* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЮРІЙ МУШКЕТИК: З ПЕРЕЖИТОГО ПЕРЕДУМАНЕ

00:49 21.06.2013

ЮРІЙ МУШКЕТИК: З ПЕРЕЖИТОГО ПЕРЕДУМАНЕ

Ексклюзивне інтерв’ю з класиком української літератури, героєм та золотим письменником України Юрієм Мушкетиком для інформаційного агентства «Нація», порталу «Літературний форум», газети «Слово і діло» та журналу «Українська НАЦІЯ»

 

-          Що це ви зараз читаєте? Шолохова?

-  Так, «Тихий Дон», переклали на українську мову. Це подарували мені, в одному томі, ще  й Олійник передмову написав. Це мабуть моя найулюбленіша книга, геніальна можна сказати. От хто написав тільки…

        А Шолохов, запросив значить 10 чоловік молодих письменників з Радянського Союзу (ну не такі вже ми були й молоді), це там Сулейменов був і інші.. Ну, перше що я вам скажу – ми не побачили інтелекту. Зовсім. Це рівень пересічного бригадира був. Чи він пропив його, чи й не булого його, хто вже там шо знає. Ну от таке, нас привезли у райком партії, сіли, і от одчиняються двері, входить Шолохов. Ну шо можна сказати,  ну «чи як летіли, хлопці?», чи шо хоч, а він отак наче його «накачували» перед тим, заходить до нас: «Здраствуйте товарищи! Некоторые на прошедшем съезде болтали, о какой то якобы   нужной свободе творчества советскому писателю! Ничего, советскому   писателю свобода творчества не нужна! Есть партия! – она указует что писать и как писать!» і поніс, а тоді кінчив цю розмову, і «Ну а  тепер пошли к нам пить чай! (ну думає шо ми такі товмаки), ну там только будет не только чай! (а тоді так подумав-подумав)  Та там нихрена того чая не будет!!». І так воно було, як в газетах писали – « 4 дня йшов крупнейший розговор». 4 дня була п’янка. Безвихідна. Була оця, стерлядна  уха – ну, звичайно, пили усі. А я так біля  куща сів, тоді лізе – генерал КГБ: «А вы чего не пьете? Все должны быть в одной кондиции!». Ну, але Шолохов то перебрав «кондицію» і тоді вже його цековці  й обкомівці до машини підштовхували, то він кричав: «Надоела мне эта партия – она мне выпить не дает!» Ну а тоді, скажімо таке – співав Донський хор, і все українські пісні. Врешті Шолохов сказився: «Что вы все хохлацкие да хохлацкие! Давайте нашу! Родную! Донскую! – Русскую!» і  хор як грянув – «Їхали козаки із Дону до дому!», а я сміюся. Він до мене, чого смієшся? А я кажу: «Михаил Александрович,   так козаки ж їхали із Дону додому із своєю піснею!»

        Ну отаке воно було, той будинок, триповерховий.. це на сьогодні  не розкіш, при сучасних бізнесменах. А сусіди казали, що на третьому поверсі кожного ранку засвічується його кабінет. І там хлопці казали, і Бєлов, й інші: «Як би нам взнать – чи воно якось автоматично засвічується, чи він таки встає засвічує, а тоді далі лягає спать?». Він же нічого тоді не написав, це все – ще до війни. Нещасний був чоловік – вся країна жде від нього нового роману про війну, від уряду до всіх, а він пише  тільки ті «Они сражались за Родину» - вони ж зовсім нікчемні. Отакево, ніхто не знає, чи то він писав той «Тихий Дон» чи не він, 

-          Ну кажуть що Кримов писав! 

Ну хто зна. Там Крючков була думка, такий козачий офіцер, тесть його, значить батько його жінки, жив з ними. Хто його знає – роман супергеніальний, такого більш не було.  Не те що там карколомні якісь є пасажі, ні – все на місці, і пейзажі, і люди, і все таке – без вивертів якихось чи таких якихось суперзнахідок. Та багато що наштовхує на думки – що не він писав, ну, наприклад, таке: усе ж на стороні білих, не на стороні червоних,  ви візьміть, скіки там засідань штабу вищого, це там Корнілов, Алєксєєв, Денікін і так далі, і скільки радянського? Ну і самі люди – усі ж білогвардійці, усі козаки, душевні люди, а усі більшовики – ні. Так шо хто його знає, невідомо.  Ну а я  побув, подивився, в нього там і курятники, і гусятники, й індюшатники, гараж був, на той час, на три машини, човни моторні, зроблені в Ленінграді на спеціальному заводі, і так далі. Конюшня, де він на коні міг проїхати.

-          А  де то було, в Казахстані ви на коня залізли? Що кінь в стайню вас поніс?

 

То в Киргизії, але то не мене. Це було на кінному заводі, ну і киргизи вивели коней, таких знаєте, шо по двоє висять на гнуздечках. «Казаки, садитесь!» - ну от перший я, дурень, сів на коня, навіть філологічну помилку зробив -  я не запитав як по киргизькі  буде «тпрррр!», то він поніс мене у степ, то я проїхався трохи, вдержався. А на другого сів Роман Лубківський, і кінь поніс його в стайню і всі вмерли – об притонку ж уб’є обов’язково! Але коли він вскакував в стайню, то Роман вже на хвості висів. І тоді, вже як ми в степу їхали – зустріли пастухів. На ішачках таких, то щоб жартома реабілітуватися, Роман сів на ішачка, а той підігнув ноги і той – Гуп! То ми вже тоді цитували «Як упав же він з осла».

        Все колись, хлопці, було, одшуміло, наче нічого і не було.  І що воно в житті в людини збувається? – нічого не збувається… Хто б там не був, хто б яких висот не досягнув, як Шолохов, тим більше кажу що він був нещасний, ми колись отак в редакції сиділи  і говорили, і шукали щасливого чоловіка серед письменників – ми не найшли. Ми називали, ну Шолохов вже ж усіма – і Нобелівська, і Ленінська, і все, ну і Гончар був, але я не думаю що і Гончар був щасливий.  Він високо був, але він знав, що він не геній канешно. Знав і це переживав, і всякі життєві…  а потім він дуже болів за Україну, звичайно,   Гончар був національно дуже свідомий, номер один, може, письменник і чоловік. Ну при тому всьому, правда, він був вельможа. А що ви хочете? У 27 чи 28 років Сталінська Премія, а в 32 чи 34 – академік.  Отут, як Гончар жив, так ми кожного дня ходили з ним, значить, до Дніпра далеко, тоді до сухої верби, тоді до зеленої верби, тоді до містка, тоді тільки в дворі. Це так, як завершення того, що в людини починається. Ото маленький чоловік по хаті, тоді в сіни, тоді на вулицю, тоді в широкий світ, а кінчається ось це так, як був Гончар. А ще чого ... у нього тоді був інфаркт, а потім інсульт, як оце в мене було. Він боявся сам ходить  і мені дзвонив завжди: «Пішли погуляємо». То ми ходили і балачки заводили. Ну балачки в основному тодішнього похідного дня, про тодішню політику. То він сварився ото тоді. Він відстав, а я був головою спілки. І він вже не орієнтувався тоді. Ну наприклад, приїхав Кошелівець і «ЛітУкраїна» йому зробила інтерв’ю. І от Гончар до мене: «Як ви дозволили? Він знаєте що про мене писав?». Я кажу: «Олесь Терентійович, не ті часи взагалі. Як я дозволив? – Ніхто мене не питав і питать не буде. Це не те, що при вас тоді бігали що друкувать, а що не друкувать. Зараз ніхто не питає що друкувать. Та й  відкіля я чи той редактор міг знати що він про вас писав! Та якби й знав, то всеодно б зараз не заборонив би йому і так далі. Отакі в нас бували справи. І то якийсь час я обходив його, але тижнів за два я зустрівся з ним на вулиці, ми прийшли до нього сіли, поговорили. А коли вже через два тижні над його труною я виступав, то мені вже було спокійніше. Не те, що над труною Григора Тютюнника. Мені було страшно, мене як схопило, то я думав... не знаю що зі мною буде. Ми з Тютюнником їздили на рибалку часто, і дурна якась несла нас – хто що краще над ким сказав би над труною. Чи він наді мною, чи я над ним. І ото: «Як зараз бачу його ясні  і розумні очі!...І коли я одкривав мітинг похорону, мені як стукнуло це в голову. Лежить Грицько переді мною, то мені аж чуб заворушився. Ось таке воно. Завтра вечер Андріяшика, треба мені йти, бо ми його починали друкувать. Одного разу прийшли вони до мене – Тютюнник і Андріяшик. Прийшли нарізно, не разом, тут зустрілись вже. Ну Тютюнник до мене заходив часто уранці похмелиться...от і ми сиділи щоб не пить дуже, так я кажу: «Хлопці, в мене одна пляшка. Вип’ємо, а по другу я не піду». Ну випили по чарці, Андріяшик почав говорить. Я за своє життя не чув такої публіцистики, такої промови. Я ж за своє життя все що й робив тільки читав, всяких читав – і Поль Валері, і т.д. А було щось таке починаючи од хати та вище на всю землю. Грицько хотів перебить, я його під столом штовхаю, щоб не перебивав. Якби можна було записать тоді – це було щось супер геніальне. Сам Андріяшик був розумний і талановитий, але він був нестримний і садист. Бив першу жінку з трьома дітьми, другу з двома дітьми, третю з двома дітьми. На цьому ми і розійшлись. Прийшла жінка і стала жаловаться. Я запросив Романа, почав йому говорить. Я, як побачив, він уже був «під шафе» він як звився, порвав паспорт жінки, посвідчення про народження дітей, справки всякі про щеплення...ото, значить, так і було з Романом. Серед письменників він, звичайно, зламався. Він міг би ще жити і писати, але він спився зовсім. Отак постійно згадуєш і оглядаєшся назад. Хтось з визначних сказав: «Оглядаєшся, а позаду тільки руїни».

 

-          Юрію Михайловичу, ми хочемо вас поросити записати від вас інтерв’ю для нашої газети, журналу, книжку може зробимо, воно  буде складатися з трьох блоків: світоглядний (цінності, ставлення до нації, до життя), суспільно-політичний  і футуристичний – ваше бачення майбутнього України. Сьогодні охопимо перший блок запитань, поговоримо про ваші цінності, ставлення до нації, до життя.

 

Ви оце зараз прийшли хлопці, але я дуже зараз опустошений. Я написав дві статті. І одна з них була опублікована у газеті «День» і передрукована у багатьох обласних газетах. А «Свобода» зробили з неї свою листівку і роздають у наметах. І я дуже десь витратився. Стаття дуже гостра і  я не думав ніколи, що газета «День» її надрукує. Не думав. Вони два місяці тримали і надрукували. Молодці, вони з зрізом надрукували. Ясно, що газета не поділяє думок автора, але і цього достатньо. «...Разом з тим ми обгризали гострі кути, бо вже скільки можна обгризать, ми написалали так, як сказав автор...»

 http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/ie-u-sviti-bog

"Є у світі Бог"


Юрій МУШКЕТИК

Стоїмо над прірвою. Я, ти, інші... І зринає болюче питання до тих, хто поруч: ти ще українець? Ти ще син своєї землі, чи тобі вже «без разніци»? Москалеві в тайзі, в клопівнях «разніца» є, він «руський», син «великого» народу. Жорстокого, хижого, дикого, але свого народу. А ти? Ти стоїш над національною прірвою, перед національною катастрофою. Бути чи не бути — сьогодні зринає перед кожним українцем, хоча багато хто намагається цього не помічати — моя хата скраю. Кожен українець мусить вирішити це питання на користь «бути» і всіма способами утверджувати це. Бо ж це залежить тільки від нас, від кожного. У нас намагаються вбити українців, знищити все українське будь-яким способом, звести нанівець українську державу. Москва заповзялася стерти нас з лиця землі або перетворити на німих холопів, як це було за вирячкуватого Петрова і хвойди Катерини. Чужа народові нікчемна влада сприяє цьому. Українську армію розвалено, її військовий потенціал знищено, безборонно проникає ворожа агентура, чи й просто військовими частинами командують чужі Україні люди, українська, державницька патріотична ідеологія в нас цілеспрямовано відсутня, український інформаційний простір ліквідовано: телебачення, радіо, преса, книговидання в руках русифікаторів, на сцені гнилозубий московський гумор, де висміюють все українське... Живемо в страшних злиднях, в убозтві. Але — не всі. Ми другі в Європі по дорогих автомобілях і другі по смертності; скажімо, у президента Франції — дві резиденції, у нашого — 14, у парламентаріїв Швеції дві пільги, у наших — 27... У своїй країні ми не чуємо рідної мови, не бачимо своєї культури, наше керівництво, як чорт ладану, сахається євроінтеграції України, не хоче, щоб Україна була цивілізованою, а дедалі більше проймалася дикою російською азіатчиною, на Сході ж Україну чекає самоізоляція. Наша людина принижена владою, владою живота, кендюха. А людина ж приходить у світ для творчості, для мислі, для польоту... Хто з української влади, українських олігархів процитував коли Шевченка, Франка, Лесю Українку? Високі урядовці, вчорашні комуністи, галасливі комсомольці, порозквашували губи, йдуть цілувати руку московському попу, бо на тій руці годинник за 30 тисяч доларів і та рука намагається пригребти українських православних у «Русскій мір», та й вчорашні комуністи, які гукали «бога нєт», зараз стали «православними» і заїдають кутею коньяк «Хенессі».

Так, нам нелегко протистояти насильству. Впродовж віків у нас намагалися вбити українців всіма способами: забороняли вивчати українську мову, закривали школи, звільняли з посад людей за українство, засилали у Сибір, садовили в тюрми. У нас забрали нашу назву, відомо ж бо з давніх літописів, що руси — ми, що ми постали з племені полян, «альбо русів», які проживали в межиріччі річок Рось, Роська, Росава, Роставиця, це була невелика територія, де й виникла Київська Русь, туди не входили навіть древляни (Житомирщина), дроговичі (Білорусь), а тільки поляни — Київщина, південь Сіверщини (Чернігівщини) і Переяславщина. А там, де нині Москва, жили не слов’янські, а римські племена чудів, меря, весь, мордва, і Київська Русь зрештою на лихо колонізувала їх. І далі то не була Русь, читаймо «Літопис руський»: московські князі Юрій Долгорукий та Андрій Боголюбський щоразу кажуть: «Наші купці поїхали в Русь, у Київ», «До нас їдуть купці з Києва, з Русі». Україна — це була внутрішня назва (від «край», «країна», а не окраїна Москви, якої тоді ще і в помині не було), у літописі за 1187 рік сказано: «І помер Переяславський князь Володимир Глібович, і вся Україна за ним много потужила».

Богдан Хмельницький підписувався: «Богдан Хмельницький, самодержець землі Руської», а наступний за ним гетьман Іван Виговський був «великим князем Руським». Його угоду з Польщею і Литвою, за якою ці три держави творили одну конфедерацію, кожна зі своєю адміністрацією, армією, освітньою системою, російська історіографія, як і совіцька, згадували тільки з лайкою, жодного разу не висвітливши її суті. На всіх тодішніх європейських картах є держава «Московія, або Москель», наприклад, на карті у книжці відомого французького імператора Боплана помічено: «Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії». Московію наказав називати Росією Петро І вже аж 1721 року, й писали її з одним «с». А після того Катериною ІІ було створено комісію, яка зібрала літописи по всій імперії — понад сто — і всі було спалено, залишили два — Лаврентіївський та Іпатіївський, в яких підтирали, виривали сторінки, вписували туди все, що їм було треба.

А ще ж був перед цим довгий період монголо-татарщини, де московіти й татари перемішалися, були одним цілим, у Московських містах урядували татарські баскаки. Іван Калита був Кєлга, а Олександр Невський — зведений брат Батия, він з татарами двічі спалив без залишку свій Новгород, а син Батия Сартак був кревним братом сина Олександра Невського. А в Москві стояв монголо-татарський боввин (ідол), і московіти приходили до нього, кланялися й приносили пожертви.

І якби московіти були людьми посутніми, доброзичливими, вони б були вдячні, що ми хоч трохи цивілізували їх. Так перед Переяславською Радою (про що вельми докладно й виразно написав Алепський, син вселенського патріарха Макарія, які побували в Москві і на Україні) в Москві не було жодної друкарні і не було грамотних людей, переписане від руки кілька разів Євангеліє не тільки не розуміли миряни, а й священик, який їм його читав. І тоді 1652 року до Москви їде академіст Києво-Могилянської академії (існувала з 1632 року) Єпифаній Славинецький з тридцятьма академістами, і перекладають у Москві з грецького оригіналу Євангеліє, псалтир, інші богослужбові книги, і книги вчені, і світські (напр. «Житіє Олександра Македонського»), а далі приїздить звідти ж, з Могилянки, Семен Полоцький і привозить систему віршування (силабо-тонічну), а тоді приїздить Феофан Прокопович, привозить драму «Володимир» і ставить її в Москві, складає проект Московської академії (майже всі її президенти далі були українці) і фактично очолює московську церкву, а Степан Яворський стає блюстителем патріаршого престолу і укладає першу справжню бібліотеку. Так було й далі, і тривало довгий час, капела при імператорському дворі була суто з українців, керували нею і писали музику Бортнянський і Боровиковський, і видатного вченого Ломоносова вивів у світ гетьман України, президент Петербурзької академії Кирило Розумовський і таке інше.

За все це увесь вік нам віддячували в зворотній бік. Почавши від Переяславської Ради, за якою основні пункти визначали спільну боротьбу Московії і козацької України, бо війна ж тривала на теренах Білорусі, і московіти в ній участі не брали, а коли козаки під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка (який там і здобув собі смертельну рану) визволили міста Гомель, Вітебськ, Старий і Новий Бахів, Москва зажадала віддати ці міста їм, відтак уклала з Польщею таємний мир. Так було вперше порушено, зраджено Переяславську угоду. Коли козаки про те довідалися й козацька депутація поїхала туди, їх не пустили і в шатра, це було під Вільно. Хворий Богдан Хмельницький нуртував на смертельній постелі: «До чорта в зуби підемо, до турків підемо». Турки справді на той час пропонували протекторат без анексій і без викупів, і пропонували союз Швеція і Семигород (Трансільванія). Але Богдан лишився вірним Переяславській угоді, проте поляки напирали, і він послав проти них корпус наказного гетьмана, київського полковника Ждановича, й козаки взяли Краків і Варшаву, за допомогою Семигородського князя Ракочія. (Про це в імперській і совіцькій історіографії — жодного слова, як і про мир Московії з поляками у Вільно.)

Москва посилає свій «корпус» — розкладати корпус Ждановича, москалі діють підкупом, залякуванням, і врешті корпус деморалізується, вертається, це добиває Богдана Хмельницького, і він помирає. А далі триває безкінечне нашестя Москви на Україну, де настає Велика Руїна і повна окупація Москвою України. А з нею всі оті горезвісні петровські, валуєвські, емські укази на заборону всього українського, і металеві лещата кріпацтва, і знову ж таки знищення всього українського, розстріл «Просвіт», сфабрикована справа СВУ. Нині ж усе повертається, посилюється: на всі посади ставлять так званих донецьких, чи це начальник міліції — донецький, прокурор — донецький, суддя тощо. Сьогодні регіоналів, які обдурили народ, ненавидять у найглибших глибинках, але вони тримаються на силі, на владі. Або хоча б і невизнання УПА. Жодного разу ніхто не роз’яснив, не оповістив, звідки постала УПА, за що боролася, а тільки істеричні крики «бандєра». А все як на долоні. Візьмемо газети 1939 року: Радянська армія входить в Західну Україну, її зустрічають квітами, сльозами радості, поцілунками, така правда, і правда та, що коли вона 1941 року відступає, — стріляють у спину. Чому, що змінилося за два роки? Мені, що давно осягнув усю брехливість, підступність радянської влади, і то дивно. Дивно, навіщо після приходу радянської влади людям роздали землю, реманент і худобу з панських фільварків, а коли люди посіяли і посадили — цю землю відібрали і оголосили колгоспи. Навіщо було роздавати землю, адже знали, що будуть колгоспи, нащо дратували? І друге — релігія. І в Совіцькій Україні церкви закривали, а священиків відправляли до Сибіру, але ж не всіх, і це був тривалий процес. А тут — враз. Та ще треба врахувати, ким були ті священики, скільки віків вони боролися з польським покатоличенням (українська церква й там тоді була православною), священик для людей був і сповідальником, і наставником, і пропагандистом. А ще — КПЗУ — Комуністична партія Західної України, після ВКП (б) — найчисленніша і найпотужніша компартія у світі. Її також ліквідували одразу. «Здай партквиток». — «Я за нього одсидів десять років у страшній польській тюрмі Березі Картузькій». — «А, не здаєш — у Сибір». Закрили «Просвіти», бібліотеки, поляки у школах навчали польською мовою, тепер школи переводили на російські.

І народ повстав. Адже рух УПА — масовий, інакше б так довго не тримався, і совіцькі органи, військо не витратили б стільки сил на його боротьбу. А звинувачувати народ — справа завжди неправа й паскудна. Щодо насадження донецьких, то тільки в колоніальні часи метрополія насаджувала своїх білих серед туземців. То ж нині туземці — ми, хто сповідує себе українцем, а свою землю Україною.

Віками ми погоджувалися, що та ж татарська Московія називала себе старшим братом, що зрадник Кочубей був патріотом, а Мазепа — зрадником, що Петлюра був ворогом, а вішатель Муравйов захисником українського народу, що ОУН-УПА — вороги, а енкаведисти, кадебісти — наші добродійники. Сьогодні туман російського інтернаціоналізму вже не застилає очі українського громадянина, ним захлинаються більшовики-комуністи та спритники регіонали, але й сонце національного патріотизму мало хто бачить. Для нас, українців, було й залишається: якщо ти комуніст (маю на увазі його совіцьку інтерпретацію, якої сьогодні дотримуються симоненківці), то ти не українець. І навпаки. В пам’яті мені рядки письменника Валер’яна Поліщука: «Я більшовик, я завжди там, куди посилає мене партія, і мене хвалять за це, доки сюди не долучається слово «український»; тоді — я ворог народу». Так, і його розстріляли як ворога народу. Розстріляли всіх кращих синів України. Така була таємна постанова: винищити всіх українських патріотів, винищити всю українську інтелігенцію. І сьогодні ми певною мірою обезкровлені. Та ще й у глибинах нашої національної свідомості залягло угодовство. А ще ж і в усьому світі мрячно. Ніяких проектів цінностей попереду не видно, відмовляє механізм науково-технічного прогресу, який кілька віків визначав розвиток людства, розвіявся такий потужний і вабливий ренесанс, в усіх повно своїх клопотів. І ми в цьому скаламученому світі нікому не потрібні.

Такий світ, і така наша Доля, і все ж ми, хоч і значно понищені, затиснені, вистояли до сьогодні. До речі, таке бувало в історії: колись вистояла перед Московією Польща, витримало Косово сербський прес, вони вистояли. Маємо вистояти й ми. Стиснувши, зціпивши зуби, чіпляючись за кожен рубіж, кожен з нас повинен усвідомлювати себе бійцем Визволення. Кожен повинен бути готовим померти за Україну. Іншого нам не дано. Станьмо плечем до плеча, серцем до серця. Добиймося українського парламенту, українських рад в областях, районах і селах, маємо приклади Махатми Ганді в Індії та Лютера Кінга в Америці, до нас говорить кров Шевченка, Петра Дорошенка, Івана Виговського, Івана Мазепи, нескорених бійців УПА. Так довго не повинно бути, не повинно, є у світі правда, є у світі Бог...

 

- От ви народились на Чернігівщині. Там же 700 років була Російська імперія, фактично.

 

Все це дуже дивовижно. Найчистіше населення українців  на Чернігівщині, як не дивно. А мова ж уже...і діалект там. Чернігівщина дуже складний край, товариство. Там всього було.  Став гетьманом джура Хмельницького, Брюховецький, і разом з тим там був Полуботок. І разом з тим там були перші повстання проти Петра І. Ніхто й не пише, що такі були. У сусідньому до материного села було перше повстання, дві сотні повстали.

 

-          Юрію Михайловичу, Шевченко визначав націю як єдність мертвих, живих і ненароджених. Ви як визначаєте націю для себе?

 

Я все визначаю так, як Шевченко. І от тут я вам і скажу, що над Шевченком, до якого я не прийшов якось зразу, а так помаленько йшов і з часом переконався, немає нічого. Бачите, єсть деякі речі, де от такі фоліанти понаписувані вченими. Але треба йти тільки так, як писав Шевченко. Де воно в нього бралося! Ну ось скажімо таке, я процитую про Петра Дорошенка. До речі, в мене єсть нарис про Дорошенка, може й мій найкращий твір. Мені соромно казать, але в діаспорі написали, що це єдиний шедевр радянського часу, український. Ну от Шевченко пише: «Заступила чорна хмара та білую хмару. Виступили з-за лиману з турками татари. Із-зв лісу шляхта лізе, а гетьман Попович із-за гори виглядає, дурний Самойлович». Мене спочатку аж різало, що Шевченко каже «дурний Самойлович», а коли скільки не читав, ото єдине правильне визначення «дурний Самойлович». «Мов та галич вкрили Україну, та й клюють її ковмога,а ти, Чигирине, а ти, славний Дорошенку, запорозький брате, не здужаєш чи боїшся на ворога стати. – Не боюсь я, отамани, та жаль України. І заплакав Дорошенко, як мала дитина. Не встану я знову, візьміть мої гетьманські клейноди, панове, та однесіть москалеві, нехай москаль знає, що гетьмана Дорошенка на світі немає». Значить, дурний Самойлович  - славний Дорошенко. Дорошенко й татар водив  і турків, але Шевченко його називає славним, бо він нічого не міг зробить, але усе хотів зробить, це був чоловік надзвичайної сили і волі. І характером був сильний. Це тільки він і Хмельницький на засіданні міг вийти з себе і шаблею рубонуть і руку обрубать, шоб не гавкали. Я писав перший свій твір «Семен Палій» з-за канвою історіографії совіцької, російської і так далі, що там казати. А Шевченко вже тоді писав, бачте, до кінця не зорієнтувався, бо якби зорієнтуваався, то не писав би зовсім. «А серцеві не потурай, - він каже, - воно тебе в Сибір водило, воно тебе весь вік дурило». Палій же був за Москву і він каже, що серце дурило Палія.

 

-          Як ви думає, чого не збудували «совєцкий народ»? В чому проблема? З українців не можна збудувати «совєцкий народ»?

 

Мабуть, самі вихідні позиції були досить неправильні. Бачте, в совєцкій ідеології багато гасел прекрасних – «рівність», «братерство». Але звідки такі репресії, або такі колгоспи рабські. Перше, постановка була проти всього індивідуального, а друге –  селян – дрібну буржуазію, намагались звести під одне, зробити з них просто робітників. Той селянин, що поїхать на ниву в дві години ночі встане, волів погодує,  і ще сонце не зійшло, а він вже на полі і весь день працює. Навіть співали на весіллі такі пісні молодій: «Щоб уміла шити прясти і в колгоспі в’язку вкрасти». Диктатура пролетаріату – це блеф, бо її не могло бути. Була в  нас диктатура партії,.  А в партії диктатура вожді, і врешті решт одного вождя. Чи він був таким людоїдом, як Сталін, чи м’якший, як Хрущов – все одно. Сталін збудував колгоспи і за весь вік ні разу там не був. Скажу вам таке, був чоловік, який півтора роки провчився у попівській бурсі – це Сталін. Та ще й не знав російської мови. В попівській бурсі провчився, а після того керує такою країною, пише праці по економіці, мовознавству. Ну це абсурд! Щоб написати працю по мовознавстві, то треба скільки знать – історію мови, це страшно важкий предмет, це студенти лисіють над ним, морфологію, фонетику, та це треба все знать. Він написав...та ми за животи хапалися. Наші викладачі, які вчили нас до цього мовознавству по Мару, який знав більше 50 мов, починали читати   нам Сталіна, опускаючи очі і критикуючи Мара. Потім цей чоловік керує дивізіями, арміями, фронтами. Господи, де він міг знати статистику!? І де він за що не брався – скрізь був провал. Починаючи з початку війни – він не дав підготуватися. Потім війна, провал під Смоленськом, де мільйон людей було вбито і забрано в полон. І що він...двічі розстріляв там все командування. Я вам розкажу хто і як виграв світову війну. Маленьку новелку.   Ось таке   – німці наступають. По областях скрізь була, і по районах вказівка банкам вивезти гроші і документи до обласних банків. І от таке містечко, по дорозі на Житомир, в сторону вправо – Радомишль. Там находять таку полуторку,   грузять  цей сейф з грішми, сідає директор банку в кабіну, а сторож сідає в кузові на цей сейф. Виїжають вони на трасу Київ-Житомир-Львів, од’їжають недалеко а там шофер бачить – німці, танки! І німці біля колодязя вмиваються. Шофер директору каже: "Німці!", той глянув - і в город!. А шофер таки розвернувся, виїхали вони в поле і з дідом думають шо ж робить. Шофер сторожу каже: "Давай цей сейф вкинемо в жито", і той каже: "а взнають.." сільска ж ця психологія, і той: "Треба везти (в Житомир вже ясна річ не повезеш) в Київ, давай польовими дорогами!" І вони тако-тако, якось доїхали. Приїхали вони в банк, банк - де ЦК було, зараз президентський палац, ну якось викликали директора банку, а він питає, чого вони не відвезли в Житомир. А шофер каже: «Та там німці». Директор: «Які німці!?Ви читаєте газети? Бої вже в Новоград-Волинському». І цей дід каже: «Я бачив їх, як оце вас, німців». Сідають вони і їдуть в штаб київського міського округу. Та  їм не повірили також. Але подзвонили у Жуляни і сказали, щоб пустили літака над Житомирським шосе.

Вони кажуть: «Нема літаків, один значить тіки єсть  санітарний, він має їхати по…», «Я вам сказав!». Сіли два ці льотчики в літак, летять –летять, до Озерян долетіли -  дивляться внизу танки і по них черга, вони у жита, прилетіли ну і доповіли цьому начальнику штаба. Той подзвонив у артучилище, а начальник артучилища каже: «Ми тільки із стрельб приїхали, я нічого знать не знаю!», гармати на передки і до Ірпеня, річки, де траса на Житомир. Там був дуже міцний великий укрепрайон, там такі доти стояли, і зараз   в Ірпені ви може бачили їх. Але міст не охоронявся той, і він каже: «Поставити гармати і міст взірвати!». І значить там 3 гармати які на машинному ходу їдуть туди,  а ті на конях, викрешуючи з бруківки.. долітають  і ставлять гармати за мостом, а тут уже  й танки німецькі… А цей начальник училища не знав ще як, сказав бити усім гарматам по передньому танку. Підпалили. А дорога вузька і зірвать нема чим, так вони стоги підтягли під міст  і підпалили. І, значить, німці так в Київ не ввійшли. А за генеральним стратегічним планом «Барбаросса» війни, план який був – група німецьких військ «Північ» оточує Ленінград,  військ «Центр» виходить до Смоленська й на Москву,     «Південь» - забирає Київ. Ленінград оточили, Смоленськ узяли, а Києва не можуть узять! У Гітлера два тижні ішло величезне збурення. Гудеріан - треба йти на Москву, а деякі генерали кажуть: «А як у Південно-Західного фронту Сталіна переріжуть нам тил увесь, то тоді що, кінець?». То Гітлер навіть тупав ногами й махав кулаками на Гудеріана. Але перемогла оця думка, і вони пішли не на Москву, а під Брянськом, а далі на Чернігів і пішли в тил Південно-Західному фронту, відціля Гудеріан, а з Півдня Клейст! Я щось не бачу тої телеграми, а я її бачив один раз, телеграма Кирпоноса, командуючого Південно-Західного фронту Сталіну: «Товаріщ Сталін, взглянітє на карту, понятная даже школьніку катастрофа – дєло двух нєдєль.» А далі розшифровка: у нас стільки то дивізій, ми ледве утримує західний фронт, у Гудеріана скільки то, у Клєйца так -  нам проти нього нема чого виставить,  дозвольте вивести  війська,  на Сулі зробить нову оборону і ми до Москви не пустимо німців! Ну Сталін відповів як завжди лаконічно й мудро: «Пріказиваю разгроміть Гудеріана і Клєйца». І кільце тут замкнулось теж і 550 тисяч   війська опинилося в оточенні. І ото там, у Шумейковому бору, у яру, я теж там був у цей час, ми евакуювалися, я цього не знав тоді звичайно, але там 800 генералів ходили в багнетні атаки. Штаб фронту. Там Кирпонос був убитий, його, правда, німці ховали під гарматні салюти, в ботанічному саду нашому, його ж було оголошено ворогом народу, він з мого села, в селі було знято порвано всі фотографії Кирпоноса, і так далі. От вам геній Сталіна. Ну то я вже…

 

- Юрію Михайловичу, а яке ваше розуміння цінностей, що для вас є цінності?     

 

Ну, що я вам скажу. Я – чоловік багато в чому може й примітивний. Все життя прожив у місті, а вважаю себе селюком.  І ото в першу чергу всі цінності які входили в мене із селянським життям, вони в мені і живуть. Мірки оті го. За тими мірками намагаюся жить, намагаюся за ними і діяти, от.  

-          У чому вони полягають?

 

Ну просто у тому як люди жили, жили чесно і так далі. Ну от я вам скажу таке ще. Моя мати була головою одного з найбільших на Чернігівщині колгоспів. Безпартійна дочка куркуля. ЇЇ батько,мій дід,загинув у Сибірі. Так от вона була головою колгоспу, а я був найбіднішим хлопцем у школі. Їй як голові колгоспу, крім палочок-трудоднів, була положена велика зарплата, а в селі тоді грошей не було, це було багатство. Мати жодного разу не принесла ні карбованця з колгоспу додому: «Люди не одержують і я не маю морального права взять ці гроші додому».  А я вже був, в мене валянки були з трьох шматків пошиті – чуні, і я був підпарубійко,  хотів було на танці у клуб піти, а в чому я піду? То я кажу: «Мамо, візьми хоч раз чоботи, купи мені чоботи.» Вона: «Синку, я не маю права. Люди не одержують, треба жить як люди» І так вона і жила. Я оце нову річ пишу, хочу оце і про матір написать. Тоді вони їй помстилися, вони пенсії їй не дали. Ну от вам один із прикладів того, як треба жить і якими мірками. Ця міра в мене була все  життя. Я не хизуюсь, для мене багатство ніколи нічого не значило. І я вже пізніше, я вже мав гроші, шо там брехати, мене видавали, і тут, і в Москві, і шось там за кордоном, але це для мене не було істотно. І оце так воно й осталося. І оця річ – вона є й неправильна, що до заможнього життя таке ставлення, воно у всіх нас таке. От я учора перечитував Григора Тютюнника, його оповідання «Син приїхав», про Дзякуна. Гриша дуже тонко висміює чоловіка, який ощадливий, який хоче щоб був гарний костюм, бо такі ми всі були..  От такі от були в селі… щодо правди.  Нашого брата-інтелігента можна було на шо хоч звернуть – скажи шо так треба, так для родіни нужно!  А скажи бабі, що отам ото жито спасла Петрова корова, але цього не кажи, кажи шо Грицькова, так треба! І тобі буде краще, і шось попаде і таке, то вона ж ніколи, скаже: «Хай мене грім уб’є, мені гріх перед Богом! Я  ж сама бачила, що Петрова». Вона ніколи не скаже. Вона і дулі дасть через тин, і сраку покаже, але така вона була праведна.

 

 

-          -Ну все одно треба було ставати перед вибором, йти на компроміси.

 

Ну. Всі ми звикли так іти на компроміси, і цей колаборатизм він уже сидів, я отак скажу, може у всього народу.  У селі, де я жив, там був голова сільради такий Рева, старий партизан, а потім він став секретарем райкому, то те що я вам казав про матір, то тут я вам скажу і таке. Його зустріли в місті односельчани, кажуть хотіли вас шось запитать, а він: «Так ходімте до мене»  - він перший секретар райкому. Вона – ні-ні, а він: «Ні. я іду обідать – ходімте!». Затягнув матір, і матір прийшла, розказує – стіл збитий з дощок, стільців немає, а ящики, накриті газетою, обід борщ і каша без м’яса. Такий він був, а тоді він вже командував сільським господарством області, а потім у обласній газеті «Деснянська правда» стаття «Ворог народу! Торгував хлібом, худобою і так далі».  І в нас у селі. Що – він син поміщика, і мати поміщиця в селі, приїжають у ремнях, скликають народ (ну я такий ще бігав, я нічого не розумів), і читає цю статтю хлопець, вигодуваний цим же Ревою, вчитель вже, він за свої гроші його вигодував. І читає «поміщик…» і так далі, а в вікно видно хату, отаку розвалюху його, і мати, яка ходила на отаких карлючечках, до землі зігнута, поміщиця. Ніхто не сказав: «Подивіться в вікно». Ніхто. Люди всі боялися, ото і колаборанти, бо кожен знає, що скажи, а завтра загуде і він! І це вже прості селяни, не інтелігенція.

 

-          Ну а як воно відновлюється? Ну, здавалося б, знищили все, звідки воно?

 

Не дуже воно і відновлюється, хлопці, не дуже. Що воно відновлюється – ті що сиділи, то вони і сидять. Позахапували-позахапували, і як я навожу приклад оце Реви чи моєї матері, хто з цих теперішніх багатіїв хоч колись поділивсь так  як слід з людьми, з народом?  - ніхто.

 

-          Ну але ж вони до церкви ходять, свічку несуть…

 

Ну ото ж то, мода така. Вони і в Бога не вірують, а до церкви наш президент ходить до московського попа, і йому, московському попові, руки цілують наші депутати, бо у нього годинник за 30 тисяч висить.

 

-          А ви в Бога вірите?

 

Ой, це тема дуже й дуже важка. Хотів би вірити. На жаль прожив життя у вихованні такому, потім довгий час я ще науковими проблемами всякими цікавився, воно все це лягає. Я в цього шо на хмарі сидить і босими ногами махає, я не вірю в цього. Але що шось воно в світі є – то це я вірю. Ми ж нічого про світ не знаємо, нічого! Он єсть зірки нейтронні, і такі, такі, такі, і чорні дірки неба, і все  а шо воно там далі? Знаєм тільки одне, шо світ безкінечний у  просторі  і в часі, скільки б ми не летіли, будуть якісь галактики, які вони там, хто зна, і позавчора, і мільйон років тому, і мільярд. Чи світ матеріальний чи не матеріальний – для мене важко сказати. Як одному вченому один тибетський вчений теж сказав: «ну а як ви все це дивитися?», а він тому: «А  дивлюсь так, шо вас в  реальності немає». І хто його знає. Я наведу от один такий приклад: от помирає людина. З неї у першу добу іде величезна енергія, в основному з голови. Ну відкіля це знають – так як фотографія на пластинках, так і це, над померлим ставлять спеціальну емульсію-пластинку, і воно показує що йде ця енергія. Ставлять контрольну над живим – не йде. Іде сутки енергія.  Перестає.    Минає дев’ять днів – знову йде. Перестає. Минає сорок – знову йде, хоча від людини там вже майже нічого не лишилося, купа кісток і гидкості, і все. А вона йде.

 Для мене два питання: перше – звідки люди про це знали? Перші християни поминали значить у перший день, у дев’ятий  і сороковий. Звідки вони знали? І друге – куди дівається ця енергія? Вона ж не може змішуватися і розчинятися в повітрі – ні! Вона кудись іде, і може вона накопичується десь… у метагалактиці. Може нею хтось живиться, бо все живиться енергією. Ну це я скажу може таку фантастику, після якої ви можете відразу викликати по телефону психіатра, але: ну от сидить вчений, у нього в пробірках різне середовище,   він запускає туди бактерії і періодично дивиться, до якого рівня вони розвинуться. Може і там шось сидить, і ці бактерії ми з вами, і він періодично дивиться, до якого рівня ми дійшли. Ну це таке, це фантазія. Але ну от ми знаємо, наприклад, що жива клітина, то там нічого немає – одна програма. Яка само розвивається, але немає нічого. Так світ матеріальний чи нематеріальний? Чи ми з вами є, чи нас немає?

 

-          Юрію Михайловичу, а чого ви обрали таку небезпечну професію – письменництво?

 

Так воно пішло, так воно хотілося. Я в школі був одним з кращих математиків, я дуже добре знав математику, в мене і батько був вчителем математики, але любив літературу дуже. Ми із товаришем прочитали не тільки те, а на той час, школярами, ми читали і Байрона, і Міцкевича, і Стендаля і так далі. Відкіля я знав що це небезпечна професія?

 

-          Ну в селі кажуть: не замайся політикою, не займайся тим то, бо це – небезпечно!

 

Я ж тоді ще й не знав, що буду письменником. Звідки я міг знать. Я учився в університеті, ходив у Академію.

 

-          Ну а коли ви почали писати, в школі чи університеті?

 

Ну в школі то трішки кілька віршиків там пошкрябав, у зошиті, а при окупації заховав його під стріху, і його миші з’їли. 

А там, в університеті, відомий викладач, Маслов, то він взяв пропуск у академічну бібліотеку, ну як одному з кращих студентів, і я там сидів, гортав-читав,  і от я прочитав про земляка Семена Палія, шо славетний козак  і так далі. І почав шукати, шукати, по каталогах і поїхав у село, зробив доповідь. А тоді захотілося, от чого ж про такого чоловіка ніхто не знає, а давай я напишу! І писав студентом, писав уночі на підвіконні в гуртожитку, у читальні, і так далі, так далі, й так далі. Писав і писав, ну знали ж вже хлопці, товариші по кімнаті, я тоді натерпівся стільки насмішок, що мені на все життя вперед вистачило.

 

-          Кепкували з вас?

 

Кепкували ще й як! І тоді вже я кінчаю писать, а тоді думаю – а шо як це графоманія? Відкіля я знаю? Я відклав, і написав двоє оповідань. Одне надіслав у журнал «Дніпро», а друге, дитяче, віддав  у журнал «Барвінок». Місяців чотири терпів, а тоді пішов у «Барвіонк» узнать. Там тоді такі сиділи консультанти – шо одлуп роблять. Вона шукала його, шукала, їй незручно, і мені незручно, мені вже якось треба тікать, вже на сусідніх столах шукають, чи нема його, а тут відповідальний секретар: «Шо ви шукаєте?», - «та ось хлопець оповідання подав, ми його ніяк найти не можемо..» - «А як воно називається?» - «Голуби», - «Так воно ж уже в номері! Що ви шукаєте!?». Це був найбільший мабуть мій тріумф за все життя. Але що значать тріумфи, вони нічого не значать в житті. А тоді я пішов у журнал «Дніпро», там велике оповідання, там ще ні, але сказали схвалене до друку. Воно теж було надруковано, і одержав я перший гонорар, чималий. Так усім справжнім письменникам давали, були тоді такі тридцятки, двадцятки, а мені карбованцями. Такі вони великі тоді були, я як обіклався кругом – боюсь на вулицю вийти з такими грошима! 

Але на ті гроші купив собі перший костюм, в тому костюмиі й закінчив університет, в ньому і женився от.

 

-          А ви женилися в скільки років?

 

Не мало, мені вже майже 26 було.

 

-          А чого так пізно?

 

 

Та якось так, я не знаю, я ото працював багато ото, писав, тоді були не такі, як після нас покоління. Нас, ви шо! В університеті якщо хлопець почав з дівчиною гулять і покинув, то на комсомольських зборах виключали з комсомолу, а ректорат виключить з університету. А якщо й трахнув уже! То це вже і думать нічого. Жінка в мне була із села, вона росіянка. Батько був воєнний, командир дивізії, загинув на Курській дузі. І тоді вона з матір’ю, а матір з села, приїхала в село і кінчала в школу, вона ще тоді української мови не здавала. А тоді що, тоді стала ще гіршою націоналісткою ніж я! ну це зробили. Ми віддаєм дітей у школу українську, через місяць вона стає російською, там школа, де музей Леніна потім був. Батьки пішли в міськкому партії, і жінка моя йшла попереду. І тут зразу голова міськкому: «А ви! Проклятиє буржуазниє націоналісти украінскіє!, - вона паспорт – русская, - А! так ти єщо  і свой народ продайош!» ну вона вже не витримала, наговорили бозна чого, прийшла додому, з нею істерика, і з того часу вона жодного слова не казала по російські, працювала вона в інституті органічної хімії, всі були українці, але українською мовою якщо щось написать – то йшли до неї. Нема жінки і мені живеться дуже тяжко. Спомини, спомини, спомини.  Я написав оце, в «ЛітУкраїні» такий був мій спогад, багато дуже людей дзвонили, що «ти дуже наші серця розчулив».

 

-          А до церкви ви не ходите? Чи ходите?

 

Ну так, на Паску, ну може на Різдво. На Паску ми їздимо у церкву Бориса і Гліба, мій внук там хрестився, на Теремках. Там і священики знайомі, отець Павло… Я ж кажу, я заздрю тим людям, які вірять. З вірою легше жити і вмирати з вірою легше.


 Ну а тепер про Ічню, в назіданіє вам, це таке містечко, село, ніби провінція глуха, але вона одна дала стільки, що мабуть і деякі цілі області стільки не дали. З цієї Ічні стільки значить видатних співаків, артистів, художників, скульпторів… ну, наприклад, Мартос – скульптор. Це в Москві на Червоній площі його скульптура Пожарський, а в Одесі Дюк Ришельє і такі інші. Відтіля Васильченко, Василь Чумак, і  сонмище вже там сучасних – і Дрофань, і Григорій Коваль і  так далі. Це ж там поруч – Качанівка, палац Тарновських, то Чернігівський музей, музей Шевченка – все то їхні експонати. І поруч дендропарк Тростянець,  а ще, машини у вас є, один день не пожалійте і проїдьте от така екскурсія. Виїхали ви із Києва по Чернігівській дорозі, доїхали до Козельця, тут 70 км., от вам Козелець, а посередині церква, собор стоїть. Ви під’їхали до собору і зайшли в нього. В тому соборі іконостас, зроблений на спеціальне замовлення  в Італії для Ісакієвського собору  Санкт-Петербурга. Собору імперії номер один. Забрав його Олексій Розумовський, фаворит імператриці Єлизавети. Він весь не вліз, то поруч ще в селі трошки, в його селі.

 

-          От чисто український характер!

 

Я не дуже в цьому церковному розуміюся, але подивитися, що от стоїть воно варто. А далі повернули на московську дорогу, минаєте Крути знамениті, і на дорозі стоїть великий щит – Мотронівка, садиба Панька Куліша. Це біля дороги так, недалеко. Варто подивитися, це єдине, що відстроєне з таких на Україні. Іван Плющ, він відтіля, з Борзни, оце він таке зробив. Я питаю – де ви взяли такі гроші, щоб оце все зробити? А він каже: «Я коли був головою Верховної Ради, то один великий злодій мав або сісти в тюрму, або ( я йому сказав) дать гроші на Мотронівку». А далі їдете ще трохи до Батурина, колишньої столиці гетьманської України. Там палац гетьмана, брата Олексія, Кирила Розумовського. Таких і в Європі немає. Там у Батурині і замок Мазепи, але він нічого особливого собою не являє, а палац Розумовського, я колись читав проект Кирила – він хотів зробити в ньому університет. І такий, щоб не було теж і в Європі. Ну от наприклад я читаю, хімічний факультет – один факультет теоретичної хімії, другий практичної, фізики – теж, теоретичної, практичної, а шо вже гуманітарних! Але померла Єлізавета, а Катерина ж не дала,  вона вигнала Кирила з України, і він жив у Страсбурзі, а потім у Австрії. Ну, оце можна за один день об’їхати! Ну вже якщо їхати далі, то тоді можна на Глухів – на другу столицю, потім відтіля повертати на Новгород-Сіверський, який на чопику гори стоїть між Десною петлею, у Сосницю Довженкову, але таки от у Батурин можна все-таки за один день проїхати.

 

-          Коли український письменник Нобелівську премію отримає?

 

Український? – мабуть нема сподівання. Розумієте, крім всього – це великі зусилля, зокрема уряду.

 

-          Так ви роман пишете?

 

Очевидно. Я це все був розпорошив дуже, а тепер хочу зібрать, ну, дурний теж, як і всі ми. Це родина моєї матері. Таких родів на Україні не було більше. Ну може були десь окремі, але це неймовірний рід. Одинадцятеро мати мала братів і сестер і це міг бути просто роман про кожного з них. От, хоча б, старший брат, кілька слів. Дід, як ветеран ще турецької війни, мав право одного сина віддати  у  військове офіцерське училище. Тільки одного. І то тільки у фельдшерське, не в піхоту, нікуди більше – то тільки для дворян. Ну от підтягали учитель і піп хлопця шо там могли, і тоді дід, одна в нього нога дерев’янка, сідає на коня і 140 верств до Києва, а хлопець пішки – здавать екзамени. Він не здав, і всю дорогу назад дід вибиває з нього і ті гривеники і  все, що потратив на нього. Дозволялось три рази здавать, це в Купріна в  «Поединку» дуже гарно описано. Другий раз їдуть – не здав, і знов те саме. На третій раз здав, і так вже цей Микола зненавидів діда, що не вийшов попрощаться, а одежу домашню у вузол зав’язав і через ворота перекинув. І кінчає він училище із золотою медаллю, і кінчає він Санкт-петербурзьку воєнно-медичну академію з золотою медаллю. Вертається в Київ, хірург волею Божою номер один. Жениться на дочці купця першої гільдії, куплене дворянство.. добре, там багато є всього. Ну а потім вже ж громадянська війна, він покинув медицину і став петлюрівським стройовим офіцером. А дід мій їздив обирать гетьмана, од села виборний був. І за це, цей Микола Крапив’янський, з нашого села, його розстрілював. Два родів було,оце Бутків – мого діда, і Крапив’янські оце. А Крапив’яньскі ці теж, у Першу світову, на фронті, дослужився до звання підполковника, тоді це було хто зна шо, тоді поруччик це вже було із мужиків, то діди згадували тоді – іде Микола, шашка на коліщатах котиться, і два ад’ютанти ззаду йдуть. Але він шось пішов-пішов по революційній лінії, став командиром першої української революційної дивізії, командиром армії був Коцюбинський Юрій. Так от його батька мій дід врятував був, за німців,  а він одплатив, мого діда розстрілював у Ніжині у підвалі. Пуля наскрізь пробила груди, і багнетом ще пробили, а він виліз все одно, і моя мати, яка була там тоді на якихось курсах, змогла знайти чоловіка, і якось він врятувався, то вже потім його заслали  і вже в Сибірі він загинув. І от так далі й так далі. Старша там сестра про яку я саме пишу – історія, звичайно,  тіки та.

І ото я вирішив зараз дещо позбирати, що воно розійшлося на всі боки.

 

Коли будете мемуари вдавати?

 

Не знаю, побачим.  

 

-          Що, всю правду написали там? Всіх тримаєте в тремтінні!

 

Ну бачите, там єсть таке – хто був стукачем, як я думаю…

 

-          Що ви думаєте, ви мали знати!


Ну, мав знати… ну Боб Ілліч знав усе конешно.

 

-         - Боб Ілліч бігав по спілці і кричав: «Де цей Кірес, де цей Кірес!?». 

 

Все воно в тумані було. Дімаров, в 45тому році стає працівником Луцької газети, партійної, сам безпартійний. Дуже туман великий. І тоді у Львівській спілці письменників, він хоч і їх друг був, але казали, що такий борзий совєтський, що страшне. Ну у нього ж величезна колекція каменів – де він їх брав? За Радянської влади геологи розвідували поклади цього каміння, а тоді КГБісти літаками літали туди і брали його, це для того щоб закордон, бо компартію годували, золото не можна було, воно ж на кордоні просвічується, а каміння ні. І Дімаров з ними літав, це  я добре знаю.

 

-        Ну от якби відкрили архіви…

 

не відкриють архіви ніколи! Архіви четвертого відділу жандармського управління Бенкендорфа і Миколи І невідкриті ще, а ви хочете щоб ці відкрили. Не відкриють архіви, їх уже давно всі й вивезли у Москву…

 

-         Багато, але не всі. Багато і лишилося. Голушко з Марчуком вивезли там два ешелони, але багато ще лишилося.

 

 Ну основне повивозили. Це отакі анкетні дані, тяжкі, страшні. Хто його знає..  Он у нас як воно було, збираємося щось друкувати, якусь річ, ну ще знають ті тільки хто у редакції, готують, а мені з ЦК уже дзвонять – нє смєть! Звідки вони знають? Значить один із нас доносить!

 

-         - Дрозд вам не сниться??

 

Та ні-ні, Дрозд не сниться, Дрозд був письменник гарний, трохи розпорошений, але він порядний був, чесний чоловік хоч і важкий.

 

 

-       Добре що ви є на світі, з вами цікаво. З вами цікаво сперечатися, цікаво слухать і цікаво читати.

 

Он бачте скіки лежить усього .

 

-      І не знаю як це ви понаписували за своє життя, це ж каторжна робота!

 

Оповідання, недруковані. Як був молодим, то як курочка – знесла яєчко, і зразу: «Кудку-да! Куд-куда!», а потім, оце воно в мене валяється, і без міри. Я оце недавно був на Чернігівщині, у найпівнічніших районах, на кордоні з Білорусією, і зажалив Білорусію, правда завернули прикордонники. Був у старовірів, і церква старовірська. Купався в Родонових озерах. Ліси. Люди ніколи там не були в колгоспі. Гриби, ягоди. Один дід, бачу ліпить шось, я зайшов, а він значить гончар. Розбалакавсь, каже: «Та я сорок років конячкою вожу ці горшки по області, вожу». Кажу: «Ви десь діду були?» - «Та так особо ніде не був, але мої вироби були в Монреалі срібна медаль і в Нью-Йорку срібна медаль.»

 

-         А як ви до Ющенка ставитесь?

 

 

Та, мабуть, як і весь український народ. Ну він українець, багато порядного в ньому, ну слабкий, не зміг, не зміг… жаль.

 

 

 

 

далі буде..

 

 

Андрій ПАСЛАВСЬКИЙ інформаційне агентство НАЦІЯ