Втрачений шанс

— Привіт! Треба поговорити на серйозну тему…

Ми не були приятелями, та оскільки познайомилися свого часу на радіо «Свобода» (воістину знаковому для України мас-медіа), я ставився до нього — Івана Рибалка з дуже великим пієтетом. Він же завжди зустрічав мене дуже приязно. Отже, не піти за ним слідом було б елементарним хамством з мого боку.

З кулуарів другого поверху Верховної Ради заглибились у таємничі парламентські підвали, причому добродій попрямував у той бік, звідки журналістів (принаймні мене) зазвичай завертали охоронці. Проте Іван Рибалко пройшов без проблем і мене покликав за собою. На запитання, як його пропустили, відповів просто:

— Покрутишся у парламенті з моє — тебе також скрізь пускатимуть…

А далі… А далі було не дуже приємно: виявляється, на нас чекала зустріч з Андрієм Шкілем. Ні-ні, я нічого не мав проти нього, як українського патріота, депутата й політика — боронь Боже! Тим паче, до виконання депутатських обов’язків Андрій Шкіль ставиться дуже навіть зразково, на відміну від багатьох своїх колег. Неприємність полягала в іншому: виявляється, БЮТ затівав якийсь медіа-проект, керувати ним мав би Іван Рибалко, мене ж передбачалося включити до команди журналістів…

Ото вгруз в історію!!! Знав би добродій Рибалко, до чого я був розчарований ще навесні та влітку 2004 року, коли вже було зрозуміло, які головні кандидати змагатимуться за посаду Президента України і (головне) які спільники йдуть за ними!.. Відтоді минуло роки три, і щодня мої найгірші побоювання тільки підтверджувалися. А тут такий поважний журналіст, як Іван Рибалко, вербує мене в команду БЮТ!.. Ну, як сказати йому (та ще й у присутності пана Шкіля), що я просто не піду на це?!

Втім, якийсь «важіль» миттєво перемкнувся у мізках, і ризикуючи навіки втратити повагу в очах одного з найвідоміших політиків нашої багатостраждальної держави, я почав щось невиразно мимрити й сипати дурнуватими запитаннями. Після чого Андрій Шкіль швиденько згорнув зустріч. На щастя, більше мене з приводу тієї пропозиції не турбували. Зі свого боку, я також був гранично стриманим, зустрічаючи після того Івана Рибалка. Звісно, здивувався, коли він невдовзі роздавав у тих-таки кулуарах свою дивну книжку, а згодом заснував інформагенцію «Депомаранч»: щось не те назрівало в колись щільних рядах українських революціонерів та їхніх прихильників…

Але тепер шкодую про це. Життя іноді розділяє людей і розносить дуже далеко одне від одного. Принаймні, так кажуть… Але якщо подумати, виходить, що ми самі відділяємось одне від одного, самі розбігаємось на різні боки. Результат закономірний: втрачені шанси зайвий раз поспілкуватися з хорошою людиною.

Тим паче, другого разу може й не бути.

Шкода!..

Тимур ЛИТОВЧЕНКО

ПІД ЧИНАРОМ
Івана Рибалка я знала по роботі. Пізніше, вже працюючи окремо, часом спілкувалися.
Якось символічно те, що востаннє я його бачила саме біля "Золотих воріт" - у тому місці він любив бувати. Коли йшла на його поминання на Ярославовому валу, то проходила там, мала нагоду ще раз згадати. Він був незвичайною, яскравою  людиною. У якій водночас поєднувалося багато кумедного і трагічного. Тепер хотілося б, якщо справді є інший світ і якщо померлі мають там таку змогу, щоб звідти Іван міг якось підтримувати і допомагати - насамперед рідним, яких залишив.

Лідія Стрельченко