* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Тарас Прохасько: "Мене більше вражають речі еволюційні"

21:01 20.03.2012

Тарас Прохасько:

Тарас Прохасько на перший погляд може здатися людиною страшенно задумливою і дещо відстороненою від життя. Але ця своєрідна відстороненість є лише однією з позитивних рис Прохаська як письменника. Бо як тільки ми наповнили філіжанки кавою та розпочали розмову, я зрозумів, що Тарас – надзвичайно уважний спостерігач дійсності в її наймізерніших і найсуттєвіших проявах. Пропонуємо увазі читачів "Платформи" бесіду з письменником Прохаськом. 

 
 

Українські письменники все частіше висловлюють свою громадянську позицію. Як ви гадаєте, чи має письменник це робити?

Мені дуже не подобається, коли до подібних висловлювань літераторів починають прискіпуватися, мовляв, от знайшовся експерт. Письменник не є експертом, його висловлювання є приватними, але, разом з тим, формувати думки у вигляді слів – це його професія. І в той же час він не зобов’язаний висловлювати свою громадянську позицію – не варто в такому разі його автоматично звинувачувати у відірваності від світу.

Чи можуть бути реальні сучасні події натхненням для письменника? Це не робить його публіцистом чи журналістом?

Життя суспільства завжди є натхненням для письменника. Але, знову ж таки, це залежить від сфер його зацікавлення. Є автори, які цікавляться речами актуальними, які пишуть про нинішній колорит часу. Існують і такі, що у своїй творчості звертаються до триваліших явищ, які не обов’язково є вартісними як яскравий вираз сьогодення.

А як щодо вас?

Мене важко порівняти в суспільній активності з Андруховичем чи Винничуком. Та я не почуваюся від того гіршим.

Грубо кажучи, мене не приваблюють події, пов’язані з діяльністю уряду та партій. Натомість я цікавлюся, як еволюціонує громадська думка, якими історичними явищами зумовлене все, що є тепер, як працює світосприйняття окремої людини в масових випадках... Мене важко порівняти в суспільній активності з Андруховичем чи Винничуком. Та я не почуваюся від того гіршим. У цьому немає манії унікальності, просто на даний момент я не відчуваю потреби робити те, що роблять вони.

Ви були активним учасником студентської революції 1990 року. Як гадаєте, наскільки корисним був цей досвід для України?

Це був надзвичайно корисний досвід. І мені здається, що з часом до цього досвіду ще будуть повертатися. Тому що зараз ця подія затерлася з-поміж багатьох інших. Але вона є дуже важлива, тому ще це був акт, який не був викликаний жодними партійними інтересами. Це була так звана "жива політика" – люди робили вчинки, які були викликані їхніми звичайними людськими прагненнями: потреба свободи, потреба жити своїм життям. І ця "революція на граніті", як її назвали публіцисти й поети, була страшенно чистим і гарним явищем. І знайти в ній якійсь чорні плями, окрім наївності, що не є поганим у даному випадку, не можна.

 
 

До яких ще нещодавніх подій варто звертатися українцям?

Мене куди більше вражають речі менш помітні, речі еволюційні. І за ці двадцять років відбулася значна еволюція масової свідомості у всіх сферах. Скажімо, поняття суспільної свободи, до якого ми дійшли, дуже відрізняється від того, як ми його уявляли двадцять років тому. Хоча б у тому, якої толерантності ми нині вимагаємо один від одного. Саме це і є найсуттєвіші події, просто вони не зведені до якогось кількаденного акту.

Чи не здається вам – людині, яка сповідує аскетичний спосіб життя, – що зараз українцям якраз і бракує певної частки аскетизму?

З одного боку, ми чітко вибрали орієнтацію на капіталізм, а з іншого – вимагаємо якихось пільг від держави. 

Цілому світу загалом бракує аскетизму й самообмеження. І здається, що однією з найбільших проблем України є те, що вона, грубо кажучи, вирвалася зі світу радянських обмежень і дуже швидко потрапила у загальносвітовий споживацький, гедоністичний рух. Цей перехід між насильницькою обмеженістю, яка мала місце в Радянському Союзі, до цього, так би мовити, світу безкінечних можливостей був дуже швидкий, і він сильно вдарив по головах. Тому все вийшло не зріло, по-дитячому. І ясно, що з цим тяжко дати собі раду відразу. Люди, які були на довгому утриманні, якщо й не дорвалися до цієї можливості, принаймні ідеологічно мислять, що все є доступним. І звідси багато різних неадекватних речей, коли на першому місці для них стає споживацтво і забезпечення якогось нав’язаного рівня життя. Зрештою, ці настрої і дотепер, як не парадоксально, пов’язані з соціалізмом, від якого ще не відмовилося наше суспільство. З одного боку, ми чітко вибрали орієнтацію на капіталізм, а з іншого – вимагаємо якихось пільг від держави.

Який досвід став визначальними для вашого становлення як письменника?

Настає момент, коли просто набиратися досвіду, не роблячи з того якихось висновків, марно.

Якраз нині я пишу книжку на подібну тематику. Можливо, це якась тенденція серед українських письменників – досліджувати власну еволюцію. І я також прагну описати те, як нашарування різноманітних досвідів, пізнань і впливів призводять до якогось результату.

Як це риторично не звучить, але, можливо, найбільший досвід, який я отримав за останній час, – це, власне, аналіз отриманого досвіду. Тому що я відчув, що настає момент, коли просто набиратися досвіду, не роблячи з того якихось висновків, марно. Я в молодості був прихильником того, щоби побільше всього набратися, надивитися, не знаючи навіщо. Не відмовлятися від жодного досвіду. А тепер я вже відчуваю, що ця дорога є пустою й безрезультатною. Виявилося, що повертатися до попередніх досвідів, і робити якісь висновки, хай навіть помилкові, є нині для мене найважливішим.

 
 

Чи важко вам удавалося формувати свій стиль? Ніколи не відчуваєте невідповідності між творчим задумом і його втіленням?

Я завжди з цим стикався. За винятком якихось перших кількох оповідань, коли я дуже чітко уявляв собі, що я хочу зробити. Потому моєю багаторічною проблемою було те, що я повірив, ніби відстань між творчим задумом і кінцевим продуктом можна безкінечно зменшувати й із часом знищити.

Література потрібна як акт. Все, що задумував письменник, не має ніякого значення. Важливим є те, що він зробив.

Ця думка стала причиною того, що я рідко писав, бо, мовляв, якщо я ще трохи з цим поживу, то матиму більше часу, аби втілити свій задум так, щоб прірва між ним і його реалізацією була майже непомітна. Та ця прірва має бути завжди. І література – це є, власне, акт роблення, це є вчинок. І як і будь-який вчинок, текст за визначенням мусить відрізнятися від того, що ти собі надумав. У якийсь час я навіть гадав, що ідеальною літературою є ненаписана, адже в такому разі вона бездоганно збігається з задумом твору. Але я тепер чітко розумію облуду таких міркувань, тому що література потрібна як акт. І все, що задумував письменник, що він насправді хотів сказати, – не має ніякого значення. Важливим є те, що він зробив. А весь цей багатий внутрішній світ, що не залишив відбиток на папері – то є щось таке, що з літературою має дуже відносну близькість.

Чи потребуєте спеціального настрою, аби творити літературу?

Найбільшою трудністю останнім часом було те, що я не міг собі до кінця виправдати доречність писати. Я не міг собі сказати, навіщо це потрібно.

Ні, я можу в собі викликати цей робочий настрій. Для мене найбільшою трудністю останнім часом було те – і я це мушу визнати – що я не міг собі до кінця виправдати доречність писати. Тобто у мене був період, коли я не міг собі сказати, навіщо це потрібно. Але я пішов фальшивим шляхом і вирішив, що робитиму це для когось. Я вилучив себе як автора, нівелював зацікавлення, чому це потрібно мені. Але забравши себе з цього ланцюжка, я так і не зміг відповісти, для кого потрібно писати. Тому що література як акт діяльності має передовсім бути потрібною для того, хто це робить. Знову ж таки, страшно банальні речі, але я радий, що я вам можу це сказати, бо для мене це є ознакою того, що я вже пройшов якийсь плутаний і фальшивий період.

У журналі "Четвер" ви стояли у витоків формування сучасної української літератури. Чи багато змінилося з того часу?

Змінилося дуже багато. Змінилася взагалі можливість писати й бути прочитаним. Не хочу, аби це виглядало як закиди старого письменника на нові носії й на нові мережі, але це насправді не може не вплинути на літературу. Література – це передовсім спілкування, позачасовий і позапросторовий контакт; і потреба в цьому контакті спонукає писати й читати. У мої часи цей контакт був дуже складним технічно: написавши текст, потрібно було потому щось довго робити, аби цей текст вийшов книжкою й дійшов до читача. Натомість тепер і читати, і писати один до одного стало дуже легко. І мені здається, що це змінило ставлення до тексту як такого.

 
 

А вихід яких книжок змусив вас повірити у майбутнє української літератури?

Передовсім у вісімдесятих роках, ще на початку перебудови, почали виходити перші книжки, як я вважав, хороших поетів. Того ж Юрка Андруховича. А вже у вісімдесят дев’ятому почалася справжня злива – це і Олег Лишега, і Грицько Чубай. Ще дуже знаковою для мене була повість "Досвід коронації" Костя Москальця. Ну ось я подумав тоді, що українська література справді має майбутнє. Пам’ятаю також, що в переддень голодування на Майдані вперше вийшла повна збірка поезій Стуса. І я цю книжку не залишав у наметі зі своїми речами, а носив у куртці. І не тому, що вмерти зі Стусом у кишені – це моя мрія, а суто з радянських прагматичних міркувань. Бо я розумів на той час, що це, можливо, щаслива помилка – те, що цю книжку видали. І що надалі такого більше може не бути. Тож я не мав права її загубити.

Чимало українських письменників, коли стають відомими на всю країну, переїздять до Києва. Чому ви ні?

Якщо думати про літературу, я не бачу в Києві нічого, що дало б мені перевагу як автору.

Це пов’язано з тим, що моєму темпераменту дуже відповідає такий темп життя і така кількість контактів, що я маю у Франківську. Я дуже консервативний – і через те я багато втрачаю, я знаю. Але в багатьох випадках я не готовий до якихось рішучих кроків. Можливо, і те, що я не думаю про переїзд, є ознакою цього консерватизму. Але я собі це пояснюю тим, що мені так добре. Зрештою, якщо думати про літературу, я не бачу в Києві нічого, що дало б мені перевагу як автору. До того ж, я потреби фізичного переміщення не відчуваю.

Чого очікуєте для себе від цієї весни?

Ну якщо вже так дотримуватися всього наговореного й не розпорошуватися на дрібні очікування, то я дуже сподіваюся докінчити цю свою книжку. Тому що проблема завершення є для мене дуже актуальною. Я дуже багато в своєму житті не докінчив. Я тепер говорю про літературу, хоча поза літературою так само. І навіть з цієї книжкою – я її вже відкладав кільканадцять разів. Тому я страшенно надіюся її закінчити, бо знаю, що від цього буде дуже багато залежати в моєму житті. Це бажання виглядає досить поверхневим, але насправді є глибинним. І якщо я її закінчу цього разу – то це значить, що я й надалі писатиму – багато, легко й гарно. А якщо не довершу, то буду й далі собі мудрувати, відтягувати – і все це перетвориться на мій особистий травматичний досвід.

Спілкувався Євген Гриценко
Фото Світлани Мінайченко
 

http://www.platfor.ma/