* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Галина Левицька: "..Я хотіла б побажати Літфоруму щоб він многії-многії літа був щукою української літератури..."

21:57 08.09.2007

Галина Левицька:

Галю, розкажи трохи про себе.

Прийшла я на світ Божий 3 березня 1958 року в селі Кніселі Жидачівського району Львівської області. Мої батьки бажали, щоб в мене було два імені (Катерина і Галина). Катериною називалася моя бабця по лінії матері (Катерина Телішевська). Але в 1958 році в сільській раді села Кнісела вже не можна було записати двох іменем, тому батько в метриці залишив лише ім’я Катерина. З цим не погодилася одна із моїх сестер — Оксана. Коли вона приїхала додому зі Львова і дізналася, що мене назвали Катериною, твердо заявила, що сестричка буде Галею.

І вдома стали звати мене Галею, однак в усіх офіційних документах я продовжувала фігурувати як Катерина.

Кілька разів я підписувала свої публікації як Катерина Левицька і мало хто вірив, що це мої. Одного разу покійний лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл сказав мені, щоб я все ж таки повернулася до підпису Галина Левицька. Він не міг мене ототожнювати із іменем Катерина.

У родинних переказах відомості про мій рід сягають 4 покоління. Дідусь і бабуся по маминій лінії були славними на всю околицю господарями. Однак перша війна зруйнувала їх долю і їх господарку. Щоб мій дід не підсилив своєю участю і своїм добром українське воїнство, що змагалося за українську державність, польська влада його запроторила до львівських «Бригідок», там він помер на тиф 1919 року. Прах його спочиває на Янівському цвинтарі у Львові.

Коли помер дідо мамі було усього декілька місяців.

У житті їй довелося випити гіркий келих сиротинської долі. Доля не стала для неї солодшою і у дорослому віці. Спочатку була війна і мобілізація чоловіка, а потім настав колгоспний «рай». Із-за важкої, підневільної праці у колгоспі її життя обірвалося рівно за місяць до історичного українського грудневого референдуму 1991 року.

Мій батько Худяк Іван Семенович народився 2 грудня 1911 року також в селі Кніселі. Нині він пенсіонер. В 1939 році, коли Німеччина напала на Польщу, його польська влада мобілізувала до війська. Він пройшов досить складний шлях із Львівської області аж до Новосибірська, де була сформована польська армія Ванди Василевської. Тоді усіх уродженців Галичини незалежно від національності, що різними шляхами опинилося у глибині Росії приписували до цієї армії. У її складі батько дійшов до Берліна.

Оскільки, на думку сільських і районних начальників він був «не в тій» армії довгі роки ніхто не зважав на його бойовий шлях.

У рідному селі в 1973 році я закінчила восьмирічну школу. У мене навіть зберігається атестат, в якому записано: Худяк Галина Іванівна. Це єдиний офіційний документ, де фігурує моя ім‘я Галина.

Роки навчання в сільській школі були буденними. Тим паче, що офіційна пропаганда мала вплив на мою думку. До числа моєї улюбленої літератури належали книжки про війну і про розвідників. А батька вечорам замучувала запитаннями, скільки німців він вбив на війні.

Інколи він пробував мені пояснювати, що не треба однозначно сприймати те, про що нам оповідають у школі, про що пишеться в газетах.

Батьки не один раз розповідали мені про колективізацію, про те як в 1948 році вони змушені були все, що напрацьоване поколіннями віддати до колгоспу. Вечорами батьки слухали радіо «Свободу». Хоч її глушили, але час від часу можна було почути про засуджених братів Горинів, які також народилися в селі Кніселі. Тому про них я знала досить багато.

В 1975 році я закінчила в сусідньому селі Нові Стрілища середню школу. В 1976 році вступила до Львівського лісотехнічного інституту на факультет технології деревообробки. Роки навчання в інституті проходили в найбільш застійний період брєжнєвізму. Студенти в моїй групі були з різних міст і сіл України, але національно свідомих не було. Я мешкала у Оксани і Богдана Горинів і це було поштовхом до кардинальних змін у моїй свідомості. Інститут закінчила в 1981 році і отримала кваліфікацію інженера-технолога. І до 1988 року працювала в управління Львівської місцевої промисловості. Потім праця у самвидаві.

З 1990 до 1992 року я очолювала прес-службу Львівської обласної організації УРП. Потім була пресовим речником Конгресу національно-демократичних сил і працювала у пресово-аналітичній групі Української республіканської партії в Києві.

Коли за статтю «УРП йшла до консолідації нації, а прийшла до зміни керівництва», новий голова — Богдан Ярошинський вигнав мене з праці в УРП, то я стала власним кореспондентом газети «За вільну Україну» в Києві.

Що привело Тебе в журналістику?

В журналістику привів мене чоловік — Мирослав Левицький, який на час нашого знайомства вже був журналістом. Так у мене склалося професійне життя, що на роботі я змушена була навчитися друкувати на машинці. А тому часто передруковувала чоловікові статті, вносячи по ходу свої зауваження. Чоловік сказав, що ці зауваження може робити людина з журналістським способом мислення. І що я можу стати цікавою журналісткою…

І мені, і моїм близьким важко було в це повірити. Адже за освітою я інженер. Однак життя внесло свої корективи… В Україні відновив свій вихід самвидав.

Ще у 1987 році я друкувала для журналу “Український вісник”, для журналу “Євшан-зілля”, передрукувала щоденникові записи Б. Гориня про його зустрічі з Денисом Лукіяновичем та Михайлом Яцківим.

Тираж окремих матеріалів до “Українського вісника” доручав мені робити В’ячеслав Чорновіл. Я також друкувала його “Відкритий лист Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.” Цей лист дуже активно розходися серед людей і його постійно не вистарчало. Тому необхідно було його активно тиражувати, закладаючи по 8 копій тоненького, цигаркового паперу у друкарську машинку. Мені вдавалося допускати мінімум описок, а тому «мої» листи відразу забирали для розповсюдження.

Із оприлюдненням у липні 1988 року у Львові Декларації принципів УГС розпочинається активне життя вже не з виходом самвидавчих журналів, а пресових бюлетенів. Зокрема, таким був “Інформатор”, до якого я мала лише опосередковане відношення. Я збирала інформацію, відтак передавала її для подальшого опрацювання В. Чорноволу.

Нині багато хто примазується до самвидаву. А у 1988 році, коли за самвидав можна було загриміти у тюрму із числа офіційних журналістів не було бажаючих займатися цією справою….

Як познайомилась зі своїм чоловіком?

Як я добре пам’ятаю, то не я знайомилася з Мирославом, а він зі мною… Це було гаряче літо 1986 року. Мирослав з Варшави мав відрядження до Києва. Оскільки він є випускником Львівської політехніки, то не міг собі відмовити у задоволенні побувати у Львові. Правда, згодом за це задоволення довелося дуже дорого заплатити… Він постійно наголошує, що варто було платити.

Ми зустрілися з Мирославом випадково. Раніше ані я не знала про його існування, ані він про моє. Після зустрічі і короткого обміну думками ми зрозуміли, що живемо однаковими надіями, що однаково думаємо. Тому вже на третій день після нашого знайомства — 1 серпня 1986 року ми вирішили подати заяву на одруження. До загсу пішли в суботу 2 серпня. І з того дня почалося семимісячне ходіння по мукам… Це був час, коли Україна вважалася зоною застою і оформлення документів на одруження з представником іншої країни натрапляло на все нові і нові бюрократичні видумки. Але наша любов була сильнішою від бюрократичної дурості і врешті решт, 23 квітня ми у Львові розписалися, а 26 квітня там же обвінчалися. І від того часу пліч-о-пліч «премо плуга», щоб в Україні, як і в будь-якій європейській національній державі, запанували українські цінності.

Що для Тебе українські цінності?

Моє з чоловіком розуміння українських цінностей викладене в нашій книжці «Подвижник». Наріжним каменем є мова, у якій відзеркалено спосіб мислення і спосіб поведінки нації. До українських цінностей відношу наші славні традиції, у яких на першому місці стоїть повага до батьків і до роду. Коли відродимо цю повагу у загальнонаціональному масштабі, то життя наше у багатьох аспектах стане простішим.

Українські цінності це для мене також той стан, коли українець ніколи не буде ганьбити перед чужинцем свого імені, і своєї землі.

Вірність одній ґазеті — це принцип життя чи характер?

Це більше принцип. На сторінках газети «За вільну Україну +» можу висловити ті думки, які мені близькі і їх ніхто не буде змінювати або коригувати. В цій газеті мені не казали і не кажуть як і про що маю писати. Правда, у 2004 році, коли газету «За вільну Україну» (вона тоді ще була без плюса) захопили люди Медведчука, то мене не друкували.

Біда журналістської братії полягає в тому, що багато-хто спочатку намагаються заробити великі гроші, а потім кричать про утиски…

Коли задаєш запитання якомусь високопоставленому бовдуру чи професійному брехуну, не боїшся бути ображеною ним?

Ні. Бо до цього готова і відразу або на наступній прес-конференції даю здачі. Ось конкретний приклад: перший віце-спікер Адам Мартинюк в досить грубій формі двічі зробив мені зауваження, щоб я не зверталася до нього пане.

Перший раз я йому відповіла, що його костюм ніяк не тягне на костюм товариша, а на костюм дуже багато пана…

Другий раз на репліку я йому відплатила зауваженням, що у Великому тлумачному словнику сучасної української мови є такі звернення пан, товариш, добродій. Я поцікавилася у нього, чи йому не вистарчає депутатської зарплати, щоб придбати такий словник, чи він продовжує демонструвати комуністичне невігластво?

Подібні ситуації виникали в мене і з Азаровим, одного разу ще до того як я поставила питання він починав виправдовуватися: я вже вчу… учу… ну это українську мову. Таких і подібних прикладів можна було б навести багато — з Морозом, з Литвином і навіть з Леонідом Кучмою.

Твоє ставлення до Стеців і Тараса Чорновола.

Я до них ставлюся як до людей, котрі вирішили в «оригінальний» спосіб влаштувати своє життя, своїх дітей і можливо внуків і забезпечити собі старість. Оскільки я їх у Львові добре знала, то тим чим вони нині займаються мене не дивує. Чого можна очікувати від людини, яка у Львівській обласній раді була в опозиції до батька — голови обласної ради В’ячеслава Чорновола. А що стосується Ганни Стеців, то вона свою кар’єру починала від заміжжя з сином начальника Миколаївського кагебе Львівської області. В одній з радіопередач Ганна сказала, що першим її чоловіком був Коровіцин.

Думаю, що чи не найвлучніше її кредо висловлене в одній зі старих російських пісень, яку колеги одного з інтернет-видань «Обком» взяли у якості епіграфу.

«Была я белошвейкой и шила гладью,

Вот почему я стала такой…

портнихой»

Яка доля книжки, подарованої Тобі Рибачуком?

Після прочитання «Українки в історії» вона стоїть на полиці, серед інших — не дарованих книжок. Це є своєрідна енциклопедія українського славного жіноцтва. Час від часу до неї звертаюся, коли пишу публіцистику, щоб ілюструвати сказане прикладами жіночої посвяти задля ідеї.

При зустрічі із друзями розповідаю як монументальна книга «Українки в історії» потрапила до мене, яке із моїх запитань спонукало Рибачка подарувати мені цю книжку. Правда, це не засвідчене ніяким його дарунковим підписом.

А ось Леонід Кучма, який на схилі свого президентства також подарував мені книжку, написав: «Нехай Ваша опозиційність до мене після цієї книги трошки зменшиться».

І такий підпис є для мене важливим. Якщо журналіст не є в опозиції, то він вже не журналіст в класичному розумінні цього слова, а придворний псалмоспівець.

Однак таких любить і оберігає влада. Однак проблема не тільки у владі. Значна частина журналістів любить бути псалмоспівцями. Все це наслідок зруйнованої десятиліттями духовності. Щоб змусити задуматися над цією проблемою ми з чоловіком зважилися на написання книжки.

А тепер про ту книжку кілька слів.

Спочатку хочу зазначити, що це спільна із чоловіком — Мирославом Левицьким книжка. Разом з Мирославом ми обговорювали концепцію, разом нишпорили за цікавинками для книжки. В нашій книжці є не стільки розповідь про конкретну людину, скільки обґрунтування, щоб нація жила духовним життям.

Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» застерігав: «Коли проломлено шар духовності — гине людина…». Розуміючи цю істину, ми взялися за написання «Подвижника». Признаюся, що в усій праці над книжкою найскладнішим було знайти назву.

Що побажаєш Літфоруму?

Усі ми звикли, що у бізнесі альтернатива є запорукою його розвитку. Це саме стосується і національної літератури — невід’ємної частки духовності. Тому потрібні альтернативні творчі об’єднання. Народна мудрість каже: на це у ріці щука, щоб карась не спав… Я хотіла б побажати Літфоруму щоб він многії-многії літа був щукою української літератури…Дякую.

Розмову провів Роман Кухарук