* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Володимир Микита
Він витворює світ

20:34 08.09.2007

Володимир Микита – видатний український маляр, класик, продовжувач великої закарпатської школи (Ерделі, Манайло, Бокшай) – живе в Ужгороді, має майстерню з чудовим італійським двориком. Майстерує двоповерхову галерею для своїх творів, нещодавно вибудував у дворику чудову купальню.

Розмова з ним – для вас.

-- Почнімо з Вашого дитинства. Воно було щасливим?

--Думаю, же так. Хоч зростав я в бідноті і в роботі. Нянько вернувся з російського полону по першій світовій війні хорий. Нас було шестеро дітей – я найменший. Двоє моїх старших братів померли ще малими. Я був найменшим. У мого нянька була мрія вивести діти в люди. То було не так просто. Але троє нас із чотирьох таки якусь школу отримали. Пригадати щось таке яскраве, мені важко, тому што я ще змалку був постійно зайнятий по хатньому господарству. Спершу я носив у поле їсти. Пізніше — доварював страву і носив у поле. Такого часу щоб посидіти, погратися по суті не було. На діточу балку я дуже мало ходив. Так што якоїсь такої значителної радости я просто не можу пригадати. Я дитиною радувався тоді, коли завершив уборку двора і дороги, яка була перед нами. Бо ми також мали чистити і її. Я дуже спішив, щоб ще встигнути пограти у футбол або ще десь. А найчастіше ми гралися, коли пасли корів або вівці. Але щоб свобідно ходити на діточі забави, то такого не було і то не лише в мене. Бо так тоді ішло життя в селах.

--У Вашому малярстві багато робіт присвячено мамі. Що для Вас значить мама?

--У мене дуже багато пов’язано з мамою. Вона, як і батько, це для мене шось святоє було. Вона була дуже роботяща людина. Та й взагалі у нас за Закарпатті дуже роботящі люди. Бо як хтось робив не дуже, то в селі на неї перстом показували, що он, то не дуже роботяща людина. Впродовж її життя, а вона прожила 80 років, я ніколи не видів, щоб вона коли спочивала або сиділа. Хіба після служби в церкві із сусідков на лавочці маленько посидить поговорить. А так вона все була в роботі. Просто-напросто то була любов дитинства. Адже я був найменший, а найменшого у нас найбільше люблять. Мати мене пестила, але коли вона мені казала шось там зробити, то я робив те безотказно. Протягом свого життя вона давала багато тем для моїх композицій зі свого побуту, праці духовного складу. По суті я і її портрет писав без неї. Це я зробив такий образ, шоби кожда людина, котра вийшла з села, бачила в її портреті свою мамку.

Ця задача удалася. Тому што кождий раз, коли до мене приходить, якась людина серед інтеліґенції то каже: «Боже мій, се геть як моя мамка!» А то в мене була своя така ціль, намалювати не просто свою мамку, а образ мами-селянки. Я перечисляти не буду, але в мене дуже дуже багато композицій на тему з мамою.

--Коли у Вас прокинулося бажання малювати?

--Таких питань у мене було море. І я й Вам можу сказати — від пеленок.

--Невже Вам поклали в колиску олівця?

--Ні, ніхто нічого не клав. Я питав про те у моєї старшої сестри і вона мені нічого такого не казала. Олівець я таки штось мав. Але який то був олівець. В той час усі малювали ґріфликом на таблиці або патичком на піску. А коли я отримав справжнього оливця, то рисував геть усе папір’я, яке било в хаті. Визначитися, коли я почав малювати — з двох року, з трьох року, з чотирьох року — я не можу. Не тямлю я того, коли воно в мене з’явилося.

--Це Ваше покликання чи Ваша каторга?

--Каторга вже одпадає. Це вже та частина, без якої я жити вже не можу. Всюду малював. В дитинстві, коли я бував у якійсь іншій хаті, то я першим ділом шукав книгу і там, на тих свобідних листочках я шось таке рисував. Якшо би то так пройтися по селу і може тоді би так знайшли Біблії, а може тоді би так знайшли інші книги, то всюди би могли найти ті мої зарисовки. Альбому я тоді не мав. Тому для мене листок папір`я, це тоді було чудо шо є. Ну в цьому я й малював.

--То Ви пішли вчитися на маляра свідомо?

--Ну, як то казати свідомо. Зрозуміло, шо свідомо. Але я, коли йшов вчитися на художника, то ше не розумів глубоко, шо то є такоє художник. Я тямлю што, коли російські війська зайняли Закарпаття, то я по воєнним територіям і казармам шукав, хто там малює. Мене туди пропускали. Там були такі художники, які плакатили, для дорог там, карикатури, аґітаційні плакати. Кукринікс вони дуже много по дорогах розвішували. А мене дуже цікавило, хто то мальовав? І були такі моменти, коли я зустрічався з художниками-оформителями. Я тоді був ґімназистом і в ґімназиї дуже много мальовав. Тоді, при угорцях, реґент держави був Міклош Горті. І я по пам’яті намальовав його портрет. Вийшло досить вдало і той портрет повісили в ґімназиї. Знайшли шо він був дуже вдалий.

В ґімзазиї я вже бись серйозно занимався, але оцінки високої не мав, тому што там била особа така проґрама, якісь узори і лінейку. Се доста таки було дисциплініровано, то по проґрамі ішло. Я страшно не любив лінейку, а все вільно собі так рукою рисувать. Того ґімназийного заданія я вільно не реалізовував і мене за то досить карали, не ставили високу оцінку, тому шо я не був дисціплініруваний у той проґрамі, шо нам завдання давали. У 45-му році скасували ґімназию, створили гарну середню школу. На різних олімпіадах я займав перші місця і після дев’ятого класу один завуч художнього училища звернувся до мене і сказав, шо в Ужгороді відкрито художнє училище і я можу туди поступити. Я пішов здавати екзамени. Батьки про то не знали, бо я з ними не радився.

Тоді я вчився в Мукачевому і до училища запізнився. Навчання вже почалося. Там після війни було багато демобілізованих офіцерів. Але я все одно пішов туди і звернувся до дирекції. Директор мені сказав, шо я запізнився, але ми подивилися твої рисунки, порадилися і вирішили, шо Бокшай і та знаменита плеяда мене беруть відразу на третій курс. Після того я приїхав додому і кажу: «Няньку, така ситуація сталася, што я здав екзамени і поступив у художнє училіще». Він подумав і каже: «Чекай, то ти будеш хати мальовати?» А я йому кажу: «Нянько, ні. То я буду не маляр, а художник. В нього зовсім інша робота як у маляра». Але мой отець не міг зрозуміти, шо то таке художник і в мене нічого не виходило, шоб йому то зразу пояснити. Я йому сказав, шо от є православна церква, в яку ми ходимо. В ній є розпис та ікони. Так от той чоловік, що розписав храм і намальовав образи, і є художник. І тоді нянько мені сказав: «Ага, то ти ось по якій частині ідеш. Добре, синку, вчися».

Ще в дитинстві я увлекався поезією. Особливо багато писав у 1943–1944 році. Але потім я те залишив. Як і у всіх дітей, у мене увлеченіє било до всього. Займався спортом дуже длуго. Владів всіми видами крім баскетбола, бо я малий був.

--А коли Ви женилися?

--Женився я, коли вернувся із войську в 1956 році. Мені тогді було 25 років. В мене двоє дітей, дівчата. А зараз чотирьох внуку маю і двох правнуку. Замолоду ніколи не думав, шо доживу до внуку. Мой отець дожив до одної внучки і все. А я вже дожив до правнуку. Це фантастіка. Ціле життя я мріяв стати художником. І життя пішло так, што до академії дожив.

--Ви довго себе шукали в малярстві? Коли Ви відчули, що знайшли свою стежку, свою дорогу?

--Я шукаю себе і зараз. По суті, я не шукав себе, а просто мав свої думки, свою мету, свій характер і більш нічого. Сьогодні, коли я викладаю в художньому коледжі, то кажу: «Діточки, я вас учити не буду. Запомніть, я буду учитися разом із вами». Думки про те, што чогось достиг, до мене навіть і не надходили. Просто-напросто, знаєте, я працюю. Маю свою концепцію, маю свою мету. Це — бути сином своєї землі, глибоко осмислювати життя, особливо селянське, бо я селянин, мене то тягне, воно мені ближе до душі і селян я дуже люблю. Мені хотілося передати у своїх творах свої переживання, горе, радости і переміни свого народу. І підійти до своїх задач не як туріста, а глибоко їх осмислити.

--Але, я так розумію, спочатку Вам було важко. Бо була так звана Закарпатська школа — Бокшай, Ерделі, Манайло — але Ви йшли іншою дорогою.

--Зрозуміло, шо своєю дорогою. Але вони (Бокшай, Шостка, Манайло) дуже багато мені дали. Можу казати, шо тільки продовжив їхнє малярство. І я Вам скажу правду чому. Взяв мене до себе Ерделі. Він мене сприйняв і полюбив. Чому полюбив — не знаю. Через місяць він мене подеколи навіть вже брав до себе додому. Він навіть дав мені своє ім’я. Шоби ним било ім’я, не шо я Володя, а бил Митайко. Він тим хотів доказати, што теж його син. Він дуже близив мене до себе. Тоді він дуже гонимий був. Ви цю історію знаєте. У ждановський період на нього навішали всі ярлики: космополіт, декадент, формаліст. Але він осмілювався показувати мені помаленьку книги світового мистецтва. Він мене шліфовав. Але я вже шліфований був з дитинства. Йому подобалося, щто я був з дуже високоморальної сім’ї. Мої родичі були високореліґійні люди. В етичному порядку я вже був пошліфований в ґімназиї. Але він продовжував працювати зі мною в тому дусі і далі.

Я його скоро порозумів. Хоч молодому чоловіку то було не так просто його порозуміти. Адже то був такого сучасного духу европейський майстер. Я й досі прискіпливо ставлюсь до тогочасного мистецтва. Мені припав тоді до душі Сезанн і я полюбив у нього вчитися. Моє мистецтво формувалося через тоті критерії. Пізніше, коли я вернувся з войську, я дуже зблизився з Манайлом і Кондратовичем. Мені було близько, шо вони трактували у своїх творах соціальну тему. Мене то дуже тронуло і я заразився, бо мені то було по душі. Але печально було то, што я формувався на їх ранніх довоєнних досовєцьких роботах. У совєцькому періоді вони вже перестали працювати над своїми попередніми темами.

Штоби мати спокій і виставлятися, они старалися на кулько могли угодити соцреалізму. Вони переламували себе, бо винуждени були виживати. Каждий з них відчував над собою ніби кару, яка в любий момент могла їх сягнути. Адже кожен з них мусів бути у войську. А войсько яке було? Мадярське. Кажен з них боявся, што буде завтра, тому шо угрози були ой-йой-йой які. Так вони, бідні, вже просто перестали працювати над якимись такими серйозними композиційними творами, над соціальними, народними. Та й виставляти ті твори було не можна.

Але мені што було боятися? То я продовжував і набирав темп. Первий раз я починав і портретних речей, і поступово переходив до народної тематики, жанрових композицій і ті ідеї розвивав. Зрозуміло, шо мої вчителі то дуже привітствували. Вони радувалися до такої степені, що протягом 5–7 року я був для них як колеґа. То інша справа, што я знайшов свій путь, свої закони пластики і навіть побудови фіґур.

--Яких саме фіґур?

--Фіґура має свої пропорції. А я створив свої пропорції, свої закони.

--Але Ваші фіґури не мертві, вони в русі…

--Так, в русі. Ось наприклад, вівчар несе вівцю на плечах. То він не статичний, він рухається і це добре. Але із академізмом і соцреалізмом ті картини з рухом нічого спільного не мають. Я ні одну соцреалістичну картину від душі не робив, хіба там шось необходиме у худфонд, сугубо шоби десь заробити. У мене на соцреалістичний виставці не било ані одної картини.

--У Вас є картина «На чужині». Там селянин в білому потрапляє в якесь чуже місто. Але насправді для нього чужиною є саме місто…

--Так. Він весь в білому, з білим мішком за плечима серед чорної сажі й бруду. Я замислював таку річ, што наші люди ше й в давні часи дуже много блуждали по світу. Но ви дуже чітко замітили його положення в місті. До того був поштовх. В Ясіні, це Рахівський район, я зустрів одного старичка. Розмовляв з ним, сказав йому звідки я. А він мені, цей гуцул, і каже: «Я був в Ужгороді один раз. То як там жити можна? То я там майже задихнувся. Там воздуха немає. Там один на другого лізе, немає свободи. Як ви там можете прожити? Та подивіться, тут гори, свобідно, свіжий воздух, простір. А там би я й тиждень не прожив, був би вмер». Але до тої картини я прийшов не зразу, а через півтора роки. До композиції я приступаю тоді, коли внутрі вже бродить і спокою не дає.

Лише коли вижу, що всередині вже назріло все і треба його видати, то лише тоді я роблю ескізи, компоную і шукаю, яким більш лаконічним способом много сказати. В мене те броженіє так пішло што я подумав, Господи ти Боже, а скіки наших людей, так міліон уже може бити, живуть по світу, отак блуждає, особливо в таких країнах як Америка, у Європі. І як вони себе відчувають. І то дало основу. Преобладає та перша начальна думка.

--Як Ви знаєте, коли треба ставити крапку. Коли ще одна фігура, ще один мазок, але того вже буде забагато…

--Ескізи я не можу робити, я зразу компоную. Коли я компоную, у мене то вивірено все. І приступаю я лише тоді, коли готовий, хоч довго те виношую. Намальовану картину я відстоюю. Навіть по цілому року не виставлявляю. Періодично я дивлюся на ту картину свіжим оком заново. І кожного разу, коли дивлюся заново, то вношу в ту картину якісь добавки, якусь корекцію. Насвіжо я не виставляв майже жодної роботи. Тобто, процес творення картини довго тягнеться, але то так треба, я так думаю. Але била і робота «Ранок», пов’язана із моєю мамкою. Вона виходить із хліва, а коло неї кури. Первоначально я намальовав ту роботу з курми, але нижні конечности в тій композиції були пересічені. А коли я її створив, то вийшло, шо то не просто жанрова робота, а то вийшла робота — образ. Образ жінки. І тоді я доповнив нижню частину. Добре, што она била зроблена на орґаліті. То доповнив, ґрунтовку зробив і доповнив ноги, шоби стояла на землі босими ногами. Причому та робота уже виставлялася. У журналах били уже репродукції, та я не дивився на те. Взяв і переробив композицію, бо вона мені не подобалась.

--А як Ви навчилися малювати простір. Це ж дуже важко?

--Не знаю. То відчуття. Ніколи в життю, то шо я бачу, я не переношу на холст. Я купирую, із того видимого я беру образ. Те, што я малюю, його в природі не існує. І навіть пейзажі, вони існують, але не так, як у просторі. Я беру лише ті елементи, шо мені потрібні.

--Ви ходите на ескізи з живої природи?

--Я розкладаю мольберт, натягую полотно, надавлюю фарби і то все. А спершу я беру альбом і начинаю зарисовку. І з того видимого компоную. Якшо мені треба для композиції, то річку я поверну в обратну сторону, берега, які мені там мішають або шо, переставлю. Природа дає мені імпульс, але я вибираю те, шо мені потрібно. Я не списую, не роблю ніби то фотографія. Фотоапарат я купив лише недавно і з ним у мене то майже шок. Буває навіть так, шо фотографірую без плівки. Подивлюсь, ага, є вже 36 кадрів і треба друкувати. Розкриваю, а в ньому плівки нема.

Три роки тому я з моїм приятелем ходив на природу і вирішив дешо попробувати сфотографувати, бо зараз всі фотоґрафії роблять. Я проявив, подивився, а там нічого нема. Фотографія є фотографія, мертвоє дєло. Но, але якшо я зроблю зарисовок, один лінєйний, то з нього я можу десять творов зробити. Бо там працює душа, мозг і я з того роблю. Коли я маю зарисовки якогось мотива, то я собі тоді компоную спокійно і роблю з того шо захочу, хоч зиму, хоч осінь.

--Є малярі, які з однієї деталі, з одного ходу роблять серію з 20–30-ти картин. Вони себе штампують. Ви себе не штампуєте. Чому? Це свідоме самообмеження?

--Я Вам скажу. Нецікаво, нецікаво це робити. Це комерція, на продаж. Я своїх картин абсолютно не продаю і з них не живу. Я, правда, і продукую зараз мало, але всі знають, шо Микита не продає.

--Яка буде доля Ваших картин?

--А я відки знаю. Із кожного періода в мене складені роботи і, зрозуміло, шо не по музеях. Музей, то інша справа. Він закуповує. Я ж хочу зробити меморіальний музей. Тому шо держава не зробить. Залишити на пам’ять свому народу картини, шоб могли подивитись. Зараз там внутрі штукатурять. Раніше, коли з’являлись якісь гроші, я відкладав, шоб для внуку помогти. А зараз моєї внучки чоловік думав, шо він завершить там внутрі будівельні роботи, але грошей немає, в нього нічого не є. А я, коли отримав премію, то вирішив завершити будинок. Там буде галерея. Шоби не з полок показувати, а на двох поверхах висіли роботи, подививіться і все. Гроші для мене нічого не значать. Для мене саме важне, шоби слід залишити за собою.

--Ви усвідомлюєте своє місце в українському малярстві?

--Ні. Я над тим не думав.

--Ви хотіли би мати своїх учнів? Хто понесе далі Вашу естафету?

--Учень вважає своїм учителем того, хто конкретно його учив. Це швидше по духу.

--Чи є в Ужгороді ваші учні? Я знаю, що Гулин був Вашим учнем.

--Нині ми Гулина не виділи. Він десь блуждає і то давним-давно. Свою майстерню має, але я Гулина не видів уже десь 5–6 років. І де він зараз є — ніхто не знає. Мене вважають учителем художники навіть не ужгородські, а й за приділами області. Вони мене ніколи не виділи і навіть не зустрічали. Такі речі бувають. Я от, наприклад, ученик Сезанна. І той же Ван Ґоґ, я теж його ученик.

--Як Ви вважаєте, Ваше життя в малярстві відбулося?

--Нинішнього дня я не можу сказати, шо вже зробив абсолютно завершенну роботу без жодних претензій. Свій перший замисел я ше поки так і не можу завершити. Реалізовав свою думку я може тільки в деяких роботах. Але шоб отак казати і похвалитися, што от, у мене удача, я ізробив, подивіться, то ні. Це така річ, шо все впереді. Чим дальші, то тим робишся все більш робкий, відчуваю, шо я по суті нічого не достиг, чесне слово. Мені кажеться, шо я більш ощупуваю. Простори і горизонти розкриваються, але стаєш все більш безпомочний. Малюєш-малюєш, а то по суті нічого сі не достиг. В 70-х роках в мене була така історія. З Союзу собрали таку спеціалізовану групу художников і отправили в Італію. І я після Італії не брав у руки пензлі десь місяців два. Коли я видів ті світові шедеври, то був такий потрясенний, шо не міг вернуться до пензля. То вшутко сопоставлєніє. Треба знати оце земне, видіти, шо людство зробило. Коли подивитися ті речі, то себе відчуваєш дуже посередньо. Коли дивится Рафаеля, Мікельанджело та інших цілий ряд, так розумієш, шо то вже не вони робили. Людина не може созріти і достигнути таких вершин. То лиш Бог уже робив.

--Але потім Ви все ж таки взяли пензлі в руки. Щось змусило Вас це зробити. Є якийсь український дух, який різнить українське малярство чи ні?

--Ну то, зрозуміло, шо є. Тому шо корні маємо ми. Я од свого коріння не пручався. Це виявляється в тому, шо ти своїми корнями маєш жити. Це слова, мова, побутові речі, це психологія людська. Наприклад, якшо я їду в гори, то в готелях не останавлююсь. Не зупиняюсь я в парадних будинках. Я зупиняюся в самих бідних будинках, живу із ними, хоть би блохи їли, а живу таки з ними. Бо якшо я їх не відчуваю, то для мене поверхова річ вийде. Я до самої глубини мушу відчути їх психолоґію, їхнє життя, їх побут. Тоді лише робота може вийти справжня, глибока і не поверхова.

--Художня критика для Вас важлива чи не важлива? Що про Вас писали? Вас розуміли, не розуміли?

--Багато учеників і художників не терпіли художника Манайла, коли він давав критику або корекцію. Він мені казав: «Микитко, ти єдиний, хто витримав мою критику». Коли я був молодим, то показував йому свої етюди, щоб він сказав свою думку. І він до такої степені безпардонно бомбив кажду мою річ, шо в мене сльози текуть. Слухаю, і думаю, Господи ти Боже мій, то, майбуть я такий бездарний. Але між тим він сказав такі цінні речі, шо сам би я до того ніколи не дійшов. І я все життя давав йому громити мої полотна.

І так само художник Кондратович. Я теж вважаю його своїм учителем. Він був дуже тонкий, дуже педаґоґічний художник, абсолютний контраст Манайла, м’який, делікатний. І він говорив і вибирав для мене штось такоє цінноє, што то мене озброїло і було для мене дуже цінно. Може бути, шо те, шо я й справді намальовав добрі річі, так я приписую то тому, што я міг витерпіти критику і пораду. З Манайлом ми останні десять років близько цімборили, незалежно, шо він учитель і прочеє, я при ньому був постійно і казав йому: «Я радий, шо я витримав Вас». Якшо в мене шось і вдається, так то дякуючи Вашій крітіке.

--Для Вашої творчості основою було реальне життя. А чи було для Вас імпульсом інше мистецтво — музика, література, поезія?

--Постійно те пов’язую. Хожу на концерти, гастролі інших театрів. То все взаємно пов’язане. Жалкую, шо останній період я мало читаю. Навіть інформації. Багато часу відбирають побутові справи. Художник не має права бити відорваним від іншого мистецтва. Художник без музики,театру, який не читає, я не знаю, який то може бути художник. Адже тими справами ти збагачуєш свою душу. Той зв’язок має бути дуже тісний. Я, коли був голова спілки художників, то просив своїх колеґ, шоби вони не пропустили ні одної постановки в театрі, бо то має бути взаємопов’язка творчих людей. Творча людина мусить знати, шо поставили його колеґи, шо виконують музиканти. Я дуже в дружбі з нашими композиторами, контактую з ними, радуюся їхнім успіхам. Оторватися од культурного життя, то не дай Бог.

--Вас не просили покинути Ужгород і переїхати до Києва, Львова, Москви, Петербургу там, Відня, Парижа?

--Протягом всього мого життя кликали. В Італії я був два тижні. То був для мене щасливий період. Там я надзвичайно духовно збагатився. Та коли ми летіли назад і я видів Карпати, я плакав. Не кажучи вже, коли доводилося їхати там до Москви на виставки. Ми збирали гроші і їхали на виставки, шоб побачити. Не можна замкнутися у собі, треба видіти. І то побудеш там лише декілька днів, а коли знову побачиш Карпати, то все плакав од радости, што знову вже дома.

--Ви усвідомлюєте, що у Вас цей талант від Бога і Ви собі не належите?

--Я вважаю, шо то лише Всевишньому маю дякувати. Не можу сказати, што у мене творчість по наслідію пішла бо што. Бо у нас у селі з моєї родини творчих людей не було. У нас на селі такі собі трударі, земледільці жили. Там ніколи в життю не було ні художників, ні письменників аж до сьогоднішнього дня. Се Бог дав, лише Йому вдячний.

--Але ж Ви могли піти по кав’ярнях, в богему?

--Мог. Я страшенно люблю сцену. У войську я служив на Сахаліні. І там я виступав на армійській сцені. Коли приїздили з концертами з Москви чи інші які артисти, то ми теж включали в їхні концерти свої номери пантомими, фокусів. Після демобілізації я страшенно думав, куди піти, бо мені дали адреси колективів. Але подумавши, я сказав, нє, живопись і все. Це був абсолютно свідомий вибір. Треба було сконцентруватися на чомусь одному і не розпилятися. Коли я вчився в учіліщі, то я теж був один із ініціаторів концертів, які там відбувалися. Я конферансував концерти, брав участь у постановках одноактних п’єс.

Коли я вернувся з войську, то побачив на вулиці одну дівчину, яка мені сподобалася. Раніше на вулиці так просто познайомитися з дівчиною було не можна і тому я пішов за нею, подивитися куди вона піде. Вона пішла у Обласний будинок народної творчості. Я зайшов туди і побачив, що вона участвує в хорі. Тоді я пішов до директора цього будинку і сказав йому, що хочу познайомитися з отою дівчиною. «А, з нашим солнишком» — сказав він. Добре, але за одної умови, якщо зіграєш у нас на сцені у якійсь п’єсі, от наприклад у опереті «Весілля в Малинивці». І я соглашаюся грати роль Яшки-артилериста. Але щоб познайомитись із ототою дівчинкою я придумав одноактну п’єсу з двох лиць, дівчини й хлопця і запропонував їй зіграти ту роль. Вона відмовлялася, кажучи, шо ніколи не грала, але я їй кажу, шо нічого, отрепетіруєм. І так ми ото дорепітірувалися до того, шо я швидко взнав, шо вона сирота. Я нічого не одтягував і швидко та репітіція закінчилася сватбою. Але та наша постановка виявилася настільки адалою, шо нас запрошували виступати і за межами Ужгорода.

--Ваша родина помагала чи заважала Вам у вашій творчості?

--Родина мені завжди помагала. Жінка мене дуже розуміла, шо я художник, ніколи не вимагала від мене неможливого, навіть навпаки. Починали ми жити впроголодь, бо почали ми з нуля, так би мовити, з полової жізні, потому што на полу сь ми спали. Я нічого у життю від родичів не хотів. Я казав: «Шо заробим, то ми маєм». Ні від кого з родичів допомоги я не брав. А з дому навіть молока ніколи не взяв. То напевне через той мій характер. Я ходив розгружати вагони угля. І заробили сь ми гроши.

--Скажіть, якби Ви привезли у своє рідне село свої роботи і виставили їх коло церкви, то шо би люди Вам сказали? Вони Вас розуміють?

--Я думаю, шо так. Прості люди набагато краще сприймають роботи, як інтелігенція. Вони відчувають твір, і воспринимають по своєму. І якшо навіть вони шось вкладають, чого б я не хотів бачити, то то неважно. Я хожу по горах, малюю, штось там скопірую, а тут йдуть учителі. «О, то ви малюєте. Але шо то ото Ви малюєте? Та ж воно не так, як ото у Вас». А йде жінка якась проста або чулувік: «Йой, як файно! То наші гори!» і вони називають яка на картині є гора. Прості люди абстраґують, бо так для них простіше. Так шо із простим людом намного легше.

--І останнє запитання. Просто не можу про це Вас не запитати. Які Ваші стосунки з Богом? Ви творите і Бог творить. Ви кидаєте виклик Богові?

--Моя родина є дуже реліґійна. Як родився так і до днись єсть молитимусь. По статистиці, на Закарпатті я єдиний не був навіть комсомольцем. Ви уявляєте, шо такоє при Сталіні не бути комсомольцем? Це я в такую ситуацію був через то, шо був зв’язаний із Богом. Я не міг реліґійний вступати в комсомол. І через те мене не прийняли у художній інститут. Я в армію їхав на Дальний Восток шість тижнів у скотских вагонах і в дорозі молив Всевишнього, шоб я не мав у руках зброю. Адже пішов у армію я при Сталіні. І так, до речі, сталося, шо я од народження і до сьогоднішнього дня зброї в руках не мав. І я не знаю, шо Вам ше більш сказати. А то што хіба я муг мріяти, што достигну звання Заслуженого народного художника? А академіка? По суті в реґіонах України я один художній академік. Хіба я муг мріяти, што я премії завоюю? Це чия робота? Я лиш дякую Всевишньому. Я Його відчуваю.

--Але Ви його не малюєте…

--Чи осмілив би ся я Бога малювати? Чи знайшов би я ту силу? Та Ви розумієте, якшо намалювати Ісуса Христа? Я мальовав тему якусь реліґійну таку. То була Вербна неділя. Але це не портрет Ісуса. Я маю дяку намальовати свій образ Ісуса Христа, бих мав. Але я відчуваю, шо то шось непостижиме для мене. Первий раз, коли я мальовав реліґійну тему, то зробив сорокаденний пост. Тоді добре ся помолив і тоді був приступив.

Декого, хто ото просто так малюють Ісуса Христа або Діву Марію, я би по руках бив. Та їх же набагато складніше мальовати як сонце. То дуже відповідальна робота. В старі часи монахи, і я то знаю, коли вони мальовали ікону, то вони постили теж і не бралися за пензель, поки не очистили своє нутро молитвами й постом. Це дуже відповідальні речі.

Розмовляв Роман КУХАРУК.

Київ-Ужгород.