* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Андрій ЛЮБКА: МРІІІІІІІЮЮЮЮ!!!!!

18:13 20.06.2011

Андрій ЛЮБКА: МРІІІІІІІЮЮЮЮ!!!!!

 

«Я поставив собі за правило писати правду»

- Андрію, пригадую, вперше про тебе заговорили під час Помаранчевої революції 2004 року. Затим за два роки ти, так би мовити, «засвітився» у Білорусі під час тодішнього протистояння влади й опозиції. У душі ти – революціонер?

- Знаєш, напевно, так, але тої революційності стає дедалі менше. Я муштрую себе, примушую щось робити, вчуся отримувати від цього задоволення. Раніше мене цікавило тільки те, що було до душі – хай то будуть жінки, риболовля, політика, література, тусовки.. Зараз я привчив себе працювати більш систематично. Скажімо, я часом виступаю як куратор літературних і культурних заходів в Україні і за кордоном – це робота, досить важка, обмежена чіткими часовими рамками. Або ж написання статей оглядів, блогів, котрі теж мають бути готовими до конкретного дедлайну. Ще три роки тому я б цього не робив, а зараз погоджуюся і займаюся цим. Тобто, це якийсь такий перехід до становища професійного письменника, коли ти весь час працюєш у цій сфері. Мої основні революції в минулому – зовнішні, а зараз я проживаю більше внутрішні революції, коли пишу вірші.

- 15 діб у білоруській в’язниці… Було страшно?

- Здається, так, хоч вже точно й не згадаю. Я сидів у жахливій в’язниці, було холодно, самотньо, голодно і все таке інше… Лякала радше невідомість, адже я не знав що саме зі мною зроблять на закінчення строку – відпустять чи ні. Адже тоді я чітко зрозумів, що закони в Білорусі не працюють, свободи там нема зовсім. А зараз я все сприймаю, як пригоду, навіть подумую над тим, щоб написати про цей досвід якийсь текст – чи оповідання, чи повість.

- Свого часу ти закінчив Мукачівське військове училище. Як сталося так, що ти розвернувся, так би мовити, на сто вісімдесят градусів і подався у літературу?

- Я писав вірші й тоді, коли вчився там, і до того, ще в школі у Виноградові. Тобто, жодної зміни курсу не відбулося. Просто так склалося, що я вирішив піти в гуманітарну сферу, і зараз бачу, що я правильно зробив. Хоча дуже вдячний Мукачівському ліцею, бо саме там мені дали характер і цілеспрямованість, дрібку цинізму і серйозність.

- З чого почалася твоя творчість? Що наштовхнуло писати інтимну лірику?

- Все почалося з графоманії, звісно, яка тривала, до речі, досить довго. Я писав про журавлів, небо, любов, хмари й іншу «муть», що аж соромно зараз (посміхається, - авт.). Ясно, що мені не вистачало бекґраунду, хорошої освіти й начитаності. Потім, в університеті, я швидко зорієнтувався, що основна програма мені нецікава й узявся за самоосвіту, читав тільки те, що хотілося й подобалося. Саме тоді, на першому курсі й почав писати перші вірші, за які несоромно досі. Мене ніколи не приваблював традиціоналізм у мистецтві, хотілося експериментів і, головне, писати про те, що відчуваю я, а не про що хочуть читати люди. Якщо пам’ятаєш, мої вірші сприймали дуже неоднозначно, для Закарпаття це було дуже виклично, але, слава Богу, мені вдалося вистояти і зберегти себе. Пишу – як хочу, і всім «до побачення»! (посміхається, - авт.)

- Пригадую, ти розповідав, що мама, прочитавши твої відверті вірші, попросила припинити писати таку поезію. Чим все скінчилося?

- Ну не те, щоби просила, але їй вони не подобалися. Її думка дуже важлива, але мені здається, що варто передусім керуватися своїми власними смаками, своїми поривами. Скінчилося тим, що я залишився таким, як і був, хоча, зрештою, не скінчилося і маю надію, що триватиме ще довго. Show must go on, як то кажуть! («Шоу мусить продовжуватися», - авт.)

- У твоїх віршах часто звучить тема смерті. Чому?

- Я поставив собі за правило писати правду, і, як можу, намагаюся йому не зраджувати. Мені здається, що справді добра поезія має робитися на двох крайнощах – трагізму і комізму, тому я пишу або щось веселе, або обираю ті теми, які справді хвилюють. Скажімо, коли я читаю якийсь вірш, то ознакою того, що він справжній, є те, що в мене тремтить голос. Я собі слабо уявляю, щоб голос тремтів, коли читаєш вірш про те, як колосяться золоті лани на колгоспному полі, а трударі йдуть і втомлені, але щасливі, і над ними світить яскраве червоне сонце…

- Протягом останніх п’яти років ти взяв участь у дуже багатьох українських та міжнародних культурних заходах. Ти – лауреат кількох літературних премій, стипендіат двох польських програм. Як встигаєш всюди?

- Кажу ж – привчив себе працювати. Скажімо, віршів я мало пишу, але це завжди так було. В середньому, пишу 10-15 віршів за рік. Інтерв’ю доводиться давати частіше. Хоча це й сумно. Встигаю всюди, бо твердо вирішив, що єдине, в чому хочу жити, досягати успіхів і так далі – це література. Тому жорсткий тайм лайн! Наприклад, я зараз знаю, де і коли читатиму вірші в жовтні, в якому круглому столі візьму участь в листопаді. Треба просто все записувати у щоденник і менше пити – тоді все вийде.

- Якось ти казав, що «Ужгород — це місто, що ідеально підходить для творчості». Чому переїхав до Києва? Невже в столиці справді легше розвивати себе, як особистість?

- Знову ж таки, розвиваю я себе внутрішньо, просто спостерігаю за емоціями, за тими вулканами, які вирують всередині. Тому Київ, Варшава, Берлін для мене – тільки зовнішній антураж. За великим рахунком, я не живу в містах, я живу в світі. Народився в Ризі, виріс у Виноградові, Мукачеві й Ужгороді… Яке з цих міст для мене найбільш рідне? Ніяке, але радше Виноградів, бо там, на Тисі, я найбільше люблю ловити рибу, там живе моя родина. Зрозуміло, що мені треба було переїхати, хоча б для того, щоб здобути новий досвід. У моєму віці для письменника найважливіше полювати на досвід, щоб мати про що писати, тому я й веду активне життя. Цілком можливо, що мені набридне і я повернуся в Ужгород. Як і в будь-який інший Цюріх.

«Література котиться в прірву»

- Свого часу тебе жартома називали позашлюбним сином відомого поета й прозаїка Юрія Андруховича. Хто пустив ці чутки і як ти сам до них ставишся?

- Це давня й кумедна історія. Коли Юрко презентував мою першу книжку в Івано-Франківську, якась слухачка сказала, що я схожий на Юрка. Ми хвилин двадцять жартували про те, де я народився і де в той час був Андрухович, врешті припустили, що я міг би бути його позашлюбним сином. Тоді всі з цього посміялися, але виявилося, що ця штука живуча і пішла в народ – скажімо, журналісти про це постійно питають. Спочатку було прикольно, а потім в якийсь час це вже було ніби ярликом. Слава Богу, ніби минуло.

- Над чим працюєш зараз?

- Дописую книжку віршів і авторизую переклади на німецьку мову. Адже восени книжка моїх вибраних віршів вийде в Австрії, тому купа роботи з перекладачами і редакторами. До нової книжки українською залишилося дописати три вірші, майже готова збірка оповідань. Крім того, починаю розвивати якісь інтердисциплінарні штуки – наприклад, ми робимо з музикантами щось подібне до джазового концерту, коли я під музику читаю вірші. До цього всього плюс колумністика, замовлені есеї, постійні поїздки кудись, основна робота. Часу нема, справді.

- Які, на твій погляд, проблеми є в сучасній українській літературі?

- В сучасної літератури ті ж проблеми, що завжди – брак ідей і пошук свого шляху, свого почерку, своїх міфів і кумирів. Цим вона й прекрасна. Література котиться в прірву, так я вважаю. Жодних шансів. Я взагалі не розумію, чому стільки функцій і відповідальності покладається на мистецтво. Розумієш, навіть естетичну функцію мистецтво вже не повинне виконувати, воно не повинно подобатися чи давати задоволення. Перелом відбувся у двадцятому столітті, коли з’явилося телебачення, радіо, Інтернет – тепер маскультурну функцію виконують ці сфери. Література тільки допомагає задуматися, дає шанс самому в’їхати в щось, література, зрештою – це твоя приватна лікарня.

- Чого тобі не вистачає, як звикли казати, для повного щастя?

- Я не знаю, що таке повне щастя, тому не можу нічого певного на цю тему сказати. Мені б хотілося мати більше часу, більше спати, більше ловити риби, писати більше віршів, читати більше, кохатися більше, подорожувати більше, але чи стану я від цього щасливим? Навряд чи. Коли я вчився на першому курсі, скажімо, в мене не було грошей, щоб сходити в ресторан, я не міг дозволити собі купити хороший віскі. Зараз ніби все це в мене є, а щастя більше не стало. Бо щастя передусім – це внутрішня категорія, категорія внутрішньої гармонії.

- Своїм життям задоволений?

- Зрештою, так, життям задоволений, бо мені цікаво і я розумію, що все – попереду. Може, треба одружитися, періодично такі думки мене навідують, а може, треба оволодіти фахом бармена і працювати в крутому барі, чи, наприклад, влаштуватися кудись моряком і поплисти в навколосвітню подорож.

- Про що мрієш?

- Колись, кілька років тому, відповідаючи на питання одного з перших моїх інтерв’ю, я сказав правду – мовляв, мрію отримати Нобелівську премію з літератури. Зараз я змінився, і мрій в мене стало значно-значно більше. І я мрію, щоб їх кількість збільшувалася й надалі, бо це значить, що я не зупиняюся.

 


Джерело: Марина Марко, Калейдоскоп оголошень


Теги: Андрій Любка | Юрій Андрухович

http://mukachevo.net/ua/