* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Антон САНЧЕНКО: ПІДТРИМАЙТЕ ГРИВАКОМ

05:49 21.01.2011

Антон САНЧЕНКО: ПІДТРИМАЙТЕ ГРИВАКОМ

Прихід кілька років тому в сучасну українську літературу нового автора на ім’я Антон Санченко привернув чималу увагу. Доволі було вже того, що Санченко обрав для себе вельми незвичну, як для сучукрліт, тематичну галузь — мариністику. Його водночас цікаві, ліричні й веселі оповідання з життя радиста на кораблі «Баркароли» продовжила книжка «Весілля з Європою», а нещодавно вийшла експериментальна «піксельна книжка» під назвою «Нариси бурси» — у вигляді комп’ютерного файла. Її можна було скачати в інтернеті, а потім добровільно переказати авторові гроші. Крім того, Санченко — один з найактивніших блогерів серед вітчизняних літераторів...

— Як так сталося, що ти — чи не єдиний сучасний український письменник, який пише про море, моряків, річки та інші речі з цієї тематики?

— На щастя — не єдиний. Із тих, кого знаю, є ще військовий моряк, капітан першого рангу Альбій Шудря. Рекомендую. Ну й ще декілька авторів, які ще не спромоглися на книжку. Сучукрліт же — справа молодих, як і море. Сучасні українські мариністи ще десь плавають. Ось відплавають, осядуть на березі — і тоді начувайтеся.

Насправді про море в Україні писали й пишуть досить багато людей, але чомусь завжди не українською мовою: то російською, як наш земляк Костянтин Паустовський, то англійською, як наш земляк Джозеф Конрад. Не хотілось би зводити все суто до термінологічного боку справи, хоч мені самому для усвідомлення того, що українською можна писати на будь-яку тему, знадобилося два роки пропрацювати технічним перекладачем. Але, наприклад, австро-угорський адмірал Ярослав Окуневський усі термінологічні складнощі вирішував розчерком пера — писав латинкою німецький термін та приєднував до нього українське закінчення кирилицею, та й по всьому. Тож річ не лише в цьому, хоч певний виклик і складнощі, щоб писати «виробничу прозу» про море, є. Але хіба моряки колись боялись викликів?

Назви мені хоча б один україномовний часопис на півдні, не кажу вже про видавництва. Не флотський, взагалі літературний часопис. Навіть якщо зараз щось пишеться, воно не має шансів потрапити на суд публіки. Мені легше — я херсонець лише однією ногою, а в Києві вся ця літературна «інфраструктура», дякувати Богові, є.

— Цікаво, як твої колишні колеги-моряки поставилися до твоєї літературної діяльності?

— Хто як. Хтось порадів, хтось почав кпинити при зустрічі й обзивати мене «писателем», хтось образився, себе впізнавши, бо «все було зовсім не так». Але певною мірою саме мої колеги, власне, цю «діяльність» і обумовили. Свою першу збірку я видав за їхні гроші. Раз «скинулися», мабуть вважали що це має бути надрукованим. Дуже їм за це вдячний. Взагалі це, мабуть, добрий метод — видання книжки фінансують її головні герої. Виявляється, це можливо не лише в разі замовних книжок про політиків.

— Взагалі, може, в тебе є думка, чому наша культура досі не запропонувала якоїсь масштабної причорноморської візії, морського міфу?

— Бо його вже досить давно запропонував Гомер. Ось американська література, здається, запропонувала такий міф, маю на увазі «Мобі Дік» Германа Мелвілла. Адже це — найвеличніша книжка людства про море — вершинний здобуток цілого літературного десятиліття 40-х років XIX століття, яке у критиків навіть отримало назву «ревучі сорокові» — стільки письменників-моряків одночасно взялися за перо. Це була певна мода, тенденція «сучамерліту» того часу. І «Мобі Дік» — пік цієї тенденції. Міфи — колективний продукт, як відомо.

Щодо менш епічних «візій», то вони були, є і будуть навіть у творах начебто далеких від моря авторів. Нещодавно повернувся із Бердянська з конференції «Мариністика в художній літературі». Користаюся нагодою подякувати її упорядникам, довідався багато нового для себе.

Втім, для української культури теж є певні сподівання, бо кожний двадцятий моряк у світі — українець. Рано чи пізно вони заговорять і мовою красного письменства. Благо, сюжетів їм вистачить на три сучукрліти: всі поетичні слеми подібні, а кожен шторм не схожий на інший.

— Чи принципово Антон Санченко залишається прихильником малої прози, а чи хочеться написати щось більше?

— Пишу те, на що вистачає часу. Останнім часом вистачає лише на дописи в блозі. Іноді з них можна «зшити» статтю, але роману в такий спосіб не напишеш.

— А взагалі, що нового ти зараз пишеш і чи готуєш якусь чергову книжку?

— Чомусь пишуться есеї на різні «прикладні» теми, як-от «Шість камінців в ставок сучліту» в четвертому числі альманаху «Арьергард» або ще ніким на папері не надруковані «Агрегатні стани книжки». До друку готую колективний переклад книжки американського капітана ХІХ століття Джошуа Слокама, який першим цілком самостійно здійснив кругосвітню подорож. Тобто сам-один, під вітрилами. Перекладали ж ми його в дев’ятьох, на сайті ГАК бурхливо обговорювали кожен розділ, і тривало це з півроку, які всі дев’ятеро згадують тепер із певною ностальгією. Якщо результат публіці сподобається, мабуть спробуємо ще. Що процес був цікавий — у тому сумнівів нема.

— Твоя перша прозова збірка була російськомовна. Чому перейшов на українську?

— Не знаю, чи треба про це говорити зараз, чи варто приберегти хоча б для оповідання. До кожного автора, який пише в Україні та ставиться до слова серйозно, рано чи пізно приходить усвідомлення, що «и все на свете только песня на украинском языке». Якщо Бог, попри всі примхи біографії, якимось дивом не дав забути цю справжню мову про все на світі, навіщо користуватися її «редакціями», навіть спорідненими?

— Розкажи про експеримент із «піксельною книжкою» та його результати...

— Він ще триває, власне. До думки видати мої «Нариси бурси» в електронному вигляді привели певні проблеми видавничого сектору в післякризовий рік. Тобто її готові були прийняти до друку декілька видавництв, але жодне не знайшло під це гроші. І тут я згадав, що я інтернетчик... Проаналізував, чому не можу назвати книжками ті тексти на літературних сайтах, що їх у великій кількості продукує інтернет, постарався надати тим «чернеткам» завершеності, тобто замовив редактуру-коректуру-дизайн у спеціально навчених цього людей, професіоналів, а не займався самодіяльністю, ну і таке інше. Тобто від «справжньої» книжки піксельну відрізняє лише те, що вона поки не має паперового втілення, але це теж було передбачено в ході цього експерименту, обрано було формат PDF, в якому роблять макети більшість паперових видавництв, попри певні незручності й обмеження цього формату порівняно з іншими. Тобто після «електронної» фази існування цієї книжки, сподіваюся, дійде й до «твердих копій». Ну і перевірялися різні можливості розповсюдження таких книжок, у тому числі небезкоштовні.

Які результати? Обнадійливі. Попри розповсюджене на наших теренах піратство, знайшлася чимало людей, які готові платити за електронну книжку із власної доброї волі (книжка розповсюджувалася умовно-безкоштовно, з оплатою постфактум). З іншого боку, я ще повністю не повернув собі витрачених на продукування піксельної книжки грошей, отже, таких людей виявилося замало. Ну й традиційний плач про недорозвиненість у нас систем електронних платежів та їхню незручність. Коли ці проблеми вдасться вирішити, буде можливою й нетрадиційна схема одержання автором гонорарів за свою працю. Але ще не зараз. Та головний результат — на книжку написано численні рецензії, ба навіть наукову статтю, тобто рецензентам «віртуальність» тексту не заважає. І врешті-решт, нею зацікавилися досить багато «паперових» видавців. Сподіваюся, що наступного разу ти в мене вже питатимеш про взаємодію і взаємовпливи між електронними й паперовими версіями книжки. До речі — ще один парадокс. Готуючи до друку паперову версію, я можу взяти до уваги критичні зауваження всіх рецензентів, у тому числі твої. Професія критика набуває нового сенсу.

— Ти — один з організаторів книготорговельного сайта «Автура». Наскільки вдало розвивається цей проект?

— Ну, поки він не «торговельний», а «зазивальний». Знаєш, у Стамбулі щойно зійдеш із пароплава в пасажирському порту, до тебе одразу почнуть чіплятися різні добродії, які хочуть показати тобі, де найдешевші й найкращі шкіряні куртки, найсолодші шоколадки, найм’якші матраси тощо. Ось «Автура» сьогодні — такий зазивала. Ми даємо лінки на будь-які місця, де можна дістати саме цю книжку, й не робимо різниці, чи це мережа книгарень у 25 регіонах України, чи маленька книгаренька в арт-кафе на Бессарабці, чи взагалі книжками підторговує сам автор під пам’ятником Сковороді. Але сподіваємося через деякий час стати й «книготорговельним» сайтом, не без цього.

А взагалі — це сайт, розроблений на основі мого дворічного досвіду просування власних книжок через інтернет за допомогою тих же блогів. Я зрозумів, що саме має бути на авторському сайті необхідним і достатнім, чим незручні блогові платформи, і замість того, щоб робити індивідуальний авторський сайт, замовив сайт для всіх українських авторів, хто цим реально зацікавиться. Тобто книжки у нас на сайті представляють самі автори. Нині вже представлено 68 людей, процес триває. Як на мене, така згуртованість відкриває якісь нові можливості. Наприклад, нещодавно ми запустили рейтинг популярності книжок, який може щось підказати й читачеві, що забрів на наш сайт. Більше того, читач у нас — єдина дієва особа, яка може ставити книжці й негативні оцінки, тобто впливати на цей рейтинг. Запрошую тих, хто цікавиться сучасною літературою, користуватися цією можливістю і реєструватися на сайті.

— Загалом, нині інтернетом блукає чимало ідей щодо альтернативного поширення культурного продукту, зокрема літературних творів. Як гадаєш, що з цього вийде? І яке в цьому контексті твоє ставлення до проблеми авторських прав?

— Краще обговорювати саме ті ідеї, які вже матеріалізувалися. Бо як трапляється, напише якийсь ідеолог безкоштовного доступу до інформації в блозі сім мішків гречаної вовни про «нову реальність», де все видається напрочуд логічним сисадмінам, які досі хіба що скачували книжки, та самі аж ніяк не писали, але перший же практичний крок усе те перекреслює.

Доля всіляких альтернативних шляхів вирішується голосуванням гривнею, врешті-решт. Для мене аксіома — те, що будь-яка діяльність вимагає ресурсів, і навіть ентузіазм — ресурс, який вичерпується. Також для мене є аксіомою, що літературна праця — теж праця, не гірша за працю моряка, тож має право на винагороду. Звичайно, є в морі й яхтсмени, але не вони творять погоду в судноплавстві. Тобто є лише одна людина, яка має вирішувати, як чинити з текстом і на яких умовах його розповсюджувати, за гроші чи задарма, а може, ще й читачам приплачувати, — це сам автор. І жодний власник торентів не повинен це вирішувати за автора.

Мені сподобалась ідея Іллі Стронговського та Отара Довженка «викупу» авторських прав спільнотою для подальшого вільного розповсюдження, але є певні сумніви в платоспроможності тієї спільноти. Приміром, певний час тому став недоступним з якихось причин дуже корисний український словниковий сайт slovnyk.net, й інтернет-спільнота захвилювалася. Виявилося, що багато хто користувався ним чи не щодня. Між іншим, більше ніж упевнений, що більшість стурбованих у жодному разі не погодилися б платити навіть символічну абонентську плату за користування сайтом. Тож усі такі корисні, але аматорські сайти — явище тимчасове. Так само і з культурним продуктом. Єдиний спосіб підтримати автора — голосувати за нього гривнею.

Розмовляв Олег КОЦАРЕВ

ДЕНЬ