* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Володимир ПАНЧЕНКО: Проти «китайської стіни» між поколіннями

01:10 01.05.2009

 Володимир ПАНЧЕНКО: Проти «китайської стіни» між поколіннями

Володимир Панченко — про те, як важко знайти людину, яка б фахово написала про шеститомник Бориса Олійника, про розмивання цінностей і чому картини Винниченка опинилися в США

Хто помічає, аналізує, зрештою, рекламує літературний процес України? Сьогодні орієнтирами у світі літературних новинок стають не відділи критики так званих «товстих журналів», не книжкові колонки в газетах. Цю роль виконують інтернет–сайти. «Сумно», «Кульбіт», «ЛітАкцент» поступово заповнюють лакуну відсутності критики в українському культурному просторі. Ми зустрілися із керівником одного з таких віртуальних проектів Володимиром Панченком, професором Національного університету «Києво–Могилянська академія», доктором філологічних наук. П’ємо чай, говоримо про минуле і майбутнє.

«На початку 80–х в Одесі важко було навіть зняти житло, не те, що отримати»

— Володимире Євгеновичу, найбільше інформації про вас в інтернеті подає сайт міста Кіровоград. Ви звідти родом?

— Ні, я народився в селі Демидівка Любашівського району на півночі Одещини. У 1975 р. закінчив Одеський університет, там же навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, викладав. Утім одеситом я себе не вважаю, оскільки одесит — то особлива, якщо хочете, «порода», ментальність

— А чому ви переїхали до Кіровограда? Після Одеси це виглядає як «зниження рівня».

— На те були суто житейські причини. Річ у тім, що на початку 1980–х в Одесі дуже важко було навіть зняти житло, не те що отримати. Ми з дружиною квартири не мали — зате мали вже двох малих дітей. Офіційно виглядало так, що мене як члена СПУ запросили в Кіровоград, щоб уможливити відкриття там організації СПУ. Став викладати в місцевому педінституті, де сформувалася досить сильна за своїм складом кафедра української літератури. І зов­сім не почував себе як у провінції, адже, як і в старому Єлисаветграді, культурне життя міста було досить інтенсивним.

— Справді, під південним сонцем колишньої Херсонщини виявили свій талант багато діячів української і російської культури.

— Про це я міг би багато розповідати, оскільки люблю Кіровоград, не раз писав про його історію. Колишній Єлисаветград зберіг своє архітектурне обличчя: друзям, які бували у мене в гостях, я завжди показував колишні приміщення класичної гімназії, де навчалися В.Винниченко, Ярослав Івашкевич, школи, в якій навчався Арсеній Тарковський, земського реального училища, з якого вийшли Панас і Микола Тобілевичі, Кароль Шимановський, Генріх Нейгауз, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський... Біографія Єлисаветграда варта окремої книжки...

Практично весь час, з 1984 року, я був активно включений як у культурне, так і в громадське життя міста. Зрештою, це закінчилося тим, що в 1990–му р. мене і Віктора Шишкіна кіровоградці обрали депутатами Верховної Ради.

— Тієї, яка проголосила незалежність України?

— Так. І я цим горджуся, адже то була абсолютно унікальна ситуація в історії України. Я про неї частково розповів у своїй хроніці «Записки рядового депутата», яка книжкою ще не виходила. Протягом чотирьох років мешкав у київських готелях, а в 1994 р. повернувся в Кіровоград. Невдовзі взявся за докторську дисертацію, присвячену Володимиру Винниченку. Такий вибір матеріалу для дослідження мав свої причини: в 1992 р. я ініціював повернення в Україну великої колекції особистих речей Винниченка з Франції. У тій колекції — кабінет письменника, дещо з картин, багато особистих речей. Усе це можна побачити в експозиції Кіровоградського обласного історико–краєзнавчого музею.

— Ви згадали про картини Винниченка...

— Їх ми привезли кілька — те, що з якихось причин залишилося в Мужені, де жив Винниченко. А загалом усі його картини — їх близько сотні — потрапили свого часу в США.

— ?

— Річ у тім, що останні років 25 Володимир Винниченко працював над філософсько–етичним трактатом «Конкордизм», вважаючи його універсальним ученням про шляхи досягнення гармонії людини з іншими людьми, з природою і з самою собою. Про порозуміння між політичними системами також ішлося. Після війни він вирішив їхати у США, де було багато його прихильників, щоб там влаштовувати виставки своїх картин і водночас проповідувати конкордизм! Картини Винниченко встиг переправити за океан, а ось візи йому не видали. Земляки–українці, політичні опоненти Винниченка, пішли в американське посольство у Франції і «настукали» на нього: мовляв, ви хочете мати в себе в Америці комуніста?! А в 1951 р. Винниченко помер. Що ж до картин, то в 2000 р. їх передали Україні. Я був очевидцем цієї події у Вашингтоні.

«ЛітАкцент» без «тусовок»

— Ви так цікаво розповідаєте про Володимира Винниченка, що шкода вас перебивати... Скажіть, Володимире Євгеновичу, ви — викладач, літературознавець, автор цікавих книжок про українських письменників, — але вам цього мало?

— У мене чомусь завжди так виходило, що обставини змушували мене бути «багатоверстатником». Повернувшись у 1994 р. у Кіровоград, я так і не зміг уникнути громадсько–політичної роботи. А в 2001 р. усе різко змінилося. Мені зателефонував президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький і запропонував переїздити до Києва і працювати в нього. Так і сталося. П’ять років я був одним із заступників Брюховецького (віце–президентом із навчальної роботи), а в 2007–му, коли він ішов із посади, «попросився» у відставку і я. Хотілося переключитися на наукову й літературну роботу. Адже адміністративні обов’язки відбирають дуже багато часу й сил. Я ще й так якось намагався писати, укладав книжки, видавав свої...

— І ось тепер ми у стінах, де створюється знаменитий «ЛітАкцент»?

— Так, це офіс наукового центру досліджень сучасної літератури, створеного в НаУКМА наприкінці 2007 р. У «надрах» центру і з’явилося інтернет–видання «ЛітАкцент». Це спільний проект НаУКМА і видавництва «Темпора», з яким ми й раніше реалізовували в Академії наукові проекти. Ми виходили з того, що в Україні є проблеми з літературною критикою, — отже, хотілося заповнити цю нішу якісним продуктом. З цього наміру півтора року тому виник портал.

— ... який за досить короткий час став помітним і серед інших літературних сайтів, і загалом у культурному просторі України.

— Ми керуємося трьома головними принципами. По–перше, намагаємося висвітлювати не тільки українську літературу, а й світову. По–друге, — ніяких «тусовок»! По–третє, «ЛітАкцент» задуманий як інтелектуальний майданчик, на якому можуть зустрічатися різні, навіть полярні за своєю суттю, ідеї, бачення. Через те серед наших авторів є й «модерніст» (чи «ліберал»?) Ростислав Семків — і «традиціоналіст» (чи «націоналіст»?) Петро Іванишин. Є студенти — і є професори. А щоб уникнути загрози «всеїдності», доводиться часом писати щось і «від редакції». Зрештою, я, будучи головним редактором, також пишу для сайту. Здається, нас важко запідозрити в «кастовості» чи упередженості. Головне, що думка була аргументованою, фаховою.

«Що більше «Золотих бульок», то менше «бульок» буде в літературі»

— Якщо я правильно розумію, формат інтернет–видання виявився оптимальним як на нинішню ситуацію, коли є проблеми з періодичною пресою?

— Знаєте, є люди, які звикли до книжки і до друкарської машинки. Я б дуже хотів бачити серед авторів «ЛітАкценту», скажімо, Воло­димира Базилевського чи Михайла Слабошпицького. Може, з часом так і буде. Але вони більше звикли бачити свої статті надрукованими, ніж «вкинутими» у віртуальний простір. Отож — чекаю того моменту, коли вийде другий випуск альманаху «ЛітАкцент» (це станеться днями), щоб подарувати його кільком потенційним авторам — «затятим» книжникам. Може, через книжкову версію вони потягнуться й до Інтернету? Є й інші проблеми. У «сонному» стані перебувають цілі літературно–критичні жанри. Наприклад огляди, літературні портрети. Або: існує мало не китайська стіна між поколіннями. Інколи складається враження, що Дмитро Павличко чи Борис Олійник для нинішніх молодих — то антична література! Спробуй у такому разі знайти авторів, які б аналітично написали про шеститомник Олійника, про нові романи Юрія Мушкетика й Романа Іваничука...

— Сподіваюся, що принаймні частина цих проблем подоланна. Я звернула увагу, що «ЛітАкцент» намагається уникнути одноманітності. Ось нещодавно ви оприлюднили результати свого рейтингу «ЛітАкцент року» — і привернули увагу не тільки тих, хто читає сучасну літературу, а й ширшого загалу.

— Протягом усього 2008 року наша експертна група (до якої увійшли фахів­ці з різних міст України) відслідковувала за книжковими новинками, визначала лідерів кварталів за кількома номінаціями. Так що 6 лютого ми провели фінальну церемонію, на якій назвали три імені й три книжки. У номінації «Художня література» переможцем стала поетична збірка Петра Мідянки «Ярмінок», у номінації «Гуманітаристика» — дослідження Марка Павлишина з Австралії «Ольга Кобилянська: прочитання». А «Золотою булькою» відзначено книгу «Добло і зло» Ірени Карпи.

Мені ось Ростислав Семків каже: «Зателефонував батько з Тернополя, який дізнався про «Золоту бульку» і попросив, щоб я йому купив «Добло і зло». Виходить, ви додали Карпі піару?». Я на це кажу так: кожному своє. Наше завдання — тримати планку, щоб ніхто не міг сказати, що вона для української літератури не може бути високою. Хтось має називати речі своїми іменами (не претендуючи, звісно, на остаточність присудів). Що ж до Карпи...

— Ви, до речі, знайомі з її агресивною реакцією на «Бульку»?

— Знайомий. Але, знову–таки, кожному — своє. Якщо батько Семківа або хтось іще, прочитавши книжку, скаже: «Для чого я витратив 25 гривень?», — то, значить, ми працювали недарма. Адже важливо, щоб не розмивалися цінності. «Добло і зло» — це порожнеча. Це епатаж будь–якою ціною, це, як мені вже доводилося казати, література задертих спідничок, постійне «колупання» у фізіології і експлуатація одного–двох інстинктів. Від людини в такій «літературі» мало що залишається, через те я б видавав Карпу хіба що в серії «Глухі кути цивілізації». Ми і в 2009–му році проводимо свій рейтинг. І після Нового року знову назвемо дві кращі — з нашого погляду — книжки і одну книгу–невдаху. Що більше «Золотих бульок», то менше буде «бульок» у самій літературі.

Євгенія КОНОНЕНКО