* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Костянтин Коверзнєв: «Все це міф про масових і немасових поетів»

16:19 11.03.2008

Костянтин Коверзнєв: «Все це міф про масових і немасових поетів»

На жаль, мало хто з політиків думає про «пізнання світу, миттєвості, про роботу мозку, про плинність думки та слова, про короткочасність розумового імпульсу». І на щастя, є ще поети, які намагаються втілити все це в своїх поезіях. Розмова з поетом Костянтином Коверзнєвим точиться навколо фундаментальних речей, тому від неї відлунює фундаменталізмом, щоправда, поетичним.

Чим для тебе є поезія?

Для мене поезія є справою мого життя. Це та сфера, в якій я намагаюся виразити себе повною мірою. Можна сказати, що для мене поезія – це священна корова, а робота – це щось зовсім інше.

Я намагаюся себе так поводити, щоб ці сфери ніколи не перепліталися.

В інтерв’ю «Rupor’у» ти сказав, що твоя поезія для підготовленого читача. Що ти мав на увазі?

Є певна частина читацької аудиторії, яка має духовний досвід, тобто має духовну практику читання таких поезій. Читаючи таку поезію, людина є підготовленою, вона розуміє цю поезію на рівні інтуїтивному, на рівні семантичному і на рівні форми, і, можливо, навіть на рівні історії поетичних знаків. Ця людина може зрозуміти певні символи, які беруть початок з різних джерел.

От, наприклад, певний час я використовував, на ранньому етапі в 1997-99-х роках суфійські символи. А на сучасному етапі використовую символи іншого плану, іншого характеру, використовую якісь ремінісценції з авангардної поезії, або з поезії сюрреалістів. Скажімо, в одному вірші, який ніде не надруковано, окрім якогось літературного журналу, фігурують зайці, але під зайцями розуміються думки, це суфійський такий символ. У вірші йдеться про зайців, – це перший поверховий рівень. А насправді на глибшому рівні мовиться про пізнання світу, миттєвості, про роботу мозку, про плинність думки і слова, про короткочасність розумового імпульсу.

Хоча, з першого погляду, він начебто не дає такої панорами значень і не дає такої глибини, всіх семантичних шарів. І тільки людина підготовлена, яка має підготовку та духовну практику входження в небуденний стан свідомості, може осягнути такі тексти.

А в новій книжці «Телескопи», вже не знайдеш саме таких конкретних випадків, там ідеться більше про передання небуденних станів свідомості, рядки позірно начебто не з’єднані один з одним, але насправді з’єднані між собою змістом. Нерідко – дуже асоціативним. І фактично дозволяється і вітається різночитання, інколи воно досить несподіване, і буває навіть таке, коли я не можу передбачити всі варіанти прочитання якогось свого тексту.

Твоя поезія не вписується в сьогодення в тому плані, що вона досить оригінальна й водночас заснована на традиціях українського авангардизму 1920-30-х років і французького сюрреалізму. Таке враження наче не було етапу існування, скажімо, в 1990-х роках такого карнавального явища, як Бу-Ба-Бу…

Я і сам відчуваю, що в найкращих своїх проявах моя поезія є досить унікальна. Навіть у тому плані, що ніхто так не напише і так не скаже, як я. Не виразить всі ті почуття і всі ті думки, які є в мене в голові. У цьому сенсі моя поезія є відображенням моєї індивідуальності. Я не є прихильником так званої чистої поезії. Водночас я постійно, починаючи з першої своєї книжки, орієнтуюся на вираження почуттів та емоцій в абсолютно відвертій та, можна сказати, радикальній формі.

Фактично це виявлялось у тому, що я певний час казав, що поезію треба писати кров’ю, це, звичайно, сказано метафорично. Але для мене це означає, що писати треба в тому стані, коли, по-перше, ти вже не можеш не писати, по-друге, коли ти пишеш в небуденному стані. Для мене не зрозуміло, що таке натхнення, для мене це дуже абстрактно. Я під ним можу розуміти, з огляду на свою практику, написання вірша в небуденному стані, коли твоя свідомість «розширена».

Мої вчителі в поезії – це не дев’яностики, як їх чи то жартома, чи то серйозно називають. Мої вчителі в поезії – це Гнат Михайличенко, українські футуристи, той самий Михаль Семенко, Євген Плужник, французькі сюрреалісти, Ділан Томас, Київська школа поетів-метафористів, Нью-йоркська група поетів...

Це все мої поетичні університети. До того ж, масив якісної української поезії дуже великий. Про нього, на жаль, не знає нічого обиватель, державна влада не зацікавлена в популяризації цього масиву, бо орієнтується на сьогодення, на шароварщину, а ґрантові інституції – на «Бу-Ба-Бу».

Між твоїми двома книжками «Наше прощання» і «Телескопи» – відстань у п’ять років. У багатьох відгуках, рецензіях зазначено, що назва книжки «Наше прощання» – це прощання поета з самим собою, з таким, який він є зараз. Яка різниця між тим поетом, який «прощався з собою» п’ять років тому, і тим, який є зараз?

Фактично, це все умовність, я не відчуваю глибинної прірви між моєю першою книжкою, другою та третьою.

Я думаю, що вони стилістично витримані в дусі поета Коверзнєва. Думаю, вони становлять певне стилістичне ціле, в них відчувається слід моєї руки. Але друга книжка була більш ліричною. Вона мала повну назву «Наше прощання (Рефрени й сентименти. – Авт.)» і там було більше, не любовної лірики в чистому вигляді, а більше поезій, які саме замикалися на космос існування людини, замкненої в боротьбі чоловічого та жіночого характерів і світоглядів.

Ну а третя книжка «Телескопи» вже, як на мене, більш жорстка і однозначна. А з іншого боку, в цій книзі є кілька поезій і раннього періоду. Наприклад, є вірш у прозі «Невродлива жінка і ворожка» 1996-го чи 97-го року, тобто тут теж у цьому плані, все розбавлено.

До речі, про цей вірш. Вперше він був надрукований в «Робітничій газеті» десь під Новий рік. Це був один з останніх випусків газети в старому році, там на останній сторінці великими літерами назва, меншими – моє прізвище.

Потім в газету почали писати пенсіонери в такому дусі, як колись мені прийшов лист від читачів іншої газети: «Скажи мне гадина, сколько тебе дадено за растление народа моего…». Це, мабуть, така універсальна заготовка. Пенсіонери почали висловлювати своє обурення і редактор відділу культури Світлана Божко, до речі, дружина дуже оригінального прозаїка, скептично поставилась до тих відгуків, але коли я просив віддати мені ті листи напам’ять, вона наче пожаліла мене, думаючи, що це мене може травмувати, і не віддала їх.

Цей вірш абсолютно юнацький, романтичний, а в книзі він займає окремішнє місце, але він існує і має право бути опублікованим.

Чому для обкладинки було обрано малюнок твого сина Богдана?

Тому, що так було потрібно. З самого початку книжка замислювалася, як форма передачі духовного досвіду від мене моїм дітям. Не важливо, що вони зараз маленькі, далекі від цієї поезії. З іншого боку, свого часу я читав деякі поезії Святославу, і він нормально сприймав їх, у тому плані, що цей звуковий ряд, сама плинність думок справляли на нього враження. Він уважно слухав. На нього діяв ритм. Ця книжка є способом передання духовного досвіду, я так сподіваюсь. Вона – свідчення якоїсь спадковості, тому обкладинка Богдана, мого середнього сина, якраз в цьому контексті гарно виглядає, бо також свідчить, що в усіх трьох моїх дітей є потенціал.

Якщо подивитися на твою біографію, ти не є масовий поет. Чи не відчуваєш ти певного дискомфорту від цього?

Ні, дискомфорту в мене немає. Все це міф про масових і немасових поетів.

Та «поезія», яка використовується для пісень, що їх транслює канал «Культура» та УТР, – це з натяжкою можна назвати поезією. Маємо тексти для пісень. А яка інша є масова поезія в нашій країні? Поезія є тим жанром літератури, який втратив свого читача. Навіть, коли читають Шевченка, захоплюються ним, цінують в ньому найперше – патріотизм, шукають там відображення біографії Шевченка. Інші сприймають усе не на рівні поезії, а на рівні пророцтв. Ставлення до текстів Шевченка у пересічного читача таке саме сакральне, як ставлення до Біблії. Глибокого семантичного підходу тут абсолютно немає. Таке саме ставлення, можливо, буде і до сучасної неоавангардистської поезії років через 200-300… Хто його знає…

Також я не є масовим поетом через те, що не підлаштовуюся під читача і не творю тих форм, які йому зручніше сприймати. Читач мені віддячує чорною невдячністю, я маю на увазі масового читача. А з іншого боку, існує абсолютно достатнє для мене коло: «просвітлена» аудиторія, яка адекватно сприймає і здатна сприймати, щоб висловити адекватну суб’єктивну реакцію. Часто ця реакція дуже симпатична.

Я працюю з мовою, я творю мову в таких формах, в яких я хочу. Іде реакція в тому плані, що якісь люди вже беруться досліджувати цю поезію навіть на сучасному етапі, спостерігаючи мою творчість в динаміці, тому що вона ще не закінчена, сподіваюсь, і далі триватиме творчий процес. Пишуть якісь наукові роботи. Мої вірші є в різних антологіях, також в «Антології української поезії другої половини ХХ століття». Прикладами з моєї поезії ілюструють літературознавчі енциклопедії. Це дуже приємно! Поступово у вузах починають вивчати на семінарських заняттях поезію, так званого, київського неоавангарду, до якого належу і я. Процес іде. Повільно, але іде.

Знову ж таки, що говорити, якщо тираж першої моєї книжки – 1000 примірників, другої – 1000, третьої – 1000? Про яку масовість можна говорити? І яка масовість потрібна? Якщо взяти прижиттєві наклади книжок знаменитих поетів – Рембо, Сандрара, Вітмена, українських поетів 30-х років, того ж Плужника… – вони всі коливалися в цих межах.

Ти казав про своїх вчителів, яких було багато. Твій шлях до літератури йде від начитаності, а не від первісних імпульсів?

Я думаю, що тут ти помиляєшся. Я в дев’ять років озвучив своє бажання бути письменником. Звичайно, тоді я не усвідомлював, що це таке. Але бути письменником, щоб твоє ім’я було на обкладинці книжки, знати і відчувати, що це ти написав цю книжку. Це було для мене щось таке неймовірне. Письменники для мене здавалися людьми з надзвичайним авторитетом. Вони ж можуть написати книжку, а я і сотні таких самих людей її читають. Яку владу вони мають! Фантастичну владу, вони можуть написати книжку і та книжка потім вплине на людей, які її прочитають! Це все я вже розумів у 9 років.

Потім так сталось, що я пішов до студії «Первоцвіт», потім пішов у «школу молодих поетів і прозаїків» Василя Єфаненка, потім ходив до гуртка юного журналіста при Палаці піонерів. І все це якось одночасно. Потім носив перші свої оповідання в «Молоду гвардію», тоді це була дуже популярна прогресивна газета, яка мала проукраїнський дух.

Тобто вже потім, коли почав вчитися у вузі, я познайомився з поезією, яка мала на мене остаточний вплив, окреслила коло моїх зацікавлень. Я зрозумів, де є мій правильний шлях. Отже, в літературу я пішов не від начитаності, а від великого бажання бути в літературі.

Був період, коли з мене просто лилися вірші, то був дуже продуктивний період в 1997-98 роках. Саме на цей період випадає моє найбільше визнання, тому що я тоді став лауреатом міжнародної премії для молодих літераторів «Гранослов», це був 1997 рік. Внаслідок цього мені 1998-го року за державний кошт видали першу книжку «Немає жалю».

Чи плануєш ти піарити свою творчість?

Далі я думаю в таких самих рамках, такими самими методами робити те, що я хочу, будучи абсолютно вільним у духовному вираженні й у поетичних засобах, намагаючись передати емоції, почуття, імпульси, створюючи свою поетичну мову. Літературний процес у нашій країні млявий. Це зумовлено дуже слабкою економічною базою, яка підведена під українську літературу. Скільки б не хвалилися чиновники співвідношенням україномовної та російськомовної продукції, оскільки друкована україномовна продукція починає нарешті переважати, але ж треба зважати, що величезна кількість книжок, виданих протягом року українською мовою, – це шкільні підручники та різного роду навчальна література. Вона видається, як відомо, за державний кошт.

Є в мене своє коло шанувальників, є друзі, які завжди радо підтримують мене. Деякі з них, до речі, пропонують ідею висунути мене на якусь літературну премію, я поки що над цим думаю. Наприклад, було б смішно стати лауреатом премії імені Василя Симоненка. Бо я не є апологетом так званої громадянської лірики, не є апологетом патріотичної лірики, навпаки, виступаю проти політизації поезії. В цьому плані я виступаю за поезію мови, поезію стихії, поезію емоцій та почуття. Такій літературі піар не потрібен, навіть якщо я захочу її піарити, бо це не продукт для масового споживання.

Розмовляла Катерина Забродоцька