* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Павло МАКОВ: Мистецтво запобігає «соціальному раку»

08:01 19.10.2010

Павло МАКОВ: Мистецтво запобігає «соціальному раку»

Виставка, привезена Маковим до Дніпропетровська, називається «Сад. Фрагменти». Художник пояснює: сад — це місце між мрією і реальністю. «Сад — це не опис веселкових надій, а спроба змалювати той світ, у якому я існую зараз», — говорить він.

На відкриття виставки Павло Маков на кілька хвилин затримався — вигулював лабрадора Єву, яка їздить за господарем по всій Україні. Цьому ж собаці присвячено кілька привезених картин, зокрема, «Розарій для Єви». «Так-так, це для неї, аби вона пораділа», — посміхається автор.

— Єву мені подарували на 50-річчя дружина й син. Вона зі мною скрізь їздить. Лабрадори — дуже розумні й добрі собаки, хотілося б, аби всі люди були такими.

— Вас називають одним із найдорожчих художників України...

— Термін «найдорожчий», на жаль, придуманий вашими колегами. Більше того, його взято зі стелі, тому що є автори, роботи яких коштують набагато дорожче, ніж мої. Термін «найдорожчий» породжений сучасною ситуацією в цілому, тому що все підпорядковано ініціалізації і будь-який протест у сучасному мистецтві вже ніхто не оскаржує, його купують. І ваш протест стає товаром. У результаті, протест перетворюється на гамбургер. Ви хотіли кинути в обличчя, а його з’їли. І ви при цьому заробили. У цьому сенсі стосунки художника й суспільства різко змінилися. Те, що я живу в провінції, в місті Харків, я вважаю плюсом, тому що це дозволяє залишатися самим собою. Публічність — вона інколи змішує вас з тим, з чим не хотілося б змішуватися.

— Чим ви заробляли на життя до того, як ваші роботи почали купувати?

— Свого часу я працював майстром-друкарем, далі викладав, а потім потихеньку, починаючи з 1990 року, в мене стали купувати роботи. Перші роботи придбав Сумський художній музей, за три малюнки 1989 року він мені заплатив 800 рублів! Я себе відчув мільйонером!

— Ваші роботи знаходяться в багатьох музеях. Це вас тішить?

— Звичайно, ну якщо в 33 роки Третьяковка купує у вас чотири роботи... Це не те що тішить, це переконує в правильності обраного шляху. Тому що у вас ще зовсім нічого немає, а Третьяковка бере й купує. Це допомагає пережити депресії та сумніви в собі.

— Розкажіть про офорт «1000 років незалежності». Він яскраво вирізняється серед усієї виставки.

— Я знайшов у Львові старий альбом креслень. Вони в основному індустріальні й по-своєму утопічні. А шість будинків, які змальовані на офорті, — це типові будинки, я біля таких кожного разу проїжджаю дорогою додому. Це радгоспні будинки по вісім квартир. Вони мають дуже жалюгідний вигляд. Це своєрідний символ країни, в якій ми живемо.

— Який ваш улюблений колір?

— Чорний і білий. Я взагалі міркую не кольором. Художників, які сприймають світ кольором, дуже мало. Я знаю одиниці: Матісс, Рубльов... А Пікассо — це форма, структура... Легко перевірити: приберіть з творів Матісса колір, і у вас майже нічого не залишиться, там колір створює основу. Це найвищий образотворчий талант. А якщо прибрати колір у Пікассо — майже нічого не зміниться. А в моїх роботах взагалі немає кольору.

— Ви народилися і виросли в Петербурзі. Відчуваєте себе пітерцем?

— Ні. Будинок, де я народився, знищено ще радянською владою, бабусю переселили в однокімнатну квартиру. Я — справжнісінький номад. Я — перекотиполе, хоча й зупинився в Харкові. Але насправді я людина без місця і сильно переживаю щодо цього. Тому що Батьківщина — це не Петербург, це не Росія, це будинок, у якому ти виріс. А його немає. У вісімнадцять років я навіть намагався знайти це місце, але там новобудови, і навіть місце знайти не вдалося. А якщо це відчуття народилося в хлопцеві, якому ще далеко до ностальгії, то уявіть, що в мене всередині відбувається в 55 років! Звідси і всі мої спроби це місце збудувати, вони відобразились у виставці. Я не петербуржець, і культура Пітера для мене не є близькою. Навіть московські традиції мені ближчі, ніж петербурзькі.

— Днями в Києві пройшов показ Лілії Пустовіт, заснований частково на ваших роботах. Розкажіть про це.

— Ми з Лілією познайомилися два роки тому. Вона дуже хотіла мати мої роботи в своїй колекції. Ми зустрілися і відразу знайшли спільну мову, з’явилася взаємна симпатія. І ось після двох років Лілія сказала, що вона хотіла б використовувати елементи моїх робіт у своїй колекції. І я повністю надав їй авторські права на будь-які мої роботи. Я надіслав їй фрагменти декількох робіт, і на їх основі була створена колекція.

— Чиї картини висять у вас удома?

— Переважно це мої колеги. Це мій вчитель Віталій Куликов, Саша Ройтбуд, Олег Тистол... В основному ми міняємося. Але коли є можливість, я купую роботи.

— У одному з інтерв’ю ви різко висловилися про Деміена Херста, чия виставка нещодавно проходила в «Пінчук арт-центрі»...

— Просто друкарське інтерв’ю не передає емоцій. Я з великою повагою ставлюся до Херста. З іншого боку, я йому по-людськи не заздрю, тому що на ньому лежить величезний тягар відповідальності. Тому що для мене особисте мистецтво — ця справа досить камерна, для однієї людини. Я не дуже часто співпрацюю з кураторами й не беру участь у групових виставках тому, що мені як художникові це непотрібно. Аби сказати те, що хочу, мені достатньо своєї персональної виставки. А що стосується Херста, на його плечах як перед працедавцем — величезна відповідальність перед великою кількістю людей, і в цьому сенсі я йому не заздрю.

— Ви досить відомі за кордоном. Не було бажання виїхати за межі країни?

— Художник з України не може бути відомим за кордоном. Образно кажучи, країни Україна на культурній карті світу не існує. Приблизно 20 разів у своєму житті я отримував великі міжнародні винагороди. Кілька разів при цьому мені публічно, на сцені, доводилося пояснювати, звідки я. Одного дня я отримав винагороду в Франції з пафосною назвою «Принт третього тисячоліття». І мені надіслали два сертифікати: на одному було написано «Paul Makov, Ukraine», а на іншому — «Paul Makov, Russia». У 2000 році не могли ніяк розібратися в моїй національності, тому, щоб не образити, вислали сертифікати і російському Павлу Макову, і українському. Так, на всякий випадок — який більше сподобається, той і залишить. Те, що України немає, — це питання державної політики, яка відсутня. Всі чиновники в Україні мають украй низьке розуміння того, як потрібно представляти Україну за кордоном. Вони розуміють, як потрібно заробляти гроші, але абсолютно не розуміють, що таке імідж країни. От Росія на культурній карті є, України — немає.

— Чому?

— Візьмемо простий приклад. Коли Путін зрозумів, що для іміджу Росії важливо, аби російське сучасне мистецтво вільно перетинало кордони країни, їздило туди, поверталося назад, він викликав головного митника й сказав йому, щоб кордони були відкриті. І все стало вільно. Я зовсім не прибічник того, що відбувається в російській політиці, але це розумний крок. У нас досі при вивозі витвору мистецтва знімають повне мито. Тобто, аби вивезти свої картини, наприклад, на некомерційну виставку в Празький музей мистецтв, я повинен заплатити прикордонникам круглу суму. Зрозуміло, що ми нікому не платимо, я згортаю їх в рулон, через знайомих чиновників беремо довідки про те, що це не мистецтво, а повне л..., яке коштує 20 гривень, вивозимо це за кордон, отримуємо там прекрасні відгуки в пресі, і так само завозимо назад. Тому що по іншому чудовому українському закону, якщо виставка в Празі сподобалася і її захотіли перевезти до Амстердама, а картини затрималися за кордоном більше ніж на рік, вони відчужуються від мене як від власника й стають товаром. І при ввезенні своєї виставки я повинен заплатити повну вартість цього товару й мито на нього. Як вам цей абсурд?

— Наскільки для вас важлива думка публіки про вашу роботу? Ви малювали б, перебуваючи на безлюдному острові?

— Це питання ставили Матіссу, він відповів: «Я не знаю, чи малював би я картини, перебуваючи на безлюдному острові». Мистецтво — річ соціальна. Ми з вами соціальні істоти, і без присутності оточуючих людей я, можливо, цим би й не займався. Чесно. Адже я це роблю для того, щоб хтось побачив і про щось подумав.

— А задоволення від самого процесу?

— Воно присутнє, але якщо воно не підкріплюється зворотним зв’язком, то рано чи пізно задоволення від процесу набридне. Бо якщо немає реакції у відповідь, то немає і внутрішнього росту. Реакція публіки спонукає тебе думати. Спочатку будь-яку картину я роблю для себе, але потім мені, безумовно, цікаво, наскільки це цікавить інших.

— Ви проявляєте якісь емоції під час роботи над картинами?

— Ви знаєте, це відчуває моя дружина. Якщо я довго не був у майстерні, то їй зі мною все важче й важче. У житті інколи вихлюпується негатив, а коли я працюю, він ніби перемелюється. І тоді я додому приходжу заспокоєний, хороший.

— Чи навчає чомусь мистецтво?

— Мистецтво — це антиоксидант. Він не виключає повністю, що нічого поганого не станеться. Але для того, хто регулярно слухає класичну музику, читає хороші книги, ходить до музею, зменшується ризик захворіти на соціальний рак, тобто стати поганою людиною.

— У чомусь схоже на релігію...

— Не зовсім. Релігія вчить, а мистецтво дає шанс подумати. Як тільки в мистецтві починається дидактика, яка є в будь-якій релігії, воно перестає бути мистецтвом.
Розмовляла Тетяна ГОНЧЕНКО,
ДЕНЬ