* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Iрися Ликович: Українці варті кращого життя

07:04 22.12.2010

Iрися Ликович: Українці варті кращого життя

Нещодавно на Батьківщині побувала молода письменниця Ірина Ликович. Українські читачі мали змогу ознайомитися з її новим романом «Твоя дитинка» («Нора-друк», 2010), рукопис якого був відзначений на минулорічному літературному конкурсі «Коронація слова» (номінація «Вибір видавців»). За цей роман автор також отримала Українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Нині Ірина є студенткою Віденського національного університету, а також слухачкою курсу психоаналізу в Альтанзе.

Ірися побувала і в Одесі, де ще напередодні від’їзду до Австрії встигла попрацювати оглядачем в одеській україномовній газеті «Думська площа» (додаток до «Одесского вестника»).

— Ірино, що довелося переборювати в собі?

— В Австрії довелося перебороти свою гордість. Хоча я виросла в селі та звикла до фізичної праці, але після роботи в редакції «Думської площі» та інших робіт, котрі довелося виконувати в Україні, мені інколи було важкувато в Австрії (наприклад, доглядати сліпих та слабих, аби заробити на скромне студентське життя). Закони в Австрії для українського студента занадто строгі. Якщо німецький студент має право навчатися та працювати, то український такої розкоші, як працювати легально, собі дозволити не може! Якщо ти з України — покажи витяг із банку, що ти маєш на рахунку сім тисяч євро, котрих тобі має вистачити, аби прохарчувати себе протягом року. І так кожних два семестри. Тому приходилося працювати нелегально. А це значить — виконувати найгірше оплачувану роботу. Інколи в такі моменти думалося — для чого ж мені тоді диплом українського філолога? Але потім навчилася поєднувати приємне з корисним: працювати з навушниками — слухати електронні книги або вчити англійську. А ще дуже допомагає читання біографій відомих письменників, справді! Адже більшість із них працювало де прийдеться, і на шляху до свого успіху жили бідно. Аби вижити, прийшлося поборювати і свій закарпатський (сільський) спосіб мислення...

На даний момент учу германістику у Віденському університеті та проходжу студії у школі групового психоаналізу. Із наступного семестру завершуватиму українське навчання, якщо поталанить, магістратуру української філології у Відні.

— Від’їзд до Австрії можна назвати продовженням твого попереднього перебування в Німеччині, бажання вивчити іноземні мови, ближче пізнати цивілізацію, а може, це нова хвиля еміграції, така собі «напівеміграція»: ментально «тут», практично — «там».

— Першого разу до Євросоюзу (Німеччини) я поїхала, аби вивчити мову, поподорожувати, мені було всього двадцять один, хотілося трішки побачити світ, інших людей, шукала нових вражень. А від’їзд до Австрії — це вже така собі підсвідома еміграція (ну не можу я працювати по вісім годин в день за 1300 гривень!), і як себе не силувала й не переконувала — не змогла, та ще й від такої несправедливості мала затяжну депресію, яка завершилася вже тільки в Тіролі (куди я переїхала з Одеси). А ще мене морально вбивають кордони. Мої знайомі студенти, громадяни Євросоюзу, щоразу обурюються, коли я мушу знову (щороку) подавати документи на отримання візи. І уявити собі, що без тієї пластикової карточки доступ до Австрії, до університету, отже до навчання для мене буде закритий, вони не можуть. Або їм не до шмиги, чому в Україні так нелегко отримати навіть туристичну візу. Вони ж не знають, що майже всі українські нелегали перетинають кордони Польщі, Словакії або Угорщини саме за допомогою двохмісячної туристичної візи. Нині більшість молодих людей жене за кордон безвихідь. Скільки юнаків та дівчат із українських сіл розбіглися по закордоннях виключно через брак засобів на існування. Наша молодь не хоче жити так, як жили і живуть попередники. Вона шукає чогось іншого, кращого. І ми варті кращого життя. Молодь, що приїхала просто повчитися, в кінці докладає усіх зусиль, аби залишитися в Євросоюзі. Бо їх жахають наші українські перспективи. Я люблю Україну. Відстоюю її завжди. Розповсюджую інформацію про нас, українців, між іноземними студентами, запрошую їх на наші культурні вечори. Тут вперше зіткнулася з тим, що інколи вони навіть не знають, що ми існуємо! Або що в нас є власна українська мова! Також я організовую українські літературні вечори, допомагаю бібліотекам збирати «українську поличку», даруючи їм книги із власної читальні.

— Отже, у Відні певним чином гуртується українська молодь, найперше, студентська, а також інші емігранти з України?

— Українці й справді гуртуються у Відні. Правда, у них не така закрита група, як, приміром, у корейців у Відні, де всі мусять виконувати якісь обряди і покинути громаду у них рівносильно зраді власному народові. Це я вже трошки перебільшую. Маємо українську церкву, громаду, кілька товариств, у тому числі й молодіжне, я сама влаштовую у стінах університету українські літературні читання. Цікаве явище — якщо церкву відвідують усі, тобто нелегали й ті, що перебувають, як це тут називається «на паперах», то на культурні заходи приходять переважно студенти та працююча молодь.

— Твій приклад не поодинокий: Наталка Сняданко, Анна Багряна... Можна згадати й інших творчих «остарбайтерів». Однак кожна країна має свою специфіку, а отже й специфічним є вживання українця в німецько-австрійський чи польський ареал. Чи готова зробити якісь порівняння?

— Якщо вже говорити про приклади, то я би краще назвала Оксану Луцишину та Володимира Діброву. Не маю нічого проти Сняданко та Багряної, просто захоплена двома нашими світилами та їхніми досягненнями в Америці. Наприклад, коли я жила в Німеччині, то тільки в приймаючій сім’ї, де доглядала дітей. Тому мови про вживання зовсім не може бути, адже тоді була захищена від усього, відгороджена. В Австрії все вже було інакше. Іноземців тут не дуже люблять. Особливо слов’ян! На жаль, творчими остарбайтерами ми не є. Бо творчі ми зазвичай тільки вдома. А за кордоном просто остарбайтери. «Творчими» станемо тоді, коли будемо цікавішими Євросоюзу. Тут я маю на увазі вже не тільки країну, а й кожного індивідуума окремо — і веду мову про заробляння літературою. Воно можливо тільки тоді, коли будуть переклади. А перекладають не за гарні очі й навіть не за хороший, якісний текст! Твір може бути добрим, але якщо в ньому немає того, що заінтригує іноземного читача, то й перекладу не буде. Тобто моя формула успіху дуже проста — потрібно інтернаціонально мислити, аби домогтися інтернаціонального успіху та визнання.

— Поділися, будь ласка, враженнями, як пройшла презентація «Твоєї дитинки»? Про що йдеться в романі?

— Представлення книжки уже були в Києві та Одесі. Дуже гарні враження залишилися після виступу в Одеському педагогічному. Приємно, адже студенти — майже мої однолітки. У рамках Львівського форуму видавців я мала три автограф-сесії та читання-тандем із Лесем Белеєм.

У моєму романі мова йде про молоду дівчину Ніну, котра їде працювати нянечкою в німецьку сім’ю. І з того моменту вона починає свої спогади про власне дитинство, проводить паралель між українським та німецьким вихованнями. Розповідає про свої хворобливі почуття до коханця і намагається пояснити, чим вони спричинені: невдалим дитинством та браком любові.

— Природно, що як письменниця ти хотіла б знайти себе на західноєвропейському книжковому ринку...

— Я людина, яка не має ідолів та ідеалів. Якщо раніше я прагнула когось наслідувати, то зараз, на щастя, вже наростила стільки впевненості в собі, що не намагаюся бути такою, як хтось, — навпаки, хочеться бути тільки собою. Але, все-таки ще маю єдину людину, на котру дивлюся із захватом — це Андрій Курков. Його історія покорення європейського ринку, його наполегливість та цілеспрямованість мене живлять надією. І я мрію одного разу отримати контракт із закордонним видавництвом. Бо розумію, що єдина професія, якою я хочу заробляти на хліб, — це професія письменника. Нині докладаю всіх зусиль, аби проробити власний шлях до іноземного видавця. Уривок мого роману «Татцельвурм» зараз перекладає одна з провідних австрійських перекладачів Марія Вайсеньок. З під її пера вийшли переклади творів Жадана, Дереша, Забужко. Тому з нетерпінням чекаю, коли вона закінчить свою роботу, аби пропонувати твір австрійським та німецьким видавцям.

Володимир КУДЛАЧ, Одеса
ДЕНЬ