* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою

05:49 25.02.2011

Роман ГОРАК: Iван Франко не дає спокою

Кілька днів тому Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреатів 2011 року. У категорії «літературознавство і мистецтвознавство» перемогли львів’яни Роман Горак та Микола-Ярослав Гнатів, які отримали високу нагороду за десятитомне літературознавче й біографічне видання «Іван Франко». Напередодні вручення Шевченківської премії (яке, як відомо, традиційно відбудеться 9 березня, у день народження Тараса Шевченка, у Каневі) «День» попросив директора Львівського меморіального музею Івана Франка — Романа Горака — відповісти на кілька запитань. Загальновідомо, що в історію нашої літератури, відповідно — й національної духовності, Іван Франко увійшов як друга постать після Тараса Шевченка. Франкознавці зазначають: Франко створив собі могутній монумент, вічно живий ідеями, втіленими в яскраві художні образи, рівно ж як і виваженими інтелектуальними трактатами з багатьох царин, причому не тільки української — світової життєдіяльності. Перше моє запитання до Романа Горака стосувалося європейськості літератури Франка, і на нього Роман Дмитрович відреагував несподівано гостро.

— Коли питають про європейськість Івана Франка, мене це злить. Ніхто не говорить про азіатськість Ясунарі Кавабата чи європейськість Марселя Пруста. То чому ж, коли йдеться про Івана Франка, хочемо підкреслити його європейськість? Невже ми на маргінесі? Хіба хочемо вчергове довести свою меншовартість? Кому й чому маємо доводити, що є європейцями? Мушу сказати, що наприкінці минулого століття, а ще більше — у 1902 — 1904 роках Іван Франко був найпопулярнішим серед всіх європейських письменників. Він на той час був співробітником (про що нам, на превеликий жаль, мало відомо) найбільш популярної газети «Ді Цайт», яка у німецькомовному світі задавала тон не лише в літературі, а й у політиці, економіці й решті важливих галузей. У «Ді Цайт» працювала ціла низка найвідоміших у Європі поетів і прозаїків. І найбільш точкові, ударні твори Івана Франка, наголошую, друкувалися німецькою мовою саме у цьому виданні. Наприклад, новела «На дні». Тоді ж друкується «Терен у нозі», багато інших творів. Нагадаю також, що найбільш скандальні речі, які збурювали цілу Європу, Іван Франко друкував також у «Ді Цайт». Наприклад, відому статтю про Адама Міцкевича «Поет зради» — про подвійну мораль польського шовінізму. Також — про галицькі вибори, які призвели до того, що радикально змінилася виборча система в Галичині... Тобто Іван Франко у всіх позиціях задавав тон у літературі — хочу нагадати, що й у так званій робітничій тематиці. Якщо у французькій чи німецькій літературі на робітничу тематику було зойкання над долею, поневоленням, рабською експлуатацією, то Франко пішов значно далі й був попереду, бо писав, як зорганізувати робітничий клас, щоб визволитися — відтак з’являється «Борислав сміється», хоча поруч із тим він пише глибокий психологічний роман Boa Constrictor, де демонструє свої можливості і письменника, і гуманіста, і людини, яка добре знає свій народ. А це дуже важливо для Франка, бо він мав право сказати про свій народ так, як він сказав про себе в автобіографічній передмові «Дещо про самого себе» до польської збірки своїх оповідань. Так, як він сказав у багатьох творах, коли нещадно критикував галицьке хрунівство, запроданство інтелігенції, вміння бути рабом у власному домі... А взагалі кажучи, вся європейськість літератури Франка — це піднімання людини... Він хотів дати відчуття, що людина — творець і повинна мати розправлений хребет. Тому й вважаю, що говорити про європейськість Франка — якось провінційно й негоже.

— Ми живемо в місті, де з іменем Івана Франка пов’язано дуже багато. Це і Національний університет Івана Франка, площа та вулиця імені Івана Яковича, меморіальний музей... Зрештою, маємо на Личаківському цвинтарі могилу Франка зі всесвітньо відомим надгробком авторства Сергія Литвиненка (1933). Але якщо спитати про Франка у пересічного львів’янина, як вважаєте, багато він розкаже?

— Переконаний, що всі львів’яни знають, хто такий Іван Франко, бо, починаючи від першого класу, вивчають його вірші. Чи знає молодь глибоко творчість Франка — це інше запитання. Та чи знає молодь глибоко взагалі про якогось діяча? Публіка є публіка — живе своїми законами. І брати знання пересічного громадянина як критерій я би не радив. Ліна Костенко слушно назвала Львів «болотом». Але наше «болото» мало чим відрізняється від харківського, херсонського, київського тощо болота — всюди є певний відсоток людей, котрі створюють, на превеликий жаль, отакий наш негативний імідж. Так, зрештою, було завжди. Безумовно, Іван Франко — особистість, яка не дає спокою дуже багатьом до сьогодні. Він надзвичайно актуальний досі, надзвичайно передбачливий щодо того, що відбуватиметься у перспективі, яку він дуже добре бачив. Оце найбільше злить, тому постійно намагаються Івана Франка в якийсь спосіб принизити — будь-якими речами. Якщо таких речей (котрими, наприклад, можна принизити Лесю Українку чи Шевченка) немає, то вигадують інші. Наприклад, чому Іван Франко має бути українцем — для України це розкіш! (Але поставте когось у світовій літературі поруч із універсальністю і глибиною проникнення у психологію людини Івана Франка!..) Франко не українець. Хто він? Єврейського, німецького та польського походження — українського в ньому найменше. І він не є виходець із простих селян. Так, вам дадуть величезні премії, гранти, припустимо, від Джорджа Грабовича, якщо скажете, що Франко — шляхтич. Але народу не пояснюють, що шляхтич — це гонорове звання (як, наприклад, заслужений вчитель чи заслужений працівник культури). Очевидно, що колись предки Івана Франка заслужили собі за служіння громаді такий титул, і він передавався з покоління в покоління. Хоча цей титул абсолютно ніяких привілеїв не давав — Франко їх не мав. Принижують Франка в різний спосіб. Я не називатиму імен людей, які призвели до особистої трагедії Івана Франка. Згадаймо тільки, як була розіграна карта з його хворобою! Бездарність лікарів спричинила до того, що ми втратили Франка. Його спочатку залікували, а потім ще мали сміливість, знаючи, що діагноз поставлений неправильно, верещати на всі усюди, що Франко — сифілітик! А вже інша генерація дослідників ставала в позу: мовляв, це прекрасно — скільки європейських письменників зумисне наражалися на сифіліс, аби їхній мозок продуктивніше працював. І ніхто не думає про те, що наклеп, кинутий на Івана Франка, призвів до трагедії в його сім’ї. Він залишився помирати один, і ми повинні мати це на своїй власній совісті. Я працюю в музеї вже 20 років, але досі не можу спокійно пройти повз ліжко, на якому вмирав Франко. Франко мав право як хворий для опіки залишити при собі бодай одну дитину, але не скористався цим правом — послав воювати своїх Тараса і Петра на фронт, коли синки інших ховалися за плечі батьків. Дочка Анна працювала на поїзді — возила поранених...

Суспільство спромоглося дати Франку для допомоги стареньку, старшу за нього, жінку. Вона не годна була Івана Яковича підняти, коли той впав. Чекала, коли хтось прийде і допоможе, бо не давала собі ради. Найбільше, що могла зробити, — покласти Франкові подушку під голову... Сам невесело жартував: «Заходили виняткові відвідувачі, подивитися, чи ще живе...». Отаку маємо покуту за той геніальний розум, що освітлював цілу нашу націю.

— Як пояснити, що в такому шляхетному місті, як Львів, видатний поет, публіцист, мислитель Іван Франко помирав у злиднях? Чому Львів не оцінив Франка?

— Франко постійно був у конфронтації з українською спільнотою. Це по-перше. По-друге, достатньо дещо почитати, де він пише сам про себе, й інші його статті, щоб зрозуміти, як Франко на ці речі дивився. Він вважався і вважається ворогом №1 для польського шовінізму, який ніколи не гребував методами боротьби з Франком. На те, що Франко залишився помирати самотнім, — надзвичайно багато причин. Причому пов’язані вони з тим протистоянням. По-перше, Львовом надзвичайно інтенсивно просувалася чутка про хворобу Франка... По-друге, існувала думка, що сифіліс передається побутовим способом, відтак охочих відвідати Франка було дуже мало. Якщо ж хтось приходив, то служниця мусила протирати лізолом чи карболкою дверні ручки. Можете собі уявити, як це впливало на Франка. Сам Франко був настільки психічно вимучений обставинами своєї хвороби, що постійно носив із собою карболку, мачав у неї руки — шкіра на пальцях була виїдена. Крім того, уявіть, який був сморід від тієї карболки... Щодо його хвороби, то це був перший злочин польського шовінізму — Франка помістили в камеру, в якій було так холодно тієї лютої зими, що йому голову зранку відривали від стіни — примерзала. 90 відсотків людей, що живуть на Півночі, слабують на ту саму хворобу, що й Франко, — це ревматоїдний артрит, який тільки перед Другою світовою війною був виділений як окрема хвороба. А починався він так, як звичайні венеричні хвороби... Уявіть собі, як мала поводитися дружина?! Як мали вести себе діти?! І Франко від того, бідний, страждав. Він так до самої смерті й залишився жертвою того страшного непорозуміння. Ви не уявляєте, як мені було складно, коли організовував групи вчених, щоб вони серйозно вдалися до вивчення хвороби Франка. Усе це чітко виписано в моїй книжці «Катастрофа» — як у нас лікували Франка, щоб якнайшвидше загнати його в гріб. От і все! Цей момент направду є найбільш дратівливим. І я розумію попередніх дослідників життя і творчості Франка, які уникали відповіді на це питання, завжди наголошуючи, що для нас є важливішою творчість Франка, ніж його особисте життя та його хвороба. Додайте до того, що в період хвороби він був налаштований на активну роботу, адже за будь-яких обставин працював не покладаючи рук. Але йому було важко знайти секретаря, переписувача — йому все було важко. Сам же він не годен був ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати.

— Ми з вами, Романе Дмитровичу, виросли і вивчилися за радянських часів, коли про Франка говорили двома основними термінами — Каменяр і Вічний революціонер. На вашу думку, як правильно тепер викладати його творчість? І чи потрібно зовсім перекреслювати написане про неї в радянському літературознавстві?

— Категорично — ні! Іван Франко залишається й Вічним революціонером, і Каменярем. Тільки потрібно пояснити, що розуміють під цими поняттями. За радянських часів теж були розумні франкознавці. Просто обставини були такі, що їм викручували руки... Шкода, що Франка так примудрилися замусолити, що багато хто справді втратив до нього інтерес.(Зрештою, те саме, наприклад, сталося з прекрасним поетом Тичиною. Люди нашого покоління добре пам’ятають мало не приповідку: «Так, Тичина пише вірші, та все гірші, гірші й гірші...»). Про Івана Франка розповідали багато і звідусіль — з того самого радіо, представляючи в усьому як передового й безгрішного... Але, якщо вже говорити про нього в розумінні радянської ідеології, то Франко мав гріхи — згадаймо бодай його «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» На цей вірш кривилися. (І кривляться досі). Чомусь, однак, не кривилися на конгрес соціалістів 1881 року у Швейцарії, де були Енгельс, Лавров та інші і де нам, українцям, радили в тій історичній ситуації, в якій ми опинилися, асимілюватися — з росіянами. І зберегти тільки певні елементи національної культури — наприклад, так, «как прекрасно это сделал Гоголь...». Чи між поляками тут, у Галичині. І ніхто навіть не посмів виступити на наш захист. Страшно подумати... Коли видається закон про заборону української мови 1863 року, коли видається Емський указ 1876 року — бодай би хто в Європі крикнув: «Люди, що ви робите?!». Не було ні карбонаріїв, ні революційної Франції, не гримів «Колокол» Герцена... Ми залишалися на самоті зі своїми проблемами... А Франко, молодий хлопець, як виявилося, перекреслив тим віршем усю свою кар’єру! А він дуже добре зрозумів, що нам, українцям, світить, — і зробив духовну настанову...

— «Захар Беркут» — повість про домонгольські русинські-українські землі. Чи не вважаєте ви, що цей твір надактуальний сьогодні, коли Європа вкотре виключила зі своєї історичної пам’яті українську територію і українські смисли?

— Безумовно, ми скоро знову повернемось до цієї повісті... Вона була найчитабельнішою на Великій Україні. Фактично, саме із «Захара Беркута» Велика Україна й почала пізнавати Франка. Підхід Івана Франка до зображення цього періоду дуже цікаво трактується в літературознавстві. А особливо його суперечка з видавцем — Огоновським. Твір писався на конкурс журналу «Зоря», й Огоновський як представник пануючої історичної версії мав великі претензії до ролі князів, ролі народних мас, до нашої ролі взагалі — у порятунку цілої Європи. Іван Франко дав дуже цікаві відповіді...

Перейду до сьогодення. Кілька років тому я написав лібрето до опери «Данило Галицький» (музика Мирослава Волинського. — Т. К.). Опера була прийнята, але постановка провалилася... Спочатку все було ідеально, але говорили, що немає грошей на постановку. Тепер ідеться про те, що вже мають претензії виконавці тощо... Твір мав іншу назву — «Порятунок Європи». Мені хотілося показати, яких жертв ми зазнали, щоб врятувалася від монгольської навали європейська цивілізація. І як завдяки нашим жертвам розвивалася Європа. Мені здавалося, що, коли до Львова приїде вся Європа на Чемпіонат-2012, можливо, дехто й загляне до оперного, подивиться виставу та зрозуміє, що до чого, зрозуміє, що треба й нам поклонитися. Що наше теперішнє жалюгідне становище теж зумовлене тим, що колись ми мусили жертвувати собою чисто по-християнськи, аби рятувати світ. На превеликий жаль, все дуже швидко в історії забувається...

— Я знаю, що кілька років тому ваш музей придбав унікальну збірку Мар’яна Колодія, який був особистим секретарем Франка в останні роки життя поета. Чи вже опрацьовано архів? І чи, можливо, ви щось несподіваного дізналися з того архіву про Франка? Можливо, ще щось цікавого останніми роками придбали?

— Почну з того, що архів цей — дуже дорогий, і ми маємо його тільки завдяки добрим друзям музею, зокрема — Ігорю Грициняку (директору Інституту рибного господарства). Я придбав архів тому, що не хотів, щоб він потрапив до рук людей, котрі вміють на всьому спекулювати, перекручувати факти. Придбавши ці документи, отримав відповіді на дуже багато запитань, котрі ставив собі впродовж багатьох років. Найперше, те, що Колодій працював на замовлення радянських спецслужб і сам, будучи поетом дешевої руки, умів підроблятися під стиль Івана Франка і писати за нього твори. Уся справа в тому, що, як секретар, він писав під диктовку. Іван Франко тільки підправляв деякі речі, а потім секретар знову це переписував. Тобто впіймати Колодія за руку практично було неможливо. Але вже в той час багато дослідників, зокрема Щурат, який добре знав Франка, у тім числі — стилістично, говорив, що це — підробка. І коли була написана така річ, як «Папі в альбом» (в стилі Галана), і радянське літературознавство опублікувало цей вірш у 20-томнику, то тільки один літературознавець (професор Львівського університету Олександр Пархоменко) стверджував, що цей твір — не Франка. За що й поплатився звільненням з роботи й втік до Москви. Поведінка Колодія, намагання дістати помешкання, його листи для КДБ — це все є в архіві. Ми вже зробили з цього приводу кілька публікацій. Але залишається ще багато деталей, які треба з’ясувати. Зачепиться дуже багато імен, а я не хочу, щоб ми в поспіху ображали людей. Щодо іншого... Ми багато чого придбали. Я є великим прихильником думки, що особистість творить її оточення. Тому чим більше знатимемо друзів, тим більше знатимемо й про Франка. До речі, мені неймовірно пощастило: я мав можливість спілкуватися з людьми, які знали Франка, причому знали так, як треба мені, письменнику, — з деталями, з подробицями, яких я би ніколи ніде не вичитав. Мені розповідали, як Франко одягався, як рукою махав, як знімав капелюха, як ходив, як міг би зреагувати на ту чи іншу ситуацію. І все це відтворювало життєвий образ Франка. Зрештою, з таких дрібничок складається образ будь-якої людини.

— Чому ви вирішили вивчати саме творчість Франка?

— Він відповідав моїм внутрішнім запитам: відповісти на запитання, як я дивлюся на наше суспільство минулого і як бачу проекцію того минулого суспільства на день нинішній. Франко мав таку величезну кількість доброзичливців і ворогів і мав настільки велике спілкування з усім світом, що це дало мені можливість відразу ж охопити все навколо, все звести в одну нитку. Я свідомий того, що ми знаємо Франка, на превеликий жаль, наполовину, особливо коли йдеться про його епістолярій. Ми видрукували у 10-томнику все, що Франко писав до когось. Але не чуємо голосу того, хто відповідає — як він реагує, як опонує Франку. Ми до цього часу позбавлені цього вкрай важливого діалогу. У нас мало спеціалістів, які хочуть гнути спину над рукописами й розбирати кожну букву. Хоча, звичайно, ця робота поволі робиться.

— Що вважаєте як дослідник життя і творчості Франка найбільшим для себе відкриттям?

— Цікаве запитання... Усе життя Франка — страшний приклад того, як неймовірно багато людина у найжорстокіших умовах може зробити для інших. Франко показав це в усьому. Ми сьогодні не можемо говорити ні про українську історію, ні про українське письменство, ні про українську етнографію без Івана Франка. І постать Франка — це як початок координат, звідси все починає нагромаджуватися. Жоден порядний дослідник Галичини не може обійтися без праць Франка — аби його критикувати, або погоджуватися з ним, або визначати його геніальність... Але це — Іван Франко, який задавав тон, задавав ритм у всьому нашому галицькому житті. І це прекрасно зрозуміли вже 1898 року, коли у нас була купа ювілеїв — 250 років початку національно-визвольної боротьби Богдана Хмельницького, 30-річчя «Просвіти», 25 років наукового товариства імені Шевченка, 50 років скасування кріпосного права, 100 років від написання «Енеїди» Котляревського. Ювілеї в Галичині хотіли святкувати без участі Франка, який для всіх цих фактів нашої історії зробив якнайбільше. Тоді виступила українська молодь, яка організувала ювілей Іванові Франку (до 25-річчя літературної діяльності) на переддень урочистостей, що відбулися у театрі Скарбка (тепер — театр Марії Заньковецької. — Т. К.) і в такий спосіб довела, що без Франка наше майбутнє неможливе й Іван Франко є саме той, хто має вести націю за собою, тобто визнали своїм лідером.

— Чи достатньо відвідувачів у музеї?

— Предостатньо! Ми дуже тішимося, що нас відвідують діти. Я переконаний, що кожного разу, коли вони приходять, їхні очі до кінця екскурсії стають зовсім інакшими. У них навіть хода змінюється, бо розуміють, куди потрапили і хто такий Франко. Це, як правило, діти старшого шкільного віку. Приходячи до нас, спочатку говорять, як і на вулиці — «тіпа», «корочє», «конкрєтно», а потім, бачу, їм соромно вживати такі слова. Хай на короткий час, але так є, бо вони відчули, що є вище і блаженніше від тих речей, в яких вони перебувають кожного дня.
Розмовляла Тетяна КОЗИРЄВА
ДЕНЬ

ДОВІДКА «Дня»

Горак Роман Дмитрович — кандидат хімічних наук, прозаїк, драматург, франкознавець — директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Окремими виданнями вийшли його твори «Тричі мені являлася любов», «Задля празника. У сутінках», «Лесь Мартович», «Між вогнями. Микола Устинович» (у співавторстві), «Городок», «Легенди Нагуєвич», «Целіна, родом з Трускавця». «Марія. Мати Франкова», «Одна із сотні тисяч безіменних», «Адреси пам’яті Івана Франка у Львові», «Адреси юності Франка в Дрогобичі», «Іван Франко та Жовківщина», «Загублені на Журавенщині». У співавторстві з Миколою-Ярославом Гнатівим видав серію книжок про Франка. Роман Горак — лауреат Літературної премії імені Івана Франка за есе «Удар» та повість-есе «Ще удар... Захист», присвячених таємниці останніх років життя і творчості Каменяра. Разом із М.-Я. Гнатівим — лауреат Національної премії імені Шевченка 2011 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за видання «Іван Франко».