* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Тимур ЛИТОВЧЕНКО:
"ЖИВУ ПРОЗОЮ, АЛЕ ФАНТАСТИЧНО!"

20:57 08.09.2007

Тимур ЛИТОВЧЕНКО:<br>

Тимур Литовченко – письменник і журналіст, яскравий представник української фантастики. З ним – розмова.

— Розкажи про свій рід по татові і по мамі.

— Вибач, відповідатиму розлого. Міг би ще довше, та на жаль, відомості про обидві гілки мого роду абсолютно нерівноцінні. Хоч і не з моєї провини.

За неперевіреним сімейним переказом, мій дід по батьку, Іван Федорович Литовченко був царським офіцером, який перейшов на бік революції й надалі чи то командував особистою охороною Станіслава Косіора, чи працював у тій команді. Разом з Косіором його й розстріляли. У мого тата лишився єдиний спогад: як він, малий, іде поруч з великими хромовими чоботями, надраєними до блиску… Все! Доки батько живий був, суворо забороняв нам з мамою з’ясовувати будь-що про мого діда Івана Федоровича. Боявся усе життя, що нашу сім’ю рано чи пізно розшукають і знищать. Частково цей страх звів тата у могилу… Вже після смерті батька я намагався знайти "кінці" через архів СБУ. Відповідь одна: замало відомостей!

Бабуся моя, Ганна Андріївна Прокопенко була простою селянкою з Житомирщини. Коли й як познайомилася з дідом Іваном — не знаю. Лишилася живою тільки завдяки добрим людям, які встигли попередити про арешт чоловіка. З малим сином (моїм батьком) на руках у чім стояла — стрибнула у вікно, дременула на віддалений хутір, переховувалася по льохах. Потім вийшла заміж, змінила прізвище, народила ще двох дочок. Близькі стали називати її Галею: теж шифрувалася. Мовляв, дурнуваті селяни бозна чому змінили Ганну на Галину-Галю — отак і кличуть, а я тут при чому?! Татові веліла писати в анкетах, що його батько загинув у Фінську війну.

Під час окупації сама тягнула не тільки трьох своїх, а ще й двох прийнятих єврейських дітей. Про це знало все село, та німцям ніхто не виказав: бабуся вийшла до людей із сокирою і привселюдно обіцяла зарубати паскуду, яка пробовкнеться. (Цей епізод є в оповіданні "П’ята графа", торік опублікованому альманахом "Єгупець".) Її погнали до Німеччини, але вона голими руками розламала підлогу вагону і втекла. Доки матері не було, батько (як найстарший) переховував усю ораву в окопах Пущі-Водиці. По війні бабусю прилаштували у Пущинському квітництві: пам’ятали, чия удова… Останні роки жила у Києві на Оболоні — і час від часу згадувала: "Боже, та я ж тут панських корів пасла!.."

Батько пропрацював усе життя плавильником по різних НДІ. Особливо довго — в Інституті ім.Є.О.Патона та на Київському ювелірному заводі. Як робітник, мав власне клеймо: якість його роботи ОТК не перевіряв. З "ювелірки" його викинули, не давши допрацювати до пенсії по "гарячій сітці" пару місяців. Після того — трансмуральний інфаркт, три аневризми… Царство йому Небесне.

Мамине дівоче прізвище — Гордон. Мій прапрадід з материнського боку Натан Гордон був рабином у Литві. Прадід Ісаак Натанович — власником стоматологічної клініки у Проскурові (тепер Хмельницький), яку відібрала радянська влада. Такої ганьби не переніс, став звичайним лікарем, помер у Середній Азії на епідемії. Був одружений з Софією Руденською, яка походила з родини казенного рабина (світський староста єврейської общини) міста Проскурова Мойсея Руденського. Це мій прапрапрадід.

Мій дід з боку матері Григорій (Герш) Іса(а)кович спочатку працював електромонтером у Проскурові, потім став професійним офіцером-зенітником. Мав "вогника" у душі. У війну через безглуздо-хвацьку витівку "загримів" до штрафбату, під час атаки був тяжко контужений, цілу добу пролежав непритомним, коли бій декілька разів перекочувався через нього. У тому бою втратив пам’ять, потім вивчав власну біографію, наново знайомився з дружиною, старшим сином і новонародженою донькою — моєю матусею. Мав бойові нагороди, але які — точно не знаю: мій дядя Вітя, як старший син, вивіз усі дідові регалії до Ізраїлю.

Після війни і звільнення з армії працював на 4-й взуттєвій фабриці Києва. Тільки завдяки тому, що 13.03.1961 року лишився після третьої зміни на роботі, дід Гриша не загинув у Куренівській трагедії. А чотирьох його товаришів у трамваї накрив сель…

(Розповідь про те, як моя мама намагалася знайти в той жахливий день мого діда, майже без змін вставлено до роману "До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять".)

Через усю війну дід Гриша проніс схований у гільзі квиток на матч київського "Динамо", що мав відбутися 22.06.1941. На товариський матч, здається, нашої збірної зі збірною Німеччини у 1961 р. власники таких квитків запрошувалися безкоштовно. Мама згадує, що тоді наші перемогли, і сяючий дід Гриша прийшов додому, тримаючи в руці саморобного смолоскипа з газети.

Інший мій прадід з материнської сторони, Пейсах Янкелевич Тузман народився у селищі під Житомиром. Був учителем, потім перебрався до Києва на Поділ і став першим управдомом нашого будинку по Хоревій, 2 — за те, що "прикривав" підпільну друкарню газети "Іскра" у нашому підвалі. Квартиру, в якій мешкає вже п’яте покоління нашої сім’ї (моя дочка), була обрана ним персонально.

То була Людина з великої літери. До старих подільських будинків гаряча вода не підведена, тож колись усі подоляни милися в лазнях. Як я був малим, не міг зрозуміти, чому там зі мною шанобливо вітаються зовсім незнайомі дядьки й кажуть: "Оце — праонук Пейсаха Тузмана". Від незнайомих людей вперше почув, як ховали прадіда: люди вишикувалися уздовж вулиці Хоревої та передавали його труну з рук у руки. Чому?! "Ти просто рости достойним такого предка, і все". Вже у дорослому віці від сусідки по двору дізнався, що під час Великого Голодомору прадід Пейсах фіктивно прописував на Подолі й допомагав робити документи селянам, які рятувалися від смерті. Вони ж і прийшли його ховати. Знаю — це звучить крутіше від будь-якої фантастики. Сам би не повірив, та уперше мені розповіли про знаменитий похорон сторонні — навіщо їм те вигадувати?! Мати потім усе підтвердила…

Дружина Пейсаха Тузмана, моя прабабуся Сіма Герш-Лейбовна Константинопольська була акушеркою. Разом із сестрою Сонею (теж акушеркою) прийняла пологи у половини жінок Подолу. Під час І світової стала сестрою милосердя: в нас зберігається її старовинна фотокартка з відповідним написом, завіреним печаткою. Прабабуся Сіма була родичкою знаменитого радянського шахіста Константинопольського.

Завдяки бабусі з материної сторони Тамарі Петрівні (Пейсаховні) Тузман я отримав ім’я. У єврейській абетці загалом немає голосних — самі приголосні. А приголосні в іменах "Тамара" і "Тимур" (т-м-р) збігаються. То була надзвичайно енергійна жінка. Під час Великої Вітчизняної примудрилася евакуювати з Києва всю рідню — фактично, врятувала сім’ю від Бабиного Яру. У евакуації в Абакані стала третім секретарем міськкому ВКП(б). Зокрема, організовувала і приймала на тамтешній дослідній сільгоспстанції віце-президента США Уоллеса, який відвідав СРСР за дорученням Рузвельта.

Повернувшись до Києва, пішла на відповідальну посаду до наркомату лісової промисловості. Працювала мов навіжена — померла у 48 років. І була безсрібницею: за браком грошей, ховали її у сосновій домовині, не оббитій тканиною й навіть нефарбованій! А уяви, чим була деревина після війни, тож які оборудки вона могла робити… Мати згадує такий епізод: колись додому до бабусі Тамари прийшов клієнт з хабарем — ящиком мандарин, де кожна мандаринка була загорнута у срібну фольгу. Це — після війни!!! То бабуся не дозволила дітям взяти жодної "чарівної" мандаринки й витурила добродія з квартири. Разом з його ящиком. Через багато років доля знов звела мою матусю з тим чоловіком: коли вона підросла, то перевіряла кероване ним підприємство від народного контролю УРСР. Так той добродій і її, і бабусю Тамару згадав!..

Моя мати, Жанна Григорівна слава Богу, жива й досі, хоча вже не здорова: без коханого чоловіка зле. Бабуся Тамара навчила її, щоб і вона, і її сім’я жили з чистою совістю та спали вночі спокійно. Мама поступила до КПІ, але народила мене, тоді перевелася до Інституту народного господарства (нині — КНЕУ). Все життя пропрацювала рядовим інженером-трудовиком: зробити кар’єру не дала "п’ята графа". Зараз на пенсії.

Перепрошую, відповідь задовга — але ти сам нарвався!..

— Чого технареві заманулося в літературу?

— А відколи це технарям забороняється торувати шлях у літературі?! Освіта — то лише "інструмент", яким людина користується у житті разом з іншими, щоб "робити" себе. Он порівняй освіту усіх президентів України — від Грушевського до Ющенка — і скажи, у якому вузі вчать на Президента!..

Якщо ж серйозно, то я знав, що стану письменником-фантастом років з 11-12, коли в альбомі для малювання написав свій "мінус перший" твір — таку собі дитячу фантастику на тему зустрічі землян з іншопланетянами. Але окрім мене, того не знав більш ніхто. Вчительки літератури колекціонували зошити з моїми шкільними творами, але варто було заїкнутися про потаємне бажання, як починалося: "Облиш, який з тебе письменник?! Письменник — то Пушкін, Блок… людина не від світу цього… легкокрила душа… У тебе ж надто логічне мислення, ти стоїш на землі обома ногами. Можеш бути математиком, фізиком, хіміком, інженером — ким завгодно, тільки не письменником!"

(Шкода, не знав тоді геніальної фрази: "Прозаїк пише дупою". Я ж не піїтом збирався бути, а саме прозаїком-фантастом! Знав би — обов’язково процитував би цей вислів…)

Мій дядя по матері (у єврейських сім’ях то дуже авторитетна фігура) стверджував, що письменником в Україні не станеш — це можливо тільки у Москві. В.І.Ленін констатував, що літератор обов’язково має бути партійним, література — тільки партійною. Жоден гороскоп, нарешті, не каже, що "козероги" можуть досягати успіху в літературі.

(Знов-таки, не знав тоді, що великі фантасти Айзек Азімов і Д.Р.Р.Толкін — кондові "козероги", як і я…)

Слухав їх, слухав і вирішив нарешті отримати будь-яку вищу освіту, а потім все одно стати письменником. Всупереч усім вчителькам, дяді Віті, В.І.Леніну й гороскопам. Прирекли мене стати технарем? Гаразд! До Москви в Бауманське їхати не хотілося, тож перебрав київські вузи й зупинився на КПІ. На першому курсі зрозумів, що мені подобається металургія — перевівся на інженерно-фізичний факультет, вивчився на металурга. У повній відповідності з гороскопом, до речі. Запланував, що вдень зароблятиму на хліб, по ночах займатимусь літературою. Фантасту відшукати 25-ту годину в добі й 8-й день у тижні — раз плюнути!

А далі… Знаєш, я 10 років життя чесно віддав Інституту електрозварювання ім.Є.О.Патона НАНУ, і не моя провина, що цій довбаній державі наука не потрібна. Це зараз Мінпраці, Міносвіти, державна служба зайнятості ґвалт піднімають: на Україну насувається катастрофа — бракує технарів! А чим ви 20 років думали?! Чому крізь пальці дивилися, як я перекваліфіковуюся в журналісти?! А скільки моїх колег торгують на базарах! Скільки виїхало за кордон! Скільки поспивалося…

Але то загальні думки. Що ж до мене особисто, то все сталося, як я й хотів. Мене тепер часто питають: що ти робив 6 років у КПІ, навіщо воно тобі було? Нещодавно заїжджав до альма матер, то один колись молодий доцент, а нині завкафедрою те саме сказав: "Я весь час бачив, що тобі у нас нема чого робити, що наука — не твоє!" Не знаю… Просто захотів так. У КПІ вчився у своє задоволення, ковтав знання, тренував мізки. А з IV курсу почав регулярно вправлятися у прозовій фантастиці.

Все за планом!

— Тобі вдалося створити своє середовище?

— Так — хоча й доволі латане. Насамперед сім’я: одружився за покликом серця, і ми вже 22 роки прожили разом… хоча Олена захотіла розлучитися зі мною вже на шостий день, на що я відповів: "Та будь ласка". Щоправда, у нашій сім’ї є суттєвий недолік: я розмежувався зі своїми жінками у питаннях релігії. Та й мати щоразу жахається, коли я відкрито заявляю про своє єврейство. Повір, вона тремтіла за мене усі 2,5 роки, коли я на громадських засадах редагував газету Ваада України "Хадашот". Мовляв, навіщо воно, якщо я і "ЛитовченКО", й "Іванович"?!

Щодо товаришів… Був у мене один друг на ім’я Олег Алексін, якого Бог дає раз у житті й із яким я міг говорити про все на світі, на сто відсотків — та його одного разу просто зарізали вночі поблизу Бабиного Яру.

Інші — то швидше соратники по цеху: письменники, журналісти. Бувало пару разів, коли здавалося: ось цей!.. А потім черговий "друг" кидав, зраджував, у чомусь підставляв і не бажав допомагати. Є порядні хлопці, з якими відчуваєш внутрішню близькість… але не настільки, як з покійним Олегом. З кимось би і спілкувався тісніше, можливо, і потоваришував би навіть — та він живе в іншому кінці України, спілкуємося здебільшого через Інтернет. А ще когось просто життя висмикує з кола спілкування — розбіглися, перестали передзвонюватися…

А може, все й вірно?! Письменник — він завжди вовк-одинак. Завжди перед ним або чистий аркуш, або ж чистий екран комп’ютера, над ним — один Господь. Решта ж товаришів сидять кожен у своєму окопі… Хоча я безмірно щасливий вже тим, що знаю: у кожного свій окопчик — та ми все-таки складаємо єдиний фронт, ведемо одну війну.

І за те треба красно дякувати Богові! Я завжди вів, веду й вестиму персональні війни — бо зарікся розраховувати на будь-кого. Та все-таки стає легше, коли знаєш: ти один — і в той же час не один. Що найбільші проблеми насправді не у тебе, а у іншого — отже, мусиш не тільки за себе воювати, але й товаришеві, якому ще гірше, допомагати. А в когось не гріх і повчитися. Отак і формується середовище, про яке ти запитував.

І ще нюансик… Я єврей і глибоко переконаний, що не мушу грати на цій землі першу скрипку. Тут добре працює класична зв’язка: "номер один" — представник титульної нації (наприклад, пан), "номер два" — єврей (наприклад, панський орендар). О, такий дует буде успішним! Мене ж життя час від часу випирає на першу позицію.

Добре, коли Роман Кухарук був президентом Центру "Свобода слова", а я — головою секретаріату. Добре, коли я був прес-секретарем при міністрі вугільної промисловості Тулубі. Добре, що я зараз — головний редактор журналу "РоботодавецЬ", а Хмільовський — президент СОПУ і наш шеф-редактор. Це нормально, це життєздатні дуети.

А от у невеличкому нашому гуртку українських фантастів саме мене хлопці "пропускають" наперед… Питаю: невже хочете, аби рано чи пізно хтось дорікнув вам, що я взяв вас у "єврейський полон"?! Кажуть, у мене найрозлогіші текстографія й бібліографія, найбільше книжок і літературних "слонів". Я включений до довідника "Хто є хто в Україні", маю шанс потрапити до довідника "Фантасти сучасної України" та "Енциклопедії сучасної України". Навіть орден маю — хоч і не державний, а православний. Мені ж усе одно таке лідерство не подобається. Не за себе побоююся: я-то звик "тримати удар", а от хлопці… Ну, якось-то воно буде.

— Якою мовою легше дихається?

— Знаєш — українською! То вже притча во язицех, що українські пісні — дуже гарні та мелодійні. Дуже не люблю, коли черговий поет складає чергового кучерявого вірша про мову "солов’їну" або "калинову" — навіть пародію якось на те написав. Навіщо оті штампи?! Вигадай щось нове — або краще не пиши. Тим не менш, мене завжди вражало, до чого українська мова мелодійна! І твердих голосних "на слух" тут багацько… А може, ця мелодика саме й призначена для того, аби пригасити твердість вимови?!

Не знаю, в чім річ: я все-таки не філолог за освітою, а металург. Знаю лише, що пишу завжди емоційно, і мелодикою, емоційнйстю українська до мого стилю письма підходить ліпше, ніж російська.

Іншими мовами володію не настільки, аби ними "дихалося". Хотів би вдосконалити знання івриту, щоб піднятися над рівнем "алеф" і читати Тору, інші важливі для мене книги не зі словником і не у перекладі, а вільно. Та на це потрібен час.

Ось, до речі, цікава деталька щодо мов. Якось порівнював російський синодальний переклад Біблії з двома українськими (один з них — Івана Огієнка) і коментарями єврейських мудреців до Старого Заповіту. І знаєш, українські переклади у деяких деталях передають зміст оригіналу краще, ніж російський синодальний… Загадка, еге ж?

— Мандруєш світами. Враження, будь ласка.

— Росія. Москва мені не сподобалася: москвичі не всі, та здебільшого — пихаті й зарозумілі. Ніколи не забуду, як у кав’ярні на розі Калінінського і Арбату файна пані купила каву і канапку з червоною рибою, з превеликою огидою струсила в попільничку рибу і спокійно їла булку, запиваючи кавою. То був 1989 рік… Блін!!! Я, голодний київський інженер, слиною та гнівом мало не захлинувся.

Та й сама по собі Москва — місто галасливе, брудне. Пітер — зовсім інша річ! Тепло на душі стає вже від назв магазинів, штибу "Булочная". Знаєш, коли писав "коронований" роман "Помститися імператору", було важко робити епізоди перебування головного героя у Санкт-Петербурзі: він-то ненавидів "творіння Петра"…

Ну, а маленькі російські містечка — вже зовсім третє.

Чехія, Словаччина — сподобалися дуже! От туди навіть жити поїхав би, якби Україна раптом зникла з карти світу.

Литва, Естонія… Не знаю, не знаю. Люблю готичні речі, але комфортно там не почувався.

Болгарія… Категорично — ні! Як казали за радянських часів, "курица — не птица, Болгария — не заграница". Відчуття було таке, що потрапив у доволі зачухану українську провінцію. Хоча вони ось-ось вступатимуть у ЄС… Нехай!

Аналогічне відчуття було і від Туреччини: все одно що Крим, чесне слово! Хоча туристичний бізнес там розвинений на два порядки краще. А руїни древніх міст!.. А краса Памуккале!..

Понад усе полюбляю відпочивати в Єгипті. У Червоному морі на рифах біля Хургади такий чударнацький підводний світ — пірнав би й пірнав!!! Дуже вразив Карнак: коли стоїш посеред лісу колонн… Непередаване відчуття!

Каїрський музей не те щоб розчарував… але коли безцінні скарби історії пхають у будівлю на кшталт краєзнавчого музею затрушеної Хацапетівки… Не можу зрозуміти! Зустріч світанку на горі Синай — це круто! Але на спуску побачив бедуїнський туалет, в якому унітаз поставлений просто на голу скелю… і лайно із сечею на підлозі по щиколотку… Бр-р-р!!! Такого навіть в українських туалетах не бачив. Вражає, що у Єгипті працюють усі: чоловік хоч папір біля туалету видаватиме за бакшиш в один єгипетський фунт — але ж робота!.. Хоча "ненав’язливий сервіс" і втомлює. Тож повертаюся звідти в Україну і думаю: добре, що мої мудрі предки полишили той Єгипет!

Угорщина… Ну, не люблять вони "русских" — а "русские" для них усі колишні радянські. Зі мною стався унікальний випадок: навмисно дременув з екскурсії, аби піти подивитися на угорську корону — так у той день саме російськомовну екскурсію у будапештський парламент не пускали! Я вартовому: "Хочу пройти з англійською екскурсією". Він у відповідь: "Рашн — ноу!" А чому?.. Одразу белькоче угорською (яку не розбереш!) — і не пущає… Хоча купальні в Мішкольц-Тапольце — це таки щось! А у Долині Дів я виграв конкурс на те, хто видудлить найбільше вина — о!

Нарешті, Брюссель, до якого їхали автобусом через Польщу і Німеччину. Враження дивне. Ніби посеред міста є "аристократичний майданчик" з королівським палацом, парками і будівлями посольств, а довкола — галасливе брудне місто, де хмарочоси обіймаються з хібарами. Плюс людський вавілон. І у цьому болоті — настільки прекрасні пам’ятники та пам’ятки історії, що аж дух перехоплює.

Але найдивніше після того вертатися додому. Потрапиш на рідний Поділ — на душі стає тепло, затишно. Але озирнешся навкруги й думаєш, як той Сорос після відвідання України: "А могли б жити, як люди!.." І навіть краще…

— Як родина ставиться до твоєї писанини?

— Письменник у родині — то велике нещастя. Добре, що вони бодай зрозуміти мене намагаються…

Найліпше до цього завжди ставилася дружина. Власне, писати систематично я почав саме заради неї. Бо коли залицявся, Олена пробовкнулася, що полюбляє "казки". Потім з’ясувалося, що під "казками" вона розуміла фантастику. За півроку переповів їй усі фантастичні твори, що прочитав до того. Треба охмуряти дівку далі — а "резерв" вичерпався. Тоді у діло пішли деякі мої ранні оповідання — "проковтнула"! Питаю: знаєш, що це я написав? Показав чорнетки. Олена відповіла лише: пиши ще.

Дружина довгі роки була першою слухачкою (навіть не читачкою ще) моїх творів. Весь час із нетерпінням очікувала, коли ж я закінчу новий сюжет. Давала слушні поради. Ідилія!.. На ній же я випробовував "градус" твору. Наприклад, роман "До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять" вона змогла дослухати лише до середини, ледь не заплакала і попросила далі не читати. Тоді зрозумів, що вже напевно досягнув потрібного "градусу".

Все скінчилося десь у 2000 році. Був великий напряг: мій батько помер, вона отримувала другу вищу, заочну освіту в МАУПі, дочка закінчувала школу, з прес-секретаря міністерства мене зробили головспецом прес-служби… І тут ми затіяли організацію клубу любителів фантастики "Чумацький шлях". Ну, дружина й "вибухнула": замість критики чергового роману "Острів кохання" перейшла на особистості. Мовляв, спілкуєшся лише з такими ж невдахами, як ти сам — а треба товаришувати з успішними письменниками! Он спілкуйся з Г.Л.Олді — слова не скажу!!! Ну, і напівготовий роман абсолютно безпідставно полила та-а-аким брудом!..

Коротше, той твір я досі навіть в руки взяти не можу. І загалом, у 2000-2002 роках ледь-ледь примусив себе завершити давно початий роман "Аукціон душ" та написати півдюжини коротесеньких оповідань. Потім вихід довгоочікуваної книжки зірвався… Думав, гаплик моїй письменницькій праці, чесне слово! До того ж, роботи мав багацько…

У 2002 році напряг все-таки зменшився. На оповіданнях та на коростеньському літературному святі "Просто так!" потроху відігрівся душею. Але зарікся: Олені після того випадку не читатиму ані рядка! Справді, не читаю досі. Вона ж поступово побачила, що нібито "невдахи", з якими спілкується її чоловік — то не такі вже й невдахи. А тепер от просить: почитай "коронований" роман! Або хоч би зроби переклад російською — бо живучи 26 років в Україні, української так і не вивчила. Думаю, поки що…

Дочка? Коли Люся ходила до першого класу, то гадала, що її мама "неправильно заміж вийшла" — про що і заявляла їй в очі. Та коли у тата дві книжки аж у Москві вийшли, а потім його по телевізору показувати почали, Люся вирішила: може, мама й помилилася — та все ж батько таки оригінальний, такого в інших дівчат немає. А коли в університеті їм якийсь реферат по сучасній літературі задали, то написала його за мотивами моїх оповідань. Хоча жодного мого роману чи повісті так і не прочитала. От Стівен Кінґ в Америці — оце так! А що там може тато вигадати?!

Мама… Колись вона спалила зошити зі своїми підлітковими віршами і свято вірила, що заради сім’ї я мушу зробити те саме зі своїми симпатичними оповіданнями, які є все-таки забавками. Але як прочитала "До комунізму…" і "Повість про чотири квітки" — о-о-о, тоді за все вибачилася й навпаки стала всіляко допомагати. У тому числі — продавати першу мою книгу, на яку я позичав гроші у спонсора і мусив повернути позику. І досі пишається мною ще більше дружини.

Насамкінець, покійний батько мріяв, аби я став видатним спортсменом. Ми спілкувалися занадто скупо, вважали за краще не лізти на "чоловічу територію" один до одного. По очах бачив, що твори зачепили його за душу. Вже коли тата не стало, його товариші по роботі розповіли, що батько казав з гордістю: "Мій син — справжній мужик!"

Решта родичів, родина у широкому значенні… Дядя Вітя в Ізраїлі, коли прочитав мої книги, то навіть по електронній пошті зі мною деякий час спілкувався. А до того ж майже не помічав — бо в нього загалом складні стосунки з матір’ю. Однак після того, як я не привітав його дружину з 8 березня — знов-таки образився і замовк.

Батькові сестри і двоюрідні брати з батькового боку кажуть, що я уславив наш рід. Але слова у більш теплі стосунки не переходять. Одна з батькових сестер виїхала з молодшим сином до США, її старший син — у Канаді. Тітка приїжджала торік у гості, подарував їй "Єгупець" — бо оповідання "П’ята графа" присвячене її матері, моїй бабусі Галі. Наступного дня вона, дуже розчулена, телефонувала мені й наговорила теплих слів. Хоча я ж не для неї старався: просто сюжет такий, що у нього вдалося вплести дрібні елементи реальної історії моєї родини… Буває й таке.

— Нобелівську хочеш?

— А хто ж не хоче?! Тільки для того занадто багато потрібно. Треба, аби твої твори видавалися у певного рівня світових видавництвах. Треба потрапити на очі комусь із нобелівських лауреатів. Нарешті потрібно, аби фортуна розвернулася до України обличчям, а не дупою: адже Нобелівка давно перетворилася на політичну премію. У 2004-2005 роках мені (або якомусь іншому письменнику-українцю) її б могли дати. А зараз… Тим паче, надалі… Сумнівно і сумно.

— А Шевченківську?

— Це більш реально. І її теж хочу — так. Проте не чув, щоб Шевченківську премію давали фантастам! Це таки фантастика буде… Бо Шевченківська — дуже вона "офіційозна"… Наш жанр у Спілці письменників не вважається серйозним: що таке фантастика — розважайлівка для дітей молодшого шкільного віку!

Хоча… Хтозна, хтозна! Он євреям у давній Київ не дозволялося через Золоті ворота в’їжджати — для них існували спеціальна Жидівська брама. А переді мною Золоті ворота прочинилися — бо саме у них отримував "Золотого Бабая"! То все можливо, знаєш…

А ще… Не мрію, та хоч би заради сміху мені дали бодай одного фантастичного "слона"! Збиралися нагородити "Золотим дипломом" журналу "Всемирная фантастика и детектив", мені про те і Росоховатський казав, і Троценко — але ж диплом так і не віддрукували, й не вручили. На "Портал-2006" подав усі три мої книжки, що вийшли 2005 року — як раптом журі вирішило навіть не розглядати номінацію "Українська фантастична книга" за цей рік… Бозна що!

— Що на робочому столі?

— А що маєш на увазі? "Робочий стіл" різним може бути.

Вдома робочого столу не маю: там працюю за колишнім своїм учнівським столом, що нині належить доньці Люсі. На ньому навалена купа її речей, від рекламних листівок до манікюрних ножиць, тільки праворуч звільнено невеликого прямокутника, на якому "живе" картонна коробка з архівом компакт-дисків, на якій "живе" мій ноутбук, що охороняється іграшковим песиком Мікрошею та іграшковою кицькою Плюшкою…

Півгодини тому разом з коробкою і ноутбуком сидів за кухонним столом — бо у кімнаті Люся до диплому готувалася. На робочому кухонному столі були пляшка ром-коли, сіль, півцибулини, якісь мамині ліки…

У редакції журналу на робочому столі — десктоп, робочий зошит, дві візитівниці, тека з матеріалами до журналу, ручки, фломастери, інша канцелярія…

Якщо маєш на увазі робочий стіл як екран комп’ютера — то там "обої". На роботі в мене десктоп зовсім "дохлий", то там одна невеличка картинка, на якій поруч із повною мискою собачої їжі сумує французький бульдог. На робочому столі мого особистого ноутбука — "обої" з собаками, кішками або пейзажами, залежно від настрою. До сьогодні було малесеньке руде кошеня на пеньочку, але щойно увечері замінив "обої" на криваво-червоний захід сонця. Ну, і на обох комп’ютерах — купа ярликів різних тек і файлів…

Нарешті, якщо маєш на увазі, що за твори зараз у роботі… П’єсу одну нещодавно завершив і на чергову "Коронацію слова" відіслав — але не скажу докладніше, бо умови конкурсу вимагають нерозголошення.

Зараз у роботі перебувають одночасно: абсолютно реалістична мемуарна повість "Друг мій бомж" — про абсолютно реального бомжа-любителя літератури; у другій редактурі — фантастичний роман про медичні експерименти, що пишу з 1999 року… але більше знов-таки не скажу, бо і його хочу надіслати на "Коронацію"; заготовки "підліткових" романів з робочими назвами "Абажур" і "Блідий Войтех", що їх хочу закинути братам Капрановим у серію "Під партою"; заготовка роману "Отруйне жало добра" — продовження "Приреченого жити", виданого торік у Львові; перша частина старого роману "Наздогнати чорну кішку" — його вирішив осучаснити, переписати "на нинішню молодь"…

Не прибираю й заготовки "Острова кохання": либонь пересилю себе й допишу за пару років… Беруся за щось залежно від настрою. А поки що до кінця лютого хочу добити новий "коронаційний" роман і повість про бомжа.

— НСПУ не замучила?

— А чого вона мусить мене замучити?! Пхе! НСПУ — то у переважній масі клуб письменників-дідів, у яких є "от колись-то!.." й немає ані сьогоднішнього, ані майбутнього.

Якщо ти не знав або забув, то я вступив до Спілки письменників зі "статусних" міркувань. Бо у тому ж таки журналі "Київ" мою премійовану "Дульцінею" не друкували, доки не "очленів" в НСПУ.

Бо коли у 2003 році Ігор Сокол порекомендував мені звернутися до редакції КПІшного щорічного альманаху "Крила" (там друкуються літературні твори випускників та працівників НТУУ "КПІ"), мені по телефону одразу сказали: кажете, що стали письменником — а ви є членом нашої Спілки письменників?!

Бо коли не був іще членом НСЖУ, деякі високопосадовці боялися давати мені інтерв’ю (мовляв, до них прийшов працювати непрофесіонал) — а членство бодай в НСПУ їх хоч трохи заспокоювало.

Сам знаєш, в СРСР діяв принцип: "Без бамажки ти — какашка". НСПУ забезпечує "бамажку" письменникові — це вже добре. Хай краще буде, ніж не буде! Плюс розміщення інформації про мене у спілчанських довідниках — теж добре. Люди до таких довідників зазирають, мені дзвонять — буває, так.

Потім, не всі у Спілці письменників — старі маразматики. Нехай їх мало, але все ж таки там є творчі особистості, з ними варто познайомитися і підтримувати творчі, ділові контакти.

Нарешті, критикувати НСПУ іззовні легко — а от спробуй-но зробити щось із середини!.. От я й очікую, доки "діди" відійдуть від справ — тоді настане наш час. Тоді й поговоримо.

А що мене зі Спілки дістають — то не сумнівайся. На те я їм сказав в обличчя зі спілчанської сцени, на зборах Київської організації у 2001 році: "Гризіться самі, гризіть і топчіть нас, як хочете! Траву топчуть — вона рясніше росте. І ми витримаємо вашу гризоту, топтання і плювання. Заради самих себе. І заради вас також — але не нинішніх, а вас молодих, якими ви були у 60-х роках, коли вас же гризли і топтали попередники". На тому і полишив ті збори.

Так що раджу всім ставитися до НСПУ філософічно.

Розмовляв Роман Кухарук