобі...
     — Чому ж... Будемо вважати, що моє хобі — фотографія. В жодну з експедицій я не виїжджаю без фотоапарата. За ці роки зібрався вже прецікавий фотоархів.
Валентина ШТИНЬКО
Волинь