* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Василь МАЛИШКА: Моя життєва мета – заробляти тим, що цікаво

13:15 03.08.2015

Василь МАЛИШКА: Моя життєва мета – заробляти тим, що цікаво

 

Сьогодні його мета – режисура, хоче здобути цю спеціальність у празькому виші й невдовзі пробуватиме власні сили під час вступу. Але письменницьку діяльність також не полишає – спільно з поетесою Мар’яною Нейметі саме готує до друку нову книжку віршів. Василь не марить літературою, він просто знає, що успіх досягається роботою над собою, і він готовий працювати. Натхнення має постійно, а миті, в які воно зникає, вважає недоліком підліткового періоду.

Хлопець був заклопотаний виконанням творчих завдань, однак знайшов час для того, щоб відповісти й на наші запитання. Тож про те, звідки береться талант, які вірші є найщирішими, і як це – бути щасливим  - у розмові з письменником, а в майбутньому, сподіваємося, й режисером – Василем Малишкою.

11060004_886942184685069_5099095591150245750_n

 

Що було першим – проза чи поезія?


- Казки у 5 років (Усміхається –Авт.).  Я навчився писати, дуже любив слухати казки, які розповідала мама, а також дивився багато мультиків. В одну мить захотілося взяти й вигадати власну історію. Потім я сам ілюстрував ці казки, причому все те, що було написано у 5-7 років, зокрема, казки й вірші – усе ілюстрував.

Найперша казка була про що?

- Про гномів. Дуже смутно її пам’ятаю і, на жаль, загубився папір, де вона була записана.

Як ти гадаєш, наскільки важлива підтримка батьків у твоєму творчому житті?

-  Батьки відіграють важливу роль. Впевнений, що писав би у будь-якому випадку, навіть якщо б не приймав участі у стількох конкурсах, не видавались би мої книжки. Але завдячую батькам за видані перші книжки, за те, що почуваю себе сміливо в творчому плані, що так рано серйозно почав працювати з творами, що знайомий з багатьма письменниками.

 

Якщо мама розказувала в дитинстві казки, з яких усе починалося, її можна вважати твоїм натхненником?


- У дечому так, якщо брати до уваги той ранній вік, коли було ще складно знайти хороших друзів, з якими можна було поділитися ідеями, думками, тож на більшість тем я міг поговорити саме з мамою. Їй більше довіряв. Сьогодні вона вже тільки спостерігає за тим, що я роблю. Я сам пишу, редагую, пропоную свої твори, раджуся. Але вона залишається одним із перших моїх рідерів (читачів – Авт.).

 

Як вплинув на тебе ляльковий театр «Бавка», адже ти ходив до нього з дитинства?


- Театр я полюбив завдяки мамі. Мені здається, що «Бавка» має дуже хороший рівень. Навряд чи всі знають про його репертуар. Завдяки театру в мене виникла любов до п'єс. І з нього ж вилилися думки про те щоб стати режисером, драматургом, писати п’єси, які трансформувалися у моє бажання знімати фільми.

 

Розкажи про свою пєсу, яку ти вже теж встиг написати.


- Спочатку були менш зрілі спроби, одну з моїх ранніх п’єс «Дивні створіння – люди» надруковано у дитячому спецвипуску Незалежного театрального журналу «Коза»  - презентація якого відбулася в Ужгороді під час проведення фестивалю «Інтерлялька-2013». Відтак написав п’єсу, яка ввійшла до довгого листу Міжнародного конкурсу ім. А. Волошина. Це був мій перший дорослий конкурс, у якому я взяв участь не з віршами чи прозою, а з новим для мене жанром - п’єсою. Після цього був фестиваль Драма. UA у Львові, у рамках якого відбувалася майстерня «Мала драма» під керівництвом українського драматурга та журналіста Оксани Савченко. Кожен учасник майстерні повинен був написати за тиждень п’єсу, як згодом мав поставити молодий режисер Антон Романов зі студентами театрального факультету Львівського університету імені Франка. Мою п’єсу «Вслухаючись у шелест берези» поставили на сцені, і це було дуже незвично і приємно. Це дивовижно, коли щось оживає – тим більше, коли ти це створив. Я раніше замислювався над тим, які ж відчуття у драматурга, коли він бачить, що його п’єсу поставили. У моєму випадку це були хороші враження, приємний перший досвід, за що я вдячний вищеназваним людям.

 

Як ти думаєш, звідки береться талант?


- Та не знаю, чесно. Частково - від батьків, а в моєму випадку це надзвичайно вдалий фактор. Але більш істотним фактором, як на мене, є наполеглива робота над собою, вдосконалення своїх вмінь з раннього віку. Я пишу досить часто й багато, а також читаю щодня. З творами потрібно постійно працювати, якщо хочеш, щоб з цього щось було. Успіх приходить швидше не від таланту, а від роботи над собою. Я вважаю, що всі люди талановиті. У кожного в житті був такий період, коли він малював чи писав вірші. Інша річ – чи вони продовжать цим займатися, чи їм хтось у цьому допоможе. У моєму випадку батьки звернули увагу на те, що я писав і малював, і підтримали мене.

11755714_886942198018401_1108509155830471410_n

 

Чи підтримуєш контакти з письменниками, чи допомагають вони у твоїй творчості?


- Так, підтримую. З поетесою Мар’яною Нейметі вже досить тривалий час співпрацюю. Вона – редакторка моєї попередньої книжки «ПростороВіРші», і ми працюємо над новою. Загалом у мене хороші стосунки з усіма письменниками Закарпаття, з якими знайомий. Багато з них мене підтримують. Мені приємно, що вони спілкуються зі мною, як з рівнею, підтримують. Це, зокрема, Василь Густі, Дмитро Кешеля, Олександр Гаврош, Сергій Федака, Христина Керита, Іван Петровцій тощо.

 

Розкажи про книгу, над якою працюєш з Маряною Нейметі.


- Охоплений період  - останні два роки. Це буде найбільша книжка за обсягом з усіх попередніх. Увійдуть до неї почуттєві вірші, роздуми, настроєві цикли, поема з робочою назвою "Місто", кілька давніших творів, найсвіжіші вірші, які пишуться вже під час роботи над книжкою, ритмічні верлібри, менше звичайні римовані та, якщо можна так висловитись, римовані верлібри з ледь помітною римою – тобто все те, що хвилювало й над чим міркувалось протягом останніх кількох років. У мене є досить багато написаного, що залишилося у вигляді саморобок, зокрема, журналістики – мої статті, репортажі, відгуки на вільні теми. Ми з Мар’яною Нейметі "відрубуємо" багато зайвого, слабші рядки, перебудовуємо вірші. У нас діалог – на рівних; пані Мар'яна підтвердить це. Мені це приємно. Дуже суворо працюємо з віршами і я вже й сам краще відчуваю, де і що потрібно забрати. Мені не шкода недолугих метафор або зайвих слів, якщо вони дійсно такими виявляються.

10259024_886942254685062_7568851754719300861_n

 

Що ти сьогодні читаєш?


- Саме зараз дочитую "Ідіота" Достоєвського, паралельно читаю "Процес" Кафки та "Польові дослідження з українського сексу" Забужко, іноді переключаючись на вірші, оповідання та новели інших авторів. Протягом року було не так багато часу через підготовку до ЗНО. Читав те, що в програмі, але це не була погана література. Я б сказав навпаки: цьогоріч я по-новому відкрив для себе так звану класику української літератури – запали в душу поезії Плужника,  Семенка, Богдана-Ігоря Антонича, проза Коцюбинського, Стефаника, Яновського (а також новели "Я (Романтика)" Хвильового та "Момент" Винниченка), Микола Куліш із драматургів тощо. Для себе читати не було часу. Читав поезію Мельничука, Олега Лишеги, Аттили Могильного, Т. С. Еліота. Потім організував літературний вечір в гімназії. Усвідомлював, що маю чималі прогалини у класиці. Шекспіра, до прикладу, вперше прочитав цього літа, і дуже вразився. Читаю п’єси з журналів. Серед улюблених відомих письменників можу назвати Беккета, Кафку, Достоєвського, Еліота, Плужника, Рембо. Серед менш відомих - Андрєєва, Платонова, Мельничука. Відкрив нещодавно для себе Адоніса, одного з основних претендентів на Нобелівську премію протягом останніх кількох років. Його перекладів українською нема, тому читаю російською. Саме зараз паралельно до інших справ займаюсь реінкарнацією домашньої та особистої бібліотеки ­­– скуповую та обмінюю книжки за довжелезним списком (на полиці стоять ще не читані Бруно Шульц, Богуміл Грабал, Гарольд Пінтер, Віктор Пєлєвін), продаю непотрібні, і планую вже знаходячись у Празі читати їх.

 

Чи пам’ятаєш свій перший яскравий спогад з дитинства?


- Багато яскравих спогадів, бо я дуже вражався всьому новому, цікавому. Нові місця та міста мене завжди вражали. Одного разу мені страшенно сподобався доволі великий іграшковий замок, що стояв на вітрині. Батьки мені його не придбали, а проте я сів неподалік і змалював його, доповнивши історією, яка ввійшла до першої збірки, "Що найголовніше у світі".

Щодо яскравого спогаду з дитинства, доречно згадати про першу книжку. Мені було 7 років і назбиралося багато записів, малюнків, і мама зібрала все докупи, подала на конкурс «Моя мала батьківщина». Там мене помітила голова журі - Галина Малик, я здобув перше місце, поїхав до Києва. Але найцікавіше сталося ще на самій малій батьківщині – Закарпатті:видавництво «Ліра» запропонувало  видати книжку за їхній кошт. І тоді в жовтні 2006 року вийшла моя перша книжка «Що найголовніше у світі». Для мене це була неймовірна подія, і хоча я тоді цього не дуже й усвідомлював, та проте тримати власну книжку в руках було дуже круто.

 

foto10

 

Ким ти себе бачиш – журналістом, письменником, режисером...?


- Можна ж бути одночасно всім. Моя велика життєва мета – заробляти на життя тим, що цікаво. А для мене це завжди буде творчість. Захочу писати – писатиму, захочу знімати – буду знімати. І вірю, що так і робитиму. Режисер – дуже класна для мене професія, бо тут можна усе поєднувати, зокрема, й музику, якою я цікавлюся (активно слухаю, а також граю на гітарі), і сценарії, як літературну частину, і власне відчуття простору і світу. Але писати я теж завжди буду. А також, якщо пощастить, то й фільми буду знімати.

 

Чи вистачає тобі часу на друзів?


- На живі зустрічі не дуже, однак на розмови – так. Намагаюсь підтримувати зв'язок з усіма. Для мене дуже важливо, що знайшов друзів, з якими є про що поговорити, подискутувати. Тож я не можу просто "забити" на це, хоча саме зараз, улітку, мій час дуже швидко зникає.

 

А про кохання пишеш?


- Та звісно (Усміхається – Авт.). Був період, зв'язаний передусім з першими "серйозними" (та проте надзвичайно щирими) стосунками з дівчиною, коли писав багато, зараз рідше, однак перш за все хочу відзначити, що саме про кохання не пишу; є почуттєві вірші, як я їх називаю, викликані закоханостями та симпатіями, та роздуми про любов. Я досі вважаю, що перші почуттєві вірші є найщирішими. І деякі з них є у збірці «ПростороВІРші». Але вже досить давно не писав так званої інтимної лірики.

 

Які умови для роботи тобі потрібні?


- Я думав спочатку, що тільки спокій, але потім зрозумів, що умови не мають значення. Нещодавно сидів під ясеном Масарика, там людно, поруч кав’ярні. Я сидів з ноутбуком, писав, і нічого не заважало. Коли приходить натхнення – тобі байдуже, де писати. Було таке, що повертався додому в Підгорб, а це пішки 1,5 години, і у мене з'являлось натхнення – то я записував думки, "ескізи" творів на телефоні.

 

Скільки часу протягом дня приділяєш творчості?


- Буває тижнями нічого не пишу. Але сьогодні влітку багато читаю, маю багато вражень і пишу досить часто. Сам процес творчості триває близько 20 хвилин – коли виникає ідея й записую її в загальних рисах (якщо це вірш, то він може бути відразу й записаний повністю). Значно більше триває розвиток твору (що є для мене другим різновидом творчості), редагування.

 

Якими своїми досягненнями пишаєшся?


- Досягнення – це надто гучно сказано. Напевно, справжнє, найбільше досягнення – це грант GoStudy, за яким я безкоштовно навчатимуся в Празі цілий рік. Це найбільш вагома для мене перемога на конкурсній основі, остання, до речі. Було чимало крутих речей, до прикладу, літературна премія «Дебют», яка була першою серйозною грошовою нагородою. Приємно, коли в журі літературного конкурсу є принаймні один письменник, фахівець, який каже щось про твої твори, висловить щирий погляд, доречні зауваження тощо. Ціную подібне.

 

11713842_886942148018406_7728527201748271574_o

 

Ти почуваєшся щасливим? Знаєш, у чому твоє щастя?


- Можу сказати, що щасливий; я досить часто відчуваю щастя. У тому, що я роблю те, що хочу, і що люблю, розмовляю з тими, з ким хочу, отримую задоволення від життя, маю людей, яких люблю, яким довіряю, і які довіряють мені. Є такі речі, що мене тривожать, але це таке… Я нещасливий, коли немає натхнення, коли з усіма посварився і просто нема, що робити: писати не хочеш, дивитися не хочеш, взагалі нічого не хочеш. Але я думаю, що це, швидше, підліткове.

 

Про що ти мрієш?


- Я не мрію, а лише планую. Мрії у сенсі чогось нездійсненного і захмарного мене не цікавлять. Власне, усього можна досягти. Все, про що думаю – планую здійснити. А все, що здійсненне, чого можна досягти – це мета. Моя першочергова мета на сьогодні – вступити на режисуру до Празької академії мистецтв, хоча, якщо узагальнити, то швидше просто – знімати фільми.

 

11032481_886942248018396_4780851797224053461_n

 

Як ти вважаєш, чого не вистачає у культурному житті Ужгорода?


- Подій. У нас є кілька цікавих фестів, зокрема, «Березневі коти». На цей захід приїжджає достатньо багато письменників, художників як з України, так і з-за кордону, які презентують власну творчість, ведуть відкриті бесіди. Також з’явилася резиденція «Мала Штація», але поки що вона не така популярна й розвинена, як аналогічна у Чернівцях. Треба, щоб відбувалося більше класних заходів, щоб ми мали різні фестивалі, майстер-класи, читання. Й аби в Ужгород приїжджали цікаві письменники з різних міст і країн. Ще є, на мій погляд, чудовий міжнародний театральний фестиваль «Інтерлялька» (так, я рекламую "Бавку", бо вона того вартує), на який також приїжджають митці. Але загалом літературного, мистецького у місті досить мало відбувається, і це шкода. У нас багато цікавих поетів, але Ужгороду, на мій погляд, не вистачає фестивалів, презентацій, заходів із крутими митцями здалеку.