* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Роман КУХАРУК:
"Інтерв`ю для "Українського слова"

20:30 08.09.2007

--Пане Романе! Ви письменник, а колись в СРСР радянські письменники жили непогано.

--Якби в Україні була нормальна система, тобто нормальний захищений книжковий ринок, якби працювало авторське право у повному обсязі, то я був би процвітаючим письменником, бо мав би з того великі гроші. У мене є готові до друку романи, але я не хочу видавати їх в українських видавництвах, бо їхні умови мені не підходять. Коли своїм видавцям говорю, що вам треба зустрітись з моїм літературним агентом, вони перепитують, з якої я країни, хоча авторське право в Україні ніхто не відміняв. Першим, хто запропонував нормальні умови – директор “Українського письменника” Вадим Карпенко Друге: колись Юрій Мушкетик, коли ще був головою спілки, казав, що письменники мають 5 будинків відпочинку, а я казав, Юрію Михайловичу, спілка письменників має будинки відпочинку, але письменник не має змоги заплатити тих грошей, щоб туди поїхати. Навіть у півціни. Але ви створіть у країні такі умови, щоб я міг своїм розумом і своїм талантом заробити гроші, і я виберу куди мені їхати: чи у ваші будинки творчості, чи у Грецію, чи в Америку, чи деінде. Тобто, мені не потрібні будинки творчості, як такі, мені потрібна система в країні. Системи в країні, на жаль, немає. Але це не значить, що цієї системи не буде завтра. Тому український письменник потенційно багата людина.

--Пане Романе! Мало є письменників які розуміють проблему так як Ви. Але Петрівка заcмічена російською літературою. Її читають і купують масово. Тому у мене виникає питання -- чи потрібний український письменник? З ваших слів українські письменники не дуже розуміють, що їм треба. Вони продовжують звинувачувати владу, всіх , крім себе.

--На жаль, кожен українець, не тільки письменник, повинен починати з себе, і якщо є якісь проблеми -- спитати з себе, чому так, чому мовчу, чому нічого не роблю. Чи потрібний український письменник? Безперечно. До останнього українця на Землі український письменник буде потрібен. Коли мені мої колеги кажуть: ось нас не знають в Італії, нас не знають в Америці. Але ж, панове, це проблема Америки і Італії, що вони нас не знають. Але нас не знають в Україні, ось в чому проблема. І я кажу: з 48 мільйонів українців у мене є 1 мільйон моїх потенційних читачів. Отже, кожну мою книжку треба видавати накладом 1 мільйон примірників. Якщо я з кожної книжки буду мати гривню прибутку то я буду мати мільйон гривень прибутку в рік, то нормальні гроші, з яких можна жити.

--Пане Романе! Але все ж таки, як зробити щоб не тільки українські письменники писали, але й їх читали українські читачі? Що не спрацьовує? Вони пояснюють що вони не те пишуть, не так пишуть. Повірте мені, що певний час я так само думав, але чомусь можливо з віком я переконуюсь, що наші пишуть не гірше, але є інші проблеми, очевидно, ми самі себе не цінимо.

-- Я скажу одно. Кожен читач має право вибору, але право вибору -- це й рівні можливості. Русолюби кажуть, давайте конкурувати. А я їм на те -- давайте чесно конкурувати. Якщо російський письменник Сорокін написав книжку і її видали в Росії, то чого вона сюди приїздить? Чому вона вільно тут продається за три гривні? Вона не вартує 3 гривні, вона вартує більше. Давайте за реальною вартістю продавати, якщо вона тут потрібна, але тоді треба сказати: що, у нас нема друкарень? Наші друкарні простоюють. Наші літредактори дискваліфікуються. Тобто, це проблема держави, суспільства, політиків – всіх і кожного. Якщо їм вигідна така ситуація, то вони недалекі. Вони не розуміють, що, якщо сьогодні прийшла російська книжка, російський театр, російський бізнес – то це вже їхня присутність тут, коли сьогодні стануть непотрібні письменники, чи актори, чи українські режисери, то завтра прийде такий час, коли будуть непотрібні українські політики, бо якщо Україна буде як губернія, то нащо будуть ці політики?

--А пропо. Я бачив, що на фестиваль російських театрів оголошено вже знижки цін на квитки. Це щось має значити.

--Це очевидно. Ситуація у маскульті України така: і американці, і росіяни мають Україну за велике помийне відро для зливу свого непотрібу. Американці через кіно це роблять, а росіяни тим, що мають – книжками. Тому, що англомовна книжка не піде, бо її треба перекласти, бо англійської мови не знають, а по-русски можна. Але біда не в тому, що приходить російська книжка, а в тому, що за рахунок української. Те, що роблять видавництва „Основи”, „Смолоскип”, „Юніверс” -- це супер. Бо колись в радянські часи говорили “зачем іздавать єту книгу по-українскі, если ана есть на русском язике.” А на русском мені важко її, українцю, читати, хоча я володію російською мовою достатньо. Але чому я маю це робити? Я хочу і буду читати рідною мовою, думати, мислити нею…

--А тепер про факт вашої біографії, який викликав збурення. Це те, що все ж таки колишній і навіть не комуніст, а член спілки письменників України. Ви хотіли діалогу, а вони не хотіли Чи…

--Що стосується СП. У своєму відкритому листі до київських письменників я говорю про це так: читайте 8 сторінку цього номера. (ідеться про газету „Слово і діло” – шукайте в розділі „Часописи”).

До цього мені нічого додати. Дочекаймося 9 квітня.

--Можливо це конфлікт поколінь, а може це світоглядний конфлікт. Бо якщо судити з формулювань ніякої антиукраїнської діяльності ви не вели..

Я бачу світоглядний конфлікт. Ваше ставлення до життя не поділяється більшістю ваших колег, люди не погодились з вашим ставленням до справ у спілці. Вони не намагались знайти якісь компроміс чи просто вирішити питання. Вони вирішили Вас усунути. Щоб ви не мутили воду. Якими є світоглядні позиції узагальненого українського письменника враховуючи, що російська книжка його душить і спілка веде свою політику, а письменник очевидно повинен бути заглиблений у життя, бути якщо не совістю, то хоча би писати про совість. Писати речі, які би помогли у пізнанні життя тим людям, які позбавлені художнього дару. Вони відчувають, що він виражає те, що більшість відчуває. То як становище зі світоглядом, з поколіннями враховуючи становлення української держави і всі суперечності з цим пов’язані.

--Ми говорили чи потрібен український письменник, а я скажу, що українці гідні того, щоб читати книжки про себе і свої проблеми, дивитися фільми про себе і свої проблеми. Дивитися передачі про себе і свої проблеми. Слухати пісні рідною мовою. Про себе завжди цікаво. Бо я знаю, от Роман Іваничук написав роман “Рев оленів нарозвидні”, написав там про своє село, як люди сприйняли в селі? Хтось так, хтось не так, але людям це цікаво, вони будуть це читати, нащо їм читати про ті всі вічні любовні проблеми і так далі, але вони хочуть про себе прочитати людською мовою, про свої, про той ганделик, що там на розі і так далі і так далі… Що стосується світоглядного, звичайно, мені дуже шкода, що в той момент, коли я щось не так робив, не знайшлося старшої людини, яка би сіла зі мною і сказала: “Хлопче, я такий самий був як ти!”. Може ти добре щось кажеш, але не роби цього, а роби так а так”. Я без батька ріс, може мені не вистачало цього в житті. От. Але такого, на жаль, не було.

Світоглядно, звичайно, коли людина молода, вона -- максималіст. О, я пуп землі, до мене нічого не було. Але з кожним роком мусить щось читати і розуміти, що до неї щось було і було так само. Треба задуматися, чому таланти спивалися, тратилися, виїздили за кордони, ішли в чужі культури, чому Стус загинув? Каґебісти казали, ну за що його садити? В нього статті складні, елітарні, бо він чоловік непростий. В нього поезія елітарна, складна, не простонародна, незрозуміла для мас, для чого? Але була рецензія ЦК і їм сказали, хлопці, ви мусите його садити, бо ми над вами. Тому Стуса нема серед нас сьогодні, от причина в чому. І коли я розумію, чому люди спилися, чому те, чому се. І тоді я почав заглиблюватися у пласти, яких я не знав. І я почав читати ті старі журнали, я зрозумів, що у нас велика література, і кожна людина має своє особисте життя, політичні погляди і творчість, і перемішувати це не можна ні в якому разі. І коли зрозумів, що люди прожили життя, я намагався їх зрозуміти. Я почав писати літературні портрети, зустрічатися з цими людьми. Говорити. Вони стільки знають, вони ж не пишуть мемуарів, нічого. Це дуже цікаво і я зрозумів, що нам потрібен діалог, нарешті. Зрозумів у 35 років. Я зрозумів, що України не буде, не буде української літератури, якщо ми не знайдемо спільної мови між собою. Я говорю про письменників тому, що я живу в цьому середовищі, в ньому спілкуюся, але воно проектується і на всі інші речі, тому, що старше покоління прожило своє життя і треба віддати йому належне – вони прожили в таких умовах , що нам і не снилося. Цензура, наклепи і так далі. Але треба віддати їм належне. Те, що полова -- відсіяти, воно відпадає само. Те -- що живе -- взяти. Видавати. Коли кажуть, що письменнику після смерті треба пам’ятник поставити чи меморіальну дошку... Кажу своїй жінці -- як я вмру, спали мене і розвій, не треба мені могили, моя могила -- мої книжки. Бо поки книжка жива – живий письменник. А якщо письменник живий, а книжки його не читають, то він вже вмер. І тому кожний письменник хоче залишитися після себе, бо тільки діти і книжки, більше нічого не залишається. І коли я це зрозумів, я почав спілкуватися і це збагачує, але вони з осторогою до мене ставляться, бо це інше покоління, і оці розриви між поколіннями комусь вигідні є. Ці розриви – це значить, що втрачена пам’ять, втрачено все. Бо там, де є шпари, у ці шпари можна запихати будь-що. І коли я це зрозумів – до мене прийшло національне просвітлення.

Багато кажуть, що у мене комплекс неповноцінності. Що бігаю. У мене навпаки комплекс повноцінності, бо у мене вистачає часу ще й на творчість. Але я не боюся що моє місце у літературі хтось займе, я завжди тішуся, що вийде гарна книжка, якась гарна вистава і так далі і мені не шкода, що не я це зробив, не я це написав, чи мені не воздали якусь похвалу чи якусь премію. Мені не потрібні ні премії, ні хвали, в мене є своє місце, але для того, щоб з’ясувати своє місце, мені треба добре знати літературу і намагатися, щоб був позитив в українській літературі, позитив українського, бо українське -- воно безперервне, воно йде з язичницьких часів і до наших днів, воно не має перерви у духовному плані. Бо що таке історія України? Це духовна історія передусім. Бо скільки рубали, знищували, а ми знаємо. Я на першому курсі вчився вперше в Києві побачив бандуру, бо я її ніколи не бачив. Вперше побачив шаровари, бо я їх ніколи не бачив у житті.

--Це щастя, що Ви не бачили шароварів.

--Може, але я вперше бачив і синьо-жовтий прапор і вперше для себе відкрив, хоч я і з Західної України. Я не знав що він існує, що є тризуб. Але воно все збереглося. Тому ця безперервність поколінь має бути, бо без цього діалогу не буде.

--Це добре пане Романе. Ми сподіваюсь, що буде діалог і буде українська перспектива. І що у тій українській перспективі будуть значити, яке місце будуть займати письменники і література, а швидше література і письменники. Як Ви бачите Чому я це питаю? А тому, що здається в порівняні з радянським часом значення літератури впало. Люди більше стали чи то праґматичніше, чи то їхня сутність більше проявляється. Вони шукають більше матеріальне, а хоче література це очевидно духовне. Хоч і там є матеріальне, але яке все ж таки на ваш погляд молодого письменника яке місце займає чи повинна займати, яке займає. Чого боятися літературі і письменнику.?

--Якщо брати ширше – то найбільшою українською проблемою є відсутність соціального капіталу як говорить економіст Веніамін Сікора. Соціальний капітал, який базується на довірі, на вірі між владою і суспільством, власне між самими людьми. Це перше. Другий момент, це поки в Україні не буде вирішено національне -- українське –питання, то в ній нічого не буде. Це моя позиція, я так вважаю.

--Що ви розумієте “Національне питання”?

--Національне питання я маю на увазі “Українське питання“, тобто українці, всі хто тут живе в Україні мають визнати, що це українська земля, що тут верховенство українського язика. Це українська земля, її більше ніде нема. Якщо єврейська є там, німецька, російська і всі інші, мають свої держави, румунська і так далі. Української держави більше в світі ніде немає, тільки тут. Тому тут має бути українська язик, український бізнес, українська література, український театр і т.д. Якщо цього немає, це означає, що українське питання не вирішене. Період окупації, який тривав триста років, триває до сьогодні. Тобто є назва, є мушля, а суті нема. Кучма каже: “Ми будуємо державу не для одної нації, тут всі нації рівні”. Тобто це космополітична держава, а космополітизм ні до чого ніколи не приведе. Він приведе до споживацького суспільства, тобто ставлення до українців в Україні дуже погане. Як і в російських фільмах хахол або злодій або зрадник і коли начебто національно свідомі чинники кажуть в цій країні, не в цій країні, а в нашій країні треба казати. Коли Ющенко каже в цій країні, то мене тіпає. То для ворогів ця країна, для временщиков ця країна. Для нас це наша земля, це Україна. Треба йти далі своєю дорогою, а не шукати ворогів і не констатувати -- оце погано, це погано, хтось винен. Ми всі винні. Це перше. На позитиві. Кожна українська книжка це добра справа. Кожна українська газета це українська справа – добра українська газета. І це треба робити. В кожної людини є особисте і є суспільне. Особисте – це мати на хліб, мати де переночувати, сім’ю, родину, тобто де відпочити і так далі. Це особисте є. Але є й загальне. Є духовне життя і є загальноукраїнське, що ти не просто живеш як черв’як -–їж, спиш-- ти ще маєш жити якимось духовним життям. Політичним. Суспільним і т.д. А для цього треба щось робити. Тобто, поєднати і особисте і загальне от в цьому співвідношенні це дуже важливо щоб було і для письменника у тому числі. От вчора я сидів на вечорі Марії Людкевич і ловив себе на думці, що сидять колеги в залі, але й конкуренти одночасно, тому, що всі претендують на славу, на народну любов, от як це поєднати вони одночасно й колеги й суперники. Але це протиріччя, яке рухає життям, воно має бути. Так само й для кожної людини. Що я маю на увазі під національним питанням? Щоб я – українець -- не відчував себе нижчою кастою в Україні.

--То де ж все таки місце літератури? Художнього слова?

--Місце літератури в осмисленні дійсності. Література має подати героя, можливо його й нема, але який мав би бути. Людям це цікаво й людям це потрібно.

--Ви говорите, як колись говорили партійні пропагандисти. Що це має бути.? Може ситуація має бути?

--Сьогодні яка ситуація? Є спілка письменників. Можливо як механізм. Але цей механізм гіпертрофований абсолютно. Спілка ідентифікується з літературою. Спілка письменників не є знак рівності літератури і спілки. Література може прожити без спілки, нема питань. Але спілка без літератури не може, бо вона вторинна. Це той паразит, який живиться літературою, який покликаний, це інструмент, який як ніж -- ножем можна різати хліб, а можна зарізати. Але це не значить, що він не потрібний, що його треба знищити, або поламати, треба вміти ним користуватись. Але коли стався розкол, то з’явився такий самий механізм -- АУП, але без матеріальної бази, але вони живуть на ґранти закордонні, але якщо закордон дає ґранти, то за них він щось хоче. Але аупівці створили таку саму систему як спілка. Вони нічим не відрізняються. Вони говорять те саме, вони роблять те саме і так далі. Але між тими двома системами є просто письменники, є масив людей, які просто пишуть і видаються, благо немає цензури і можна все це робити. Справа літератури в тому, щоб осмислити. Для того щоб йти далі, треба осмислити, що було до того, для того щоб український язик розвивався, нам треба мати – витворити -- словники, яких у нас немає, на жаль. У білорусів є, у поляків є, а у нас нема, на жаль,

--Хіба?

-- На жаль. У нас нема діалектологічних словників.

--Якісь словники є.

--Ті словники, які є це калька з російської. 11-томний словник української мови це калька з російської. І коли посилаються на нього, а мене завжди писком туди тикали редактори, то я їм казав -- це російський словник, що ви хочете. Словники діалектологічні це означає, що буковинського діалекту словник, полтавського, галицького, слобожанського і т.д. але фонографічний. Тобто записаний на плівку і щоб з плівки щоб відтворити це все діло, бо це багатство. Багатство української мови Цього нема, не зроблено. Українська музика має бути зібрана, видана, осмислена, проаналізована. Її мають грати кожний день зранку до вечора. Скрізь! Українську музику в Україні. Український театр повинен бути українським! Подивіться репертуари. Де українська класика? Тобто Карпенка-Карого нема, Лесі Українки нема. Важко Лесю Українку поставити?

--Невже Ви думаєте українському глядачу класика буде цікава і він йтиме на неї?

--Безперечно! Українська класика. Винниченкові п’єси – сексуально-вульгарні, як радянські класики про них писали – це прекрасна драматургія. А Микола Куліш!

--Але проти Винниченка в певних колах можуть бути політичні упередження.

--Але ж про що ми говоримо. Про театр! Так само література. Українська література не осмислена з українських позицій. Її коментували поляки на свій копил, росіяни на свій копил, всі окупаційні режими трактували у своїх інтересах. Нам треба нарешті проаналізувати цей огром з українських позицій, бо вони різняться від польських, від російських, від американських, від французьких і так далі. У нас є свої інтереси і вони, ці інтереси тут, в Україні. Це все треба зібрати, проаналізувати, видати і пустити в обіг і тоді йти далі. Але література не стоїть на місці. Вона сама розвивається і зараз масив прози колосальний і ніхто про це не знає, на жаль, малими тиражами виходить. Але вона має бути і вона буде.

--То ви кажете, принаймні претендуєте на те, що “Бригаду” можна не показувати. Всю цю фігню також не потрібно демонструвати по телебаченню, яка засмічує розум і душу, а достатньо екранізувати той масив української літератури, яка вже видається?

--Пане Євгене! Уявіть собі таку ситуацію, що в понеділок наступний станеться так, що фільмів нема, нікого нема є порожній простір. І що зроблять телевізійники. Вони почнуть шукати. Вони будуть шукати… Українське! У нас є актори? Є. Студії є? Є! Плівка є? Є! Гроші є, для того щоб зняти? Є! Що треба для того, щоб зняти все це? Сценаристи є! І машина починає працювати на українську справу. Розумієте, вже зараз.

--Вже!

--З понеділка. Але треба щоб був …

--Що?

--Український стрижень в усіх сферах суспільного буття.

Ну якщо не буде серіалів, люди мусять щось дивитись. Показують “ЧБ” Петкуна про російську попсу. Вам це цікаво? Абсолютно ні. Вас це обходить? “Женские истории” Оксани Пушкіної. Вас це обходить? Ні! Це про нас? Ні! Познер? Цікавий? Ні! Тобто вони дають нам -- дивіться як ми живемо що ми робимо. І Вам це цікаво? Ні. І мені теж це не цікаво! Для кого це розраховано? Я не знаю для кого. Але якби цього не було мусять вони щось крутити по телебаченню. І тоді запрацює ринковий механізм. Ось не буде Кисельова… Ну не буде Кисельова! Що, не буде коментатора? Та ви сядете і буде принаймні не гірше. Так само книжки.

--Ви звинувачуєте владу, що вона не виконує свої функції!

--Я звинувачую і владу, і суспільство, і себе у тому числі, що терплю таку владу, хоча я за неї не голосував. Я пішов на вибори я працював на виборах у Бакая, але я приїхав у Київ спеціально, щоб проголосувати за Ющенка проти Омельченка, хоча мені не давали цього зробити бо у мене не було прописки і я сказав чиновнику, що ти будеш сидіти дев’ять років, якщо я не проголосую. Вибачте, мене Омельченко не розчаровує, але Ющенко мене розчаровує, на жаль. Тому, що він не виконує, те що я на нього покладав, ті надії це його між крапельками, він Кравчука вже давно переграв на 200 відсотків. І тому на наступних виборах я не знаю, чи я буду за нього голосувати. Я буду думати, бо це мій голос і він важить дуже багато, і я це розумію. А влада, влада – ну що ви хочете влада залежить від нас, якби українська так звана еліта не була розпорошена, якби вона не йшла на ті передачі, які зараз ідуть. Не йдіть, от нема там еліти, нехай росіяни сидять там і говорять і так далі, тобто нема розуміння, в еліти взагалі нема розуміння. Є певна частина еліти, яка відстоює неукраїнський інтерес, є певна частина еліти, дуже вузька, просунута так би мовити, яка знає мови і так далі. Вони живуть на ґранти закордонні, тобто Америка чи хтось дають ті ґранти, вони за них живуть, вони відповідно і глаголять “як пан скаже”. Наскільки я розумію відробляють. Ті всі їхні дії і їхні слова – захищати українські інтереси за чужі гроші ну важко, майже неможливо. Тому є стара еліта, яка звикла, щоб все держава давала. Держава мусить, треба зробити, петицію написати. Ну а ви що можете зробити? Я колишньому керівництву Спілки казав: люди добрі, що ви кажете про державу, якщо ви у спілці не можете навести лад. Це маленька структура і ви не можете дати раду тут. То що ви хочете від них. Ви не можете дати раду тут. А вони на мене дивилися. Як же так. Якщо хтось не може щось зробити, то його можна замінити, але де ті люди, кого можна поставити?

--Пане, Романе, на завершення. В чому квінтесенція нашої розмови? А точніше української перспективи, літератури і письменника.

--Я оптиміст у цих питаннях, я ніколи не говорю що я живу у цій країні. Я живу в Україні, я себе усвідомлюю як господар цієї країни, бо я тут є, я тут народився, я тут здохну, і це мої шкурні інтереси, щоб тут була Україна, через 100 і 1000 років, бо я пишу надовго не на один рік. Я знаю, що мої твори мене переживуть. У мене росте дитина, будуть внуки правнуки, я хочу щоб вони жили в Україні, були українцями, говорили українською мовою. Це мій життєвий інтерес. Якщо таких як я є мільйон грубо кажучи, Україна не загине все буде добре. Був такий випадок, коли на світі залишився один єврей, який знав рідну мову. З нього як з яйця, як з зерна почався знову цей розвиток. Я думаю, що для нас такої великої трагедії нема тільки треба одним перестати плакати за Україною, а другим перестати обпльовувати Україну і просто жити у нормальній країні, і цінувати цю країну, шанувати цю землю, і цю культуру. Був один вечір в Луганську на шевченківських святах і один відомий письменник, який колись писав проти Бандери і бандерівців, а тепер дуже гарно їх оспівує, сказав – то не та Україна, якої ми хотіли. Я після нього виступав і сказав – люди добрі, може це і не та Україна, якої ви хотіли, але то Україна, і ви її маєте, і цінуйте її, і знайте, що за неї пролито стільки крові і стільки людей загинуло, одні Крути тільки згадайте і Ви кажете, що це не та Україна, якої Ви хочете, то зробіть її такою, яку ви хочете. Нині як ніколи актуальне вічне українське гасло: або здобути Україну, або вмерти у боротьбі за неї. Бо вже починають молоді письменники писати. От Україна як Африка, в цій країні. В якій цій країні? Тобі не подобається? Чемодан, вокзал, Росія, або ще кудись. Тільки так і не інакше. І відчувати себе собою – господарем в Україні. Який комплекс меншовартості? Ніякого комплексу не може бути і ніякого комплексу нема. Ми народилися, ми тут живемо, ми тут їмо, п’ємо, спимо ми тут живемо і будемо жити і все. Різна антиукраїнська наволоч і непотріб мають це зрозуміти і вони будуть з нами рахуватись. Але тільки на позитиві треба. Я кажу ще раз. Одним треба перестати плакати за Україну, а іншим перестати її обпльовувати. І все.

Розмову провів Євген ПЕТРЕНКО

Лютий, 2003 року.