* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Євген ПАШКОВСЬКИЙ: ПРИРЕЧЕНІ НА СХИМУ

14:58 04.04.2009

Євген ПАШКОВСЬКИЙ:  ПРИРЕЧЕНІ НА СХИМУ

Вміщуємо давнє інтерв'ю видатного українського письменника Євгена Пашковського.

--Існують різні прояви першоімпульсів художньої творчості. Який з чинників зіграв більшу роль при початках твоєї творчої еволюції?

-- Є творчість як самоствердження, як нарцисизм, і є творчість від страху. Я буду балакати за останню. Страх перед неосяжністю цього життя породжує переконання, що життя в його мільйонноликій людській подобі страждань і доль збагнути абсолютно неможливо, адже письменник повинен був би побувати в мільйонах людських шкур, тоді він може сказати про народ. Екзистенція часу пізнається через слово, себто слово вже є узагальненням усього того, що ми намагаємося зрозуміти, але слово мусить бути не підібраним, а відкритись людині. У нас, як це не сумно, слово відкривається здебільшого з минулим, з того що Григір Тютюнник називав «золотом спогадів», бо історія. Як стверджує Омелян Пріцак, з'являється, відколи вона стає писаною. Пристосовуючись до індивідуалізації і розпорошення, література виробила і виробляє (процес абсолютно незворотній, він не залежить від того, що якомусь авторові хочеться писати модерніше) тисячі спроб охопити світ, індивідуалізувати й художньо увиразнити і в той же час уберегти від пошлості. В цьому й полягає зростаюча тенденція літературних прийомів, але на меті вона має зв'язок минулого і сучасного, яке не дає картини цілого і тяжіє до спокусливого всезнання та проповіді суспільно корисних істин, що обертаються злочинами. Якщо ж узяти перших біблійних письменників, то вони казали про свій народ такі гнівні речі, за які їх можна було стерти в порошок. І таке звернення до біблійних письменників (невипадково перечитували «Старий заповіт» Шевченко і Фолкнер) було зверненням до свого покоління, що водночас переносилось на майбутнє, бо було вакциною проти зла. Це було очищення, своєрідне прищеплення пам'яті, бо головним злом можна вважати саме сліпу безпам'ять.

Собі на біду я нажив чи десь отримав художню пам'ять, яка незалежно від обставин може відкриватись як виразка, а може притихати. Я, наприклад, міг пам'ятати на річці, де колись був, сучок на вибіленому водою корінні, де і як була прим'ята рибалками трава, кольори, запахи – словом, мільйон речей. Років у двадцять три це було схоже на кольорове кіно, яке може прокручуватись у певні моменти. Іноді я міг прокинутись і відчути страх вмерлого часу. І коли думав, що він вже мертвий, час оживав і ставав жвавішим, ніж був, але вже вдруге оживши, він ставав тягарем. І це призводило до маси життєвих конфліктів, роздратувань, переїздів, робіт, спроб писати, доки цей час не почав наліплюватись на людей. І тоді вигадані мною люди ставали носіями і вичерпувачами цього часу. Гадаю, це загальна для літераторів тенденція, але справа тільки в тому. Як потім мутнішаєш, і наближаючись до якихось законів письма, пробуєш розпорядитися часом. Тоді для мене великим відкриттям став Томас Вулф як людина, яка весь час поборювала цей страх. Інші ж шукали вихід зі страху в історичній сльозливості. Після Томаса Вульфа другим великим відкриттям для мене став Маріо Варґас Льоса як чоловік, що вхопив дух нашого часу, а саме тему жорстокості. І ці дві речі – безповоротність часу, жорстокість сьогодення, що в силу подвійної жорстокості щодо людини і щодо художника, який є миттєвим подихом божим, гадаю, дали мені написати певні тексти.

-- Якщо світ є текстом, письменник – медіатором духу творця тексту, то він переростає у людську сутність.

-- Я не згоден, що письменник є ніцшеанською фігурою і ставить себе вище тої праці, яку він робить (хоча ніцшеанський герой – плід саме такої праці). Сила волі, пожертва багатьма речами і зрозуміле знехтування багатьох речей, спроба усамітнення такі ж необхідні для літератора, як для вовків моногамність і для лікарів – відсутність страху перед кров'ю (перефразовуючи Гемінґвея). Сказано в Євангелії: хто бере в руки плуга й озирається назад, той не придатний для царства Божого, або ж: залиште мертвим хоронити мерців. Є дві категорії людей, приречених на схиму – це письменники і монахи. Гадаю, якби Достоєвський, не випадково залишаючи наймолодшого Карамазова в миру, написав задумане «революційне» продовження роману, він би зробив Карамазова письменником.

-- У літературних колах живуче переконання, що ти свідомо створюєш конфлікти для стимуляції внутрішньго стану і підтримки загостреного переживання світу, що суттєво для письменника, а твої митарства і побутові незгоди – тонко продумана гра.

-- Сам по собі досвід митарства і болю не є обов'язковим для народження художника. Наприклад, Василь Стефаник без стресів у побуті писав на високій ноті трагізму. Важливим є не стільки індивідуальне страждання (зокрема, досвід автора) скільки його мінімальна відстань до напалму екзистенції. Тобто людина може бути близькою до істини і цілком забезпеченою в житті. Все, написане мною, не дуже співвідноситься з моїм колишнім побутом. Наприклад, у романі «Вовча зоря» є новела «Закрита палата». Гостюючи у свого товариша в Криму, я розказував про деякі порядки в божевільнях. Ми ходили на рибу, пили вино. Товариш казав, що я ще не визрів, аби писати про псих ушку. За якийсь тиждень перебування я спромігся на фразу: «Ще до відбою Микола, сорокалітній чоловік, посіченими від породи руками, простелив між ліжок матраца, пхнув під подушку сірники, пачку «Біломору» і, намацавши в кишені уламок скла, вперше за останні місяці порадів: тепер недовго, відрачкував своє». Мені пам'ятався той матрац, який я стелив між ліжок у Прокопівській божевільні (Кемеровська область). Його смердота від людської нужденності, армія, котра мене туди запроторила, сусід-диякон, святої смиренності чоловік, доведений до крайнього відчаю, обколотий сіркою до нерухомості й крику. І я пам'ятав бритв очку, яку він. як глибоко релігійний чоловік, знаючи найстрашніший гріх самогубства, тримав у сірниковій коробці, сохнучи майже до кісток і тихо плачучи до стіни, боячись що не витримає, аби порснути вени. Але гостю вальні умови не були наближені до умов самого художнього матеріалу, згодом я повернувся до ростова в свою захланну прибудову до гаража, де мої друзі-працедавачі, шматуючи тараню, сиділи на обмазученому матраці, якого використовували при ремонті автомашини, перетирали кості політичних мерців і з одної банки пили пиво з приємно-товариськими сусідськими хлопцями, потім посадженими за розбій. І щоб підняти той настрій, ті деталі часу, треба ьуло відчути свою абсолютну вбогість. Я їхав від станції до станції, ішов від хутора до порому і, помічаючи вдень хоча б одну деталь,наприклад, як шестеро яструбків пробують до зльоту крило, заблукав на залізничних коліях, коли йшов купатись до водосховища, то був час, коли я майже місяць не спав, була спека, я приїздив, щоб передрімати на перемазученому і обриганому матраці, який застеляв паперовими мішками чи газетами, не спалося, спливав крок за кроком тісний Прокопівський коридор, по якому тільки двоє могли тасуватися взад-вперед, намотуючи втому, бо на день відбирали матраци, так між деталей, майже пригаслих і яскравих від близькості, народилися сторінки, що потім, обростаючи людьми і подіями, стали романом «Безодня», або другою частиною роману «Свято». Ту мізерну силу волі, яка була в мене, я зосередив на тому, щоб сісти і працювати. Скільки можна фіксувати безпосередньо художність і підтримувати в собі уяву, стільки може тривати період творчості. Потім людина згасає, смикається, вар'ятує, злучується-розлучується, йде служити нації, але все це є заповненням оцього не світлоносного періоду, поки знову якимось чином, абсолютно для людини незбагненно, розгоряється уява і кожна найменша дрібниця (колір прив'ялого листя на найжаркіших гілках смородини), все, що оточує, весь пережитий, вичитаний, вигаданий, чутий, присновиділий досвід стає єдино потрібною цеглою для будови тексту.

-- Кожна національна література має свій Париж. У нас це Київ. Чому ти не любиш Києва?

-- Київ мені спохабив душу відразу, як я сюди приїхав. У той час, як я шукав тут роботу, бажання писати у мене було у разів п'ятдесят більше, ніж зараз. І ці всі підліжки знищили в мене більше тексту, ніж я міг написати за все подальше життя. Це пояснюється ще й тим, що в Києві я не міг навчитись писати в бездомів'ї. я не ставлю себе в ніяке унікальне становище, але колись читав, наскільки важко було Набокову і Конраду пристосуватися до англійської мови, тому носити в собі серед цього зглищеного, зросійщеного ворожого плебсу текст було трохи важче, ніж всі прийоми Конрада й Набокова перенести своє мислення на чужу мовну структуру. Йдеться про розширене бачення світу. Можна навчитись писати на лавочках, поштах, вокзалах, в загальних вагонах, що, зрештою, я змушений був зробити, але набагато важче змиритися з тим, що все це може зникнути будь-якої миті: загубитися, що траплялося, бути вкраденим, ну й маса різних варіантів. Непостійність – це непостійність настроїв самої внутрішньої сили слова, а це, як на мене, найбільший ворог роману. Така спроба зафіксувати це, спроба імпульсивної новелістики і в той же час романного об'єму, була здійснена у «Вовчій зорі».

На Києві висить прокляття. Я передчував це до чорнобиля, а про теперішнє і говорити не випадає. Я можу писати про Київ і про свій досвід тут у будь-якому місті, але не в цьому епіцентрі непостійності. Найбільше це пов'язане, напевно. З відсутністю в аурі міста живого українського слова, яким ти живеш у своєму середовищі, але якого немає навколо тебе. Легше, краще це слово згадується, коли ти один, коли ти в Уфі, Ризі чи Ростові. Крім того, я поважаю такі чоловічі розваги як риболовля і полювання, чому завжди на заваді ставало це місто, де, здається, щодня мало щось відбуватися, але все вже відбулося, і надія на майбутнє – всього лише спроба захистити себе від пам'яті.

--У передмові до «Свята» Валерій Шевчук вказував на одноманітність твого стилю…

-- Гадаю, що шевчуком вульгарно розуміє поняття слова. Стиль – це насамперед відчуття пластики слова і це абсолютно не зв'язано із самою візуальністю тексту, із тим, що людина пише із крапкою, чи без крапки, з діалогом чи без. Ця рубаніть тексту, перерваність тексту, яка побутує в нас, -- кам'яний вік прози. Якщо ж заглибитись у слово, яке б повністю відповідало видиху душі, маю на увазі першодруки Євангелія, то там текст взагалі не розбитий на слова. І це сприймається, як справжність. Поки я працюю в часі дочорнобильському, в часі, об'єднаному одним словом ПАМ'ЯТЬ, який, як на мене, і вимагає безперервності того вічного, що відбулося. Новий час не народився. Маю на увазі взагалі останні століття до Чорнобиля, маю на увазі також взаємини людського серця і світу.

В Льоси я вітаю його прагнення дослідити, локалізувати і, можливо, хоч таким чином заперечити жорстокість. Що ж до знову-таки візуальної схожості, гадаю, це несерйозно. Письменники нічого не мають спільного, якщо вони опрацьовують різний історичний і власний досвід. У Льоси мені найбільш подобається із трьох прочитаних мною романів «Війна кінця світу», який написаний у класичній, сказати б, толстовській традиції. Чи буду так далі писати? Це залежить від того. чи зміниться внутрішнє ставлення людей до світу, і від мене це не залежить. Маю на увазі три основні напрямки: фемінізацію, раціо (епілепсії постмодернізму; державні цілі; еґоцентризм), теократію.

--Що порадиш початкуючим письмакам?

-- Я знаю, що шкідливо писати під алкоголем. Наркотиками, бажано уникати сексуальних зхв'язків. Жити поблизу води, мати можливість хоча б у найближчу перспективу втрапити на ловлю риби чи полювання. Бажано бути закоханим, але щоб жінка була далеко. Мінімум дві-три високохудожні книги для розрядки, ґазети будь-якої давності, щоденний душ, трикратна зарядка. Бажане просторе з високою стелею приміщення, прості квіти в пляшці, лампа на тумбочці, щоб можна було засинати за книжкою, не піднімаючись. Шкідливо перегрівати уяву, треба зупинятися, коли рядок пливе сам у свідомості. Остерігатись загальної концепції твору, що шкодить відтворювати художність. Писати треба тільки про те, що любиш або можеш побачити через світлої іншої любові, про те, чого тобі найбільше шкода або було б шкода вигаданим тобою людям. Якнайменше балакати про літературу! Уникати велелюдних зібрань і загадувань на майбутнє. Ніколи не думати про сприйняття тексту і друк. І. що найважче, дисциплінувати себе. Дух не терпить легковірства і безвілля. Не боятись тимчасових, викликаних обставинами, перерв у праці, що може привести до зневіри. Але найважче – при всій видимій даремності вірити в недаремність слова, бути вдячним Тому, хто дав його. Найбільше боятись не за себе, а за тих, що німо постали з пороху – німо повертаються туди ж без жодної надії на Слово.

-- Що ти робиш під час творчого спаду?

-- Такого поняття, як творчий спад, не визнаю. Кожна перерва – час для відпочинку уяви, необхідність роззирнутися і вкотре пересіяти матеріал. Письменник схожий на лихваря, що дозволяє собі потемки передивитись скарби, золоті обручальні персні давно неіснуючих людей, чужі і власні розписки, всяку всячину, що цікава тільки йому, оскільки борги неоплачені та й самі боржники забули про свою заставу.

-- Є автори, які пишуть, куди перо заведе, і автори, які детально розробляють концепції своїх творів. А ти?

-- Без концепцій писати неможливо. Концепція мусить бути не філософською, а художньою, образною, такою, як кардіограма, але тільки до тієї межі, яка може обмежувати інтуїцію і уяву. Постійно мати на слуху живе слово, чого, як правило, позбавлені наші літератори. Письменник мусить володіти водночас свідомістю пилу на підлозі і в'язня, що після сорока літ вийшов на свободу; бути всім видимим і незримим; те, що доволі спримітизовано один росіянин назвав «писати про попільничку», має значно ширше значення, оскільки, і як правило, речі кажуть про людей більше, ніж самі люди. Треба навчитись відрізняти і сприймати абсолютно порізно бачене і почуте, тільки тоді можливий синтез всього, що залишилося недомовленим і невисловленим у жесті, дії, вчинкові.

Розмовляв В. Григорович.