* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Роман КУХАРУК:
“Нам нема за що виправдовуватись...”

20:27 08.09.2007

– Хіба що ледачий не знає серед письменників, що в тебе є, принаймні були, амбіції очолити Спілку письменників. Скажи, чому зараз в тебе такі напружені стосунки зі Спілкою, вірніше з її керівництвом?..

– У чому виявлялися ці амбіції?

– Ну, це вже ти сам скажи...

– Кухарук не прагнув очолити Спілку, Кухарук прагнув щось здійснити в тих межах, у яких можна конструктивно працювати. Людина, яка приходить “з вулиці” до літератури, мусить мати певні умови і певну базу для того, щоб займатися творчістю. Цією базою і є Спілка письменників, яку нам у спадок залишили класики радянської літератури, котрі йшли на якісь компроміси з владою, з совістю, з собою... І ціна цього компромісу – це Спілка, тобто весь комплекс: всі літературні журнали, всі будинки творчості... Маючи цю базу, можна і робити видавництво, можна і заснувати друкарню...

– Зачекай, на початку 1990-х ти ж “наїжджав” на Спілку...

– Я ніколи не наїжджав на Спілку. На початку 1990-х я вчився на другому курсі університету після армії. В СПУ з’явився 1993 року, коли прийшов до Кабінету молодого автора до Валентини Запорожець, щоб запропонувати спільні проекти. А прийшов я до Спілки тому, що до мене звернулось одне приватне видавництво, яке хотіло видати серію з 10 книжок молодих поетів. Ми думали, що воно готове дати на це гроші. Як справжній ентузіаст звернувся до молодих поетів, зібрав рукописи, віддрукував афіші, і ми провели авторські вечори на Банковій, 2. Всі поети, що в цьому брали участь, знайшли себе в літературі, видали збірки, стали членами тієї ж СПУ. Я за цим не шкодую. Авжеж, видавництво розвалилося, книжки не вийшли. Я лишився винний. Я не прагнув вступати до Спілки. До речі, саме Валентина Запорожець наполягала на тому, щоб я підготував документи. Я це зробив. Вона також наполягала на тому, щоб я брав участь у конкурсі “Гранослов”. Я відповів, що не хочу цього робити, щоб не відбирати у когось хліба. Бо сам можу знайти кошти і видати собі книжку.

– Ну, а “темна сторінка” твоєї біографії... Маю на увазі працю в “Пост-Поступі”...

– А що “Пост-Поступ”? По суті, я ніколи не наїжджав на СПУ. Цибулько, скажімо, вийшов і обізвав письменників інвалідами творчості. Мої “наїзди” на Спілку – це звичайна репортерська робота. Просто треба звикати до свободи слова і до того, що пресі можна все писати, можна про все говорити. На жаль, попробуй щось сказати не те й не так... Я мав проблеми з рекомендаціями до СПУ. Одну рекомендацію дав Олексій Микитенко, другу – Любов Голота на прохання Валентини Запорожець. Документи чекали три роки, поки 1996-го на з’їзді письменників хтось сказав, а чому б Кухарука не зробити секретарем Спілки, а інші у відповідь – та він не член СПУ. Всі здивувалися, після чого Мушкетик пішов до Київської організації гримнув кулаком по столу, і так Кухарук став на початку 1997 року членом СПУ.

– Але Мушкетик, здається тебе і виключив...

– Це не зовсім так було. 1995 року, коли була перерва між першою моєю газетою “Київський телеграф” і другою – “Селянська спілка”, мені Володимир Дрозд запропонував бути референтом Спілки письменників. І я цим займався два тижні, мені було цікаво, бо письменників я знав на той час, знав, хто про що пише, знав, хто чого вартий. Але в мене не було київської прописки, тобто мені не могли виплачувати платню. А потім надійшла пропозиція робити газету – на цьому й закінчилася моя спілчанська кар’єра. Після того я віддалявся від СПУ, знову наближався. Ну, а потім почався бунт. Це цілком природно, коли бачиш, що літературного процесу немає, що він завмер. З Мушкетиком у мене завжди були нормальні стосунки. Коли я казав про керівництво Спілки і про Мушкетика, то наголошував, що 15 років при владі – забагато. Друге, що я казав, що до Мушкетика в мене нема жодних претензій. Ані як до голови Спілки, ані як до письменника чи керівника. Але в мене були претензії до його оточення, яке використовувало Мушкетика в своїх меркантильних інтересах. Тобто він не був господарником, він підписував якісь папери, документи і зараз залишився...

– Ти хочеш сказати, що Мушкетик нічого не робив для себе?

– Якби ти поїхав до нього на дачу, подивився, як живе він і як живе поряд Микола Жулинський, як живе Іван Драч, як живе Віктор Кордун, то ти би зрозумів, що Мушкетик з цього нічого не мав, не має, і не матиме. Тому що він передовсім письменник. А оточення... Виключив зі Спілки мене не Мушкетик, а виключило оточення.

– Ти співпрацював до приходу Яворівського зі Спілкою, тобто з тією командою, яка була біля Мушкетика...

– Я намагався з нею працювати.

– Тобто ти співпрацював з “дроздами”... З маленької літери.

– Людина – це одне, її політичні погляди – це інше. Чого з маленької? Дрозд – талановитий письменник. Він – одіозна фігура, але без нього важко в Спілці. Тому що це єдина людина, попри всі мінуси, яка могла вирішити будь-яке господарське питання.

Я намагався співпрацювати з кожним. Але вибач, коли ми скликаємо літературну студію, і приходять студенти, діти, школярі... А, скажімо, Кореневич каже: тут не можна збиратися, бо ви світло випалюєте, протираєте стільці... Тобто все, що робилося, робилося дуже важко. Попри все Мушкетик завжди йшов на зустріч. Треба було, наприклад, заснувати конкурс імені Кобилянського, він пішов на це, уклав угоду... Тут проблем не було жодних. Проблеми були з оточенням, яке почало розпродавати майно. В Ялті продали санаторійний корпус за смішну ціну. Я зібрав з цього приводу прес-конференцію. Тоді я був членом творчої ради Київської організації і членом її приймальної комісії. Тому була скликана підпільна президія, на якій із порушенням статуту, будь-яких норм проголосували за моє виключення. Але вони поставили себе у дурне становище, бо, за статутом, зі Спілки виключає президія за поданням первинної організації. А Київська організація мене не виключала, тому членський квиток у мене є. Я є членом СПУ й сплачую членські внески. А те, що зробила президія, то є рада, яка може це рішення скасувати, є з’їзд. Я думаю, що це буде виправлено.

– Ти творчістю займаєшся чи тебе поглинула боротьба та інтриги? Боротьба за відновлення статусу члена Спілки.

– Костю, я ніколи не боровся за відновлення, нема з ким боротися, я не бачу з ким боротися. Я розглядаю Спілку як механізм функціонування літературного процесу. Ще за два роки до з’їзду я казав Мушкетику, що буде Яворівський головою спілки, вони дивилися на мене як на ідіота, ну сталося те, що сталося. Він став головою Спілки: яким шляхом, якими механізмами – то вже інше питання. Але після з’їзду 2001 року функціонує статут, який дає голові абсолютно диктаторські повноваження. І це неприпустимо. Коли прийшов Яворівський, він задекларував, що помириться з Асоціацією українських письменників, що він молоді даватиме дорогу. Сказав, що майно працюватиме на письменника. Тобто нормальна цілком програма. Звичайно, ту команду, яка була з Мушкетиком, він викинув.

– Отже, проблема знята начебто...

– Начебто... Проблема не в людях, проблема в системі. Система не змінилась. Від перестановки доданків сума не міняється. Система, як була непрозора, так і залишилася. Вузьке коло як обслуговувала вся Спілка, все її майно, так і обслуговує. Статус письменника теж не змінився. Він як був безправним, так і залишився. Тому проблема в системі, систему треба міняти.

– Ну, а про творчість, про творчість...

– За 15 років у літературі я написав достатньо і не припиняю писати. Пишу романи, п’єси, вірші. Чекаю січня наступного року, коли почне діяти закон про видавничу діяльність, коли я зможу спокійно видавати твори свої і чужі. Того ж Мушкетика, і того ж Міняйла. І продавати ці книжки, тобто, щоб цей процес відбувався. В мене немає проблем з писанням, в мене є проблема з вичерпністю досвіду. Тому що все-таки я написав п’ять романів, і весь життєвий досвід, який у мене був, я туди бухнув. У мене серйозні романи. В мене ще є задум на п’ять романів. Вже в голові лежить. Я швидко пишу, я всі свої книжки писав на коліні, оскільки бомжував у Києві з 1986 року. Треба інколи зупинитися для перепочинку. Але літературні портрети, скажімо, я пишу постійно. Що стосується п’єс, то п’єси добре писати, але треба, щоб їх ставили в театрі, так само як кіносценарії – екранізували.

– Відтоді як прийшов до Спілки, ти не полишаєш намірів її реформувати?

– Я не збираюся реформувати Спілку письменників, взагалі, СПУ є механізмом. Якщо є один лідер, скажімо, Яворівський...

– Ти ж сказав, що вся річ у системі...

– Звичайно, але її може поміняти команда. Якщо 2000 року я був один, то 2003 року є багато людей, які хочуть це зробити, знають як це робити, і робитимуть. І базою цих змін є Київська організація. Письменники прийшли на свої збори, обрали Леоніда Череватенка, добрий він поганий – це вже інше питання. Але люди, письменники, йому довіряють. Тобто 214 голосів – це красномовно, це дуже багато. Яворівський на з’їзді, де було представництво один від десяти, мав різницю з Драчем усього в 10 голосів. З таким рейтингом взагалі нема про що говорити. Спілка має бути справжньою професійною організацією. Зрештою, треба чесно казати, що вся боротьба зараз здійнялася навколо майна. Якби його не було, то, можливо, все було б мирно. Річ у тім, що воно обчислюється в нормальних сумах і зароблене тим самим Рильським, Тичиною, Малишком. Вони йшли на компроміси з совістю. Майно це не належить ні Яворівському, ні Череватенку, ні мені. І не належатиме. Інші покоління прийдуть. Їм треба провести десь вечір – є Спілка письменників. І про це треба говорити чесно. Осадчук чи Череватенко запитують, де молодь, я кажу, люди добрі, ви 20 років її ганяли як горобців, вона має своє товариство, свої збіговиська. Коли не зайдеш до Спілки, там мертво, а вона ж має гудіти. На письменника має працювати кожен квадратний метр. Чому ми маємо ходити по чужих видавництвах, якщо можемо створити своє. Свій магазин, свій ресторан. А те, що я хочу очолити СПУ, то мені ще рано щось очолювати.

– Ти не вважаєш, що тобою рухає образа?

– Ні. Ті, хто виключав мене, зробили, по-перше, дуже велику помилку, бо після мого виключення з СПУ ціла Україна дізналася, що є такий письменник – Роман Кухарук. По-друге, мене поставлено до одного ряду з Дзюбою, Лукашем, Бердником... З тими, кого виключали із СПУ. Єдина різниця, що їх виключали, і відразу в табори, а мене виключили, але уже таборів, слава Богу, нема. І третє – я тепер відчув на собі, що відчували ті люди, коли їх виключали, коли на них брехали. Я можу написати (внутрішньо я готовий до цього) про те, що відчуває людина при цьому. Три роки минуло, і люди не хочуть виправляти своїх помилок. Я розумію, чому повісився Тютюнник, чому повісився Близнець, Іван Волошин, Грицько Бойко. Я тепер розумію цей стан, коли ти ніби живеш у якомусь ірраціональному світі. Коли люди на тебе плюють через те, що ти не пристосовуєшся, не змінюєш своїх поглядів. І при цьому вони твердять, що вони за Україну, за українську літературу. Коли ти знаєш, що ця людина, в принципі, паскуда і пристосуванець, але він паразитує на українській ідеї, на українській літературі. Наше покоління відрізняється від попередніх тим, що нам нема за що виправдовуватись. А вони весь час виправдовуються. Мені це треба пережити. Це життєвий досвід, це нормально.

– Спілка письменників, у принципі, була передовою частиною суспільства за часів занепаду СРСР, тут зароджувався Рух. Чи не здається тобі, що зараз Спілка повинна ініціювати щось на кшталт люстрації – очиститися внутрішньо?

– Костю, як Спілка може очиститися, якщо жоден її керівник, не вибачився досі, як Папа Римський, як Кваснєвський, як Кравчук перед Ізраїлем. Керівництво мало би вибачитися формально за те зло, яке принесла ця організація і літературі, і Україні за тоталітарних часів. Але цього не зроблено. Люстрацію вона не могла зробити і не може.

– До речі, в АУП немає майна і їм нема чого ділити, може, їх попереду чекають великі перспективи?

– Проблема літераторів, котрі пішли до АУП, в тому, що вони здалися без бою, їм треба було залишатися в Спілці і робити те, що вони мають робити, – міняти покоління. На жаль, я розумію це покоління, вони взагалі не те, що не прагматичні... Просто так склалося життя. Дрозд гостріше про них каже: в них яєць немає. Ну, він про творчість каже, не сприймає їхньої творчості. Я не зовсім з цим згоден. Поки АУП існує за американські гроші, вона служитиме не нашим ідеям і не нашій літературі. Так воно відбувається. Тому так з’являються твори на кшталт “Львівської брами” Ірванця, з’являються статті Андруховича у західній літературній пресі. Іван Яцканин розповідав, як купив за 50 доларів один європейський журнал, де Юрій Андрухович, прекрасний пісатєл, каже, що українська література – це велике лайно. Але якщо українська література – велике лайно, то хто ти тоді в цій літературі? Я не бачу якихось здобутків в АУП, це та сама Спілка письменників у мініатюрі, тим паче, що вони систему вибудовують так само. Вони поглинають якісь видання. Скажімо, Андрій Бондар має сторінку в “Дзеркалі тижня”, але ж вона закрита для опонентів. Вони мають “Кур’єр Кривбасу”, але це ж закрита система. Опоненти там надрукуватися не можуть. Очевидно, що на сьогодні треба робити щось подібне на Форум творчої молоді, що його проводив Проскурня. Він це робив для своїх якихось інтересів, але там виокремилася продуктивна літсекція: прийшов Максим Розумний, Олена Степаненко, я, ще якісь люди. За кожним з нас – певне літературне середовище, де кожен з нас є природним лідером, який може повести за собою, може щось сказати.

Після цього форуму ми написали Яворівському звіт, написали, що нам знадобилася б кімната якась, сторінка в “Літературній Україні”. Ми до сих пір чекаємо відповіді. В нас бачить конкурентів не тільки Яворівський, а ще й інший функціонер СПУ В’ячеслав Медвідь. У нього проблема 50-річних: він усе життя сидів у кущах, усе життя чекав, що настане його час, що він почне щось робити, буде щось говорити. Настав його час, а тут з’являються якісь шмаркачі, яким по тридцять п’ять років, вони щось хочуть робити. І це проблема не тільки в літературі. Вона є і в політиці. Якщо взяти газету “Бізнес” за місяць й поглянути, хто керівники малого, середнього бізнесу, то це мої ровесники. 25–35 років.

Спілка має працювати як годинник. Ти маєш ходити до СПУ як до себе додому, як до клубу. В будь-якому разі ми своє середовище самі творитимемо. Проблема АУП в тому, що в них немає бази, вони відділили себе від ґрунту. У Тургенєва є гарна фраза: “Мудрено, брат, строить, если фундамента-то нет”. Щоб побудувати фундамент, треба 30–40 років. Потрібно заробити кошти. 40 млн. доларів – спробуй зароби. А ці гроші є, їх хтось постійно хоче прибрати до рук.

– Виникнення конкурента в особі АУП мало б стимулювати СПУ. Але Спілка виявилася нездатною реагувати на ці події. І зараз виглядає, що правдиво кричали всі газети, що до АУП пішли найкращі...

– Я не згоден з тим, що до АУП прийшли найкращі, тим більше, що половина з цих найкращих дуже хитрож...пі: вони і там, і тут. Той же Медвідь, Вольвач... Половина.

І якби ці хлопці мали клепку в голові, то вони 1996 року склали б опозицію в межах Спілки, а якщо виходили, то виходили би з майном. Взяли б будинок на Банковій чи дім відпочинку в Ірпені... Тоді б у них була база, де можна, приміром, друкарню поставити і друкувати свої книжки. А вони сказали: ми – генії, і канули в небуття. І Медвідь, який є членом АУП і членом Спілки, заявляє на прес-конференції, мовляв, що це за АУП, яка не могла приміщення добитися за 10 років. Он у Москві 17 спілок, кожна взяла собі частину майна й вони нормально існують. А нас закликають єднатися, брататися. З ким брататися? Але я не згоден з тим, що в Спілці письменників залишилися нездари. Такого рівня письменників, як Мушкетик, Міняйло, Кравчук в АУП ще треба пошукати.

Література від науки відрізняється тим, що замість Толстого ніхто не написав би “Війну і мир”. А Менделєєв, скажімо, зробив своє відкриття раніше за всіх, але воно вже було в природі. Прогресу в мистецтві нема, є прогрес у інструментах: гусяче перо, друкарська машинка, ноутбук. На ноутбуці, звичайно, зручніше працювати, але це не означає, якщо ти пишеш на ньому, то пишеш геніальні речі. Ніхто не знає, який твір переживе свого автора. Це все дуже відносні речі, але всі хочуть слави і до слави, як писав Лукаш в одній з епіграм, і бажано при житті.

Довідка: Роман Кухарук – автор поетичних збірок “З того світу квіток”, “Море в пагонах”, “Музика води”, “Коїтус на руїнах”, “Гербарій з кров’ю”, романів і повістей “Похорон віри”, “Вітер”, “Око”, “Любити хлопчика”, “Масло на хлібі”, “Муха з цукром”, “Пригоди Котамури” та ін., декількох п’єс, книжок критики “Крамола”, “Український скоропис”, “Письменник – основа культури”.

Розмовляв Костянтин КОВЕРЗНЄВ

Вересень, 2003.