* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Олександра КУЖЕЛЬ: ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є

08:14 14.12.2009

Олександра КУЖЕЛЬ:
ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є

У нас декілька запитань.

Відповім із задоволенням.

Перше – який найяскравіший спогад з Вашого дитинства? Чим би Ви хотіли і чим би могли поділитися із читачами?..

Пам’ять про батька.   Усе моє життя, уся пам’ять – все пов’язано саме з батьком: і як вчилася кататися на велосипеді, і книги читати, і перші базові життєві основи  він  заклав у моїй  долі.    Батько завжди говорив,    що краще гірка правда, аніж солодка брехня.  Цю істину я пронесла через усе життя. Спогадів, що дають мені наснагу жити, дуже багато:   пам’ятаю, як ми завжди ходили разом на усі паради, а я, ще зовсім маленька,   завжди сиділа на батьківських плечах. Пам’ятаю, як вся родина збиралась ввечері за столом і вечеряла...  Ну як пояснити, передати те почуття любові, що панувало між нами? Мама розповіла якось   один випадок.   Батьки  мали їхати до санаторію   й було вирішено, що я, маленька, мені тоді й двох років не було,  лишаюся зі старшими сестрами. І от на вокзалі ми   проводжаємо батьків, рушає потяг,   а тато продовжує тримати мене на руках. Мама говорить: «Що ти робиш, там же  не можна відпочивати з дітьми».    А тато відповідає: «  Ти ж  знаєш, що для мене відпочинку не буде  без Сашеньки. Ти будеш  жити у санаторії, а я зніму кімнату і буду поруч із донечкою».    Усе це життя, усе найкраще, що лишилося у пам’яті з дитинства, було пов’язано саме з татом. Мої старші сестри були більш  близькі з мамою, а от я   -  татова донька.

Батько ніколи не був вихователем – він був моїм другом. Ніколи в житті він мене не вдарив, а найстрашнішим батьківським покаранням було, коли він замовкав і переставав зі мною розмовляти.   Це батько навчив мене любити людей, цінувати дружбу, тепло людських стосунків.  Завжди двері нашого дому були відчинені для усіх моїх друзів. І так само я старалася виховувати своїх синів.     І от вже 35 років як немає тата, але в мене щоразу відчуття, ніби він поруч. Я десь   читала, що душі надають право обирати: або вона мучиться весь вік, але лишається поруч із людиною, котру любить, аби її оберігати, або  знаходить інший світ, здобуває спокій.    Мені здається, що  батькові дали такий вибір, і він залишився зі мною. Тато і назвав мене на честь свого   рідного брата, що загинув під час Великої Вітчизняної війни,   обв’язавшись  гранатами й підірвавши  фашистський  потяг.   Коли   мій батько навіть не знав, хто народиться, сказав: «Хто б не народився – буде Сашенькою». Все, що я вмію, знаю – дав мені батько. Він же, мабуть, дав  мені   складний характер, з яким   дуже   непросто жити.   Іноді мені навіть здається, що не можна прищеплювати своїм дітям  таку непримиримість до несправедливості,  таке прагнення допомогти, врятувати світ навколо,   як це зробив   батько.     Мати на все свою думку, боротися за правду – це дуже складно, бо насправді мало людей хочуть чути цю правду. Скільки років не намагалася змінити себе – не вдається.  Ви навіть не уявляєте якою він був цікавою людиною.   Він  безроздільно  мені довіряв,   безоглядно.    А для мене найголовнішим уроком було те, що неможливо обманути, коли тобі вірять

 

Це він вплинув на вибір Вашої професії?

Ні. Вірніше вплив був, але  в іншому.  В мене генетична здібність до співів.  Мамина рідна сестра, дружина  відомого композитора  Остапенка, була актрисою,  співала в українському національному ансамблі.    Після  трагічної смерті чоловіка  тітка вийшла на сцену  і померла від розриву серця, співаючи улюблену пісню коханого... Татові подобалося, як я співала.   Пам’ятаю на комбінаті, де  працював,    батько  ставив мене на стілець і я, маленька дівчинка років семи, співала пісню з гусарської балади «Місячна соната».   Я завжди мріяла про акторське майбутнє, і    у випускному класі  ми потайки приїхали у Київську консерваторію на прослуховування …

Потайки від кого?

Від батьків.   Мені запропонували йти на естрадний факультет.  І тут у нас із татом відбулася розмова, дуже серйозна. Він не тиснув, а лише   сказав: «Послухай мене, візьми хорошу спеціальність. Нехай  співи   залишаться твоїм захопленням, котре все життя буде приносити тобі  задоволення. Ти інакше вихована. Ти не знаєш, які там «своєрідні» правила життя».  Пізніше я визнала правоту батька. Його вже не було в живих,   коли до мене прийшов перший успіх : я стала дипломантом Першого Всесоюзного конкурсу молодих виконавців радянської пісні,   отримала першу премію на республіканському рівні.     Побачивши закулісні ігри  на власні очі,   зрозуміла, що    такий образ життя дійсно не по мені.   А батько просто все  бачив   і більше знав. Він не нав’язував мені, яку саме спеціальність обрати. Ніколи. Я обрала  найскладнішу - охорону довкілля. Тоді це була нова спеціальність в інституті  і конкурс складав  11 чоловік на   місце, більше, аніж у медінститут.  Другу спеціальність   обирала, вже, на жаль, без поради батька.   Мама завжди говорила: «Він би дуже пишався  тобою».

 

 

Що для Вас поняття цінностей?.. Які цінності є основними у Вашому житті?

Перш за все це порядність,    професіоналізм  і  охайність. Охайність у всіх відношеннях. Вона десь перекликається з порядністю і   має бути присутня в усьому: на роботі, в сім’ї… А слово «порядність», воно настільки багатолике: це і повага, і коректність, і вірність, і вдячність…  Є ще одна риса характеру, дуже важлива, яку  намагаюсь виховати в собі.    Це вміння відпустити дітей. Ми вважаємо що наші діти, особливо це стосується синів,  потребують щохвилинної опіки Але зазвичай це комплекс ідеальної матері. От ми вважаємо, що якщо     все робимо для своїх дітей, то значить ми такі чудові, ідеальні мами. Насправді ми тим самим просто знищуємо їхнє особисте життя, ми позбавляємо їх самостійності й просто робимо  моральними каліками. Слава Богу, зі старшим  сином мені поталанило у цьому відношенні, бо він сам дуже коректно   окреслив  межі  материнської присутності в своєму житті.    До одного випадку я щиро вважала, що йому подобається, коли   йому в усьому допомагаю.   Але    невістка народила третю онуку і , очікуючи новонароджену та жінку з пологового будинку,  син робив на дачі капітальний ремонт, міняв меблі.  І я , стримуючи своє  постійне прагнення допомогти, жодного разу не спитала: що він там робить, який колір він підбирає, які меблі? Зайшла  у будинок після невістки і   побачила,  яким щасливим був мій син!   І зараз   намагаюся  привчити себе до думки, що в 22 роки ( стільки молодшому синові)  людина вже доросла.  Згадую себе - я вже у 21 залишилася  одна з дитиною на руках,  працювала на двох роботах після смерті тата, сама ставала на ноги, мені ніхто не допомагав навіть копійкою.  Чомусь  раніше, опікуючи своїх дітей,  не згадувала про це.   І саме цієї  життєвої мудрості  – вміти відпустити –   ще вчуся.   

У Вас свого часу був вибір: обрати творчу кар’єру, акторську кар’єру. Ви зрозуміли на певному етапі, що це брудна справа…
Не брудна.

Можливо не Ваша?

Так. Вона не моя.

Але Ви маєте безпосередній стосунок до політики. Це теж справа непроста.

Дуже непроста.

Що Вас привело у політику? Які внутрішні, зовнішні фактори?

Ви знаєте, якби колись у молодості мені хтось сказав, що я буду в політиці, то   просто б усміхнулася. Знаєте чому ? Тому що я дуже жорстко до себе ставлюся, висуваю до себе найсуворіші вимоги,  значно вищі, ніж до оточуючих. Я ніколи себе на трон не садила, від стану величі кайфу не отримую.  Мені дайте попрацювати. Це моє і це про мене. І тому, ставлячи  дуже жорсткі вимоги у першу чергу до себе, висуваю високі вимоги і до оточуючих, до колективу, до людей.    Усі друзі, що мене знають задовго до початку моєї      політичної діяльності,   підтверджують, що   я не змінилася. Можливо, стала жорсткішою. Раніше я кожен біль пропускала крізь серце. Тепер    навчилась визначати, хто бреше. Знаю, як тебе люблять, коли ти при владі, і як зраджують, коли ти не при посаді.  Вже   пройшла  всі ці етапи. Мені часто ставлять питання, чому  не балотуюсь у президенти? Якщо чесно, у мене ніколи навіть і думки такої не виникало. Навіть  дисертацію я подала на захист у третьому з написаних варіантів, бо вважала, що треба написати наукову роботу якнайкраще, на найвищому рівні.   Ну, переворот у науці чи щось на кшталт цього.   Тому, коли у 1994 році йшло формування кандидатів у депутати, у мене навіть думки не було самій балотуватися. Мене просто дійняв жіночий бізнес-центр, жінки ходили  буквально по п’ятах , добиваючись моєї згоди.  Я ніяк не могла зрозуміти: як   проста дівчинка із Запоріжжя, у котрої немає ніякої «волохатої руки», котра не має жодної владної підтримки,  яка усього досягала сама,   раптом піде в депутати.   Але жінки, їх впевненість у моїй перемозі,   мене переконали    документи подала.  А далі сталося те, про що вже згадувала: я не сіла на  трон –    пішла «пахати».   Пройшла кожен завод,  зайшла у кожну школу - пройшла все!   Цілодобово проводила зустрічі з виборцями. І всі у той час навіть не могли навіть вимовити слова аудитор, «авдиторша» говорили (тоді була директором аудиторської фірми). І коли в перший тур вийшли я та представник Руху – для усіх це був шок. А знаєте, скільки було кандидатів? 28- 28 на одне місце. І люди підтримали мене, повірили.   Зараз, коли дивлюся, як обираються депутати, якими великими і значущими вони себе бачать, я  оглядаю залу Верховної Ради,   де   80%  - незнайомі люди   і я… У мене   не було так, щоб  я готувала себе для політики, просто мала величезне бажання через зміни допомогти людям. Наприклад, якби мені запропонували не цю посаду, а сказали: «Олександро Володимирівно, а ти можеш стати радником, допомогти   написати потрібні закони, документи?» Із задоволенням би відгукнулась на пропозицію. Питання  полягає не у назві посади,   а  у тому, чи можеш ти реалізувати ті думки, що у тебе в голові. Саме від втілення своїх задумів, ідей     отримую кайф.   6 років була без посади і мені писали листи «народному депутатові Кужель». Ви розумієте, наскільки це важливо?   Вважаю, що я як раз є прикладом політика у європейському розумінні. З початку своєї політичної діяльності   не займаюсь бізнесом, комерцією.  У нас як заведено: побув міністром – пішов на фірмочку попрацював, потім став депутатом, потім знову на фірмі попрацював. У Європі в політикумі  такий стан речей      неприпустимий. Там політик – це людина, що не   має права  займатися бізнесом.  Читаю новини    не як звичайна людина,   читаю їх тільки як політик. Тому, що це стан душі. Політик не може бути байдужим до чогось,   не може бути людиною, яка цікавиться тільки, наприклад,  нафтою та газом. Тоді  він   спеціаліст. А політик – це коли тебе турбують   всі проблеми твоєї країни  -      вживання трамадолу молоддю ,   беззахисність дітей-інвалідів,   і яким чином колишні  ув’язнені  адаптуються у суспільстві, і рейдерські захоплення, і банківські кредити з величезними відсотками.  Ось тоді ти політик. А коли   турбує лише та посада, яку  займаєш, це має іншу назву    Коли я не була при владі,   увесь час  займалась громадською діяльністю.     Перші кроки допоміг зробити Сергій Тігіпко: дав дві кімнати, дав машину та водія. «Усе інше, - говорить, -  ти маєш -  руки,   голову, думки та ідеї».   Розпочала працювати як експерт, але завжди залишалась  політиком.  Пам’ятаю, у мене була суперечка з Головатим, він говорив, що не підтримує мене в тому,  що я  постійно даю журналістам коментарі.  Я здивувалась, бо це їхня робота, яку   поважаю: вони повинні з того чи іншого питання зібрати коментарі та думки. А він відповідає: «Я вважаю це принизливим. Я даю лише статті». От, розумієте, це знову ж таки різні підходи. Вважаю, що в політиці, якщо ти маєш думку, важливо донести її до людей.… Якщо не обізнана з якогось питання, завжди   говорю про це чесно.       Але якщо у мене сформувався мій власний погляд, він може комусь не подобатися, але це мій погляд і я його висловлюю.

Ви не мислите посадами, але все ж таки, як би Ви відповіли на таке питання: на якій посаді Ви зможете принести найбільшу користь державі? На якій висоті Ви зможете найповніше себе зреалізувати?

Пригадую  розмову з Віктором Федоровичем Януковичем, коли він став прем’єр-міністром востаннє. Він мене запросив до себе і запитав,  де я себе бачу? Така сама розмова у мене була із Віктором Андрійовичем, коли він став прем’єром. Я відповіла, що є людиною командної гри (  я дійсно така, я не індивідуалістка,   люблю командну гру і я ніколи команду не зраджую). Якщо Ви скажете, що треба підняти Міністерство культури,   як державний менеджер   організую там роботу. Якщо Ви скажете, що треба навести лад у Комітеті земельних ресурсів –   знаю як   це зробити. Працюючи в комітеті,   бачу проблеми не однієї якоїсь галузі, а   цілісно, комплексно. Думаю, що необхідно втілити ідею, яка виникла ще  за прем’єрства Ющенка – створення  посади віце-прем’єра з реформ та регуляторної політики – тобто окремого віце-прем’єра, якому б підпорядковувалися усі органи влади в частині   проведення фундаментальних реформ. Чому не можна   розділяти реформи та регуляторку? Чому одна людина має цим опікуватися? Пенсійна, адміністративна, податкова, територіальна, судова реформи – якщо ними починають займатися різні  фахівці без узгодження спільного бачення суті перетворень,   виникають суперечності. Саме тому, через неузгодженість дій, ці реформи нежиттєспроможні. Ми не можемо їх провести. От навіть у питанні введення єдиного реєстру нерухомості 8 років іде «бійка бюрократів» Держкомітету й Мін’юсту і жоден документ не приймається. Для вирішення має бути державне     рішення і  всі   мають йому підкоритися.     Після  Помаранчевої революції  було сподівання, що настане період реформування. Влада, яка  мала унікальну можливість,   що ґрунтувалась на колосальній довірі людей,   могла  провести навіть непопулярні реформи, як от збільшення пенсійного віку чи будь-які зміни системи оподаткування  ,  і люди прийняли  б це, розуміючи, що  ці зміни  позитивні, спрямовані у майбутнє . Зараз це зробити важче. Але якщо не реформувати економіку, буде як  при захворюванні    гангреною: шкода різати, але якщо не провести ампутацію   – організм згниє повністю. Зараз я бачу цілісну картину проблем і в адміністративній, і   судовій, і регуляторній, і пенсійній, і податковій сферах.   Тому, що проблеми бізнесу проходять   через ці сфери й   усі недоліки   видно, наче під лупою.  Зараз є абсолютно чіткий план,    як саме організувати таку роботу. Треба роки три  хорошої командної гри і можна зробити ривок у реформах.

За яких умов Ви увійшли би до наступного уряду?

Тільки за однієї , щоби мені, як і зараз, дали право і можливість професійної роботи та формування професійної команди. Жодних інших умов  у своїй роботі    ніколи   і не висувала.   Чому мене в принципі й вважають незручною людиною, незручною, але порядною? Тому, що   не підлаштовуюся. Даремно на мене зараз «регіони» ображаються. Як одна людина мені сьогодні сказала: «У «регіонів» аж вилиці іноді зводить, коли говорять прізвище Кужель». Відповідаю, що дуже даремно. Так само зводило і у помаранчевих, коли я працювала у «регіонів». Питання полягає у тому, що я нічия.   Нічия, я державна. Усе, що   роблю,   роблю не  для когось з політиків . От вони не можуть цього зрозуміти.   Не робила     задля Януковича, не робила   для Ющенка,   Кучми і не роблю заради Тимошенко. Я   чесно працюю, бо вважаю, що інакше працювати   не можна. А от у владі   прем’єра надати   можливість це робити. За цю  можливість– низький уклін. Можу сказати однозначно, дай Боже, щоб Комітет  і надалі мав  таку потужну  підтримку уряду та особисто прем’єра.  

 

Тепер у нас блок питань щодо роботи комітету. Є інформація, що була створена Апеляційна рада з податкових питань.

Так. Це була наша ініціатива.

Ви можете зорієнтувати, коли вона запрацює?

Ми відклали засідання через епідемію.

А які Ваші кроки, що Ви б хотіли найпершим зробити, розглянути, що вважаєте найголовнішим?

У нас є досвід роботи експертної апеляційної ради з питань ліцензування. Це дуже хороший інструментарій: по-перше, він прозорий, по-друге, він позбавляє підприємця необхідності проходити   кола пекла,  що чекають на нього в разі оскарження в  інший спосіб.  Зазвичай, коли   підприємець надсилає   свою  скаргу в центральний орган влади,  то вона  відразу    повертається у той територіальний орган, на котрий   він скаржиться.  Апеляційна рада  надає можливість швидкого і об’єктивного рішення. Цей орган  позбавлений     корупції  тому, що   на 50  відсотків  складається з експертів.     А це завжди дуже позитивно впливає на об’єктивність  при розгляді питання.

І багато там лобістів серед  експертів?

Нікого. Жодного немає. Вони у хорошому розумінні лобісти, тому що…

Галузі представляють?..

  Найголовніше полягає в тому, що члени ради  – податкові консультанти, юристи… Професіонал має говорити з професіоналом. Коли податківець  виступає й пояснює, чому відомство  вчинило саме так,   на такому ж професійному рівні йому треба апелювати.

Мати аргументи.

Звісно. Мати професійні аргументи. Тут потрібно досконало володіти податковим  законодавством,    бути добре обізнаним з усіма змінами до законів, постановами, внутрішніми наказами. Для того, щоби оцінювати об’єктивно,   має бути  присутнім перш за все професіоналізм. І в жодному разі ніяк інакше. Мій   життєвий досвід свідчить, що якщо  хочеш втратити друга чи родича – візьми його на роботу. Ніколи й нікого не намагаюся кудись провести, навіть якщо   це     близька людина. Наша команда  вже навіть не дивується  моєму життєвому правилу -  завжди до себе ворогів запрошувати. От написав, припустимо, журналіст дуже брудну, злу статтю – я обов’язково з ним зустрінусь. Але не для того, щоби сказати, що він   такий-сякий, що   про мене написав. Я хочу зрозуміти,  надати йому   свої аргументи   та  почути його. І   завжди, принаймні одне цінне зерно у цій дискусії буде знайдено.  Зараз не маю на увазі відверту   «заказуху», хоч її, на жаль, дуже багато. От   є манера  у держслужбовців, якщо написали про тебе  якусь гидоту, відразу ж, не розібравшись по суті, обурюватись, і не пускати журналістів на поріг.   Це помилка. Бо частіше за все, коли людина чимось не задоволена – це або ти, або твій колектив недопрацювали. Іншого немає.   Нещодавно був такий випадок:  підприємці принесли мені   листівку, яку випустив їх запорізький колега. Там були  дуже жорсткі   фрази: «От Кужель…»    Я йому зателефонувала і  запросила на зустріч до Комітету. Ми з ним дві з половиною години проговорили. І заради одного моменту, на який   він мені відкрив очі,  і над чим вже три тижні працює комітет спільно з Мінтрансом,     йому все вибачила.   І він мене побачив по-іншому.   Ще раз наголошую, що  не маю на увазі   замовлені матеріали.

 

А він як практик?..

Так. Як практик.

Знаєте, у чому я зараз вільна, у порівнянні з депутатським періодом?  Депутати завжди хочуть подобатись виборцям.   А я   не боюся не подобатися. Можливо,  просто вже  пройшла той період, виросла з нього.  Мене взагалі дуже насторожують люди, яких всі люблять.    Значить це людина безхребетна, яка    щоразу «прогибается под изменчивый мир». Я – «неудобная», бо можу  собі дозволити власну думку та твердість в її відстоюванні.  Наприклад, підписала постанову з таропереробки.   Маючи свою думку,  можу вийти та   пояснити, на чому базується моя позиція.. І якщо  через те, що я відстоюю майбутнє чисте довкілля для  наших дітей,  мене потрібно не любити, то я згодна.     Так само  стосовно впровадження    електронної звітності.   Розумію: для нас із Вами – це майбутнє. Якщо ми його сьогодні не  почнемо   розбудовувати , то ми ніколи  не позбавимо підприємців від спілкування із чиновниками. Усвідомлюю свою відповідальність, що   зараз маю   розробити такий механізм,  котрий працював би чесно і прозоро довгі роки – і після того, як мене не буде в комітеті   Тобто завжди  намагаюсь   при розробці документа враховувати всі наслідки.   Зараз, знаєте, дуже багато законів обертаються довкола Тендерної палати. Комітет вийшов з пропозицією (розумію, як на нас образяться багато хто з міністрів) -   запропонував  всі конфліктні питання, що виникають у бізнесу із  владою при проведенні тендерних процедур, вирішувати, використовуючи принципи нашої експертно-апеляційної ради . Потрібно   позбавити Мінекономіки функції арбітра у таких конфліктах – не може   орган, де оскаржують  спірні рішення,    бути  одночасно і органом,   що  приймає ці рішення.    Система типова, як і  в ліцензуванні – ті органи, що видають ліцензії, мають право їх же забрати. А куди ж тоді скаржитися підприємцю?    Ми знайшли спосіб, як розірвати це замкнене коло, запропонувавши створити    при Держкомітеті     орган оскарження, до якого увійдуть усі міністерства, що визначені законом, та експерти. І це буде в рамках закону.   А мені у відповідь  : «Кужель, ти на себе   тягнеш…» Не на себе. Кужель сьогодні при посаді, а завтра не буде. А от   механізм апеляційної ради, запроваджений мною ще у першу каденцію в Держкомпідприємництві,   успішно працює вже 10 років.  

Є одна велика проблема у всій цій системі роботи. Наприклад, у сфері транспорту: було визначено, що було видано незаконно тисячу ліцензій з міжнародних перевезень, але хто їх буде скасовувати, який механізм? Чого не вистачає?.. Коли виявляють рішення, які були ухвалені незаконно, хто має цим займатись?..

 У нас  жодного разу не було скарги на скасування міжнародної ліцензії.  На міжнародні перевезення незаконні ліцензії відсутні, бо там потрійний контроль,  дуже жорсткі вимоги. Майже 50% усіх анульованих ліцензій – це внутрішні перевезення: це вантажоперевезення,  перевезення пасажирів, у тому числі  і   таксисти.  

 Наступне питання. Ваші політичні опоненти поширюють інформацію, що разом з Урядом Ви створюєте для бізнесу незручні умови, а потім героїчно це долаєте. Як Ви можете це прокоментувати?

У 1994 р. дуже розумний експерт, якого   дуже люблю і поважаю, Олександр Пасхавер, коли побачив ,  як я сиділа й плакала, прочитавши   якусь брудну замітку, сказав : «Сашенька, зверни увагу, дитино, якщо про тебе не написано ніякої гидоти – значить ти у цьому житті нічого  не варта».   І за   роки у політиці я на 100%   переконалася у правдивості його слів. От як був Табачник віце-прем’єром –усіляку бридоту на нього виливали тоннами. Перестав бути Табачник віце-прем’єром – жодної статті. Як стала Кужель головою комітету… А чому пишуть? Та тому, що   на хворі місця натискаю.

Хочуть себе виправдати?

Не себе виправдати – мене налякати. Знаєте , натякнути, мовляв, не лізь  куди тобі не належить, ми не  хочемо, щоб  ти цим займалася.

От   зараз ми  виступаємо   за скасування   ринкового збору.  Показуємо розрахунки, які свідчать про те, що мінімум мільярд із підприємців збирають і по кишеням ховають.  І   навіть знаємо хто. Питання полягає у тому, що вони природно постають проти Комітету і мене особисто. Господарі ринку і до суду    подали, і статті організовують, листівки розсилають.  Всі їх дії свідчать: ми правильно діагностувала хворобу.    Ми наступили на хворе. Зрозуміло, що власники не будуть   радіти, якщо  гроші, які раніше до них потрапляли, зараз до бюджету спрямовуємо.  

От сьогодні криза. Комітет просить не підвищувати орендну плату,   заважає надприбутки отримувати. А хазяїн ринку   розуміє, що люди нікуди не подінуться з цього ринку й будуть платити стільки, скільки він скаже. А тут Кужель лізе. Ну, от що з нею, заразою робити?

Або, наприклад, комунальне підприємство з реклами. Комітет   ініціював постановою, заборону  регулювання ринку    комунальним підприємством, яке теж одночасно є рекламною фірмою . Воно саме займається рекламою і в той же час регламентує Вас! Це чесно?! Ні. Ми провели рішення, що регулюванням рекламної діяльності  має займатись окремий   відділ, який сам цією діяльністю не займається. Будь ласка – знову судовий позов . Тому ,що  у цих сферах   великі гроші обертаються!  

У  перший робочий день у Комітеті я звернулась до підприємців за допомогою нашого офіційного сайту з проханням:   «Будь ласка, напишіть  про свої проблеми».   Бізнес відгукнувся тисячами листів, повідомлень, тому усі проблеми, якими займаємось, сформулював сам бізнес.   Є проблема,   ми сідаємо і починаємо   працювати над її вирішенням. Тоді це правильно. Усі 82 постанови, що ми провели, усі вони  вирішують  питання, які підняв бізнес. Комусь    вирішення проблеми життєво необхідне, а хтось і не знав про   існування подібного питання. Наприклад, транспортники не знали, що є проблеми на ринках, а підприємці на ринках не знали, що 6 років  така галузь , як судно постачальники, фактично не могла функціонувати.  Рішення, що їм допомогло,   двічі    виносилось Комітетом  на засідання Кабміну. Спершу   – не підтримали  . Вдруге   ми стояли разом із головою Асоціації суднопостачальників на Кабміні, і ми таки дотиснули - постанову прийняли.     Нам є  чим пишатись!   Європейська комісія визнала, що наші рішення у цій сфері    є кращими і вирішили взяти їх за основу при розробці європейських норм.  

Це Лисицький над цим працює, так?..

Ні. Це не Лисицький. Це Коваль працювала, голова Асоціації суднопостачальників. Лисицький –   суднобудівельник.

  Впевнена, що   не можна змусити бізнес голосувати за вказівкою  Бізнес – це середній клас, який завжди голосує так, як він хоче .   Можу собі дозволити не бути популістом, говорити   правду тому, що нікуди не обираюся.  Дуже співчуваю тому, хто повинен говорити не те, що він думає.    От у програмі однієї з політичних партій читаю фразу: «Звільнити на 5 років малий бізнес від податків». Ну, як Ви думаєте, можна   на це серйозно реагувати? Коли  зі 100 зареєстрованих підприємств 98 – малий і середній бізнес. Як Ви собі уявляєте утримання країни, якщо   на 5 років звільнити 98% підприємств від сплати податків? Зрозуміло, що це голий  передвиборчий популізм.   Немає жодної країни, де   громадяни не сплачували б   податки. Інша справа  -  питання   диференціації    податків.   Наведу  приклад : ініціатива   щодо ринкового збору, коли   знижуючи  фактичне навантаження на підприємців, ми збільшуємо надходження до бюджету.    Ось це є  правильним.

А щодо єдиного податку? Сьогодні єдиний податок – це не та цифра, яка була колись. Як бути з цим? Які кроки?

  Ви маєте на увазі, що сьогодні єдиний податок не той за вартістю?..

Не та цифра, не та вага.

 Можу сказати, що   єдиний податок, який  маємо нині – результат багаторічного політичного боягузтва. На щастя, не мого. Тому що, коли ми його  впроваджували  у1998 році,  думала, що він буде працювати років 5. Він вже працює 11.

Він вже себе вичерпав?

Ні. Він просто повинен бути змінений у відповідності з економічними реаліями. Змінилася  економічна ситуація. У 1998 році  мінімальна зарплата була 68 грн., а податок – 200.   

Це була цифра.

  Ми  у 90-ті роки   давали цю преференцію, розраховуючи на те, що   підприємці  за цей час здобудуть елементарні знання у сфері ведення бізнесу, навчаться найпростішому обліку, бухгалтерським операціям.   Але ж за всі  ці    роки  нічого не відбулося. Держава ані копійки не вклала в освіту підприємців, та й    бізнес також.   Політика  у сфері підприємництва не змінилася, залишилась  совковою. Я  наголошую на негайній необхідності реформування економіки.    Ми терміново маємо позбутись  таких факторів, як вимушене хабарництво, тиск з боку влади. Ми повинні ліквідувати ситуацію,  коли мер може  знищити будь-який бізнес, що мав нещастя просто не сподобатись міському володарю.   Треба мати на увазі, що коли підприємець говорить, що сплачує страшенні податки, то він рахує все – і хабарі перевіряючим, і хабарі  владі за дозволи, і те,  що він заніс санітарному лікарю, у Держстандарт, пожежникові, міліції… Тобто до 60% податків у розумінні бізнесу – це платежі за корупцію.  

Як Ви вважаєте, які першочергові кроки мають бути здійснені, щоби ці тіньові податки вивести на світло? З чого треба починати? Якби у Вас були повноваження, щоби Ви зробили: перше, друге, третє?..

Перше. Переробила б спільно з найкращими  спеціалістами  Податковий Кодекс.   Найважливіше – не ставки податків, а зміна культури адміністрування. Доки не буде змінено ідеологію збору, сплати, адміністрування податків, доти ставка не буде мати  суттєвого значення.   ПДВ – це не поганий податок, а корупційна система адміністрування.   Буквально взявши в облогу Верховну Раду, прийняла б  новий Податковий Кодекс, п’ять років не змінюючи його.  Вчора почула дуже добру фразу від колеги, що повернувся із відрядження до Мінська: «Знаєте, що мене вразило у Білорусії? Що там соромно не працювати».   От мені хотілося б, аби в нашій    країні  також було «соромно не працювати»   Вважаю, що із суспільством треба говорити чесно – ми потребуємо реформ.   

Ви особисто готові бути тою людиною - реформатором?

Абсолютно. Усе  полягає  у відповіді на  питання « що ти більше любиш: Україну в собі чи себе в Україні»? Усе, що я  роблю для майбутнього, не для себе. Я це точно знаю. Після моєї відставки з посади Голови у 2003,Комітет шість років працював на основі  тих документів, які ми написали.  Зараз готуємо  наступний  базис, «задел».    Поспішаємо створити систему, за якої буде неважливо, яка політична партія отримує владу, які керівники приходять – система все одно має працювати чесно, законно, прозоро.   На  питання, що ставлять  досить часто журналісти стосовно моїх очікувань після виборів, відповідаю:«У мене  залишилась лише надія».  Маю надію, що після виборів розпочнемо реформування. Якщо ще втратити хоч краплину дорогоцінного часу – країні вже ніщо і ніхто не допоможе.  Те, що я сьогодні роблю – це війна з  багатоголовою гідрою корупції та марнотратства.  Відрубую  одну голову, а дві з’являються,   знов відрубаю – виростають нові.   Олександр Пасхавер дуже добре сказав на круглому столі в Інституті Горшеніна, що  якби я взагалі  не боролась, не відрубувала  їх   – ми б вже подохли, гідра  б нас задушила.      

Це складний шлях. Яка роль преси в цьому? Як Ви ставитеся до журналістів?

  Вдячна Вам за це питання.

Що преса? Де вона недопрацьовує?

Знаєте, у чому різниця між пресою, що була під час  моєї першої каденції та теперішної?   Раніше   брала газету «Бізнес» і    із ручкою прочитувала кожну статтю ,   тому що для мене фахові журналісти  були вагомим джерелом інформації.  З’явилась публікація   про будь-яку проблему в бізнесі – я відразу ж починала працювати над розв’язанням .  Сьогодні і   «Бізнес », і   «Експерт » –    стали, на мій погляд, перш за все політичними виданнями, проблематика підприємництва відійшла на другий план, до неї звертаються у контексті політики.     Неможливою у 90-ті роки була практика відвертого плагіату – коли журналісти без сорому переписують слово-в-слово публікації своїх колег, і ставлять під цим своє прізвище.  Зараз із цим явищем   стикаюсь щоденно.   Ми, читачі,  отримуємо непрофесійну, недостовірну  інформацію. Я не боюся критичної статті, тому що вона дає мені можливість щось змінити…

Больові точки?

Звісно! А коли пишуть відверту брехню, то як на брехню можна відповісти? Писати, що вибачте, юначе, Ви неграмотні? Я поважаю журналістів. У будь-який  час  дня чи ночі, якщо журналіст звертається до мене особисто чи телефонує,   завжди намагаюся  надати відповідь на запитання, зустрітися з людиною Не за  для того, щоб він  написав щось хвалебне, заради надання  інформації, що його цікавить

Як непрофесійних журналістів можна поставити в рамки?

Ніяк. Я думаю, що ніяк.

Через власників. Через журналістське середовище…

Це не моя задача.  Просто хочу розповісти про відомого журналіста Познера. Коли я зустрілась з ним   в Харкові, то нагадала про легендарний телеміст між СРСР та США, на якому  жінка сказала відому тепер всім фразу: «В СССР секса нет».   Тоді над цим сміялася вся країна. А у відповідь я почула від славетного журналіста, що це найганебніша історія в його житті ...   Коли через багато років Познер зустрів цю жінку в Ленінграді, вона йому сказала: «Я Вас ненавиджу. Ви отруїли моє життя».  Виявилось, що насправді жінка  сказала: «У нас в СССР секса нет на телевидении», - а журналісту  здалося, що   буде цікавіше, ефектніше, якщо вирізати останнє слово. І таким чином заради журналістської сенсації  було  знищено людську долю.  Журналіст – це як хірург: він може вбити, може поранити, може знищити

Ким Ви бачите своїх онук, якими Ви їх бачите і в якій країні? Яку країну Ви хотіли б їм залишити?

По-перше,  бачу їх вихованими,   дуже-дуже жіночними   Далі, чим би вони не займалися,   порядність, відповідальність   надзвичайно важливі риси.  А яку країну?  Змінену, оновлену, сильну.   Не таку, як зараз,  країну, якій  байдуже, що   120 тисяч дітей помирає від наркоманії, яка байдужа    до питань моралі.   Хотіла б, аби мої дівчата не боялися ходити по вулиці й не переходили на інший бік, побачивши міліціонера.  Хотіла би, щоб ідеал сім’ї був пріоритетним у нашому суспільстві, щоби ми повернулися до того,   що  мораль, сімейні узи – є   первинні , а не нажива, гроші та багатство.  Нікого ще не бачила, кому б гроші принесли щастя. Ми у часи нашої молодості жили простіше і були значно щасливішими, ніж сучасне покоління  .  Ми читали вголос передруковані копії творів  Солженіцина,   збиралися на бардівські фестивалі, відвідували  театральні спектаклі,   влаштовували капусники… Ми були щасливими. Це відчуття миски олів’є, зробленого  компанією, у складчину,  було значно важливішим, ніж накритий багатий стіл у ресторані. І тим, хто  намагається  цей період викреслити  з історії нашого покоління -    ганьба.    Дуже вдячна сину з невісткою, адже вони намагаються   відродити  традиції у колі  своїх друзів,  дітей: спільне спілкування, спільні поїздки, ось це розуміння дружби, колективу… Люди зараз дуже роз’єднані. Іноді живуть в одному будинку і не вітаються, не спілкуються. У нас ніколи цього не було. Ще хотілося б, щоб це була країна без корупції, з чесними судами…

Що побажаєте громадянам, особливо молоді щоб Ви побажали?

Як і своїм синам, побажала б розраховувати тільки  на себе, на свої сили, досвід, бажання перемагати.   Якщо   людина  не чекає подачок від держави, якщо   не вважає , що  їй зобов’язані усі довкола, а намагається відбутися, наполегливо вчиться, добросовісно працює , щоби відбутися – тоді, повірте,  ми будемо мати   хорошу державу. Тому що, людина, яка працює – вона  поважає себе, має гідність  і ніколи не дозволить себе дурити лестивими обіцянками. Ця людина   обов’язково обере   потрібного політика, бо буде думати, а не продавати свій голос за гроші чи красиві гасла,   Це особливі люди. Дуже люблю брати до себе працювати в комітет іногородніх, бо вони землю гризуть, щоби відбутися, а кияни, які сидять  біля  мам в теплих  комфортних квартирах - не   особливо надриваються. Коли в людей буде задача: відбутися самостійно й ні на кого не розраховувати – тоді це буде сильна держава.  

Можливо, є якесь запитання, яке Ви очікували і яке я не задав?

Ніколи не думала на цю тему, бо   журналіста, як і будь-яку людину,  сприймаю таким, яким він   є, а не таким, яким би хотіла    його   бачити.  Хоча мене часто застерігають від відкритості перед людьми,   не вважаю це недоліком.    Я ніколи не обманюю,   мені так зручніше.     Мало приділяю уваги матеріальній стороні свого життя,  не думаю, а як я завтра проживу. Можу бути щасливою маленьким. У мене інша задача. Я   щаслива від того, що   спілкуюся з онучками,   що до мене приїжджають мої подруги із Запоріжжя,   що   відвідую   концерт  бардівської пісні,  що мене любить чоловік і  мої діти.  Розумієте, я можу бути щасливою від  величі і краси світу навколо, від радості і щастя оточуючих людей, сонячного світла  і зіркового неба. Щасливою від того, що живу.   

Розмовляли Олексій УСАЧОВ,
Вероніка КОНОНЧУК.