* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Анна БАГРЯНА: ПОЕТИ НА АСФАЛЬТІ НЕ РОСТУТЬ

11:05 05.04.2011

Анна БАГРЯНА: ПОЕТИ НА АСФАЛЬТІ НЕ РОСТУТЬ

Авторка поетичних збірок «Суцвіття слів», «Поміж бузкових снів», «Між богами і нами», «Інші лінії», «Мандрівка линвою», романів «Етимологія крові», «Дивна така любов», книги оповідань для дітей “Життя видатних дітей”, лібрето мюзиклу «Ґлорія», драми «Рододендрон».

Творчість Анни Багряної відзначено преміями «Рукомесло», «Поетичні майстерні», «Коронація слова», “Смолоскип”, Міжнародною українсько-німецькою  премією імені Олеся Гончара.  Твори перекладено польською, македонською, російською, французькою, болгарською, азербайджанською мовами. В Польщі та Азербайджані вони видані окремими книжками. Нині живе в столиці Республіки Македонія Скоп’є.

Майдан : Розкажіть спершу трохи про себе, свою родину, про те, як дівчинка з провінційного Фастова стала знаменитою письменницею.
А.Б.: По-перше, “знаменита” – це про мене дуже голосно сказано. По-друге, я виросла у Фастівському районі, в селищі Борова, а це усього 50 кілометрів від столиці. Ну і нарешті – по-третє, якщо подивитися на нашу класичну літературу, то більшість українських письменників вийшли зі значно глибшої “провінції”. У цьому немає нічого дивного, навіть навпаки. Можливо, якби я виросла на асфальті, ніколи не стала б поетом. А так… До восьми років мешкала разом із батьками і молодшою сестрою в невеличкому будиночку біля самого лісу, в нашому дворі був фруктовий сад, а в кінці двору – річка Стугна. У 1989 році ми переїхали жити до Києва, а борівська хата перетворилася на родинну дачу. Якщо ж говорити про батьків, то моя мама, яка родом теж із Борової, закінчила Київський інститут іноземних мов і вже понад тридцять років працює в одній зі столичних шкіл вчителькою англійської мови. Тато народився на Уралі, до семи років мешкав у м. Маріуполі Донецької області. За освітою він – кінознавець, закінчив Київський театральний університет ім. І.Карпенка-Карого, також має музичну освіту. Багато років працював на студії “Київнаукфільм”, потім заснував власну телекомпанію “ЮАНА”. Зараз працює на державному телебаченні, а також займається творчістю – пише кіноповісті та пісні. Отже, я виросла в нормальній, інтелігентній родині. Батьки завжди підтримували мене в моєму захопленні літературою.

Майдан :Ви доволі рано й успішно дебютували в літературі, стали членом Спілки письменників. Пізніше поєднували творчу роботу з працею в тій же Спілці. А що потім виник за конфлікт з керівництвом НСПУ, що вам довелося піти з роботи?
А.Б.: Мої старші колеги з керівництва НСПУ звинуватили мене у тому, що я “забагато себе піарю”. Були інші дурниці з їхнього боку, наприклад, намагання перешкодити моїй творчій поїздці до Польщі (навіть під час відпустки!), стеження за моїм особистим життям, за тим, з ким я спілкуюся, вигадування різних пліток і т.д. Вирішальним у цій історії інцидентом стало те, що я провела в Будинку письменників успішну презентацію свого першого роману “Етимологія крові”, виданого у видавництві “Факт”. Тоді мені чітко пояснили: “Нам потрібен чиновник, а не письменник”. Мовляв, якщо ж я хочу бути письменницею, мушу написати заяву на звільнення. Ну я й написала. На жаль, мудрість до людей не завжди приходить з віком… Але мені більше не хочеться про це згадувати. Скажу лише одне: я не тримаю ні на кого зла і щиро вдячна долі за те, що в моєму житті все відбулося саме так, а не якось по-іншому.

Майдан: Вже маючи і визнання не тільки в Україні, й видані іншими мовами ваші поезії ви раптом заявили про себе як романістка й драматург. Що спонукало до цього й ким вважаєте себе насамперед?
А.Б.: Насправді драматургією я захопилася іще десять років тому. У 2001 році написала свою першу п’єсу – драматичну поему “Над Часом”, вона була опублікована в антології молодих українських драматургів “У пошуку театру” і поставлена у кількох шкільних театрах Києва. Потім, у 2004 році, в іншій антології вийшла друком моя соціально-побутова п’єса “Рододендрон”, яка була поставлена лише через сім років після написання – в Українському драматичному театрі “Гомін” в м.Чікаґо (США). Є ще 5 непоставлених п’єс, одна з них – про життя Олени Теліги. А лібрето до мюзиклу “Глорія”, прем’єра якого відбулася у березні 2010 року, я писала на замовлення Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру.
Для самої себе і для більшості людей, які знають мене ще з перших поетичних книжок, я залишаюся насамперед поетом. А в тому, що більшість поетів з дорослішанням переходять на прозу, немає нічого дивного. Мені однаково цікаво працювати в різних літературних жанрах: і в поезії, і в драматургії, і в прозі. А нещодавно почала писати ще й твори для дітей, від чого отримую особливе задоволення.
Майдан: А що стосовно перекладацької діяльности? Кого і з яких мов перекладаєте й чим є для вас переклад? Кого вважаєте своїми вчителями в перекладацтві?
А.Б.: Раніше перекладала лише з польської – твори сучасних польських поетів та прозаїків. Зараз перекладаю з болгарської та македонської, трохи – із сербської. З болгарської – переважно класичну поезію. Два роки тому у Варні вийшла книга вибраних поезій видатної болгарської поетеси ХХ ст. Елисавети Багряної у моєму перекладі на українську. А цього року має вийти книга іншої видатної болгарської поетеси – Дори Габе. Також я перекладала окремі поезії Дімчо Дебелянова, який вважається в болгарській поезії одним із найтонших ліриків. З македонської і сербської перекладаю сучасних авторів, хоча маю також кілька перекладених віршів основоположника нової македонської поезії Кочо Рацина.
Робота над перекладами мене дисциплінує, збагачує новими знаннями, надихає. Особливо корисно займатися художніми перекладами, коли настає тимчасова перерва у власній творчості. Але дуже важливо обрати того автора, який тобі цікавий, близький по духу. А щодо вчителів, то одним із них для мене був відомий перекладач-болгарист Дмитро Білоус. Можна сказати, що болгарською літературою я зацікавилася завдяки його перекладам і завдяки спілкуванню з ним.

Майдан: Кого можете назвати серед найбільш улюблених чи то найважливіших світових і українських письменників? Чий вплив з них відчуваєте найбільше?
А.Б.: Поки я вчилася в університеті, відкрила для себе довжелезний список цікавих світових імен. Це і Марсель Пруст, і Герман Гессе, і Альберт Камю, і Джордж Оруел, і Кнут Гамсун, і Вірджинія Вулф, й Умберто Еко, і багато інших. Зараз також дуже багато читаю. Мені подобається проза японських письменників Ясунарі Кавабати та Кобо Абе, аргентинця Хорхе Луїса Борхеса, англійця Самерсета Моема, серба Мілорада Павіча. Із сучасної світової літератури виділяю для себе такі імена: Ольга Токарчук (Польща), Орхан Памук (Туреччина), Мілан Кундера (Чехія), Ельфріда Елінек (Австрія). З української класики люблю творчість Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Івана Багряного, Уласа Самчука, Володимира Винниченка, Віктора Домонтовича, поетів “празької школи”…

Майдан: З ким із колег по цеху дружите?
А.Б.: Маю дуже багато друзів серед українських і не тільки письменників. Але вже два роки моїм найкращим другом є мій чоловік, болгарський поет Дімітр Хрістов.

Майдан: Як оцінюєте сучасний стан української культури й красного письменства зокрема?
А.Б.: На жаль, культура поступово перетворюється на комерцію. І так не лише в Україні, а в усьому світі. Найбільше у мистецтві цінується те, що є найгучніше розрекламоване. Люди купують ті книжки, ті картини і ті диски з музикою і фільмами, які, на їхній погляд, є найпопулярнішими чи навіть – найскандальнішими. Хоча, як відомо, за кольоровою обгорткою дуже часто ховається замінник, симулякр. Водночас, мені хочеться бути оптимісткою. Тому я кажу: в української культури є велике майбутнє – за умови, що ми не цуратимемося власних традицій і самих себе.

Майдан: Останнім часом, особливо з поширенням інтернету, часто-густо за перо, за пензель тощо беруться дилетанти (м’яко кажучи). Відчувається це у й журналістиці (яка, знаю, вам теж не чужа), де нерідко просто нехтують правилами та законами жанру, мови і т.н. Що думаєте з цього приводу й наскільки, як на вас, є загрозливою оця «експансія ділетантизму?
А.Б.: За ті три роки, поки я працювала у Спілці письменників на посаді головного спеціаліста з роботи з молодими авторами, набачилася всякого, в тому числі того, про що Ви кажете – елементарного невігластва й дилетантства. Але не думаю, що це явище носить якийсь загрозливий характер. Видавці, які себе поважають, ніколи не видаватимуть неякісних чи неграмотних текстів, а читачі ніколи не віддаватимуть за такі книги грошей. Зараз є чимало сайтів із самвидавом, але на них, як правило, автори читають самі себе.

Майдан: Македонська незалежність набагато молодша від нашої. Чим різниться ця країна від України? Чим вона цікава? Скажіть також кілька слів про її літературу, адже в нас вона поки що мало знана.
А.Б.: Македонська незалежність – ровесниця української, адже Македонія стала незалежною державою також у 1991 році, коли розпалася Югославія. У порівнянні з Україною, Македонія – дуже маленька держава, нараховує усього 2 млн. населення, з яких лише 1 млн – власне македонці, решта – албанці та інші національні меншини. Тут немає потужної промисловості, великих запасів корисних копалин, отже країна – економічно слабка. Водночас, найбільше коштів із державного бюджету македонська влада виділяє на розвиток своєї культури. Про македонську літературу я вже розповідала і писала досить багато. Деякі з моїх статей і добірок перекладів можна знайти на сайтах “ЛітАкцент”, “Схід-Захід”, “Друг читача”, в “Українській літературній газеті” та часописі “Нова проза”.

Майдан: Знаю, що ви – кобіта заміжня. Хто ваш чоловік?
А.Б.: Мій чоловік – Дімітр Хрістов, болгарський поет, драматург, бард і перекладач з кількох слов’янських мов, в тому числі з української. Зараз він працює на посаді директора Болгарського культурно-інформаційного центру в м. Скоп’є.

Майдан: Як удається суміщати творчість з роллю та обов’язками хазяйки дому, з буденним побутом, з кухнею?

А.Б.: Якщо йдеться про елементарне підтримування чистоти в домі, то вважаю, що це обов’язок кожної людини, незалежно від сімейного статусу. Зрештою, це прояв поваги до самого себе. Я не терплю бруду і безладу, тому після заміжжя у цьому відношенні для мене особливо нічого не змінилося. Можливо, трохи Вас розчарую, розвіявши Ваші стереотипи щодо заміжньої жінки, але за комп’ютером я проводжу значно більше часу, ніж на кухні. Майже всю домашню роботу ми виконуємо разом із чоловіком, причому – завжди це робимо з добрим настроєм, весело. Так ми відпочиваємо від виснажливої розумової праці, якою займаємося цілими днями. Отже, побут нас не роз’єднує, а, навпаки, робить ще ближчими.

Майдан: А конфлікти з чоловіком трапляються? Як знаходите спільну мову? Чи розуміє він уповні, що живе з мисткинею?

А.Б.: Кожен із нас є мистцем, особистістю, а тому мусимо поважати внутрішню свободу й життєві принципи одне одного. Буває, сперечаємося під час взаємних перекладів – коли Дімітр не розуміє окремих українських слів  чи виразів, але це більше нагадує пошук істини, обмін інформацією, аніж направду серйозні конфлікти. Те, що ми з ним належимо до різних поколінь та різних національних культур, лише збагачує нас, позбавляє наше родинне життя буденної одноманітності, рутинності. Ми дуже багато мандруємо Македонією та Болгарією, разом беремо участь у різних міжнародних фестивалях, на яких кожен представляє свою країну. До речі, саме на одному з таких фестивалів, у Струзі, ми й познайомилися.

Майдан: Коли вже згадали кухню, скажіть, що зазвичай готуєте? А македонська кухня що собою являє? Може наведете приклад якогось цікавого тамтешнього салату?
А.Б.: Я надаю перевагу дуже простим, але водночас і корисним для здоров’я стравам, приготування яких не займає багато часу: легкі овочеві супи, салати, рис, кисломолочні та морські продукти. До того ж, уже понад 12 років я – вегетаріанка, в м’ясних стравах взагалі нічого не тямлю. В македонській та болгарській кухнях мені подобається те, що там багато свіжих овочів, сиру, бринзи, є смачні національні страви із сочевиці та квасолі. По правді кажучи, мій чоловік готує набагато краще, ніж я. Хоча мої страви йому теж завжди смакують. Але все ж таки, найсмачнішим виходить саме те, що ми готуємо разом. Дякувати Богу, уподобання щодо їжі у нас приблизно однакові, тому не робимо із кухні ані культу, ані проблеми.

Майдан: Що вважаєте для себе найважливішим в літературі, в житті, в стосунках між людьми, зокрема між чоловіками та жінками? А в стосунках шлюбних?
А.Б.: У літературі важливо бути сміливим, не боятися творчих експериментів та пошуків, також важливо переживати все те, що про пишеш і не надто перейматися критикою – вона рідко буває об’єктивною. У житті найважливіше – бути в гармонії з собою і довколишнім світом. У стосунках між людьми – взаємна повага, довіра, терпимість, вміння прощати. У шлюбі – те саме плюс любов, кохання, пристрасть, взаєморозуміння та спільні зацікавлення.

Майдан: Два роки тому в Дрогобичі працював над новою книгою знаний польський поет Войчех Пестка. Він захоплено розповідав про свою молодшу українську колегу-посестру Анну Багряну та про вашу спільну, видану львівським «Каменярем», збірку «Мандрівка линвою». Не розкажете детальніше про цей проект?
А.Б.: З Войчехом Песткою ми познайомилися в Києві 2007 року, під час однієї письменницької зустрічі. Тоді обмінялися книгами та електронними адресами, домовилися, що будемо перекладати вибрані поезії одне одного й відсилати переклади по інтернету. Потім Войчех мені зізнався, що деякі мої вірші надихнули його на так звані поетичні відповіді, він переслав мені ці нові поезії, і я їх також переклала. Виник своєрідний поетичний діалог. Потім ми укомплектували вірші й взаємні переклади таким чином, аби у їхній послідовності простежувався певний ліричний сюжет. Повідомили про свою ідею директору видавництва “Каменяр” Дмитрові Сапізі, він зацікавився. Ось так і вийшла “Мандрівка линвою”.

Майдан: Над чим працюєте зараз і коли читач побачить наступну вашу книгу?
А.Б.: Зараз пишу продовження свого першого роману “Етимологія крові”. Хочу з часом його перевидати у двох частинах. Маю ще три невидані тексти романів і збірку нових віршів. Cподіваюся, до осені щось із того з’явиться на світ. Все залежить від моїх видавців та їхніх можливостей. Також чекаю на свою нову книжечку для дітей. А ще готую до друку збірку македонського поета Рісто Василевскі, яку торік переклала українською.

Майдан: Як давно були в Україні? Коли збираєтесь додому?
А.Б.: В Україні останній раз була у вересні минулого року, коли презентувала роман “Дивна така любов” і коли мюзикл “Ґлорія” гастролював у Києві, в театрі ім. Лесі Українки. Моя наступна поїздка залежатиме від реалізації моїх нових творчих проектів. Можливо, приїду знову в вересні, щоб потрапити на Львівський форум видавців і презентувати там свої нові книжки.

Майдан: І наостанок, якщо можна, поділіться з нашими читачами чимось з ваших нових поезій, а також – побажаннями ґазеті та її шанувальникам.
А.Б.: Газеті хочу побажати процвітання, читачам – радости від життя. А вірш подарую один із тих, які написала під час відпочинку в Созополі у жовтні 2010 року.

БУТТЄВЕ

Рахувати не втрати, не випиті грами вина,

а сльозини від споминів, сповнені світла обличчя

найдорожчих тобі, найрідніших тобі – це одна

і єдина на світі причина для того, щоб вічно

залишатися тим, ким ти є, ким створив тебе Бог,

й не ставати рабом – ні епох, ні брехливих історій.

Адже щастя – у тім, щоб останню хвилину на двох

розділити, як дім, як хлібину,

як радість і горе.

Майдан: Щиро вдячний за змістовну розмову. Успіхів вам і радости від творчости.
А.Б.: Дякую!
Леонід ГОЛЬБЕРГ

http://maydan.drohobych.net/