У народі кажуть: «Скільки не кажи «халва» — у роті солодко не стане». Напевне, це так. Але є одне вагоме слово, яке викликає в нашій уяві безліч асоціацій. Це слово «мед». Воно об'єднує навколо себе такі магічні для простої людини поняття, як пасіка, бджола, рій, вулик, а ще — медоноси, медогонка, прополіс... І над усім цим — постать пасічника: мудрого, статечного, неквапливого і часом загадкового, як сама бджола.

Я виросла серед зелених хатинок-вуликів (пасічниками були мої дідусь і бабуся), ходила поміж них з димарем, та бджіл все ж таки трохи боялася. Це тільки згодом зрозуміла, що бабуся, котра лукаво говорила: «Дивись мені! Бджоли все знають!», просто хотіла таким чином тримати мене, як кажуть, «у строгості». І все ж я й досі переконана: вони таки щось знають — наші мудрі, працьовиті золотокрилки.

Ось саме про бджілок-трудівниць, про турботи пасічника, але більше — про загальні проблеми нашого житгя-буття моя сьогоднішня розмова з нашим постійним автором — прозаїком, поетом, гумористом, членом Національної Спілки письменників, автором книжок «Як не в людей», «Фігури з натури», «Новели з вечірнього вулика», «Непарламентські дебати» Володимиром ЯКУБОВСЬКИМ.

— Володимире Омеляновичу! З часу нашого з вами інтерв'ю під промовистою назвою «Колюче жало у бджоли. Страшне перо у... пародиста» минуло вже більше семи літ. Скільки води збігло за ці роки! А скільки меду з'їдено! Поговоримо?

— Поговоримо!

— Почнімо з пасіки. Бджолярство — це покликання? Стан душі? Професія?

— Безумовно, бджолярство — це і перше, і друге, і, звичайно ж — професія. Якщо немає відповідного стану душі, будь-яка людська діяльність на професійному рівні неможлива. В усьому повинен бути професіоналізм, а не аматорські потуги. Біда нашого суспільства не тільки в тому, що править бал застаріла та викривлена ідеологічна догма, що постійно звучать популістські обіцянки, а ще і в тому, що професіоналізм відсутній у багатьох сферах нашого буття. Бджолярство теж не терпить аматорства. Зі свого досвіду знаю: багато хто намагався стати пасічником, але в них нічого так і не вийшло. Ще й дотепер такі суб'єкти «господарювання» вимагають державної підтримки, тобто збільшення тягара для платників податків.

— З огляду на моє дитинство: жінка-пасічник — це виняток з правил?

— Занадто складне питання. За статистикою, жінка-пасічник, як правило, виняток. Але і в нашій Верховній Раді жінок не так вже й багато. Інша річ — парламенти Європи. Отже, треба працювати в потрібному напрямку, долати перешкоди. Робота на пасіці заспокоює, а жінкам часто заважає їхня емоційність, відсутність виваженості та врівноваженості. Отже (для їхнього ж благополуччя!) — на пасіку всіх жінок!

На засадах доброго гумору хотів би порівняти бджолу і жінку. Скажу відверто: багато спільного. Говорив же відомий дід Лаврін, що жінка, як бджола, хоч постійно жалить, зате інколи й меду дасть. А якщо серйозно, то жінка — це, крім душевності, — ще й матеріальний бік нашого життя. Чоловік більше, ніж жінка, «витає у хмарах», перебуває у полоні власних професійних, суто чоловічих проблем. Так вже розпорядилася матінка Природа. На відміну від чоловіка жінка завжди готова відгукнутись на чуже горе і з великим задоволенням для себе поплакати. Солінь, компотів та варень, зроблених про запас і, звичайно ж, з ініціативи жінки, вистачить років на десять. Загляньте в підвал - і переконаєтесь. От так і бджоли за сезон меду збирають стільки, що вистачило б на п'ять зимівель... Не скажу, що всі пасічники ідеальні люди, а те, що праця на пасіці, поряд з бджілками-трудівницями, робить бджоляра добрішим і мудрішим - це факт.

— Дайте пораду до часу, скажіть кілька слів про мед.

- На побутовому рівні існує переконання: якщо людина захворіла, то достатньо купити баночку меду, змішати за спеціальним рецептом з іншими продуктами (часом зовсім несумісними), вживати по ложці тричі на добу, і чудодійний ефект одужання забезпечено. Це дурниці, породжені хворобливою уявою дилетантів. Мед не потрібно ні з чим змішувати, бо він сам — безцінний продукт, який містить у собі більше 70 речовин, необхідних для людського організму. Це легкозасвоювані вуглеводи, важливі енергетичні продукти харчування. Лікувальні властивості меду проявляються завдяки ферментам, мінеральним солям, органічним кислотам, вітамінам, фітонцидам та іншим речовинам, які забезпечують у комплексі протизапальну, протимікробну і противірусну дію. І головне, мед потрібно вживати усім. Це буде оздоровлення організму і профілактика багатьох захворювань. Не можна класти мед в окріп або гаряче молоко, бо втрачаються лікувальні властивості. Краще за все ковтати ложечку меду, а потім запивати теплим молоком або чаєм. Що стосується вживання інших бджолопро-дуктів (пилок, перга, прополіс, маточне молоко), я радив би звертатися за консультацією до спеціаліста.

— А тепер перейдемо до того, у чому «варюся» і я, — до творчості літературної. Ви - член Спілки письменників. Кілька слів про її проблеми, ситуацію, так би мовити, — «кухню».

- Так, з березня 2001 року я - член Національної Спілки письменників України. У заяві, котру подавав перед тим, я зазначив, що розглядаю Спілку як громадську організацію, де в мене буде можливість спілкуватися з професійними літераторами. Я вдячний долі, що все сталося саме так. Останнім часом непокоїть мене те, що Спілка й не думає реформуватися. Пояснюється все дуже просто: переважна більшість її керівництва вихована минулою системою, тому важко сприймає новації, викликані сьогодненням. Декому з літераторів, зокрема Роману Кухаруку, це навіть коштувало членства у Спілці. На мою думку, Спілці б час вже дати оцінку усій літературі колгоспне-радянської доби, адже більшість творів тоді було написано з позицій морального кодексу будівника комунізму — сентенції наскрізь фальшивої, з подвійною мораллю. Безумовно, були твори й українські, в яких витав дух непримиренності, але більшість з них — радянські, тобто антиукраїнські.

Інша проблема — конфлікт між старшим і молодшим поколінням. Два роки тому молодий автор Олександр Стусенко надрукував у «Літературній Україні» статтю «Куди котиться торба сміху?», в якій насмілився покритикувати «корифеїв», акцентував увагу на ліричному гуморі, який, до речі, і мені близький. (На мою думку, гумор та сатира почали виконувати невластиві їм функції відтоді, як вусатий вождь проголосив облудний постулат: «Жити стало краще, жити стало веселіше»). Що ж зчинилося на шпальтах письменницької газети? Замість доброзичливої критики, аргументованої полеміки «метри» зі злістю та агресивною революційністю накинулись на молодшого колегу, обзиваючи його «гадюченям», «кілером», «жовторотим». Тому я не дуже вірю, що Спілка може найближчим часом реорганізуватися.

Стосовно творчості молодих, то не всі мені подобаються. Я розумію, що вони на знак протесту проти «оспівування соціалістичної дійсності» старшим поколінням вдаються до чорного гумору (остання книжка О. Стусенка, яку він подарував мені, так і називається «Чорні вогні»), приземлено і навіть цинічно трактують взаємостосунки між людьми. В моєму ж розумінні література — це щось світле, піднесене, непримириме та доброзичливе.

— А що у вашому «творчому портфелі»? Щось плануєте?

— Поживемо — побачимо. А якщо серйозно, то будь-які плани — це всього лише слова.

— І все-таки!

— Працюю над архівами. Але, враховуючи сьогодення, моя майбутня книга про рідне село Красилівку буде не тільки історико-краєзнавчою. Значний акцент зроблю на її публіцистичності. Опрацював усі матеріали на цю тему у Київському державному архіві. Черга — за архівами в Чернігові. А ще уважно і доскіпливо читаю поетичний доробок своїх колег, і в першу чергу, — рідних криничан.

— Заінтригували... Чекатимемо! Дякую за ромову.